«Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри»: Частина 1.1

Канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» була заснована у 2008-му році з метою створення більш тісних взаємин між двома народами: українцями та євреями, що протягом століть жили пліч-о-пліч на території сучасної України. З моменту свого заснування, «Українсько-Єврейська Зустріч» ініціювала та фінансово підтримувала ряд конференцій, круглих столів, ґрунтовних наукових досліджень, а також публікацій та перекладів цих праць. Згідно з гаслом організації «Наші історії неповні одна без одної», такі проекти сприятимуть поглибленню порозуміння між українцями та євреями й кращого пізнання їх культур.

Вперше пропонуємо книгу «Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри» у форматі електронної книги.

Книга являє собою збірник статей, присвячених вивченню взаємодії між українською та єврейською культурами від початку сімнадцятого століття. Представлено всебічний погляд широкого кола фахівців з України, Ізраїлю та інших країн, щодо висвітлення паралелей під впливом міжкультурних зв’язків різних галузей, у тому числі й образотворчого мистецтва, фольклору, музики, літератури та мовознавства. У ряді есеїв також зосереджено увагу на взаємопоказі сприйняття культурного аспекту в «інакшому» ракурсі, як наприклад, зображено в літературних творах або з точки зору історії мистецтва.

Щедро ілюстроване видання містить велику кількість нової інформації, щодо цієї малодослідженої тематики. Книга видається як 25 том багатотомника «Євреї та слов’яни» (англ. Jews and Slavs), що виходить друком з 1993-го року у видавництві Єврейського університету в Єрусалимі. В кількох із попередніх томів, щодо зображення єврейського життя в Україні, значну увагу приділено визначальній ролі Старого Завіту в українській літературі й мистецтві, що відображено в творах Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Короленка та інших письменників.

Співредакторами даного збірника статей є Вольф Москович, почесний професор Єврейського університету в Єрусалимі та Алті Родаль, спів-директор канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», яка також є автором Передмови даного видання. Вийшло друком у 2016 році завдяки видавництву Єврейського університету в Єрусалимі.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.

Частина 1.1

Алегорії Божественного провидіння у християнському та єврейському мистецтві на українських землях у XVII–XVIII століттях

Ілля Родов (Університет Бар-Ілан, Рамат Ґан)
Питання Божественного провидіння й заступництва стало типовим для українських земель середини XVII ст. Православні русини, які жили в епіцентрі зіткнення католицтва, православ’я, протестантства та ісламу, шукали собі релігійних і політичних союзників. Боротьба українських козаків проти католиків призвела також і до агресії проти їхніх сусідів-євреїв. Розмірковуючи над Божественним втручанням у свою долю, українці та євреї однаково передавали свої ідеї через візуальну модель, що представляла, символічно чи метафорично, небесного покровителя як фізичного захисника народу, що боронить його у своїх розпростертих обіймах. Така іконографія не була новим винайденням, її адаптували на українських землях із мистецтва двох імперій — зі Священної Римської імперії Габсбурґів і з Московського царства. Євреї та християни черпали метафори Божественного заступництва з одних і тих самих біблійних джерел: із Книги Вихід 19:4, де докладно описано Боже заступництво під час виходу ізраїльтян з Єгипту («Я… носив вас на крилах орлиних, і привів вас до Себе»), і з книги Повторення Закону 32:11, котра алегоризує Боже провидіння в образі орла, що «гніздо своє будить, ширяє він понад малятами, крила свої простягає, бере їх, та носить їх він на рамені крилатім своїм». Утім, відхиляючись від біблійного дискурсу, і християнські, і єврейські митці зображували символічного орла двоголовим. Інколи українські художники також малювали символічні захисні крила іншим священним зображенням. Тема цієї статті — порівняння генези й послання цієї образності [1].

На північ від українських земель двоголовий орел був гербом Московії. Іван III запозичив візантійську геральдику наприкінці XV ст. у відповідь на використання її Габсбурґами як символу своєї імперії [6]. Після падіння Константинополя у 1453 р. Іван III одружився з племінницею останнього візантійського імператора Зоєю (Софією) Палеолог і проголосив своє царство наступником Східної Римської імперії [7]. На великій державній печатці онука Івана III, Івана Грозного (1530–1584), котрий заявив, що є нащадком імператора Августа, орел використовувався як символ благословенної Христом імперії, що єднає всіх під своїми крилами (іл. 4) [8]. Сакральність царства позначає розташований над орлом «голгофський Хрест»; ще один хрест — на короні орла; а святого Георгія, покровителя Москви, розміщено на грудях орла. Інші медальйони навколо орла позначають російські землі. Так у XVI ст. російський двоголовий орел та Quaternionenadler Габсбурґів стали не лише геральдичними емблемами, а й символами Божественного заступництва для своїх держав.

Ще один християнський образ, що позначає Божественне заступництво над людьми і всім суспільством, це Покрова Пресвятої Богородиці, чия назва грецькою Ʃkέπη, а російською «Покрова», має однакове значення «покриття» або «плаща» і воднораз «захисту». Московська ікона початку XVI ст. (іл. 5) представляє слов’янську іконографію захисної Покрови Богородиці Діви Марії [9]. Ікона ілюструє легенду X ст. про диво, явлене такому собі Андрію, який став свідком сходження Богородиці Діви Марії разом із сонмом святих у Влахернській церкві Константинополя. Ікона зображує знизу по центру Андрія перед царською брамою іконостаса в церкві. Богородиця заступається перед Христом за всіх християн, опускаючи свою захисну покрову над паствою [10]. Фігура царя, зображеного на престолі ліворуч від Андрія, і митрополита праворуч від нього символізують, що Діва Марія благословляє й захищає світських і церковних ієрархів. Два століття по тому український художник на іконі «Покрова Пресвятої Богородиці» (іл. 6) адаптував константинопольську легенду до свого часу [11], розмістивши Богородицю з покровою в церкві села Сулимівка поблизу Києва, замінивши вбрання поважних персонажів на модний тоді одяг і вмістивши в коло пастви українських козаків.

У західній іконографії Діва Марія укриває народ своїм розкинутим плащем. Латинська назва цього образу Mater Misericordiae акцентує аспект Божественної милості, а його німецька назва Schutzmantelmadonna підкреслює роль Діви Марії як заступниці. Модель Mater Misericordiae також впливала на іконописців українських земель починаючи з XVII ст. Як і «Покрова Пресвятої Богородиці» з Сулимівки, українська ікона Mater Misericordiae XVIII ст. передає політичне послання через включення до оточення Діви Марії православного архімандрита (ліворуч) та російського царя разом із гетьманом Богданом Хмельницьким (праворуч) (іл. 7) [12].

Символіка двоголового орла і покрови милості Діви Марії стали основою пропаганди політично-релігійного союзу між козацьким гетьманом Хмельницьким і російським царизмом, укладеного 1654 року. Делегація, відправлена царем Олексієм Михайловичем до Києва, щоби прийняти козаків під російську корону, подарувала Хмельницькому штандарт із зображенням святих покровителів православних русинів: Христа, Діву Марію, яка своєю розкинутою покровою захищає вірян, та святих, зокрема канонізованих ченців Києво-Печерської лаври [13]. У відповідь Хмельницький привітав Олексія Михайловича як «орла, який гніздо своє будить», кажучи словами Повторення Закону 32:11, щоби засвідчити, що цар «призрил на свою государеву отчину Киев и на всю Малую Русь [тобто Україну] милостью своею» [14]. Член делегації Хмельницького, що вирушила до Москви, український архімандрит Інокентій Гізель (бл. 1600–1683) [15], повторив цю фразу на фронтиспісі «Києво-Печерського патерика», агіографічної пам’ятки лаврських ченців, опублікованої в Києві 1661 р. (іл. 8) [16]. Та сама цитата з Біблії про «орла, який гніздо своє будить» написана на вимпелах з обох боків над Христом, через що він асоціюється з божественним орлом. На цьому зображенні Христос передає своє заступництво Діві Марії, котра дарує свою милість російському орлу, що височіє над Успенським кафедральним собором і духівництвом Києво-Печерської лаври. На відміну від простої схожості між руками розіп’ятого Христа і орлиними крилами, помітної на символічних образах габсбурзького імперського орла, художник на фронтиспісі «Патерика» надає пару справжніх орлиних крил і Христу, й Діві Марії, пояснюючи зображення окриленої Діви Марії словами з Об’явлення Івана Богослова, що «і жінці дані були дві крилі великого орла» (Об’яв. 12:14), вміщеними на вимпелах над її фігурою.

І німець за походженням Гізель, і гравер ілюстрацій до «Патерика», лаврський чернець Ілля, були добре обізнаними із західним мистецтвом [17] православними священнослужителями, а на їхній гравюрі з фронтиспіса поєднані східна та західна іконографічні традиції. Сходження Діви Марії від Христа до церкви та її пастви повторює композицію її заступництва на російських іконах (пор. з іл. 5), де покрову зображено як плащ із розпростертими полами, а не як шаль з її голови, що повторюється в католицькій іконографії Mater Misericordiae. Російський орел під своїми небесними захисниками є антитезою до католицьких картин, де божественний орел зображував Габсбурґів (іл. 1), а розміщення російського державного герба над київською церквою символізує політичний і релігійний захист Московією України.

Використання Гізелем західних джерел ще більш наочне на фронтиспісі його власної книги «Мир з Богом чоловіку» (іл. 9), укладеної після анексії Росією Східної України 1667 р. і надрукованої в Лаврі 1669 р. [18] На ньому російського орла з піднятими краями крил змодельовано за взірцем габсбурзького герба (напр., іл. 1–3), а не за візантійським стилем, де орел, як зображено на фронтиспісі «Патерика», опустив свої крила. Орел — тепер домінантний образ і, подібно до габсбурзького мистецтва (пор. з іл. 3), є діючою силою двох аспектів Божественного провидіння, що піклується про вірян і карає віровідступників. У правій лапі він тримає пальмову гілку з написом «Мир усім вірянам» над російським царем і його військом, котрі, як свідчить напис у розміщених над їхніми головами вимпелах, «надіються на захист крил цих». У лівій лапі орел тримає стрілу з написом «Язва ворогам», вона погрожує полякам, котрі, як дізнаємося з сувою, «одержать те, що заслужили» [19].

Єврейські хроніки та народні легенди представляли повстання Хмельницького 1648–1649 років як національну катастрофу, котру можна порівняти з руйнуванням Єрусалимського Храму й подальшим вигнанням євреїв із Землі Ізраїля [20]. Як і традиційні інтерпретації руйнування Храму, різанину євреїв під час козацького повстання сприймали як Божу кару за відступництво від Тори [21]. Вцілілі в різанині вірили, що божественний гнів поступиться місцем божественній милості [22], яка, зрештою, принесе месіанський порятунок богообраному народу. Концепт укриття праведників «під крилами Божественної присутності», що є відгомоном біблійного дискурсу про орла, який на своїх крилах принесе до Бога вигнанців (Вихід 19:4), став загальною ідіомою у єврейських хроніках періоду Хмельниччини. У панегірику на пошану жертв Йом Тов Ліпманн Геллер (1579–1654) благав: «Боже, сповнений милості, під крилами Божественної присутності дай спокій душам замордованих, […] за заслуги мучеників збери розсіяних по світу» [23]. Синагогальні живописці використовували двоголового орла як образ, найбільш відповідний для позначення Божої влади над світом, дуалізму в Божественному провидінні справедливості й милості, і надії на спокуту під захистом Божественної присутності.

У центрі розпису стелі в синагозі міста Ходорів поблизу Львова, ймовірно, виконаного 1714 р. (іл. 11) [24], вірш із Повторення Закону 32:11, написаний над двоголовим орлом, вказує на орла як на символ Божественного заступництва над окремими людьми, змальованими в подобі зайченят, яких орел своїми кігтями тримає за шию [25]. Вірш про орла, що тріпоче над своїми дітьми й забирає їх на небеса, дозволяє зазначити, що розпис змальовує орла рятівником зайців, а не лютим хижаком, який полює на них [26]. Це особливо зрозуміло в розписі стелі синагоги у Смотричі (іл. 12), виконаному приблизно 1746 р., де орел хапає зайців за тулуб, зазираючи їм у вічі. Зірочки між багатими узорами навколо орла представляють небеса. У ходорівській синагозі орел у центрі сонячного кола оточений знаками зодіаку, які означають одвічне Боже владарювання над усесвітом. Єдність двоголового орла підкреслено єдиною великою короною над обома його головами.

Дві голови орла можуть вказувати не лише на Божу владу над обома сторонами світу, а й можуть також означати дуалізм Божественних справедливості й милості, що були як головною темою єврейських хронік періоду Хмельниччини, так і лейтмотивом на фронтиспісі книги Гізеля. Світогляди євреїв та українців моделювалися на спільному топосі: провидіння невідступно слідує за грішниками, а милість сходить на праведників, яких божественні крила беруть під свою охорону. Різниця полягає в ототожненні сторін. Для Гізеля та його гравера орел боронить православних московитян і переслідує польських католиків-супостатів (пор. з іл. 9). Євреї вірили, що вони, «орлині малята», зазнають як Божественного гніву, так і батьківського захисту. Якщо в українському мистецтві зображали групи людей, які підпадають під Божественний захист, у єврейському мистецтві зайці алегорично передають ідею Божої турботи про кожного. На відміну від християнських ієрархічних схем Божественного провидіння, які освячують існуючий суспільний лад, єврейські образи стосуються ідеального світового ладу.

Як відомо, в жодній із церков немає зображення двоголового орла в зодіакальному колесі, подібного ходорівській синагозі, але схожі мотиви були поширені в друкованих виданнях. Тут, як і всюди в Європі, книжкові ілюстрації та окремі друковані аркуші сприяли міжкультурній міграції образів і слугували моделлю для настінних розписів. Орел у колі над дванадцятьма зображеннями трударів і знаками зодіаку немовби гарантує часову послідовність — як на друкованому католицькому календарі на 1637 рік Йоганна Шультеса (іл. 13). Сонце, оточене знаками зодіаку, було намальоване в 1667–1669 рр. на стелі дерев’яного палацу царя Олексія Михайловича в Коломенському неподалік Москви, а копії таких розписів зустрічалися навіть у народних виданнях України (іл. 14) [27].

Образ двоголового орла поширився завдяки християнським книжковим виданням і живопису, ставши частиною оформлення церков. Вважається, що вже згаданий орел над різьбленою царською брамою іконостаса на іконі «Покрова Пресвятої Богородиці» (іл. 6) мав зображувати втрачений іконостас із церкви у Сулимівці. Іконостас, увінчаний різьбленим дерев’яним орлом (іл. 15), можна побачити у Спасо-Преображенській церкві (1714) села Великі Сорочинці. Як і в російській політичній графіці та на іконі «Покрова Пресвятої Богородиці» з Сулимівки, орел позначає Божественне провидіння, що передається через духовний захист православної Росії.

Подібне перенесення цього образу в скульптурний декор відбувалося в східноєвропейських синагогах, де скульптурного двоголового орла, що символізує Боже володарювання та провидіння, часто розміщували на вершині Ковчега Тори (іл. 16), біми та інших ритуальних предметів.

Двоголовий орел як політично насичений символ надихав українців під час їхньої боротьби за панування православної церкви на їхніх землях. Після того як мети було досягнуто, а значна частина України наприкінці XVIII ст. ввійшла до складу Російської імперії, цей символ зник з українського церковного мистецтва. Авіаморфний символ Божественного провидіння у синагозі сублімував травматичний для євреїв досвід влаштованих Хмельницьким масових убивств. Навіть після того, як ці історичні й психологічні конотації стали не такими різкими, двоголовий орел залишався домінантним символом Божественного в єврейському мистецтві України та сусідніх земель — Литви, Білорусі, Польщі й Румунії — до Голокосту.

[1] Це дослідження, що ґрунтувалося на моїй доповіді на конференції «Українсько-Єврейська Зустріч: Взаємодія культур, зображення та пам’ять», організованій ініціативою «Українсько-Єврейська Зустріч» (Канада) у співпраці з Ізраїльським музеєм та Єврейським університетом в Єрусалимі (Єрусалим, 18–20 жовтня 2010 р.), стало частиною проекту, підтриманого Ізраїльським Фондом науки (грант № 326/13), і було надруковано в Judaica Ukrainica, 3 (2014): 105–127.

[2] Zapheiriou, N. The Greek Flag from Antiquity to Present (Athens, 1947), 21–22; Oxford Dictionary of Byzantium, ed. Alexander Kazhdan, (Oxford: Oxford University Press, 1991), 472, 669.

[3] Докладніше я розглянув мотив двоголового орла у габсбурзькому мистецтві у статті "The Eagle, Its Twin Heads and Many Faces: Synagogue Chandeliers Surmounted by Double-headed Eagles", Jewish Ceremonial Objects in Transcultural Context (Studia Rosenthaliana, 37, 2004): 77–129.

[4] "Nam quod extendit in patibulo manus, utique alas suas in Orientem Occidentem que porrexit, sub quas uniuersae nationes ab utraque mundi parte ad requiem conuenirent", Lucius Caecilius Firmianus Lactantius, "Epitome divinarum instituionum", Patrologia Latina, ed. Jacques-Paul Migne (Paris, 1844), 6:1058, розд. 51.

[5] Меч і білі лілеї є стандартними символами Христового суду й справедливості, і відповідно, образів Страшного Суду в ранньонідерландському живописі. Див., напр., «Страшний Суд» Ганса Мемлінґа (олія, дерево, 1466–1473), Національний музей у Гданську.

[6] Див. Alef, Gustave. "The Adoption of the Muscovite Two-Headed Eagle: A Discordant View", Speculum, 41, no. 1 (1966): 1–21.

[7] Poe, Marshall. "Moscow, the Third Rome: The Origins and Transformations of a ‘Pivotal Moment’," Jahrbücher für Geschichte Osteuropas (2001): 412–429. Лакиер А. Б. Русская геральдика. — Москва, 1990. — С. 141–145.

[8] Лакиер А. Б. Русская геральдика. — Москва, 1990. — С. 141–145.

[9] Алпатов М. В. Древнерусская иконопись. — Москва: Искусство, 1978. — С. 29, 31, 318, № 167–168.

[10] Wortley, John. Studies on the Cult of Relics in Byzantium up to 1204 (Aldershot: Ashgate Varorium, 2009), 149–154.

[11] Шедеври українського іконопису XII—XIX століть. — Київ: Мистецтво, 1999. — С. 114–115.

[12] Найважливішим дослідженням із польської та української іконографії Mater Misericordiae є праця Мєчислава Ґембаровича (Mieczyslaw Gębarowicz) Mater Misericordiae-Pokrow-Pokrowa w sztuce i legendzie środkowo-wschodniej Europy (Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1986).

[13] Цей штандарт відомий нам лише з опису в книзі: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — СПб, 1903. — С. 528.

[14] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. — СПб: Тип. брат Пантелеевых, 1878. — Т. 10.— С. 216–217.

[15] Сумцов Н. Ф. Иннокентий Гизель // Киевская старина. — 1884. — № 10. — С. 183–226; Encyclopedia of Ukraine (Toronto: University of Toronto Press, 1988), 2:58.

[16] Рукописний переклад польського Paterykon abo żywoty ss. Oycow pieczarskich (Kyiv, 1635) церковнослов’янською мовою закінчив архімандрит Йосип Тризна у 1656 р. Гізель додав до книги передмову, що уславлювала російського царя й насичувала емоціями символічну композицію на її фронтиспісі. 48 гравюр на дереві для цього видання виконав у 1655–1660 рр. лаврський чернець Ілля. Див.: Запаско Я. П., Ісаєвич Я. Д. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. Кн. 1 (1574–1700). — Львів: Вища школа, 1981. — № 402.

[17] Гізель, який народився в сім’ї німців-реформістів у Східній Пруссії, переїхав на Волинь, де навернувся в православ’я, а надалі вивчав богослов’я, зокрема католицькі праці, історію, юриспруденцію, філософію та мови в Київському колегіумі і в різних європейських університетах. Див.: Сумцов Н. Ф. Иннокентий Гизель // Киевская старина. — 1884. — № 10. — С. 183–226; Його ж. К истории южно-русской литературы, вып. 3. — Х., 1885. — С. 3. Чернець Ілля багато копіював голландські й німецькі книгодруки. Див.: Ровинский Д. А. Русские народные картинки. — СПб, 2002 (репринт изд-ва Р. Голике 1900 г.). — С. 21–22, 39.

[18] Запаско Я., вказ. праця, № 458; Гусева А. А., Каменева Т. Н., Полонская И. М. Украинские книги кирилловской печати XVI–XVII вв. — Вып. 2. — М., 1981. — С. 115.

[19] Численні варіації іконографічної схеми Гізелевих алегорій були популярними на території України та Західної Росії до першої половини XVIII ст., коли завершилася боротьба Росії за контроль над східними землями Польщі. Кілька таких варіацій дано в репродукціях у: Gębarowicz, Mater Misericordiae-Pokrow-Pokrowa, іл. 42; «Пам’ятки книжкового мистецтва», № 780, 2857; Алексеева М. Гравюра петровского времени. — Ленинград, 1990. — С. 10–11. Див. також: Кривцов Д. Ю. Образ двухглавого орла в символике западнорусских посвятительных предисловий XVII — нач. XVIII вв. (на материалах издания типографии Киево-Печерской Лавры) // Геральдика: Материалы конференции «10 лет восстановления геральдической службы России». — СПб, 2002. — С. 58–67. У Центральній Росії копії Гізелевого образу двоголового орла часто втрачали політичні конотації, пов’язані з сутичкою східних православних християн з польськими католиками. Наприклад, іконописець Семен Іванов з Устюжної біля Вологди (іл. 10) розмістив під стрілою й пальмовою гілкою, які тримає орел, не два ворогуючих війська, а двох однакових молільників, які лежать на землі, а замість київських святих зобразив апостолів і євангелістів: див. Ufi Abel and Vera Moore, Icons (Stockholm: National Museum, 2002), 128–129. Про цю іконографію див. також Tarasov, Oleg. Icon and Devotion: Sacred Spaces in Imperial Russia (London: Reaktion Books, 2002), 277–280.

[20] Raba, Joel. Between Remembrance and Denial: The Fate of the Jews in the Wars of the Polish Commonwealth During the Mid-Seventeenth Century as Shown in Contemporary Writings and Historical Research (Boulder, CO and New York: East European Monographs, 1995), pp. 37ff, 67ff, 139. Див. також: Mintz, Alan. Hurban: Responses to Catastrophe In Hebrew Literature (New York: Columbia University Press, 1984), 102–105; Shmeruk, Chone. "Yiddish Literature and Collective Memory: The Case of the Chmelnicki Massacres," Polin, 5 (1990): 173–183.

[21] Такий погляд на різанину, певно, визначається благаннями євреїв у годину небезпеки, описаними Меїром бен Самуїлом з Щебжешина: «Ми віддамо свої життя святості Господа нашого, […] і, може, цим заслужимо гідне милосердя [Боже]», Меїр б. Самуїл з Щебжешина Цук га-еттім (Краків, 1650) (івритом). Репринти див. у Ґурланд Г. Ле-корот га-ґезрот аль-ісраель, 4 (Краков, 1889), 115 (івритом); Rosman, M. Texts on the Massacres of the Years 1648–1649: Meir of Szczebrzeszyn, N. N. Hannover (Jerusalem: Merkaz Dinur, 1981), 6.

[22] Цей підхід зустрічаємо в Біблії. Наприклад, Єзекіїль пророкував, що Бог хоче не знищити грішників, а щоб каяттям вони врятували собі життя (18:23). Див. також Вихід 34:6–7; Осія 11:9.

[23] Ґурланд Г. Ле-корот га-ґезрот аль-ісраель, 1 (Краков, 1887), 10; Raba, Between Remembrance and Denial, 70. Зверніть також увагу на фінальне речення з відомої хроніки Натана (Нати) Гановера про влаштовані Хмельницьким масові вбивства Євен Мецула (букв. «глибокий мул», а метафорично «прірва розпачу»), вперше надрукованої у Венеції 1653 р.: «І нехай почує Господь наші волання і збере разом синів Ізраїля, розпорошених по всіх чотирьох кінцях світу, і пошле скоро, ще в наші дні, правдивого Месію!» (Глибокий мул. Хроніка Натана Гановера. — Київ: Дух і Літера, 2010. — С. 154.) Див. також: Rosman, Texts, 44, і схожі заперечення у Raba, Between Remembrance and Denial, 70.

[24] Breyer [Breier], A. "Die hölzernen Synagogen in Galizien und Russisch-Polen aus dem 16., 17. und 18, Jahrhundert" (Ph.D. thesis, Vienna 1913), 13; Breier, A., Eisler, M., and Grunwald M. Holzsynagogen in Polen (Baden bei Vienna, 1934), 9–10.

[25] Про зайця як алегорію єврея в середньовічному єврейському мистецтві див:. Pasquini, Laura "The Motif of the Hare in the Illuminations of Medieval Hebrew Manuscripts," Materia giudaica 7, no. 2 (2002): 273–282.

[26] Це прочитання запропонував Анджей Вєрціньський (Wierciński) у "Orzeł i zając: Próba interpretacji plafonu sufitowego synagogi w Chodorowie" in Żydzi і Judaizm we współczesnych badaniach polskich. Materiały z konferencji, Kraków 21–23 XI 1995, ed. Krzysztof Pilarczyk (Cracow: Księgarnia Akademicka Wydawnictwo Naukowe, 1997), 376. Див. розлогішу аргументацію в Elliott Horowitz, "Odd Couples: The Eagle and the Hare, the Lion and the Unicorn," Jewish Studies Quarterly, 11 (2004): 243–258.

[27] Ровинский Д. А. Русские народные картинки. — С. 40; Белоброва О. А. К истории книжной миниатюры и народной картинки конца XVII — первой половины XVIII века // Народные картинки XVII—XIX векав. — СПб, 1996. — С. 71–81.