«Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри»: Частина 1.4

Канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» була заснована у 2008-му році з метою створення більш тісних взаємин між двома народами: українцями та євреями, що протягом століть жили пліч-о-пліч на території сучасної України. З моменту свого заснування, «Українсько-Єврейська Зустріч» ініціювала та фінансово підтримувала ряд конференцій, круглих столів, ґрунтовних наукових досліджень, а також публікацій та перекладів цих праць. Згідно з гаслом організації «Наші історії неповні одна без одної», такі проекти сприятимуть поглибленню порозуміння між українцями та євреями й кращого пізнання їх культур.

Вперше пропонуємо книгу «Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри» у форматі електронної книги.

Книга являє собою збірник статей, присвячених вивченню взаємодії між українською та єврейською культурами від початку сімнадцятого століття. Представлено всебічний погляд широкого кола фахівців з України, Ізраїлю та інших країн, щодо висвітлення паралелей під впливом міжкультурних зв’язків різних галузей, у тому числі й образотворчого мистецтва, фольклору, музики, літератури та мовознавства. У ряді есеїв також зосереджено увагу на взаємопоказі сприйняття культурного аспекту в «інакшому» ракурсі, як наприклад, зображено в літературних творах або з точки зору історії мистецтва.

Щедро ілюстроване видання містить велику кількість нової інформації, щодо цієї малодослідженої тематики. Книга видається як 25 том багатотомника «Євреї та слов’яни» (англ. Jews and Slavs), що виходить друком з 1993-го року у видавництві Єврейського університету в Єрусалимі. В кількох із попередніх томів, щодо зображення єврейського життя в Україні, значну увагу приділено визначальній ролі Старого Завіту в українській літературі й мистецтві, що відображено в творах Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Короленка та інших письменників.

Співредакторами даного збірника статей є Вольф Москович, почесний професор Єврейського університету в Єрусалимі та Алті Родаль, спів-директор канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», яка також є автором Передмови даного видання. Вийшло друком у 2016 році завдяки видавництву Єврейського університету в Єрусалимі.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.

Частина 1.4

Ізраелітський шпиталь у Лемберґу/Львуві/Львові (1898–1912): «єврейська» архітектура «інтернаціональної» команди

Сергій Кравцов (Єврейський університет, Єрусалим)
Ізраелітський шпиталь (сьогодні пологовий будинок) є найбільш розкішною єврейською пам’яткою сучасного міського ландшафту Львова. Його екзотичний вигляд не привертає особливої уваги мешканців міста, які бачать його щодня, в ньому лікувалися або з’являлися на світ (як обидва мої сини). Моєму діду в 1974 році провели у шпиталі складну операцію, а я, в очікуванні результату, міряв кроками вестибюль, позираючи на оздоблену арабесками стелю. Я не знав, що незабаром у цьому приміщенні працюватиме пологовий будинок, арабески з гігієнічних міркувань забілять, а чоловікам заборонять заходити всередину. Ця споруда по-справжньому збентежила мене лише багато років потому, коли я став істориком архітектури, який цікавиться єврейською ідентичністю, вираженою архітектурними засобами.

Більшість знає цей шпиталь як лікарню Раппопорта, плутаючи назву вулиці з назвою закладу. Та спочатку це був Ізраелітський шпиталь благодійного фонду Мауріціо Лазаруса. Його заснував не німецький філософ і психолог, професор Моріц Лазарус (1824–1903), а його тезка Мауріціо Лазарус (1832–1912), уродженець Львова, який ще замолоду брав участь у Революції 1848 року у Відні (іл. 1). Він мріяв про Академію мистецтв, проте після революції першою відчинила двері Академія торгівлі, що й визначило майбутню кар’єру Лазаруса, засновника й упродовж сорока років директора Галицького іпотечного банку. Досвід молодого Лазаруса в боротьбі за свободу, раннє знайомство з нужденними й зацікавлення мистецтвом і літературою вберегли його від долі карикатурного капіталіста. Натомість він став видатним філантропом. [1] Співчуття Лазаруса до знедолених успадкували і його доньки: Герміна-Сидонія (1872–1951), що побралася з «товаришем по партії», політиком-соціалістом і депутатом австрійського й польського парламентів Германом Діамандом (1860–1931); сама Герміна дописувала в соціалістичну пресу під псевдонімом Гелена Равська. [2] Її сестра Елеонора-Беатриса (1877–1944), мікробіолог, вийшла заміж за Александра Самуеля (1874–1942), молодшого брата Германа Діаманда. Вона допомагала польським політв’язням і біженцям. Їхня сестра Фредерика (1879–1942), із кола Януша Корчака, була членом Польської соціал-демократичної партії і загинула під час Голокосту. [3]

Будівництво шпиталю у 1898–1903 роках ознаменувало собою пік розвитку єврейської охорони здоров’я в місті. Найстаріший єврейський шпиталь заснував лідер єврейської громади Мордехай бен Іцхак близько 1600 року у своєму володінні в центрі Львова. Цей шпиталь розібрали 1795 року. [4] Наступний шпиталь спорудили за міським муром, на одній із ділянок єврейського кладовища, яка належала євреям принаймні з 1414 року. Зведення шпиталю профінансували за рахунок приватних пожертв і доброчинності Іцака Варрінґера (1741–1817). Цей комплекс з 1800 року зростав повільно і на 1902 рік міг прийняти одночасно 82 хворих. З вікон пацієнти могли спостерігати, як на кладовищі ховають померлих. У напівзруйнованому будинку з черепичним дахом були морг і оселя сторожа з родиною, а його діти бавилися неподалік. Щоб зробити опис старого шпиталю більш виразним, історик Маєр Балабан згадує про зграї пацюків, які іноді спотворювали тіла мерців. Більшу частину старого шпиталю знесли 1902 року, залишили тільки крило, призначене для невиліковно хворих. [5]

Нову споруду Ізраелітського шпиталю звели з ініціативи й на пожертви Мауріціо Лазаруса та його дружини Ружі-Марії з дому Йоллес в основному до осені 1902 року. Пожертви подружжя склали 660 тис. крон, що еквівалентно теперішнім 36 млн фунтів стерлінгів. Новий шпиталь, побудований упритул до старого, мав 48 кімнат над цокольним поверхом (іл. 2). Палати були розраховані на двох, трьох і більше пацієнтів — до десяти, в кожній палаті був мармуровий умивальник з холодною та гарячою водою. [6] Крім того, були також окремі палати для тих, хто міг заплатити за лікування, чудово обладнана операційна, дві ванні кімнати на кожному поверсі, центральне водяне опалення, газове освітлення та дві витяжки для вентиляції палат. Споруда була спроектована для одночасного перебування 100 пацієнтів. Засновники власним коштом облаштували й каплицю (фактично, синагогу). У двох флігельних приміщеннях розмістилися кухня, що відповідала всім гігієнічним нормам, і пральня з системою дезінфекції. У листопаді 1902 року шпиталь передали у власність єврейської громади. [7] Він обслуговував як євреїв, так і неєвреїв, причому бідні львівські євреї мали змогу лікуватися безкоштовно, а приїжджі з провінції платили дві, чотири або вісім крон на день — залежно від «класу» обслуговування. 1907 року у шпиталі пройшли лікування 655 чоловіків і 489 жінок, амбулаторну допомогу було надано 2500 католикам (імовірно, включно з греко-католиками) та 10 тис. євреям. [8]

Новий шпиталь збудували як двоповерхову фронтальну споруду на високому цоколі (іл. 3), що симетрично ділилась на чоловічу й жіночу частини. З боків будівлю обрамляли триповерхові крила, а її центральну частину підкреслював високий барабан, увінчаний триколірним куполом-цибулиною, довершувала всю конструкцію зірка Давида. Будівлю було облицьовано червоною й жовтою цеглою, викладеною горизонтальними смужками й зірками Давида. Віконні отвори центральної частини загострені, у формі підков та рогу місяця, прямокутні. На вуличному фасаді споруди виднівся напис польською Szpital Izraelicki Fundacyi Lazarusa. Весь комплекс будівлі був огороджений ажурною стіною з червоної цегли, спроектованою 1902 року Владиславом Ґодовським. Головною окрасою інтер’єру був вестибюль, виконаний у «суто мавританському стилі» і розписаний братами Флеками, добре відомими оформлювачами громадських споруд і синагог. «Абсолютною новинкою» стали висячі сади для прогулянок пацієнтів, що викликали алюзію на Вавилонські сади — одне з чудес світу. [9] Вікна більшості палат виходили на вулицю Раппопорта, а коридору — у внутрішній двір, що сприяло гарній вентиляції. У ніші біля центральних сходів стояв мармуровий бюст засновника шпиталю (іл. 4) роботи видатного польського скульптора Антона Попеля (1865–1910) [10].

Згідно з міськими легендами, цей бюст 1903 року стояв навіть за часів радянської влади, оскільки його творчо атрибутували як зображення російського хірурга Миколи Пирогова (іл. 5). З іншого погляду, це погруддя і справді скидається на витвір радянського часу, пам’ятник Пирогову (добре відомому завдяки портрету, написаному Іллею Рєпіним), а не Лазарусу (якого зобразили не тільки Попель, а й Вільгельм Вахтель і Мауріціо Трембаш). [11]

Стиль побудови шпиталю сучасники вважали «мавританським». [12]  Десятиліття потому його назвали «романсько-східним». [13] В імперії Габсбурґів цей стиль мав особливу історію. Вперше представлений Людвигом Фьорстером (1797–1863) та Теофілем Гансеном (1813–1891) при будівництві вілли барона Адольфа Перейри у 1847 році, він мав «виражати романтичність і утверджувати форми візантійського та близького до нього арабського зодчества» [14], тим самим поетично підкреслюючи сефардсько-єврейське коріння Перейри. Після Революції 1848 року обидва архітектори об’єднали свій східний стиль із романським та іншими стилістичними елементами, запозиченими здебільшого з таких історичних володінь Габсбурґів, як Іспанія, Італія та німецькі землі. Цей стиль надалі замінив офіційний неокласицизм «доберезневого періоду», який у пізнішій літературі одержав назву романтичного історизму. [15] Сам Гансен претензійно називав його «віденським ренесансом» [16], у такий спосіб наголошуючи не на вірності італійським витокам, а на політичному значенні цього стилю. Завдяки своїй синтетичності цей стиль легко прилаштовувався до будь-якої ідентичності різних клієнтів. Наприкінці 1840-х і в 1850-ті роки Фьорстер і Гансен використали його при будівництві православних [17] і протестантських храмів [18], різних каплиць [19] і синагог [20], а також у монументальних імперських проектах на кшталт віденського Музею зброї (1852–1856) та львівського Будинку інвалідів (1855–1860) (іл. 6). Цей стиль став стилем імперії, що розкинулася зі сходу на захід і в якій різні релігії гармонійно співіснували під владою освіченого ліберального режиму. [21]

Новий стиль використовували й для потреб української громади. Саме в цьому стилі за проектом Вільгельма Шмідта [22] зведено русинський Народний дім у Львові (1851–1864) (іл. 7). Шмідт — видатний архітектор, який народився в німецькій колонії Вайнберґен (містечко Винники біля Львова), працював на Галицьку митрополію. [23] На земельній ділянці русинського Народного дому колись стояв монастир святої Трійці, котрий за часів імператора Йосифа II перетворили на Львівський університет і який згорів під час Революції 1848 року. Імператор Франц-Йосиф I «нагородив» цією ділянкою українську громаду Львова за вірність у буремний рік. Під час візиту до міста в 1851 році імператор заклав наріжний камінь майбутніх русинського Народного дому і церкви. [24] Таким чином, у всьому проекті зазвучала ідея відданості імперії. А втім, екстер’єр русинського Народного дому був не таким виразним, як віденські зразки романтичного історизму й збудовані віденськими архітекторами споруди поза межами столиці, оскільки його зодчим був Шмідт, який сам десятиліттями працював у провінційному Львові як послідовник «бідермаєрівського класицизму». [25] На відміну від поліхромно-цегляних споруд, русинський Народний дім було просто оштукатурено. Дійсно, відкрита поліхромна цегляна кладка не пасувала до навколишніх однаково оштукатурених будівель центральної частини Львова.

У «єврейському виконанні» нового стилю (синагоги у Відні та Пешті) Фьорстер ще виразніше передав його за допомогою специфічно єврейських засобів: він представив ідею Соломонового Храму, чим додав ваги своєму проекту. [26]

У синагогах архітектор ніколи не використовував куполи, адже цей елемент є чужим Єрусалимському Храму, як той описаний у Біблії. Внести зміни запропонував видатний німецький архітектор Ґотфрід Земпер (1803–1879), який інтерпретував куполи синагог як «старозавітні сім небес». [27] Таку інтерпретацію використав молодий архітектор, що вчився у Відні, Юліан Захаревич (1837–1898) у своєму проекті прогресистської синагоги в Чернівцях (1873–1878) (іл. 8). Таке тлумачення купола він виразив у пізнішій роботі над прогресистською синагогою у Львові (до 1894 року), комітет зі спорудження якої очолював Лазарус. [28] В обох нових синагогах куполи використовували ще й як монументальний засіб продемонструвати єврейську присутність у міському ландшафті за межами старих єврейських кварталів. У випадку Ізраелітського шпиталю купол, доволі схожий за своїми «східними» обрисами на купол прогресистської синагоги в Чернівцях, «запозичили» для світської єврейської будівлі. Хоча шпиталь і не був синагогою, його високий купол виглядав доречно, вказуючи не на земну, а на небесну сферу.

Ідея облицьовувати цеглою (що, за Фьорстером, нагадувало про археологічні знахідки на Близькому Сході, а за Гансеном — про Візантію) в другій половині XIX ст. поєдналась із технікою цегляної готики. Ця техніка відкрила шлях ефективним і стійким спорудам, особливо для освітніх, медичних і пенітенціарних потреб. Її використав у 1884 році архітектор Юліуш Гохберґер (1840–1905) для будівлі школи святої Анни (іл. 9) на розі вулиці св. Анни, що вела до майбутнього шпиталю. Будівля школи — витвір типово шкільної європейської архітектури — мала явні сліди романтичного історизму, що проявлялося в будівельному матеріалі, декорі та облицюванні. Таким чином, Ізраелітський шпиталь став лише новим етапом у тривалій історії міської архітектури, зв’язком між Будинком інвалідів на вул. Клепарівській, що веде на захід (іл. 6), і школою святої Анни на півдні. Від початку шпиталь гармонійно вписався у львівський міський контекст завдяки принципу доречності.

Доречність шпиталю, нової видатної єврейської риси міського пейзажу, підкріплювалася поважно давнім використанням земельної ділянки, яка була в руках євреїв упродовж п’ятисот років. У цьому разі єврейська міська забудова з’явилася не внаслідок якихось нових придбань, як це сталося з прогресистською синагогою, що дуже дратувала неєвреїв. [29] Для охорони громадського здоров’я й соціальної інфраструктури міста Ізраелітський шпиталь був дуже корисним.

Стиль, у якому збудовано шпиталь, попри свою екзотичність, був доволі консервативним і нагадував модні стилі 1850–1860-х років, коли кар’єра Лазаруса йшла вгору. Юліан Захаревич, який використовував «мавританський» стиль у 1870-х, у 1896 році з осудом назвав його «традиційним». [30] У 1900 році асимільовані віденські євреї вже соромилися цього стилю, віддаючи перевагу споконвічно німецьким романському та готичному стилям, що їх асимільовані єврейські архітектори Якоб Ґартнер (1861–1921) і Макс Фляйшер (1841–1905) поширили у єврейській сакральній, світській та погребальній архітектурі. «Мавританський» стиль ще зберігався в провінціях. Як альтернативу його популяризував навіть у Відні (синагога польського обряду) столичний архітектор Вільгельм Стясни (1842–1910). Чимало його робіт рубежу століть, зокрема «мавританська» Ювілейна синагога в Празі (1905–1906), виглядали доволі екзотично. Таку розкішну інакшість можна пояснити кількома причинами: по-перше, сіоністською позицією Стясного, відтак його протестом проти відходу від єврейськості. По-друге, зведення Ювілейної синагоги збіглося в часі зі святкуванням шістдесятої річниці сходження на престол австрійського імператора, періодом, коли австрійські євреї набули повноти громадянських прав, і в цьому сенсі романтичний історизм стилістично проголошував кінець старих порядків. Це припущення підтверджує надмірно «мавританський» вигляд іншої Ювілейної синагоги, ортодоксальної синагоги в Тарнові (архітектор Владислав Екельський, 1865–1908). [31] «Мавританський» стиль Ізраелітського шпиталю теж слід розглядати як ювілейну ретроспективу. Дійсно, Лазарус чітко заявив про своє бажання «відзначити півстолітній ювілей правління Франца-Йосифа I будівництвом нового шпиталю». [32] Разом із тим Лазарус вшанував себе самого як борця за свободу 1848 року, відзначивши в 1902 році своє сімдесятиріччя.

Амбіційний проект втілювала «інтернаціональна» команда. Підрядчиком стала фірма Івана Левинського. Цей видатний архітектор і підприємець народився 1851 року в містечку Долина в родині українця та німки з Баварії, ходив до початкової школи у Стрию, а потім вступив до Реальної школи (Wyższa Szkoła Realna) у Львові. 1874 року він закінчив Львівську технічну академію, згодом організував величезне підприємство, на якому в найкращі роки в 16-годинну зміну працювало близько тисячі працівників. Левинський проектував, будував і наглядав за виконанням робіт, він виробляв цеглу, кераміку, гіпс, цемент, штучний камінь, вітражне скло та багато інших будівельних матеріалів. Він працював із найкращими контрактами, включаючи замовлення для львівської Опери та нового залізничного вокзалу. Левинський одночасно керував спорудженням майже 200 об’єктів. Усе це він встигав паралельно з викладанням у рідній alma mater. Левинський був патріотом України: його шанують як творця «стилю української сецесії» в архітектурі, філантропа, засновника культурних, технічних і освітніх товариств, зокрема «Просвіти», а також за суспільну роботу. Крах його підприємства під час Першої світової війни і його раптову смерть у 1919 році пов’язували з переслідуваннями з боку польського уряду за підтримку Левинським української національної справи. [33] Однак компанію Левинського було найнято для будівництва Ізраелітського шпиталю не через ідею українського національного стилю, а завдяки незаплямованій репутації її групи поважних інженерів, що відповідали цьому грандіозному завданню.

Проект шпиталю підготував протягом 1898–1901 років співробітник Левинського, поляк Казімєж Мокловський, уродженець Косова (1869), який у 1882–1889 роках вчився у станіславівській школі, потім вступив до Львівської Політехніки, але як члена Соціал-демократичної партії Галичини 1892 року його відрахували «за організацію нелегальних зібрань». Мокловському не поталанило продовжити навчання у Відні та Цюриху, і він повернувся до партійної роботи. Звідусіль гнаний за свої радикальні погляди, він подався до Пруссії, згодом до Саксонії і, врешті, 1894 року до Мюнхена, де закінчив Вищу технічну школу (1896). Короткий час працював у Мюнхені, потім переїхав до Львова (1897), де його і найняв Левинський. Наступні три роки він повністю віддався проекту Ізраелітського шпиталю. Найвідомішою спорудою, спроектованою особисто Мокловським, став житловий будинок на вулиці Пекарській, 38, зведений 1905 року в польському національно-романтичному закопанському стилі. [34] У цьому проекті Мокловський використав рустикацію цегли для імітації дерев’яних колод народної карпатської архітектури. Мокловський був невгамовним політиком-соціалістом і відомим консерватором архітектурних пам’яток, етнографом, істориком і теоретиком архітектури. Славу йому принесли публікації на основі польових експедицій, головним чином, монографія «Народне мистецтво в Польщі» (1903). У цій книзі Мокловський полемізував з істориком Матіасом Берзоном, котрий вважав, що польські дерев’яні синагоги були оригінальними єврейськими пам’ятками, і особливо рішуче — з польським національним поетом Адамом Міцкевичем щодо традицій теслярів біблійного царя Тіри Хірама, які нібито збереглися в Польщі. На думку Мокловського, польські дерев’яні синагоги були сурогатом стародавнього аристократичного стилю й геніальними творами народної польської архітектури. [35] Пізніше теорія Мокловського, поміж іншого, спричинилася до контекстуалізації синагогальної архітектури в польській культурі Речі Посполитої до її поділу і призвела до загального неприйняття «мавританського» стилю разом з іншими уподобаннями історицизму. [36] Але для свого проекту Ізраелітського шпиталю, який він завершив одночасно з книгою, Мокловський-архітектор використав «мавританський» стиль як найбільш доречний.

Наступний етап будівництва шпиталю розпочався 1912 року, коли архітектурній фірмі Міхала Уляма (1879–1938) замовили нове амбулаторне крило. Улям, успішний єврейський архітектор і промисловець, народився у Львові, а власну справу відкрив 1903 року. [37] Він приходився зятем головному прогресистському рабину Львова Єхезкелю Каро (1844–1915), який своєю чергою був нащадком рабина Магараля з Праги (бл. 1520–1609). У ХХ ст. найвідомішим представником цієї династії стане Улямів небіж Станіслав, один із творців американської водневої бомби. [38] Нове крило шпиталю спроектував колега Уляма Роман Фелінський (1886–1953). Так само уродженець Львова, випускник Політехнічної школи (1903), де за два роки склав свій перший державний іспит, Фелінський поїхав навчатися до Вищої технічної школи Мюнхена, яку закінчив 1908 року, щоб завершити здобуття фаху в Парижі (1909). Після повернення додому він недовго пропрацював у фірмі Альфреда Захаревича й Оскара Сосновського, в 1910–1915 роках працював в Уляма головним архітектором і керівником робіт. За п’ять років розробив 25 проектів. Він також провів 11 місяців за кордоном, підвищуючи кваліфікацію. 1911 року Фелінський побрався з донькою Уляма Ружею, яка для цього навернулася в католицизм. Під час Другої світової війни він переховував дружину від нацистів. [39] Улям і Фелінський були видатними модерністами. Так, наприклад, Товарний Дім «Магнус» (1912–1913) — це каркасна конструкція з бетону і скла, з відкритим плануванням. Їхня «єврейська» робота тих років, Бейт тагара (1911–1913), також була модерністською. Її історичні відсилки не мали жодного стосунку до будь-якого відродження; то були креативні алюзії на те, що можна вважати «єврейським». Нове крило Ізраелітського шпиталю теж було модерністським проектом (іл. 10 і 11), явивши собою поєднання функціонального плану місцевості, динамічної масивності та бетонно-цементних конструкцій.

Проте загальний зовнішній вигляд екстер’єру був гранично контекстуальним. Червоно-жовта цегляна кладка, підкреслені вікна, карнизи й парапет мали пов’язати новобудову з уже існуючою «мавританською» спорудою в єдиний ансамбль із цілісною стилістикою. Провідним критерієм для дизайну цього етапу розбудови Ізраелітського шпиталю була знову-таки доречність.

Поза сумнівом, доречність була однією з головних ознак львівської культури, мистецтва, архітектури й міського планування, надто ж на початку ХХ ст. Мистецький авангард не дуже припав до душі містянам, про що свідчать виставкові звіти. [40] Ефект міської гармонії, що став результатом такої консервативності, любили й досі люблять як львів’яни, так і гості міста. Ізраелітський шпиталь був одним із виразно контекстуальних проектів, як у масштабі великого міста, так і в цілісному архітектурному ансамблі. Його екзотичний «єврейський» стиль не заступив норм, прийнятих у попередніх півстоліття, а лише втілив деякі нюанси особистих рис засновників шпиталю і їхніх ліберальних та імперсько-вірнопідданських ідей. «Єврейські» елементи споруди вказували на далеке східне коріння юдейської релігійної громади і ніяк не стосувалися сіонізму. Для побудови шпиталю команда архітекторів і художників, майстрів і робітників — євреїв, поляків та українців — переступила через власні амбіції, відклала на деякий час важливі культурні, соціальні й дослідницькі проекти і взялася до спільної праці, вклавши в неї величезні сили за належну винагороду. Кінцевий результат так добре пасував до ландшафту міста, що його видима оболонка пережила громаду, для якої і завдяки якій шпиталь спорудили. Ця будівля досі служить мешканцям Львова, хоча її значення як архітектурної і міської заяви сьогодні практично забуте.

[1] Feuerstein, Henryk. "Lazarus, życie i czyny lwowskiego filantropa," in [Majer Bałaban ed.], Almanach żydowski wydany przez Hermana Stachla, zawierający szereg artykułow wybitnych literatów, polityków i publicystów oraz życiorysy czołowych postaci Małopolski Wschodniej (Lviv, 1937), 216–219.

[2] Loewenstein, Stanisław. [Передмова], in Diamond, Herman. Pamiętnik Hermana Diamanda zebrany z wyjątków listów do żony (Kraków, 1932); idem, "Diamand, Herman," in Polski słownik biograficzny, vol. 5 (Warsaw, 1939–1946), 151–153; Romaniuk, Marian. "Henryk Diamand (1860–1931)", Przegląd socialistyczny, 5 (14) (2007), 90–96.

[3] Konarski, Stanisław. "Lazarusówna, Frederyka," in Polski słownik biograficzny, vol. 16 (Warsaw, 1971), 588–589.

[4] Bałaban, Majer. Dzielnica żydowska, jej dziele i zabytki (Lviv, 1909), 69.

[5] Bałaban, Majer. "Szpital żydowski we Lwowie," Wschód 108 (1902), 4.

[6] До речі, свого новонародженого сина я мив водою з чайника, оскільки в 1988 році там не було води! — С. К.

[7] Bałaban, "Szpital żydowski," 4; Henryk Mehrer. Szpital lwowskiej gminy wyznaniowej izraelickiej fundacji Maurycego Lazarusa (Lviv, 1906), 8–12.

[8] Józef Wiczkowski, Lwów, jego rozwój i stan kulturalny oraz przewodnik po mieście (Lviv, 1907), 319, 477.

[9] Bałaban, "Szpital żydowski," 4.

[10] Biriulov, Yurii. "The Work of Jewish Sculptors in Lviv, 1919–1941," доповідь на міжнародній конференції The Ukrainian and Jewish Artistic and Architectural Milieus of Lwów/Lviv: From Ausgleich to the Holocaust, влаштованій Центром міської історії Центрально-Східної Європи у Львові 5–7 листопада 2012 року.

[11] Портрети Мауріціо Лазаруса зберігаються у Львівській національній галереї мистецтв ім. Бориса Возницького і в Єврейському історичному інституті у Варшаві.

[12] Bałaban, "Szpital żydowski," 4.

[13] Piotrowski, Josef. Lemberg: Handbuch für Kunstliebhaber u. Reisende (Lviv, 1916), 144.

[14] [Förster, Ludwig.] "Die Baron Pereira’sche Willa aus der Herrschaft Königstetten im Tullnerboden nächst Wien," Allgemeine Bauzeitung (1849): 107. Англійський переклад цитати Рудольфа Кляйна (Klein).

[15] Wagner-Rieger, Renate. Wiens Architektur im 19. Jahrhundert (Vienna, 1971), 95–102.

[16] Muthesius, Stefan. "Renate Wagner-Rieger and Mara Reisenberg, Theophil von Hansen (Die Wiener Ringstrasse, Bild einer Epoche, vol. 4 Section VIII) (Wiesbaden, 1980)," The Journal of the Society of Architectural Historians 42, no. 1 (1983), 80–81.

[17] Греко-православна церква у Відні I (1857).

[18] Євангелістська церква на вулиці Ґумпендорф у Відні VI (1849).

[19] Капличка при Будинку інвалідів (Invalidenhaus) у Львові (1855–1860).

[20] Синагоги на Темпельґассе у Відні II (1856–1858) та на вул. Дохані в Будапешті (1854–1859).

[21] Kravtsov, Sergey R. "Jewish Identities in Synagogue Architecture of Galicia and Bukovina," Ars Judaica 6 (2010), 94.

[22] Вуйцик В. Народний дім у Львові // Вісник Інституту «Укрзахідпроектреставрація». — 2004. — № 14. — С. 165. Цей величний будинок споруджено під керівництвом тоді ще молодого архітектора Сильвестра Гавришкевича (1831–1911).

[23] Łoza, Stanisław. Słownik architektów i budowniczych Polaków oraz cudzoziemców w Polsce pracujących (Warsaw, 1931), 301.

[24] Prokopovych, Markian. Habsburg Lemberg: Architecture, Public Space, and Politics in the Galician Capital, 1772–1914 (West Lafayette, 2009), 146–149.

[25] Biriulow, Jurii. Rzežba lwowska od połowy XVIII wieku do 1939 roku (Warsaw, 2007), 26–27.

[26] Förster, Ludwig. "Das israelitische Belthaus in der Wiener Vorstadt Leopoldstadt," Allgemeine Bauzeitung (1859), 14.

[27] Semper, [Gottfried]. "Die Synagoge zu Dresden," Allgemeine Bauzeitung (1847), 127.

[28] "Sprawozdanie ze zgromadzenia odb. d. 29 stycznia r.b.," Czasopismo techniczne, 14, no. 5 (1896), 58.

[29] Пор. Jan Sas-Zubrzycki, Zabytki miasta Lwowa (Lviv, 1928), 6.

[30] "Sprawozdanie ze zgromadzenia," 58.

[31] Kravtsov, Sergey R. "Architecture of ’New’ Synagogues in Central-East Europe," in Reform Judaism and Architecture, Andreas Brämer and Harmen H. Thies eds. (Petersberg, 2016, у друці).

[32] Центральний державний історичний архів України. — Ф. 701, оп. 2, спр. 1559, арк. 55. Лазарус вказує на 1898 рік, коли було вирішено заснувати шпиталь.

[33] Кос А., Онищенко Л. Спадщина великого будівничого: професор Львівської Політехніки Іван Левинський (1851–1919). — Л., 2009; Жук І. Львів Левинського: місто і будівничий. — К., 2010.

[34] Bieńkowski, Wiesław. "Mokłowski Kazimierz Julian," in Polski Słownik Biograficzny, vol. 21 (Warsaw, 1976), 582–585; Biriulow, Jurii. Ilustrowany przewodnik (Lviv, 2003), 222. Мокловський став поборником закопанського стилю в 1901 році, див. Kitowska-Łysiak, Małgorzata "Kazimierz Mokłowski (1869–1905) i jego stanowisko w sprawie tzw. stylu narodowego w architekturze polskiej", Lud 70 (1986), 105–123.

[35] Mokłowski, Kazimierz. Sztuka ludowa w Polsce (Lviv, 1903), 352, 424–443.

[36] Kravtsov, Sergey R. "Jósef Awin on Jewish Art and Architecture," in Jewish Artists and Central-Eastern Europe: Art Centers — Identity — Heritage from the 19th Century to the Second World War, ed. Jerzy Malinowski, Renata Piątkowska, and Tamara Sztyma-Knasiecka (Warsaw, 2010), 135; idem, "Studies of Jewish Architecture in Central-Eastern Europe in Historical Perspective," in The History of Art History in Central, Eastern and South-Eastern Europe, ed. Jerzy Malinowski, vol. 1 (Toruń, 2012), 184.

[37] "Ulam Michał," in [Majer Bałaban ed.], Almanach żydowski wydany przez Hermana Stachla, zawierający szereg artykułow wybitnych literatów, polityków i publicystów oraz życiorysy czołowych postaci Małopolski Wschodniej (Lviv, 1937), 599–600.

[38] Ulam, Stanisław M. Adventures of a Mathematician (Berkeley, 1991), 109.

[39] Lewicki, Jacub. Roman Feliński, architect i urbanista: Pioner nowoczesnej architektury (Warsaw, 2007), 13–15.

[40] Clegg, Elizabeth. "Futurists, Cubists and the Like’: Early Modernism and Late Imperialism," Zeitschrift für Kunstgeschichte 56, no. 2 (1993), 249–277.