Я зараз дуже впевнено почуваюся єврейською українкою — виконавча директорка «Проєкту Кешер в Україні»

«Проєкт Кешер в Україні» — це всеукраїнська громадська єврейська жіноча організація, яка підтримує активних жінок, сприяє гендерній рівності, заохочує жінок-єврейок зберігати традиції народу й передавати їх майбутньому поколінню. Проєкт знайомить з єврейською культурою і традиціями представниць інших релігій і культур, які зацікавлені дізнатися більше.

Про сам проєкт, вплив війни на його роботу та про усвідомлення своєї ідентичності спілкуємося з Владою Недак, виконавчою директоркою «Проєкту Кешер в Україні».

Єлизавета Цареградська: Ви проводите менторство не в порядку «Ти щось винен» і не в такому форматі, що хтось тут вчитель і може наказувати, що робити, а хтось мусить підкорятися. Що означає ця концепція, і як вона втілюється на практиці?

Влада Недак: Ми люди, жінки не є ідеальними. Ми проходимо свій шлях, і дійсно немає нікого, хто міг би бути для нас великим засудженням чи схваленням. Себе я можу порівнювати лише з собою, минулою собою, а не з лідеркою єврейського походження. Мені подобається ця ідея, і ми вкладаємо її в кожний проєкт, кожну зустріч: щоб жінка розкривала свої таланти, відчувала себе на піднесенні, відчувала, що вона може, що в неї є лише її особисті обмеження.  Якщо жінка не хоче чогось робити — це її рішення. Якщо вона хоче спробувати, то знає, що може це зробити й знайде підтримку. Підхід такої рівності, така цінність є в єврейській громаді. Це річ, яку я практикую в особистому й професійному житті.

Ми ухвалюємо рішення і втілюємо наші проєкти так, як бачить наша команда на місці, — жінки, які в різних містах працюють з різним населенням, різними ідеями. Наші ідеї підтримують фінансуванням ззовні. 

Єлизавета Цареградська: Як працює команда «Проєкту Кешер в Україні», хто до неї входить?

Влада Недак: Офіс «Проєкту Кешер в Україні» є в Кривому Розі. Я живу в цьому місті. Окрім мене є програмна директорка, яка долучилася до команди на початку війни. Це була моя давня мрія: мати людину, яка безпосередньо працює з програмами. У нас не така ієрархічна система, а більш лінійна. Є менеджери проєктів, які працюють з окремими проєктами, й регіональні менеджерки, які відповідають за дві умовні частини України. Однак остання зустріч кілька тижнів тому у Львові показала, що за останній рік, під час війни, вони стали мультилокаційними менеджерками. Умовного розділення і питань регіонального характеру немає: взаємини з громадами, нові люди, партнерські взаємини. Все це виконують як менеджери проєктів, так і регіональні менеджери. Виникає ідея, потреба — ми оформляємо це в проєкт і гуртуємо команду навколо нього.

В офісі працюють кілька людей: головна бухгалтерка, є людина, яка відповідає за документообіг.

Єлизавета Цареградська: Як змінилася робота «Проєкту Кешер в Україні» від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну? 

Влада Недак: У квітні 2022 року ми створили благодійний фонд. Він став відповіддю на можливість економічно підтримувати жінок під час війни. За своєю статутною діяльністю «Проєкт Кешер в Україні» не має такої змоги: у нас є інша мета й можливості. А благодійний фонд дав нам змогу в перші місяці допомагати жінкам, які виїздили з України, були в скруті. Після кількох місяців такої підтримки ми зрозуміли, що можемо рухатись далі. Після кількох стратегічних комунікаційних сесій обрали для себе напрямок підтримки жінок в їхньому економічному зростанні та можливості заробляти навіть під час війни.

Ще до повномасштабного вторгнення РФ в Україну ми почали впроваджувати українську мову в єврейське спілкування. Наштовхнулися на опір. Ми розуміли, що духовні лідери, які приїздили з Ізраїлю, Америки, спілкувалися російською мовою, ніколи не ставили за мету говорити українською.

Це був перший крок: запропонувати українсько-єврейській громаді в діаспорі говорити рідною мовою. Ми почали перекладати тексти молитов українською. Для мене це має дуже особливе значення: я можу звертатися до Всевишнього не лише івритом, а й у перекладі не російською, а українською мовою.

Ми днями закінчили переклад великого посібника, який використовують у громаді під час Песаху. Це перша така повна версія, з якою ми будемо працювати. У 2023 році ми дамо можливість людям згадувати українською мовою про вихід євреїв з єгипетського поневолення. Це наш великий обсяг роботи, і ми бачимо, який інтерес це викликає. Ми відстежуємо українсько-єврейський зв’язок: цікаво, як дві нації наповнювали одна одну в культурному, мовному напрямках, у побуті. У нас є цікава рубрика, багато людей на неї реагують, ми бачимо, який вона має попит: досліджуємо українсько-єврейську взаємодію —  вплив їдишу як мови, яка існувала тут багато років.

Є проєкти, які мають нашу підтримку: жіноче здоров’я, гендерна рівність. Вони продовжуються, хоч, звісно, змінилися під час війни.

Єлизавета Цареградська: Над чим працює благодійний фонд «Жіночі можливості в Україні»?

Влада Недак: Ми отримали перший досвід надання грантів жінкам, які мають малий бізнес, підтримавши 38 заявок. Різноманіття, ідеї і кількість заявок були такі, що ми просто не змогли вкластися в первісно заплановані для підтримки 7–10 заявок. Ми поступово оголошували переможниць і маємо вже третю хвилю. Йдеться про різний бізнес, який ми умовно розділили на три категорії:

• з’явився під час війни, перші кроки жінки в бізнесі
• переміщений із тимчасово окупованих територій (інколи вже вдруге)
• розширення бізнесу, який вже існує 4 і більше років.

Ми також допомагаємо жінкам опановувати нові професії в співпраці з Beetroot Academy. Надаємо жінкам можливість навчатися в ІТ. Отримавши майже 50 заявок, ми обрали шість у різних категоріях: молоду маму, багатодітну, жінку з інвалідністю, жінку з дитиною з інвалідністю, військовослужбовицю. Це наш перший досвід. Маємо плани на кілька великих освітніх платформ, щоб допомагати жінкам отримувати стипендії на навчання. Як благодійний фонд ми підтримуємо будь-які волонтерські ініціативи, — не наші, не «Проєкту Кешер в Україні», — які допомагають жінкам і дівчатам.

Я пишаюся фондом, мріяла про нього давно. Якось це відкладала, шукала можливостей. Мені здавалося, що «Проєкт Кешер в Україні» — сильна організація з власним іменем. Плани були величезні. Однак війна підштовхнула нас до важких рішень, з одного боку. З іншого боку, вона відкрила нові можливості: не знаю, коли б вдалося стратегічно підійти до моменту відкриття фонду.

Усе сталося досить швидко. У квітні 2022 року ми зареєструвалися, провели комунікативну сесію. Дякую Марині Говорухіній, з якою працюємо не перший рік. Я слухала і думала: яке може бути економічне зростання під час війни, про що ви кажете? У квітні я розмірковувала про існування, а не про економічне зростання.

Як виявилося, ідея була чудовою. Те, що ми бачимо, — це унікальна підтримка жінок. Її обсяг невеликий, але це підтримка економіки, громади України.

Єлизавета Цареградська: Як українці нині сприймають інакшість: як здобуток чи як негатив? 

Влада Недак: Моє долучення до громади почалося з відвідин єврейської установи в Кривому Розі. Пам’ятаю підвальне приміщення, у якому збиралися люди. Мій дідусь, який на той час очолював велике підприємство в цьому місті, мав доступ до документів і взагалі добре пам’ятав прізвища. Він та однодумці тоді складали списки жителів, які за прізвищем мали єврейське походження. Це вулиця Лєрмонтова, цокольний поверх, на якому не було ніякого позначення. Я питала, чому так. Дідусь відповідав, що цього не можна зробити в жодному разі через небезпеку й тому, що сусіди не були раді тому, що євреї збираються в підвалі їхнього будинку.

Минуло 30 років. Ми маємо в місті синагогу, єврейську школу, кілька єврейських установ. Громада є поважаною. Співробітники єврейських організацій залучені в соціальні проєкти. У Дні культурного різноманіття єврейська громада з пошаною займала своє місце.

Усі ці роки ми шукали та набували себе.  Ми приїжджали командою у Львів. В кафе-ресторані «Єрусалим» ми скуштували страви галицької єврейської кухні. Згадую страви, традиційні у моїй родині: десь вони схожі, десь відрізняються. Однак це вплив західних областей України на єврейські рецепти, адже мої дідусь та бабуся зустрілися в Кривому Розі й тут набували свою спадщину.

Нещодавно знайшла в архівах фото мого дідуся. До війни він навчався в Кривому Розі не в єврейській, а в українській школі. Це було ознакою, що він ріс у простій родині і його віддали не в найкращу школу. Українська школа вважалася досить пересічною. Я питала дідуся, як сталося, що він перестав розмовляти українською мовою. Він розповів, що після війни не мав практики й в усіх установах, місцевому інституті спілкувалися російською й тому українська мова забулась. На згаданому фото мій дідусь — у вишиванці.  Єврейський хлопець, який навчався в українській школі, розмовляв українською мовою, носив вишиванку, але його родина зберігала й власні традиції. Цей вплив, розуміння ми зберігаємо й рухаємося в цьому напрямі. За 30 років Україна дала нам можливість мати своє коріння, плекати своє національне відчуття, сповідувати свою віру. Так, цього не було з 1991 року. Однак ми пройшли свій шлях, який я дуже поважаю.

Мені здається, що цей шлях довжиною в 40 років, який пройшли євреї, — ми мусили також це пережити. Іноді тяжко, з випробуваннями, утім уже зі здобутим власним досвідом. 

Я втішена, що в якомусь віці я шукала відповіді на питання: окрім того, що маю єврейське походження, що ще я знаю? Я не бачила, щоб моя мама, дідусь робили якісь традиційні речі. Я не знала шабату у своїй родині. Я це здобувала, і це була вже моя практика, моє наближення до Всевишнього — завдяки організації, яка відкрила мені цей духовний світ і ніколи не ставила рамок.

«Проєкт Кешер в Україні» — це організація, яка співпрацює в різних напрямках юдаїзму. Ми даємо можливість жінці спробувати й обрати саме те, що їй ближче, що сподобається, в чому вона знайде свій сенс.

Іноді я можу умовно у своїй уяві запалити шабатні свічки або зробити традиційний шабат, приготувати халу. І не маю провини через те, що зробила якогось разу так, а якогось — по-іншому. Це те, що я відчуваю в душі, як до мене ставляться люди. Одногрупники й одногрупниці бізнес-школи в чаті вітають мене зі святом Хануки. 27 січня ми згадували жертв Голокосту, і вони мені написали, як наші ЗСУ заспівали традиційну пісню. Ось це є шлях 30 років, результат того, як змінювалося ставлення до різних національностей у нашій країні. Це те, що ми здобули, як ми поважаємо один одного і з чим ми йтимемо далі. Тому я впевнено почуваюся в Україні — єврейською українкою.

Це подібно до того, коли дитина мене питає: «Ти кого любиш більше — мене чи старшого брата?» Відповідаю, що не можу любити когось більше, бо це як мати дві руки та обирати одну з них. Я відчуваю свою країну й водночас щаслива мати й цікавитись своїм корінням, вивчати культуру й обирати будь-яку практику цієї культури в цих умовах.

«Кешер» у перекладі з івриту означає «зв’язок». Ми віримо, що саме підтримка та об’єднання жінок є тією рушійною силою, яка здатна змінити світ на краще!

Проєкт виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE). 

Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.