За 16 років було багато викликів, але такого, як зараз, не було — директорка Видавничого дому «Антиквар»

Розмова з Ганною Шерман, головною редакторкою журналу «Антиквар», директоркою Видавничого дому «Антиквар», театрознавицею, викладачкою Київського національного університету театру кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

«Антиквар» — це київське видавництво, яке створює однойменний друкований журнал про мистецтво та колекціонування, видає спеціалізовані книги.

Єлизавета Цареградська: Якщо зібрати увесь ваш досвід у видавництві, а це 16 років, що б ви виокремили як запоруку життя вашої справи попри усе упродовж цих років?

Ганна Шерман: За цей час було багато викликів, однак такого, як зараз, не було. Виклики йшли з наростанням напруження і випробувань. Наші можливості, як команди, мої можливості, як менеджерки, людини, насправді з досвідом збільшуються.

Як це не дивно прозвучить, сьогодні непрості часи для нашого видавництва, як і для усієї країни, але не найважчі. Це через набутий досвід, впевненість у справжній необхідності для нас самих того, що ми робимо.

«Відбулося самоусвідомлення значущості того, що  ми робимо серед самої культурної спільноти»

Єлизавета Цареградська: Чи є зараз попит на українську культуру? Вона завжди була на стадії виживання. Зараз ніби відійшли від того, що «культура не на часі», «культурний контент не на часі».

Ганна Шерман: Актуальність культури, культурного контенту для медійного простору — це завжди нагальна тема для мене. Це той парадокс, у якому наше суспільство, медіапростір і культура перебувають увесь час. Я опинилася у культурно-інформаційному просторі всередині 80-х років минулого століття. Тоді почала писати перші матеріали до радянських українських видань, наприклад газета «Молода гвардія», «Культура і життя». За ці усі роки, десятиліття, глобальні зміни, цей парадокс зберігся. Український медіапростір відштовхує від себе, зневажає культурний контент як такий, що нічого не приносить. Це найбільша вада української суспільно-політичної конструкції. Подолавши цей парадокс, досягнувши гармонії та конструктиву в стосунках медій із культурою, ми зможемо отримати процвітання, мир, злагоду та всі гаразди, про які мріємо сьогодні.

Єлизавета Цареградська: З повномасштабним вторгненням — чи, можливо, у вас інший відлік часу — здається, що українська культура попри те, що постійно обговорюється, що це дуже обмежена бульбашка й «свої для своїх», такою вже точно не є. Ви це помічаєте у своїй роботі та в «Антикварі»?

Ганна Шерман: Я це спостерігаю. Бо насправді в структурі взаємин культурного контенту з загальним інформаційним медіапростором нічого не змінилося. Але з’явилася впевненість діячів культури, культурного середовища у важливості й необхідності того, що ми робимо. А також з’явилася упевненість у тому, що ми завжди все робили правильно. І наш культурний, мистецький, загальнолюдський вимір, українська незламність, яка стала світовим мемом, — найбільші. Весь час казали, що і «маленька бульбашка», і що це «нецікаве, неконкурентоспроможне, нерейтингове».

Оце все лайно, яке лилося на визначення, чому культурний контент є неліквідним для поширення рейтинговими та спроможними українськими медіа, насправді й виявилося неспроможним. Але воно продовжує існувати. У телемарафоні «Єдині новини» культурних новин нема, або ж вони дуже обмежені. Суспільного усвідомлення необхідності, вагомості, стратегічного значення культурного контенту не відбулося. Але відбулося самоусвідомлення значущості того, що  ми робимо серед самої культурної спільноти. І це найголовніше. Це означає, що усі інші бар’єри ми зламаємо.

«Профільна мистецька періодика є інструментом, який дозволить українському культурному середовищу ще більше згуртуватися»

Єлизавета Цареградська: Що є вашою системою цінностей?

Ганна Шерман: З моменту заснування нашого видання та видавництва, поширення, популяризація, аналіз української культурної спадщини завжди були нашими пріоритетами. Це наше форматне визначення. Ми є журналом про мистецтво і колекціонування. Поширення культурної спадщини, україноцентричного погляду на світову культурну спадщину є пріоритетом нашої редакційної політики.

Останнім часом ми робимо кроки для розширення власної діяльності. Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну наш видавничий дім оголосив про відновлення публікації ще двох мистецьких видань: «Український театр» та «Кіноколо». Це профільні мистецькі видання, які поширюються на інші сектори культури й мистецтва. Наразі через усі ці випробування, ми не змогли здійснити вихід друком перших чисел цих видань. Проте підготовка до друку триває, верстаємо номери й не відмовляємося від своїх планів. Я маю переконання, що саме профільна мистецька періодика є інструментом, який дозволить українському культурному середовищу ще більше згуртуватися, посилить наші спроможності в тому, щоб впливати на суспільство й інформаційний простір.

«Тільки останнім часом я прийняла з вдячністю цю складність власної та родинних історій»

Єлизавета Цареградська: Ви є киянкою в третьому поколінні. Можете розповісти про те, яким пам’ятаєте Київ свого дитинства, в якій атмосфері зростали?

Ганна Шерман: Київ мого дитинства — затишний, камерний, обмежений рідними людьми. Я народилася та виросла на вулиці Шота Руставелі. Наш двір — напроти кінотеатру «Кінопанорама». Це типовий затишний київський дворик. Ми знали усіх сусідів, спілкувалися з ними. Прали та сушили білизну у дворі, ходили з бабусею на прогулянку у сквер біля Палацу спорту. Тепер замість скверу — торговельний центр «Гулівер». Нічого не лишилося від цих моїх дитячих спогадів у сьогоднішній реальності.

Вулицею Шота Руставелі ходили трамваї. Сьогодні їх там нема. Коли тільки зняли трамвайні рейки, певний час у двотисячних роках вулицею ходив тролейбус. Коли я побачила тролейбус на Шота Руставелі, у мене було таке враження, що ніби катер проїхав чи пароплав. Це було щось протиприродне. Замість синагоги там був ляльковий театр, кінотеатр «Кінопанорама» працював, називався тоді «Комунар».

Єлизавета Цареградська: Родина вашої бабусі по матері утекла до Києва з Василькова у 1919 році. Історія родини, родинні цінності — як саме вони артикулювалися? Чи пам’ятаєте ви, про що говорили, як вам подавали історію? Як вони на вас впливали? Чи впливає це на вас зараз?

Ганна Шерман: Це вплинуло на моє формування у дитячі та підліткові роки. Я — з єврейської київської родини. Моя обидві бабусі спілкувалися їдишем, коли хотіли, щоб діти не знали, про що йдеться. Слова з їдишу були активними в нашому побуті, й було багато людей, сімей, з якими ми спілкувалися. Вони також вживали ці вирази. Вони є рідними для мене з дитинства.

Родина моєї бабусі втекла з Василькова в 1919 році. Було формулювання, що вони втекли «від петлюрівських погромів». Останнім часом я розумію, що це формулювання радянської пропаганди, викривлення, неповнота інформації, якою володіли тоді люди. Ми знаємо, що оці «петлюрівські погроми» узагалі не пов’язане з прізвищем Петлюри.

Журналу «Антиквар» багато працює з темою УНР, періодом визвольних змагань сторічної давнини. Мені цікаво вивчати сьогоднішні напрацювання у вивченні цієї теми й зіставляти це з тими наративами, які звучали у час мого радянського дитинства. Не просто вибудовувати власну історію. Вона не є простою. Тільки останнім часом я прийняла з вдячністю цю складність власної та родинних історій. Уся моя родина, мій брат з родиною, емігрували в Німеччину в 1998 році. Весь цей час, понад 20 років, мені доводилося захищати свою позицію, відповідати рідним і друзям, навіщо я тут лишаюся, що я тут роблю, якщо всі мої родичі поїхали.

Я відповідала всім, що тут відчуваю себе на своєму місці, займаюся тією справою, якою мріяла займатися з дитинства. Мені цієї відповіді досить. Чи досить її тим, хто мене питає, це вже інша справа. Тут виросли мої діти. Я була свого часу впевнена, що мої діти поїдуть навчатися за кордон, до дідуся і бабусі, до своїх кузенів. Але вони залишилися в Україні. Вільно володіють англійською мовою, у них всесвітній рівень комунікації через інтернет, мають друзів в усіх усюдах, вони знайшли свою професійну реалізацію. Вони не виїхали з країни, чим здивували мене.

«Я ніколи не відчувала якогось тиску через моє єврейське походження»

Єлизавета Цареградська: Чи  відчували ви тиск у дитинстві, юності через своє походження? Якщо так, як це проявлялося?

Ганна Шерман: Сьогоднішня атмосфера радикально відрізняється від тієї атмосфери міжнаціонального спілкування, у якій я росла. Я ніколи не відчувала якогось тиску через моє єврейське походження. Якщо він і був, то дуже опосередкований.

Якісь теми, які були антисемітськими за своєю сутністю, були на рівні анекдотів, чуток, висловів, які побутували тоді в спілкуванні. Однак сказати, що чогось я особисто була позбавлена, чи не змогла досягнути через своє єврейське походження, я б не сказала.

Був, звісно, час, коли мені було ніяково вголос називати свою національність. Добре пам’ятаю, як у дитсадку на якомусь заході ми мали у відповідь на своє прізвище устати й назвати національність, щоб вихователька могла записати у свої документи, я сказала, що не знаю. Хоча я знала.

Єлизавета Цареградська: Вдячна вам за розмову. Впевнена, що оце «не знаю» про нас, українців та українок, зникатиме й усе, що з нами відбувається, є запорукою того, що ми в майбутньому дуже добре знатимемо, хто ми є і чітко відповідатимемо на це питання.

Ганна Шерман: Ми дізналися й дізнає́мося про це щодня. У цьому — великий сенс і велич цих днів, які ми переживаємо.

Проєкт виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE). 

Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.