Життя та загибель єврейських громад західної Волині. (Ч. 2.)

Другу частину матеріалу присвячено опису основних мікровідкриттів та висновків, які можна зробити з циклу публікацій про історію Голокосту в містах і містечках західної Волині «Життя та загибель єврейських громад». Зокрема тут йдеться про структуру публікацій, основні етапи організації геноциду, співучасть у ньому місцевого населення й організацій та стратегії виживання євреїв. Коротко окреслюється і сучасний стан меморіалізації та публічних практик вшанування пам’яті жертв Голокосту. Частина 1 доступна тут.

Петро Долганов

Структура публікацій

Усі публікації із серії «Життя та загибель єврейських громад» у різних населених пунктах західної Волині мають типову (з певними відмінностями, котрі враховують місцеві особливості реалізації Голокосту) структуру, яка покликана відобразити максимально можливу кількість факторів динаміки геноциду [1]. Публікації містять такі основні розділи: коротка довідка з історії виникнення населеного пункту та оселення в ньому єврейської громади; міжвоєнна історія єврейських громад та особливості міжетнічних стосунків у цей період; встановлення режиму «перших совєтів» та вплив радянської політики на соціально-політичне життя громад і особливості міжетнічних стосунків; початок німецько-радянської війни та перші прояви нацистського насильства під воєнним окупаційним режимом; встановлення цивільного окупаційного режиму й особливості геноцидної політики щодо євреїв у цей період; друга хвиля насильства проти євреїв; виживання вцілілих євреїв після ліквідації більшості гетто; повернення вцілілих євреїв до своїх населених пунктів одразу після приходу Червоної армії та їхня подальша доля; покарання винуватців (як німецьких, так і місцевих); дослідження й вшанування пам’яті в радянський період і в умовах незалежної України.

Такий підхід до структури викладу був спробою охопити довоєнний період життя громад, їхнє знищення під час Другої світової війни й такі аспекти правосуддя перехідного періоду, як покарання винуватців і встановлення істини та вшанування пам’яті. Оскільки терени західної Волині потрапили до складу СРСР, де не було втілено політику реституції й не виплачувалися матеріальні компенсації вцілілим євреям, ці аспекти не стали структурною частиною публікації. Хоча вони подекуди висвітлюються в контексті повоєнної траєкторії доль тих, хто вирішив залишитися й повернути собі втрачене під час нацистської окупації майно. Але такі випадки були вкрай поодинокими і не завжди увінчувалися успіхом.

Надалі матеріал статті буде зосереджено на тих окремих аспектах кожного із підрозділів публікацій, які містять певні мікровідкриття й новизну.

Коротка довідка з історії населених пунктів майже завжди заводила у ХV–XVII ст. Саме в цей час у містечках західної Волині виникають єврейські громади. Це відбувалося під впливом політики польських магнатів і шляхти. Ця частина досліджень була радше компіляцією із довідкових видань та публікацій і слугувала загальному розумінню історичного контексту міжвоєнного періоду.

Міжетнічні взаємини у міжвоєнний період

Найперше дослідницький фокус у публікаціях було приділено особливостям розвитку єврейських громад та характеру міжетнічних відносин у міжвоєнний період. Дослідження демонструють, що в цей час у Голобах і Мельниці, Ковелі, Мізочі, Острожці й Ратному поміж євреями та їхніми сусідами мали місце як конфлікти (зокрема й на ґрунті антисемітизму), так і водночас близькі довірливі стосунки. Євреї у своїх спогадах частіше пригадують прояви інституційного антисемітизму в межах політики Польщі, особливо в другій половині 1930-х рр., аніж негативне ставлення місцевого населення. Наприклад, очевидці з Ратного засвідчують, що дітей євреїв змушували ходити до школи по суботах, погрожуючи виключенням [2]. Також євреїв не допускали до державних посад. Лише в другій половині 1930-х рр. почастішали акції з бойкоту єврейського бізнесу, організовані польською молоддю, що належала до різних націоналістичних організацій [3].

Про наявність антисемітизму в українських сусідів євреї пригадують небагато, хоча, наприклад, у школах траплялися випадки побиття єврейських дітей українськими [4]. Існування антисемітизму в середовищі українців легше простежити у свідченнях самих українців. Останні не були вільні від традиційних стереотипів та упереджень [5]. В умовах етнічного пограниччя ці упередження були властиві багатьом представникам місцевих громад. Найчастіше антисемітські стереотипи стосувалися соціально-економічних упереджень. Селяни вірили в те, що будь-яка торгівля є «невиробничою» й малопродуктивною формою економічної діяльності, яка більше базується на визиску й обмані, аніж на важкій праці. Із цього часто випливали негативні оцінки євреїв, багато з яких, навіть якщо мали землю й вирощували свійських тварин, часто поєднували це з торгівлею. Чомусь аграрна діяльність євреїв залишалася для селян-неєвреїв менш видимою за торгівлю. Тому переконання в «непродуктивній» діяльності євреїв було досить поширеним серед українських селян [6]. Під час Голокосту в окремих випадках такі упередження дійсно відігравали певну роль у ставленні селян до євреїв.

Що стосується довоєнного періоду, у свідченнях євреїв украй мало спогадів про будь-які форми ідеологічного антисемітизму з боку українців. Дані про існування мережі ОУН на Волині простежуються в низці джерел (Мізоч–Дермань, наприклад). Відомо, що члени цієї організації могли сповідувати окремі концепти ідеологічного антисемітизму. Водночас у Мельниці існував осередок КПЗУ, в якому частина місцевих євреїв та українських селян навіть мали досвід спільної політичної діяльності [7]. КПЗУ у міжвоєнний період була однією з небагатьох організацій, що поєднувала українців і євреїв у сфері політики.

Також євреї та українці вказують на добрі економічні стосунки у цей час. У багатьох українських свідченнях є згадки про те, як євреї чемно давали товари в борг, коли бракувало коштів, або ж торгівля будувалася на зручних і вигідних селянам бартерних розрахунках. Українські, польські та єврейські діти також дуже часто відвідували спільні державні школи. У такому випадку вони товаришували і гралися разом, непогано вивчали мови одне одного. Стало звичним, що євреї могли порозумітися польською й українською, а українці знали окремі слова на їдиш. Хоча це останнє було малохарактерним для сільської місцевості. Тут селяни у спогадах частіше вказували на те, що їдиш вони взагалі не розуміли, тоді як євреї знали українську й польську. Випадки Кисилина та Острожця засвідчують, що чим меншим було містечко, тим тісніші контакти встановлювалися в міжетнічній комунікації. І ці комунікації продовжувалися навіть під нацистською окупацією, коли євреї і неєврейське населення намагалися використати попередній досвід бартерних торгових операцій, здобуваючи собі харчі від селян вже в умовах геноцидної екстреми. Звісно, під впливом загрози покарання з боку нацистської влади у випадку викриття такої торгівлі ціни на селянські товари за цих умов зросли в кілька (якщо не кілька десятків) разів. Чимало селян не гребували й можливістю нажитися на трагічному становищі, в якому опинилися їхні єврейські сусіди.

Загалом характер та інтенсивність міжетнічних комунікацій часто залежали від особливостей в тих чи інших населених пунктах. Одним із найінтенсивніших просторів міжетнічної комунікації були заклади освіти. Наприклад, частина євреїв віддавала перевагу окремішній сіоністській освіті. Тоді їхні контакти з неєврейським населенням були меншими. Сіоністські організації існували в більшості досліджуваних містечок і міст, проте далеко не всі представники єврейських громад належали до цих рухів. Багато єврейських дітей відвідували звичайні польські державні школи. Вкрай часто причиною цього було те, що сіоністська освіта коштувала чималих грошей і її не могли дозволити собі найбідніші єврейські сім’ї. Проте траплялися й багатші єврейські сім’ї, які вважали, що асиміляція з домінантною державною культурою може гарантувати краще майбутнє.

Незалежно від того, які саме освітні заклади обирали батьки для своїх дітей, дещо відмінними були особливості міжетнічної взаємодії в більших містах і малих містечках та селах. Наприклад, хоча подекуди єврейські діти відвідували польськомовні школи, вони можуть пригадувати, що до цих шкіл ходили майже виключно євреї. Очевидно, в більших містах або всуціль єврейських містечках навіть наявність державної школи не завжди була інтегруючим чинником. Адже якщо в тій чи іншій частині міста євреї складали абсолютну більшість, вони могли формувати моноетнічне середовище і в класах польської школи. Тому в деяких частинах більших міст на кшталт Ковеля траплялися випадки, коли у євреїв було вкрай мало досвіду взаємодії із неєврейським населенням [8].

Незалежно від політичних переконань більшість єврейських громад сповідували юдаїзм (переважно ортодоксального спрямування, проте траплялися й хасидські общини). Заперечення релігійного світогляду було не таким уже й поширеним явищем. Подекуди навіть євреї у складі КПЗУ чи інших лівих організацій продовжували дотримуватися релігійних традицій. Тут часто йшлося про молодше покоління, яке обирало для себе більш світський світогляд, але цей вибір міг наштовхуватися на стійкий осуд інших членів сім’ї. Відтак навіть нерелігійні люди часто опинялися поміж двох світів, остаточно не прийнявши цінності жодного з них. Отже, дотримання ортодоксальних юдейських традицій робило євреїв соціокультурно окремішніми. Міжетнічні шлюби засуджувалися як юдеями, так і християнським населенням [9]. Різні громади останнього (католики, православні, протестанти тощо) також жили в умовах дотримання консервативних релігійних традицій.

Загалом міжвоєнний період не демонструє якогось високого рівня антисемітизму в містечках західної Волині, особливо у сфері українсько-єврейських стосунків. Тісними були взаємини євреїв і з поляками. Більшість згадок про антисемітизм стосуються або політики Польської держави, або ж поодиноких акцій бойкотів польської молоді чи нападів на євреїв, що активізувалися з другої половини 1930-х рр.

Під владою «перших совєтів»

Перебування волинських містечок під владою «перших совєтів» — саме так українське населення найчастіше означує період радянської окупації західної Волині у 1939–1941 рр. Зміни, які відбувалися в цей час, та радянські репресії українці, поляки і євреї пригадують по-різному. Далеко не всі вказують на репресії. Є чимало згадок, особливо серед українського населення, але також і єврейського, про ті переваги, які вони отримали з приходом радянської влади. Наприклад, українські селяни, які не були громадсько активні й не володіли великою кількістю землі та майна, могли виграти від вступу до колгоспів або ж отримання якихось державних посад, малодоступних «меншинам» у міжвоєнній Польщі. Євреї часто отримували нові можливості завдяки ліквідації антисемітських дискримінаційних квот на навчання та заборон на працевлаштування в секторі державної служби. Українське й польське населення почасти могло помилково сприймати таку ситуацію як «проєврейську політику» радянської влади. Хоча насправді йшлося про формальне усунення антисемітських дискримінаційних бар’єрів, які юридично закріплювалися в міжвоєнній Польщі.

Варто зауважити, що єврейське населення з усіх досліджуваних містечок також пригадує й радянські репресії у формі депортацій і арештів та ув’язнень. Вони зачепили політично активних сіоністів. Діячі цього руху, як і українські націоналісти, відтепер потрапили під репресії. Будь-яка їхня політична діяльність заборонялася. Заможніші торговці і промисловці (як єврейські, так і польські, чеські та українські) постраждали від націоналізації власності та арештів. Незважаючи на ці переслідування, більшість євреїв у своїх спогадах і свідченнях пригадують про події радянської окупації вже постфактум — із перспективи пережитих подій Голокосту. Ймовірно, це одна з ключових причин, чому вони називають радянський період 1939–1941 рр. у цілому стерпним, себто таким, в умовах якого можна було пристосуватися та жити.

Чи не найбільше від радянських репресій постраждали поляки. Джерела також засвідчують, що чимало громадсько й політично активних українців теж стали жертвами радянських репресій. Наприклад, в Острожці є відомості про заарештовану там групу членів організації «Просвіта». Усіх їх розстріляли в червні 1941 р., коли розпочалася німецько-радянська війна. Цікаво, що це ніяк не вплинуло на міжетнічні стосунки в цьому містечку в липні–серпні 1941 р. На відміну від низки інших населених пунктів, тут не сталося жодних проявів антиєврейського насильства й місцеве населення не виявляло схильності звинувачувати в цих подіях єврейську громаду. Найперше звинувачення лунали в бік НКВС [10].

Початок німецько-радянської війни та погроми на Волині влітку 1941 р.

Проте з початком німецько-радянської війни в західній Волині у липні 1941 р. все ж мали місце погроми. У минулих дослідженнях цих подій частіше йдеться як про ОУН, так і про роль місцевих прихильників антисемітизму. Тут варто зауважити, що в більшості населених пунктів західної Волині погроми не трапилися. Навіть там, де вони сталися, часто їх організовували німці у партнерстві з активістами прийшлих похідних груп ОУН (б). Це питання ще потребує ретельнішого дослідження, як у випадку погромів у східній Галичині [11].

Проте випадок погрому в досліджуваному містечку Ратне демонструє кілька цікавих проміжних висновків. Погром у містечку стався на початку липня 1941 р. Є відомості про те, що в цей час там уже міг існувати стихійно зорганізований загін допоміжної поліції, склад якого ще не був завтверджений німецькою воєнною комендатурою. Частина службовців цієї поліції згодом будуть учасниками ОУН (б) й/або УПА. Проте про їхню політичну афіліацію на момент погрому практично нічого не відомо. Під час погрому загинув один єврей через те, що він, чинячи опір, сам убив одного з нападників. Антиєврейське насильство в Ратному, судячи з усього, звелося до пограбування майна. Це могло відбуватися з ініціативи й під прикриттям існуючого загону поліції, окремі службовці якого самі долучилися до грабунку [12]. Всі ці риси вказують на одне: такі дії явно суперечили рекомендаціям керівництва ОУН (б), яке не було зацікавлене в таких дестабілізуючих ситуацію й аморальних формах поведінки своїх членів. Якщо члени загону допоміжної поліції і представляли цю організацію вже в липні 1941 р., вони явно не виконували її розпоряджень.

Стихійність процесу створення загонів допоміжної поліції в регіоні засвідчує певний рівень хаосу та неорганізованості навіть у тих випадках, де однозначно існували сильні осередки ОУН (б). Наприклад, у Мізочі загін допоміжної поліції утворився під впливом представників похідної групи ОУН (б) та осередку ОУН (б) із с. Дермань-1 і Дермань-2, який формувався з числа місцевих активістів [13]. У свідченнях євреїв є повідомлення, які подекуди підтверджуються кримінально-слідчими справами, що засвідчують факт антиєврейського насильства в Мізочі у липні 1941 р. Це сталося вже тоді, коли в містечку були представники німецької військової комендатури. Проте і в цьому випадку насильство звелося переважно до пограбування селянами майна євреїв — тобто дій, які ймовірно з точки зору керівництва ОУН вважалися «аморальними» [14]. Все це формує дослідницьке питання про те, чи дійсно влітку 1941 р. ОУН мала належний контроль над структурами допоміжної поліції, які повсюдно виникали в населених пунктах західної Волині. Наприклад, за словами одного з перших комендантів мізоцької допоміжної поліції Петра Андрущука, призначеного на початку липня 1941 р., «Спочатку я вступив на посаду начальника «міліції», не було певної вказівки про те, щоб я керував сільською поліцією. Приблизно через два–три тижні мене викликав до себе комісар Мізоцького району і сказав, що створені поліцейські групи в селах займаються безчинством, самодіяльністю і необхідно їх взяти під контроль»[15]. Саме в умовах цього «безчинства і самодіяльності» в перші тижні липня у західній Волині й відбулася низка єврейських погромів. Очевидно, що динаміка і характер цих «безчинств» усе ще потребують глибших досліджень на кшталт того, яке здійснив Дж. Мак-Брайд у випадку західноволинського містечка Тучин. Погром у цьому містечку був організований і зрежисований німцями разом зі структурами тамтешньої поліції, серед службовців якої були й учасники похідної групи ОУН (б). Це організоване антиєврейське насильство забрало життя понад 10 євреїв [16]. У більшості ж випадків, де мали місце стихійні напади на євреїв селян або не надто добре самоорганізованих загонів допоміжної поліції, все зводилося переважно до пограбування майна.

Дві хвилі насильства в умовах німецько-радянської війни (1941–1942 рр.)

Відтак, саме в липні 1941 р. у більшості західноволинських містечок виникають локальні управлінські структури: загони допоміжної поліції та міські, районні управи й посади сільських старшин. Іноді це відбувалося ще до приходу в населені пункти представників нацистської військової комендатури. Ці органи місцевої влади й поліції або обиралися, або ж виникали через стихійну самоорганізацію найініціативніших представників переважно українських громад та/або представників похідних груп ОУН. Наприклад, у Мізочі формування цих органів влади відбулося за співпраці членів похідної групи ОУН (б) [17] та місцевого осередку ОУН (б) із с. Дермань. Майже одразу у затвердження керівного складу поліції та районної управи втрутилися представники німецької військової комендатури, змусивши місцевих ініціаторів провести вибори. У результаті Трохим Гуц, який від початку був головою «самоорганізованої» районної управи, поступився посадою Іванові Мартинюку [18]. Відтак німці з метою легітимації цих органів самоуправління принаймні влітку 1941 р. намагалися створити або підтримати якусь видимість «місцевого самоуправління» для неєврейського населення.

Звісно, увесь персональний склад допоміжної поліції й органів місцевого управління із числа місцевого неєврейського населення затверджувався німецькою військовою комендатурою. Представники ОУН намагалися контролювати ці процеси, проте в умовах воєнного хаосу їхня роль далеко не завжди була вирішальною. Описані вище приклади Ратного та Мізоча це промовисто демонструють. Не в усіх населених пунктах є докази того, що місцева самоорганізація перебувала під впливом ОУН. Подекуди це були місцеві ініціативи, які не мали чіткої політичної афіліації. Особливим хаосом відзначалися процеси формування допоміжної поліції в селах, де в перші тижні німецької окупації могло й не бути належного контролю як з боку ОУН, так і німецький військових комендатур.

Роль ОУН у цих процесах часто переоцінюється в історіографії через формування хибних причинно-наслідкових зв’язків вже постфактум — украй багато колишніх службовців допоміжної поліції та управ згодом ставали бійцями УПА або ж частиною бандерівського підпілля загалом. Через це їх автоматично зараховували до числа українських націоналістів. Проте статус «націоналіста» не був чимось статичним у часопросторі Другої світової війни. Чимало членів УПА у минулому могли й не належати до ОУН (б) і не мати націоналістичних поглядів. Варто пам’ятати про існування практики примусової мобілізації до лав УПА людей, що мали досвід поводження зі зброєю, зокрема колишніх службовців поліції. Це ще одне важливе дослідницьке питання, яке потребує подальшого поглибленого вивчення.

Упродовж літа–осені 1941 р. в західній Волині тривала перша хвиля насильства щодо єврейських дорослих чоловіків та представників радянського партійного активу. Найпершими до насильства були залучені солдати німецької армії. Оскільки вони надовго не затримувалися, то ключову роль у перших масових розстрілах брали на себе підрозділи айнзацгрупи С, поліції порядку та інших німецьких поліцейських підрозділів, що розосередилися по всій території західної Волині.  Упродовж літа–осені 1941 р. вони розстріляли понад 37 тисяч євреїв краю. Вже з цього часу асистувати їм зобов’язали підрозділи місцевої допоміжної поліції, які найчастіше брали участь у затриманні жертв і їх конвоюванні до місць розстрілів. Хоча подекуди вони й проявляли ініціативу та долучалися до вбивств. У діях німецьких підрозділів упродовж липня–листопада 1941 р. чітко простежувалася поступова еволюція від убивств лише дорослих чоловіків до розстрілів усіх євреїв включно з жінками, людьми старшого віку й дітьми. Кульмінацією розстрілів першої хвилі стають вбивства в урочищі Сосонки (м. Рівне), де у 1941 р. загинуло найбільше волинських євреїв — понад 17,5 тисяч.

Уже з жовтня 1941 р. в регіоні починається процес створення гетто, а масові вбивства потроху затихають. Геттоїзація розтягнулася у часі аж до травня 1942 р. й залежала від позиції тих чи інших гебітскомісарів, які приймали рішення щодо того, коли саме в підпорядкованій їм території мають виникнути гетто.

Із травня 1942 р. у західній Волині починається так звана друга хвиля насильства, яка забрала найбільшу кількість життів євреїв — 160 тисяч. Із травня по жовтень 1942 р. у західній Волині було ліквідовано майже всі гетто. Лише в кількох таборах примусової праці та гетто Володимира євреям дозволили легально жити дещо довше.

Щодо цих подій нацистської окупації 1941–1942 рр. вдалося уточнити низку дат та фактів, які часто неточно відтворювалися в попередніх публікаціях і енциклопедичних виданнях. Ймовірно, це іманентна особливість історичних досліджень — постійно уточнювати дати і факти. Відтак під час дослідження вдалося уточнити ймовірний час ліквідації гетто в с. Мельниця (3 вересня 1941 р.), факт існування гетто в Голобах (євреїв цього містечка не переселяли до гетто Мельниці, як зазначено в більшості енциклопедичних видань, а відправили у Мельницю вже у процесі ліквідації тамтешнього гетто), час масових розстрілів в урочищі Забір’я поблизу Голоб (ймовірно 24 листопада 1942 р.), приблизний час ліквідації гетто в Кисилині (перша половина вересня 1942 р.) та орієнтовний час переселення євреїв із оточуючих сіл до гетто в Острожці (березень–квітень 1942 р.). Не останню роль у встановленні хронології цих подій відіграв ретельний аналіз усноісторичних свідчень. Адже попередні дати часто встановлювалися на підставі документів Надзвичайної державної комісії, що одразу після звільнення територій підраховувала збитки від нацистської окупації. У дуже багатьох випадках висновки членів цих комісій були поспішними й не базувалися на ретельних дослідженнях (через брак як часу, так і професіоналів у складі цих комісій та працю в умовах ще триваючої війни).

Щодо дати ліквідації гетто в Ратному існували розбіжності між свідченнями євреїв (вказували на 26 серпня або кінець серпня 1942 р.) та службовців допоміжної поліції (вказували на середину липня 1942 р.). Підтвердити час ліквідації гетто в Ратному — 26 серпня 1942 р. — вдалося завдяки порівнянню із часом ліквідації інших гетто в гебіті Ковель (відбувалися в другій половині серпня — першій половині вересня 1942 р.) [19]. Тут варто зауважити, що цикл досліджень, про які йдеться в цьому тексті, ще раз підтвердив гіпотезу про те, що під час нацистської окупації рішення про конкретні дати створення гетто приймалися на рівні керівництва гебітів. Ліквідації ж гетто також відбувалися системно за гебітами. Часто у кожному з гебітів усі гетто ліквідовували впродовж двох–трьох тижнів. Очевидно, що власне конкретні дати ліквідації обиралися у результаті перемовин гебітскомісарів із задіяними в ліквідаційних акціях підрозділами німецької поліції, які відігравали ключову роль у цьому процесі. Саме тому ліквідації кожного з існуючих у окремо взятому гебіті гетто хронологічно близькі.

Також під час дослідження вдалося підрахувати чисельність усіх гетто, які нацистська окупаційна влада створила на території західної Волині — 75 [20]. У західній Волині було створено й 26 таборів примусової праці (про 25 із них йдеться у публікації Мартіна Діна, проте на підставі аналізу джерел вдалося встановити існування ще одного табору праці поблизу містечка Голоби) [21].

Доля майна вбитих євреїв

Аналізуючи другу хвилю насильства проти євреїв, яка тривала з травня по жовтень 1942 р. включно, можна простежити й механізм конфіскації єврейської власності. Дослідження подій Голокосту в Голобах і Мельниці, Кисилині, Ковелі, Мізочі та Ратному дозволили частково пролити світло на механізми привласнення й перерозподілу майна вбитих жертв Голокосту. Найцінніші речі зазвичай конфісковувала німецька влада і розграбовували члени розстріляних команд та допоміжної поліції, які перебували безпосередньо на місцях убивств.

Другими у списку на нелегальне чи напівлегальне привласнення речей і майна вбитих євреїв часто були співробітники цивільних місцевих органів управління (міських та районних управ), третіми — копачі могил, яким іноді неофіційно дозволяли взяти щось із речей в якості компенсації за примус до копання й закопування масових поховань. Або ж вони привласнювали майно нелегально, оскільки мали таку змогу, перебуваючи в безпосередній близькості до зібраних речей на місцях розстрілу.

Часто до пограбування долучалися і звичайні селяни. Переважно вони вдиралися до будинків на території гетто одразу після їх ліквідації. Подекуди грабунок набував доволі масового характеру. Наприклад, після ліквідації гетто у Мізочі селяни з оточуючих сіл з’їжджалися підводами, аби забрати все, що хто міг і вважав цінним для себе [22]. Прикметно, що навіть погрози і застосування нацистською окупаційною владою суворих покарань за несанкціоновані пограбування не завжди перешкоджали цій соціальній практиці поласувати нічийними речами. У зв’язку з цим цікавим дослідницьким питанням, яке потребує глибшого вивчення, є те, чому більшість селян через загрозу покарання боялися прийти на допомогу вцілілим євреям, проте цей страх подекуди зникав, коли йшлося про пограбування їхнього майна. Траплялися випадки, коли структури допоміжної поліції та німецької жандармерії могли напівлегально дозволяти селянам долучатися до грабунку або ж де-факто не практикували суворих покарань за це, що й створювало атмосферу певної вседозволеності. Хоча випадки судових справ і навіть суворих покарань через страту теж були непоодинокими. Тому це питання потребує дещо глибшого дослідження, адже тут може мати місце приклад того, як жадоба долала страх перед суворим покаранням. Відтак дія на основі морального закону, про який писав Іммануїл Кант, виявилася властивою одиницям (сприяння в порятунку євреїв), тоді як нездатність протистояти своїй волі до наживи навіть під загрозою смерті стала прикметною багатьом [23]. Усе ж більшість людей могла перебувати в постійному пошуку компромісів й балансирів поміж моральними імперативами, волею до наживи чи реалізації інших бажань та зовнішніми стимулами в особі страху перед покаранням. Саме тому Голокост дає так багато прикладів людських рішень, зітканих із суперечностей і непослідовностей, що простежуються в часопросторі геноциду.

Все те майно, яке не було пограбоване одразу ж після масових убивств, нацистська окупаційна влада наказувала конфісковувати й реєструвати. Цим займалися міські та районні управи, які реєстрували і звозили речі вбитих євреїв на складські приміщення й надалі влаштовувати свого роду «аукціони» з розпродажу вживаного одягу та меблів серед місцевого населення й організацій. Наприклад, у Ковельській міській управі відповідальним за це був спеціальний співробітник земельно-господарського відділу [24].

Окремий механізм був розроблений для нерухомості вбитих. 11 червня 1942 р., тобто на початку другої хвилі насильства проти євреїв, до гебітскомісарів надійшли інструкції від райхскомісара щодо поводження з пошкодженою нерухомістю [25]. Її зобов’язували продати вже до кінця червня 1942 р. Очевидно, тут йшлося і про пошкоджену нерухомість євреїв, якою масового торгували після перших акцій із ліквідації гетто в західній Волині. Інші ж будники націоналізувалися на користь держави і згодом — часто наприкінці 1942 р. — також влаштовувалися їхні розпродажі населенню. Всім бажаючим було достатньо написати заяву на ім’я гебітскомісара й таким чином отримати дозвіл на купівлю за фіксованою ціною. Вільного ціноутворення на товари та послуги згідно ринкових механізмів під нацистською окупацією не було. Всі ціни жорстко регулювалися органами окупаційної влади, а порушників карали штрафними санкціями та закриттям їхніх підприємств [26].

Проте селяни вкрай часто купували нерухомість євреїв не з метою проживання там, а як будівельний матеріал. У багатьох невеличких населених пунктах на кшталт Острожця, Кисилина, Мельниці простір єврейського містечка формували щільно прилеглі один до одного будиночки. Подекуди сусіди могли ділити одну спільну стіну й навіть робити в ній двері, через які потрапляли в гості один до одного. Цей «міський» спосіб забудови, що не містив достатньої прибудинкової території, садів та городів, мало цікавив селян. Тому вони не дуже хотіли селитися в таких будинках, розбираючи їх на будівельні матеріали чи перебудовуючи у щось своє на залишках фундаменту й руйнуючи фізичний простір того, що доти іменували «містечко» через його відмінний спосіб забудови. Відтак такі містечка руйнувалися і фізично, і символічно (через зникнення єврейських мешканців, що поєднували міський та сільський способи життя і відповідні наближені до міських типи економічної діяльності на кшталт торгівлі й ремесел), перетворюючись на села. Хоча частину будинків, які були в найкращому стані, дійсно придбали місцеві селяни. Окремі з них досі зберігаються в Острожці, Мельниці й Ковелі, як і багатьох інших містечках західної Волині.

Виживання вцілілих

Частині євреїв вдалося пережити другу хвилю насильства. Перед ними постали непрості завдання з вибудовування стратегій виживання. Серед останніх — безцільне тиняння лісами й селами (зазвичай у перші дні після масових розстрілів), створення імпровізованих груп виживання й облаштування землянок або інших схованок у лісах із метою переховування, пошук знайомих селян та переховування в облаштованих ними схованках, намагання інтегруватися до діючих партизанських загонів або навіть формування власних невеличких партизанських груп.

Усі ці стратегії були дуже небезпечними. Саме тому більшість євреїв, які вціліли після двох хвиль нацистського насильства на Волині, зрештою загинули. А все тому, що німецька жандармерія разом зі службовцями допоміжної поліції влаштовували перманентні прочісування лісів та облави. За надання допомоги євреям нацистська окупаційна влада встановила смертну кару. Остання хоча й застосовувалася не завжди, все ж періодично відбувалися розстріли тих чи інших сімей або людей, які допомагали євреям переховуватися. Це робилося з метою поширення чуток і навіювання атмосфери страху. В поодиноких випадках усе ж знаходилися сміливці/виці, які були ладні переховувати євреїв на тривалій основі. Вони належали до всіх найбільших етнічних груп, які населяли регіон, — українців, поляків, чехів, німців (так званих «фольксдойчів») тощо.

Проте ця форма поведінки була рідкістю. Досліджуючи питання про те, як насправді місцеве населення ставилося до євреїв, історикам часто бракує розуміння джерел із перспективи цього населення. Водночас свідчення євреїв почасти демонструють доволі похмуру картину, яка мимоволі підштовхує до висновків про огульний антисемітизм, доноси та зраду. Проте й тут усе часто залежить від того, що той чи інший дослідник прагне побачити в цих свідченнях. Якщо поставити за мету співставити всі випадки зрад і погроз із дрібними кейсами допомоги з боку місцевого населення (на кшталт того, що була вказана правильна дорога в безпечне місце, надана їжа на прохання, надано притулок на одну чи кілька ночей), можна отримати менш похмурі висновки про соціальну динаміку геноциду. Звісно ж, якщо шукати приклади допомоги на тривалій основі, то вони дійсно були великою рідкістю.

Попри все, рівень виживання вцілілих євреїв на території окупованої нацистською владою західної Волині коливався у межах 1–5%. Проте не варто поспішати звинувачувати в цьому лише високий рівень антисемітизму серед місцевого населення чи його зрадливу поведінку. Тут дуже промовистим є приклад Кисилина — місцеві селяни мали досить близькі й довірливі стосунки з євреями через невеликі масштаби містечка та довірливі соціальні комунікації між трьома громадами (українцями, поляками і євреями). Проте той факт, що в цьому містечку розміщувалися пост німецької жандармерії і загін допоміжної поліції, став непереборним інституційним чинником, який мінімізував будь-яку допомогу з боку селян. Як зазначає про це український мешканець села Сергій Романюк, «Бардзо ж боялися, ну 25 поліціянтів десь в селі… І люди боялися, щоб хтось не доказав. А були люди, що переховували десь, от я читаю по газетах. А в нас ніхто не переховував» [27].

В інших населених пунктах таким непереборним чинником міг стати брак довіри одне до одного через наявність ласих до наживи людей, готових видавати євреїв через заздрість, або бажання «підзаробити» цукру, солі й горілки (або і те, й інше водночас). Можливо, ті селяни, які були охочі до наживи, не йняли віру в те, що помічники євреїв робили це безкорисно, оцінюючи світ крізь призму власного дуже матеріалістичного світогляду. Важливу роль тут міг відігравати й антисемітський стереотип селян-неєвреїв про багатих євреїв, які нібито десь заховали свої скарби і тепер ними розраховуються за порятунок. Селяни часто вірили в «непродуктивність» економічної діяльності євреїв, яка начебто приносила їм великі прибутки.

Цікаво, що випадки зради місць переховування євреїв мали доволі надетнічний характер. Серед тих, хто доносив на місця переховування, траплялися і українці, і поляки, і чехи, і німці-фольксдойчі.

Проте, здається, антисемітизм тут не завжди був вирішальним чинником. Одні і ті ж наслідки далеко не завжди випливають із однакових причин, а самі наслідки можуть мати багато причин, і в умовах неможливості здійснення «повної індукції»[28] ми не здатні збагнути їх достеменно. Часто дослідникам індуктивних наук на кшталт історії доводиться діяти в умовах неповного знання. Тоді вкрай непросто встановити, які з причин є визначальними у тих чи інших випадках. Те, що антисемітські стереотипи глибоко вкорінені у християнського населення, ще не означає, що це може спричинити вбивства за певних екстремальних обставин. Як приклад — окремі помічники євреїв також мали антисемітські стереотипи, адже походили із того ж соціального середовища.

Ба більше, навіть модерні «ізми», виношуючи антисемітизм, не завжди мали такий ефект, як ми припускаємо. Дуже промовистими є приклади Трохима Гуца та Федора Коротюка — двох членів бандерівського підпілля ОУН із Мізоча й Тучина. Обоє визнавали свої націоналістичні погляди під час слідства як причину вступу до лав ОУН (б), не намагаючись виправдатися обґрунтуванням про примусову мобілізацію (як робили багато інших заарештованих бійців УПА і оунівського підпілля) [29]. Є інформація про те, що обоє допомагали євреям. Федір Коротюк — один із останніх, кому в Яд Вашем присвоїли за це почесне звання Праведника.

Уже є доведеним фактом те, що український інтегральний націоналізм містив чимало антисемітизму [30]. Проте чи означало це, що люди, які переймали ідеї боротьби за Україну на боці прихильних до інтегрального націоналізму організацій, були приречені на сповідування антисемітизму? Очевидно, що далеко не всі й далеко не завжди. З іншого боку, далеко не всі члени націоналістичного підпілля насправді сповідували націоналістичні ідеї (себто належали до ідейного ядра послідовників руху). Життя значно складніше і строкатіше, а вибір конкретних людей на індивідуальному рівні не завжди збагнений навіть для них самих, не говорячи вже про оцінки інших, зокрема й дослідників.

Подальшого дослідження потребує й інституційна роль таких організацій, як ОУН і УПА, у вбивствах євреїв під час Другої світової війни. В одній із останніх книг канадського історика Івана-Павла Химки йдеться про значну роль, яку відіграла УПА у вбивствах євреїв на завершальному етапі в 1943–1944 рр. Автор наводить чимало випадків залученості різних підрозділів УПА до процесу виявлення та вбивства євреїв, які переховувалися в лісах або ж у місцевих селян. Проте один із мікрокейсів, який побіжно згадує Химка, вдалося дослідити глибше. Йдеться про ставлення УПА до вцілілих євреїв у лісах Мізоцького району. Химка припускає факт існування «табору праці» поблизу Мізоча, який УПА організувала для євреїв, експлуатуючи їхню працю в обмін на прихисток і їжу. Існує припущення, що у 1944 р. із наближенням Червоної армії більшість членів цієї групи єврейських працівників бійці УПА могли вбити як незручних свідків, яким до того ж, із перспективи бійців, не можна було довіряти [31].

Варто зауважити, що, досліджуючи цей кейс, ми з Романом Михальчуком прийшли до значно суперечливіших і складніших висновків [32]. Терени Мізоцького району перебували під значним впливом бійців УПА. Проте підрозділи останньої упродовж 1943–1944 рр. дуже по-різному ставилися до євреїв. Що стосується першої половини 1943 р., в єврейських свідченнях є чимало згадок про напади бійців УПА на стихійно сформовані у лісах групи вцілілих євреїв та численні вбивства переважно дорослих чоловіків, які могли сприйматися як загроза або ж помилково зараховуватися до числа невідомих партизанських угруповань. Звісно, не варто відкидати і той чинник, що ці напади могли чинитися і з міркувань ідеологічного антисемітизму.

Починаючи з другої половини 1943 р., чітко простежується різка зміна ставлення підрозділів УПА до вцілілих євреїв у цій місцевості. Не останню роль у цьому зсуві відіграли перемовини УПА із чеською підпільною організацією «Бланік», що діяла в с. Борщівка. Чеська спільнота цього села надавала допомогу євреям. Після укладення ними неформальних домовленостей про співпрацю і ненапад із УПА, бійці останньої зобов’язалися не вбивати євреїв, яких будуть випадково виявляти в лісах, а відправляти їх до чеської Борщівки. Є низка свідчень вцілілих євреїв, які вижили саме завдяки тому, що бійці УПА відправили їх у Борщівку. Проте такий стан речей не протривав довго. Із наближенням Червоної армії, здається, у ставленні УПА до вцілілих євреїв дійсно знову намітилася негативна тенденція. Це питання ще потребує ретельнішого дослідження. Попри те, що окремі підрозділи УПА дійсно долучалися до вбивств євреїв, такі кейси мікроісторичних студій засвідчують, що позиція УПА була значно амбівалентнішою і проблематичнішою, аніж досі вважалося. Ця позиція могла бути нецентралізованою й до кінця не кристалізованою. Відтак усе часто залежало від позиції тих чи інших командирів, бійців та розмаїтих домовленостей і співвідношень сил, що складалися на тій чи іншій місцевості (як у випадку села Борщівки, де ситуативна співпраця УПА і «Бланіка» призвела до порятунку бодай кількох єврейських життів).

Вкрай проблематичним є й питання ставлення радянських та польських партизанських рухів до вцілілих євреїв. Зокрема у публікації про Голокост у Ковелі містяться згадки про страх, який польське підпілля навіювало на вцілілих євреїв. Що ж до радянських партизан, то складні стосунки з ними виринають в усіх шести публікаціях з історії Голокосту в західноволинських містечках. Попри те, що чимало євреїв змогли пережити Голокост у лавах радянських партизан, багато з них вказують на вбивства ними євреїв і високий рівень антисемітизму, присутній у їхніх лавах. Знову ж таки, непростим питанням є те, яку саме роль відігравав на практиці цей антисемітизм у ставленні до євреїв. Зрештою, і в цьому випадку дуже багато залежало від індивідуальних позицій командирів загонів та окремих бійців.  Загалом же зіткнення з усіма партизанськими загонами на теренах західної Волині було для єврейського населення досить загрозливим.

У 1943–1944 рр. у західній Волині розгорталися ініційовані УПА обопільні  українсько-польські етнічні чистки (від яких, щоправда, значно більше постраждало польське населення) і протистояння поміж УПА, Армією крайовою та радянськими партизанами. Ці протистояння й чистки ще більше поглибили катастрофічне становище вцілілих євреїв. Адже окрім нацистського насильства додалися ще й міжетнічні та ідеологічні протистояння різних мілітарних сил, що призводило лише до поглиблення насильства й понижувало шанси на виживання.

Повернення вцілілих

За даними Шмуеля Спектора, після повторної окупації західної Волині Червоною армією там вціліли лише 2836 євреїв [33]. Це лише 1,5% від довоєнного єврейського населення західної Волині. Більшість із тих, хто вцілів, більше не мали куди повертатися. Їхні домівки були або зруйновані, або розграбовані й в аварійному стані, або ж зайняті місцевим населенням чи новоприбулими радянськими чиновниками. До того ж загинули практично всі єврейські громади в тому вигляді, в якому вони існували раніше. Поодинокі вцілілі люди поверталися, аби на місці колишньої домівки застати суцільну пустку.

Переважна більшість вцілілих вирішили емігрувати до різних країн світу. Найпопулярнішими напрямками еміграції стали Палестина, США, Канада, Франція, Бельгія, Аргентина, Бразилія. Серед причин, чому вони вирішили залишити Волинь, найчастіше згадуються травматична пам’ять, небажання залишатися жити на території репресивної держави (СРСР), втрата домівки та всіх рідних і близьких, небезпека, зумовлена повоєнною розрухою, і діяльність партизанських груп. У західній Волині продовжували діяти партизанські рухи, серед яких — УПА. Окремі євреї пригадують, як були налякані ними. Подекуди трапляються і згадки про вбивства вцілілих євреїв, учинені чи то УПА, чи якимись невизначеними угрупуваннями або й місцевим населенням.

Усі ці чинники призвели до того, що більшість євреїв вирішили емігрувати до інших країн. Ті ж із них, хто залишився, вирішили перебратися до більших міст, де було безпечніше й існували кращі можливості для виживання в умовах повоєнної розрухи. Де-факто після Голокосту у західній Волині зникає цілий соціальний простір під назвою «штетл». Попри те, що невеличкі єврейські громади продовжували існувати, їхня чисельність була вкрай незначною, аби формувати культурне обличчя населених пунктів краю.

Вшанування пам’яті. Чи дійсно досі «стерті»?

Cвого часу відомий дослідник історії Голокосту Омер Бартов здійснив експедиційну подорож місцями пам’яті про єврейську історію й Голокост у східній Галичині. Результатом цієї подорожі стала його книга «Стерті. Зникаючі сліди євреїв Східної Галичини», опублікована в 2008 р [34]. У ній автор наводить чимало аргументів на користь того, що сліди євреїв у східній Галичині практично стерті: більшість об’єктів історико-культурного спадку занедбано, а місця масових убивств належним чином не означені.

Працюючи в межах проєкту «Мережа пам’яті», в 2023 р. мені вдалося здійснити декілька експедицій містечками західної Волині. Найцінніші з них — це поїздки до Острожця, Голоб і Мельниці. Результати побаченого є неоднозначними. Наприклад, у с. Мельниця (до подій Голокосту село мало статус містечка) є чимало пам’яток єврейського історико-культурного спадку. Старше покоління селян ще добре пам’ятає єврейську історію села. Також у селі збереглися фундаменти окремих єврейських будинків, на яких сьогодні побудовано нові, що нині належать українським мешканцям. Лише один із будинків євреїв, який у минулому належав єврейській сім’ї Рог, зберігся в своєму автентичному вигляді. Проте його стан повністю аварійний і скоріш за все найближчим часом він буде знесений.

Тільки одне із трьох раніше існуючих у Мельниці єврейських кладовищ сьогодні огороджене та означене меморіальним знаком із написом про те, що це за об’єкт [35]. Меморіальний знак на місці вбивства євреїв Мельниці був встановлений ще в 1990 р. Щоправда, напис на ньому містить доволі радянське формулювання: «На цьому місці у 1942 році були знищені фашистами 1200 радянських громадян». Проте у сусідньому селищі Голоби завдяки наявності там місцевої ініціативної групи освітян вдалося створити сучасний меморіальний знак. У межах німецько-українського проєкту «Мережа пам’яті» в 2023 р. вже наявний невеликий пам’ятник було доповнено інформаційною таблицею про події Голокосту в Голобах. Біля цього меморіального знаку щорічно відбуваються церемонії з вшанування пам’яті загиблої єврейської громади. У Голобському ліцеї зусиллями тамтешніх співробітників створено експозицію з історії містечка, яка розповідає і про події Голокосту в Голобах.

Церемонії з ушанування пам’яті жертв Голокосту також відбуваються в с. Острожці — ще одному західноволинському містечку, яке через Голокост перетворилося на село. Меморіальний знак тут було побудовано коштом Федерального міністерства закордонних справ Німеччини й офіційно відкрито в межах проєкту «Захистимо пам’ять» ще 2 липня 2015 р. З цього часу поблизу меморіалу також відбуваються щорічні церемонії вшанування пам’яті. Їх організовують представники місцевої влади та Острожецького ліцею. Віднедавна в останньому також відбувається оновлення експозиції шкільного музею. Його наратив відтепер репрезентує історію не лише української, але і єврейської та польської громад колишнього містечка, а також містить короткий виклад з історії Голокосту. У самому Острожці також збереглися кілька колишніх єврейських будинків. Сьогодні вони перебувають у руках нових власників. Їхню історію переважно ніяк не означено. Старе єврейське кладовище Острожця було зруйноване ще в радянський період.

Відтак стан пам’яті про єврейське минуле в Острожці, Мельниці й Голобах, з одного боку, є далеким від оптимального. Проте, з іншого, в усіх трьох населених пунктах завдяки місцевим ініціативам уже чимало зроблено: меморіальні знаки й активні комеморативні практики на місцях масових убивств євреїв, створення шкільних музеїв, викладання локальної історії Голокосту в тамтешніх школах. Подібні ініціативи існують і в кількох інших населених пунктах регіону. Тому нам важко зробити висновок про те, що сліди євреїв тут повністю стерті. Вони поступово відновлюються із використанням нових сучасних практик меморіалізації та освіти.

У Мізочі поруч з існуючим меморіальним знаком теж була встановлена інформаційна таблиця з короткою історичною довідкою про події Голокосту в містечку. Це також результат партнерства  місцевої ініціативи й проєкту «Мережа пам’яті». Меморіали на місцях убитих євреїв у межах проєктів «Захистимо пам’ять» (2010–2019) та «Мережа пам’яті» (2020–2023) встановлено в низці інших населених пунктів західної Волині — Острожці, Ковелі (в с. Бахів, де відбулися наймасовіші вбивства ковельських євреїв), Кисилині, Ратному (в с. Прохід, де відбулося наймасовіше вбивство ратнівських євреїв). Поблизу більшості цих меморіалів відбуваються щорічні церемонії вшанування пам’яті загиблих євреїв. Самі місця пам’яті доглядають органи місцевого самоврядування або ж учні та вчителі шкіл. Загалом упродовж 13 років обидва проєкти працювали і в інших областях України. У тих населених пунктах, де знаходилися локальні ініціативи, готові підтримати меморіалізацію й комеморацію, проєкти постали у тісній співпраці з місцевими партнерами (зокрема в Житомирській, Вінницькій та Львівській областях) [36]. Вони сприяли мережуванню і зміцненню місцевих ініціатив.

Здається, з часу експедиції Омера Бартова ситуація в різних регіонах України зазнала певних змін та позитивних зрушень. Пам’ять про євреїв не є повністю стертою, студії Голокосту в Україні нехай і повільно, але розвиваються. Очевидно, вони стають все більше інтегровані до закордонної академічної науки, а меморіалізаційні тенденції все більше синхронізуються із комеморативними практиками в країнах ЄС [37]. Проте, безумовно, у нас ще дуже багато завдань та роботи на майбутнє.

У публікації використано світлини з відкритих джерел та архіву проєкту «Мережа пам’яті».

Посилання та примітки

1 Автор висловлює вдячність українському історику Андрію Усачу та німецькій історикині Світлані Бурмістр за наукове редагування і цінні думки, які допомогли покращити цей текст.

2 Ратне: життя і загибель єврейської громади. С. 13.

3 Ковель: життя і загибель єврейської громади. С. 14.

4 Ратне: життя і загибель єврейської громади. С. 13.

5 Детальніше про це див.: Петро Долганов. «Інший/Чужий»: образ євреїв у спогадах українських сусідів про Другу світову війну // Проблеми історії Голокосту: український вимір. Випуск 14. (2022): 41–57.

6 Острожець: життя та загибель єврейської громади. С. 20. Кисилин: життя та загибель єврейської громади. С. 14.

7 Голоби й Мельниця: життя та загибель єврейських громад. С. 19.

8 Ковель: життя та загибель єврейської громади. С. 12–13.

9 Описуючи взаємодію єврейських громад із неєврейським населенням, увагу приділено перш за все християнським громадам, адже інші релігійні громади в західній Волині у міжвоєнний період були рідкістю й не формували значущу більшість. Хоча питання взаємодії євреїв із неєвреями, які сповідували іншу віру поза християнством (наприклад іслам), є цікавим для подальшого дослідження.

10 Острожець: життя та загибель єврейської громади. С. 25.

11 Ґрунтовне дослідження проявів антиєврейського насильства в східній Галичині здійснив німецький історик Кай Струве. Детальніше див.: Кай Струве. Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв: літо 1941 року в Західній Україні. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2022.

12 Ратне: життя та загибель єврейської громади. С. 20–23.

13 Мізоч: життя та загибель єврейської громади. С. 20–23.

14 Там само. С. 24–28.

15 АУ СБУ в Рівненській області. Спр. 2134 (Андрущук Петро Семенович). Арк. 19 зв.

16 Jared McBride, The Tuchyn Pogrom: The Names and Faces Behind the Violence, Summer 1941, Holocaust and Genocide Studies. Volume 36, Issue 3 (2022): 315–333.

17 Наявна інформація про присутність у містечку двох активістів похідної групи, позивний одного з яких — «Сталевий».

18 Мізоч: життя та загибель єврейської громади. С. 20.

19 Ратне: життя та загибель єврейської громади. С. 33–34.

20 Підрахунок було здійснено за матеріалами The United States Holocaust Memorial Museum Encyclopedia of Camps and Ghettos. 1933–1945. Vol. 2. Part B.

21 Martin Dean. Forced Labor Camps for Jews in Reichskommissariat Ukraine: The Exploitation of Jewish Labor within the Holocaust in the East. Ратне: життя та загибель єврейської громади. С. 31, 37.

22 Процес пограбування мізоцького гетто ми з Романом Михальчуком дуже детально описали в окремій статті. Детальніше про це див.: Роман Михальчук, Петро Долганов. «Єврею, ми тебе здамо, нам потрібен твій одяг»: пограбування євреїв Мізоча під час Голокосту // Україна Модерна. Число 34 «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину» (2023): С. 173–176.

23 Имануил Кант. Критика практического разума. Алматы, РДЦ-Алматы, 2019. С. 42–43. В одному з моментів книги Іммануїл Кант наводить приклад людини, яка вважає, що її воля до насолоди не може ні перед чим встояти, якщо випадає нагода отримати бажане. Водночас він припускає, що така людина у випадку загрози неминучого покарання смертю цілком може проконтролювати таке «нестримне» бажання. Водночас він стверджує, що та ж людина, якщо її попросити свідчити проти абсолютно чесної іншої людини під загрозою все того ж неминучого покарання смертю, задумається і не зможе точно відповісти, як вчинила б — керуючись стимулом погрози чи моральним законом не нашкодити невинному.

24 Ковель: життя та загибель єврейської громади. С. 36.

25 Петро Долганов. Бенефіціари Голокосту: роль «сусідів» у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації // Спеціальне тематичне число журналу «Місто: історія, культура, суспільство» Голокост і місто: простори вбивства — простори руйнації. № 9 (2). (2020): С. 68.

26 Наприклад, див.: ДАРО. Ф. Р-37. Оп. 3. Спр. 1. Арк. 1–2, 11.

27 Кисилин: життя та загибель єврейської громади. С. 43.

28 Йдеться про індуктивний метод дослідження, який апріорі ніколи не може дати будь-якого повного знання про дійсність.

29 АС СБУ в Рівненській області. Спр. № 954. Коротюк Федір Трифоновича. Арк. 14 зв.

АУ СБУ в Рівненській області. Спр. 2921. Гуц Трохим Якович. Арк. 36.

30 Детальніше про це див.: Олександр Зайцев. Український інтегральний націоналізм (1920–1930-ті роки). Нариси інтелектуальної історії. Київ: Критика, 2013. Олександр Зайцев. Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова, 1922–1939. Начерк інтелектуальної біографії. Київ: Критика, 2019. John-Paul Himka. Ukrainian Nationalists and the Holocaust. OUN and UPA’s Participation in the Destruction of Ukrainian Jewry, 1941–1944. Stuttgart: Ibidem-Verlag, 2021.

31 John-Paul Himka. Ukrainian Nationalists and the Holocaust. P. 408.

32 Мізоч: життя та загибель єврейської громади. С. 48–53.

33 Shmuel Spector. The Holocaust of Volhynian Jews, 1941–1944. P. 358.

34 Omer Bartov. Erased: Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine. New Jersey: Princeton University Press, 2007.

35 Один із єврейських цвинтарів Мельниці було зруйновано ще в радянський період. Про долю третього мало що відомо.

36 Переглянути повний перелік місць, де у межах проєктів «Захистимо пам’ять» та «Мережа пам’яті» було встановлено меморіальні знаки, можна за покликанням.

37 Свого часу автор цієї публікації мав стосунок до встановлення п’яти «каменів спотикання» жертвам нацизму у м. Рівному, що є ще однією європейською практикою меморіалізації жертв Голокосту, яка поступово з’являється в Україні.

Петро Долганов кандидат історичних наук, доцент кафедри педагогіки й освітніх інновацій Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, редактор рубрики «Подолання минулого» на сайті часопису «Україна Модерна», член редколегії академічного журналу «Eastern European Holocaust Studies». Запрошений редактор спеціального тематичного числа часопису «Україна Модерна» «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину». Автор монографії «Свій до свого по своє: соціально-економічний вимір націєтворчих стратегій українців у міжвоєнній Польщі» (Рівне, 2018). Співавтор монографії «Місто пам’яті — місто забуття: палімпсести меморіального ландшафту Рівного» (Рівне, 2019, у співавторстві з Максимом Гоном та Наталією Івчик). Автор циклу публікацій з історії Голокосту в містах та містечках західної Волині «Життя та загибель єврейських громад». Зараз досліджує тему «Мисливці за власністю: економічні чинники поведінки неєврейського населення західної Волині під час Голокосту». У 2023 р. цей науковий проєкт був підтриманий Sosland Foundation Fellowship при Центрі перспективних досліджень Голокосту імені Джека, Джозефа і Мортона Менделів Меморіального музею Голокосту США. Є організатором тренінгів, літніх шкіл, круглих столів та наукових конференцій на історичну й політичну тематику. Координатор освітніх і виставкових проєктів, пов’язаних із меморіалізацією та популяризацією історії Голокосту серед громадськості. Зокрема є одним із ініціаторів та координатором виставкового проєкту «Коротка історія насильства: Друга світова війна і Голокост у західній Волині» (втілюється ГО «Після тиші»). У межах діяльності ГО «Центр студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка» був одним із ініціаторів і координаторів встановлення в м. Рівному меморіальних знаків жертвам нацизму за моделлю «камені спотикання» та меморіального знаку жертвам рівненського гетто. Сфера наукових інтересів: історія Голокосту, теорія та практика націоналізму, політика пам’яті.

Вперше опубліковано @Україна Модерна 

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.