«Злочин геноциду в історії України»: досвід викладання курсу в Університеті Мічигану
Текст присвячено досвіду викладання автором курсу «Злочин геноциду в історії України» для студентів Університету Мічигану. Юрій Капарулін описує авторську структуру курсу та особливості вписування сучасного контексту російсько-української війни до викладання історичної дисципліни за вибором. Насамкінець він висновує про особливості роботи з американськими студентами, відмінності в побудові навчальної програми та загальні враження від роботи.
Коли мені запропонували розробити й прочитати курс про Україну для американських студентів, у мене одразу виникло кілька ідей. Насамперед це здалося корисною нагодою розповісти про сучасну повномасштабну агресію Росії проти України — війну, що триває вже понад десять років, — а також про її передумови.
Водночас мій фах історика та дослідника права підказував, що необхідно чітко окреслити межі курсу й визначити коло ключових питань, навколо яких буде організовано роботу зі студентами. Одним із першочергових завдань я вважав поглиблення серед студентів розуміння України та українців — як народу й нації. Тут у пригоді міг би стати короткий курс з історії України. Сергій Плохій, Ярослав Грицак, Тімоті Снайдер, Сергій Єкельчик та інші колеги вже створили доступні й популярні огляди української історії, які чудово пасували б до моїх цілей. Проте я не хотів зводити викладання до переказу напрацювань колег, тому включив їхні праці до списку рекомендованої літератури, до якої студенти могли звертатися упродовж курсу.
Також я розмірковував над тим, як адаптувати курс «Історія держави і права України», який раніше викладав в Україні. Проте швидко стало зрозуміло, що ця дисципліна не є типовою для західних університетів і радше належить до академічної традиції Східної Європи. До того ж, її хронологічна широта робила курс занадто загальним.
Ознайомившись із каталогом курсів Коледжу літератури, науки та мистецтв Мічиганського університету, я зрозумів, що назва курсу є ключовою для привернення уваги студентів і успішного набору. Мій курс мав належати до вибіркових дисциплін, серед яких можна знайти як класику на кшталт «Історії античної філософії», так і курси «Історія німецького футболу», «Анна Франк у контексті», «Стародавнє право», «Спадщина та цінності Військово-повітряних сил США», «Робота з цифровими і соціальними медіа», «Відеоігри та навчання», «Травма і психічне здоров’я в постколоніальній Африці» — і ще сотні інших.
З огляду на це я вирішив створити авторський курс, поєднавши свій викладацький і дослідницький досвід останніх років, який значною мірою стосувався вивчення історії Голокосту, злочину геноциду та інших форм масового насильства.
Під час недавньої панельної дискусії, організованої Інститутом Рауля Валленберга в Університеті Мічигану, ми з колегами обговорювали актуальність цієї теми, а також релевантність і доречність застосування поняття «геноцид» у різних контекстах. Серед іншого зазначалося, що це слово залишається надзвичайно емоційно забарвленим і здатне викликати як співчуття, так і агресію. Можливо, саме це сприяло стовідсотковому заповненню групи на мій курс, який я назвав «Злочин геноциду в історії України».
Фахівці з формування навчальних планів зарахували курс до чотирьох основних освітніх напрямів:
HISTORY 481 — Теми з європейської історії;
POLSCI 489 — Поглиблені теми з сучасної політології;
REEES 405 — Теми з російських, східноєвропейських та євразійських студій;
SLAVIC 470 — Теми з культурології Центральної, Східної та Південної Європи.
На практиці це означало, що в аудиторії були студенти різних спеціальностей, які обрали курс як дотичний до власної академічної програми або як частину гуманітарного блоку загальних дисциплін. Усвідомлюючи цю особливість, я від початку намагався зробити курс міждисциплінарним — із фокусом на історичному, правовому та політичному аспектах проблеми.
Мотивація студентів була різноманітною. Значна частина групи прагнула глибше ознайомитися з Україною — великою мірою через обставини війни, в якій вона досі протистоїть російській агресії. Інші студенти передусім були зацікавлені в проходженні обов’язкового курсу на 3 кредити, що відповідає вимогам програми з расової та етнічної приналежності (Race and Ethnicity (R&E) Requirement). Згідно з цими вимогами, кожен курс повинен охоплювати такі теми, як: значення раси, етнічної приналежності і расизму; прояви расової та етнічної нетерпимості й нерівності, зокрема у США та в інших країнах; порівняння дискримінації за расовою, етнічною, релігійною, соціальною чи гендерною ознакою.
Серед студентів були й ті, хто мав українське коріння по лінії старших поколінь, однак навчався за зовсім іншими спеціальностями. Наприклад, одна зі студенток вивчала інженерію і паралельно проходила навчання на пілота в межах однієї з програм Університету Мічигану, що реалізується у співпраці з Повітряними силами США в межах підготовки офіцерів запасу (ROTC).
Структура курсу
Курс мав хронологічну структуру й охоплював події ХХ–ХХІ століть, об’єднані у три тематичні модулі:
- Вступ до курсу. Геноцид і масове насильство в добу Української революції та в Радянській Україні міжвоєнного періоду (1917–1939);
- Геноцид і масові злочини на території України в роки Другої світової війни (1939–1945);
- Дискусія про/геноцидний досвід в Україні в другій половині ХХ — на початку ХХІ століття (1945–2025).
Викладання курсу з самого початку семестру проходило у специфічній політичній атмосфері транзиту влади в США та різких стратегічних маневрів у питаннях, присвячених Україні. 6 січня 2025 року в Конгресі США було представлено проєкт резолюції «Про визнання дій Росії в Україні геноцидом». У ньому зазначалося, що Палата представників:
- засуджує Російську Федерацію за вчинення актів геноциду проти українського народу;
- закликає Сполучені Штати Америки у співпраці з Організацією Північноатлантичного договору та союзниками з Європейського Союзу вжити заходів для підтримки українського уряду з метою запобігання подальшим актам геноциду Росії проти українського народу;
- підтримує трибунали й міжнародні кримінальні розслідування з метою притягнення російських політичних лідерів і військовослужбовців до відповідальності за агресивну війну, військові злочини, злочини проти людяності та геноцид.
Це, безумовно, актуалізувало тему курсу для внутрішньої аудиторії, однак після приходу до влади адміністрації президента Дональда Трампа проєкт резолюції до сьогодні залишається без руху.
На першій лекції розглядалися базові відомості про сучасну Україну, її шлях до незалежності та ключове питання: чому український історичний і сучасний контекст є важливим? Наступне заняття було присвячене визначенню поняття «геноцид» у контексті біографії та професійної діяльності його автора Рафаеля Лемкіна і його зв’язку з Україною. Ми обговорювали еволюцію цього поняття в історичному контексті, його правове закріплення після Другої світової війни та зв’язок з іншими міжнародними злочинами.
Для кращого розуміння теми студенти переглядали документальний фільм Watchers of the Sky (2014). Під час обговорення ми міркували над тим, як геноцид став глобальною проблемою, що в різні історичні періоди охопила всі континенти. Також ми ознайомилися з картою геноцидів із книги Адама Джонса та проаналізували схему «10 стадій геноциду» з сайту Genocide Watch, яка виявилася особливо корисною під час подальшого вивчення історичних кейсів.
Опанувавши базові знання про злочин геноциду, інші міжнародні злочини та прояви масового насильства, ми перейшли до аналізу цих явищ в історії України. Почали з періоду Визвольних змагань 1917–1921 років — одного з найвизначальніших у національній історії. Відзначалося, що українські території були частиною східного фронту Першої світової війни. Попри завершення війни й тимчасове відновлення української державності на уламках Російської та Австро-Угорської імперій встановити тривалий мир не вдалося. Бойові дії і масове насильство у різних формах продовжувалися ще кілька років — за умов боротьби численних сторін, які змагалися як за збереження молодої української держави, так і за контроль над її територіями.
У центрі уваги були такі явища, як «білий» і «червоний» терор, отаманщина, процес декозакізації, а також єврейські погроми, що прокотилися Україною й чинилися майже всіма суб’єктами війн і протистоянь. Зокрема, ми обговорили окремі розділи одного з найновіших академічних бестселерів — книги професора Університету Мічигану Джеффрі Вейдлінгера [1]. Особливу увагу приділили опису погрому в Проскурові (сучасному Хмельницькому). Цікаво, що один із центральних учасників тих подій, генерал Антон Денікін, згодом помер у лікарні міста Анн-Арбор (місце розташування Університету Мічигану), що створює несподіваний місток поміж цією віддаленою історією та сучасним локальним контекстом.
Враховуючи специфіку теми злочину геноциду, студенти розмірковували над питанням про групи, проти яких здійснювалося насильство різного характеру. З одного боку, це демонструвало, наскільки обмеженим є визначення геноциду, яке охоплює лише досвід національних, етнічних, расових та релігійних спільнот. З іншого боку, випадки, які не підпадають під чинне визначення геноциду, свідчать про те, що інші злочини — які ми сьогодні називаємо воєнними злочинами або злочинами проти людяності — не є менш значущими. Важливо, що в цій системі немає і не повинно існувати ієрархії страждань.
За бажанням студенти могли переглянути короткий документальний фільм про ексгумацію жертв червоного терору в Києві та Харкові, який нещодавно було знайдено в німецькому архіві й передано Україні. Понівечені тіла киян, убитих червоноармійцями, справляють не менш шокуюче враження, ніж фотографії жертв єврейських погромів. Ці випадки масового насильства могли мати різну мотивацію, але наслідки виглядали подібно.
Розглядаючи теми, пов’язані з радянським періодом міжвоєнної історії України, ми переважно зосередили увагу на колективізації, Голодоморі 1932–1933 років та Великому терорі. Зокрема ми аналізували процес розкуркулення з точки зору геноцидної політики. Серед рекомендованих матеріалів обговорювали ідеї французького дослідника радянської історії Ніколя Верта, зокрема спробу розрізнення «расового» і «класового» геноцидів.
Темі Голодомору було присвячено два окремі заняття. Під час першого студенти ознайомлювалися з базовою інформацією за допомогою матеріалів HREC та проєкту MAPA. Окремо ми дискутували щодо геноцидного характеру цього злочину. Я хотів, щоб студенти самостійно дійшли розуміння того, чому Голодомор слід вивчати як приклад геноциду, а не просто сприйняли мою позицію як даність. Це було особливо важливо з огляду на те, що в США існують різні точки зору щодо природи цього злочину. У цьому нам допомогла зокрема одна з нещодавніх праць Крістіни Гук.
Охочі могли також переглянути художні фільми «Гарет Джонс» (2019) та «Поводир» (2013), які не лише допомагали краще уявити атмосферу того часу, але й додавали американського контексту до нашої дискусії. На другому занятті ми працювали з колекціями свідчень і спогадів сучасників. Я поділився також власною родинною історією. Безперечно, ми згадували й про внесок Джеймса Мейса — випускника Університету Мічигану, — що мало особливо позитивний ефект для зближення української та американської перспектив, зокрема елементу геноциду корінних народів Америки в цій історії.
Завершальне заняття, присвячене міжвоєнному періоду, ми зосередили на темі Великого терору в СРСР та Радянській Україні. Центральною була дискусія про геноцид і політичні групи. Ми звернулися до праць Роберта Конквеста, Антона Вайсса-Вендта та Нормана Наймарка. Окрему увагу приділили новому українському документальному проєкту «Буча, Биківня, Бабин Яр — між масакрою та пам’яттю про неї», який дозволив не лише глибше зануритися в конкретні локації Великого терору, а й провести паралелі з подальшими трагедіями, що відбулися в тих самих місцях під час Другої світової війни та сучасної війни в Україні. У цьому контексті я поділився зі студентами власними міркуваннями щодо поняття «стратиграфія насильства» [2] — терміна, який я пропоную і використовую у своїй поточній науковій роботі. До тематичного перегляду студентам було також запропоновано фільм «Будинок «Слово» (2023).
Наступний модуль із п’яти занять був присвячений геноцидному досвіду України в роки Другої світової війни. Ми розпочали з огляду відкритих агресій Нацистської Німеччини та Радянського Союзу у 1939 році та подальшого розпаду їхніх союзних домовленостей за пактом Ріббентропа-Молотова. Одним із ключових питань першого заняття стало обговорення колоніальної перспективи німецького вторгнення до Радянського Союзу у 1941 році та ролі України в нацистських планах. У цьому нам допомогла відома праця американської дослідниці Венді Лауер.
Окремо студенти працювали з колекціями матеріалів Меморіального музею Голокосту США, зокрема намагалися проаналізувати документальну хроніку, зняту німецькою репортеркою, що подорожувала окупованими територіями (за моїм припущенням, можливо, це була Лені Ріфеншталь). Далі ми обговорювали антиєврейське насильство та Голокост на українських землях, що забрало життя близько 1,5 мільйона місцевих євреїв і депортованих із сусідніх окупованих чи союзних Нацистській Німеччині країн.
Щоб зробити тему ближчою для місцевої студентської аудиторії, ми провели позааудиторне заняття біля місцевого меморіалу на честь випускника Університету Мічигану шведського дипломата Рауля Валленберга, який отримав звання Праведника народів світу за порятунок десятків тисяч євреїв у Будапешті. У 1944 році він був заарештований радянськими спецслужбами і, найімовірніше, загинув в одній із російських в’язниць, де тоді утримували і чимало українських політичних в’язнів — деякі з яких могли бути його останніми сусідами в неволі.
Окрему увагу ми приділили неєврейським жертвам нацизму в Україні, які також зазвичай розглядаються в контексті Голокосту — зокрема ромам, військовополоненим, людям з інвалідністю та комуністам. Студентам було запропоновано на вибір низку документальних фільмів для індивідуального перегляду та подальшого обговорення в аудиторії, серед яких «Назви своє ім’я» (2006), «Безголосся» (2022), «Щедрик» (2022), «Калініндорф» (2020), «Приречені: історія рівненського гетто» (2019), «(Не)Відомий Голокост» (2021) та інші. Проте моєю особистою рекомендацією, як і в попередні роки викладання, залишався документальний мінісеріал Netflix «Диявол по сусідству» (2019), який я пропонував обговорити додатково, ознайомившись з оглядом української дослідниці Голокосту Анни Медведовської та американського професора єврейських студій Йоханана Петровського-Штерна.
Окрему увагу ми приділили депортації як інструменту вчинення геноциду в роки Другої світової війни. Зокрема, розглянули депортацію етнічних німців у 1941 році та кримських татар у 1944 році, а також пов’язані з цим питання. Для перегляду та обговорення було обрано художній фільм «Хайтарма» (2013).
Нарешті, останньою темою модуля про Другу світову війну стало україно-польське протистояння на Волині. Я сформулював це питання як «Волинь–1943: трагедія чи геноцид?». Як можна побачити, ця тема досі залишається більше політично заангажованою, ніж академічно дослідженою. Тому довелося дуже обережно підбирати рекомендовані тексти й проводити обговорення з аудиторією. Серед текстів зокрема була не нова, але досить цікава публікація Андрія Портнова про «зіткнення жертв». Ми також дискутували, чому українська формула «Просимо пробачення і самі пробачаємо» не знайшла достатньої підтримки в Польщі, а також які домовленості і спільні дії можуть сприяти подоланню травми та узгодженому спільному погляду на минуле, зокрема через проведення ексгумацій на місцях масових поховань.
Третій модуль, присвячений геноцидному досвіду України після Другої світової війни, ми розпочали з повернення до постаті Рафаеля Лемкіна та його есе «Радянський геноцид в Україні», яке відносно нещодавно було знайдене в архіві Нью-Йоркської публічної бібліотеки. Завдяки наполегливій праці канадського дослідника Романа Сербина цей текст було опубліковано й перекладено 22-ма мовами. Звідки у Лемкіна виник інтерес до українського досвіду геноциду? Текст доповіді не дає прямої відповіді, але завдяки розвідці сучасних українських дослідників відомо, що він не був самотнім і співпрацював із представниками української діаспори в США, зокрема Романом Смаль-Стоцьким та Левом Добрянським. Далі ми розглянули життя і творчий шлях видатних дослідників Роберта Конквеста та Джеймса Мейса, які заклали підвалини для подальших досліджень геноцидного досвіду України.
Наступне заняття було присвячене обговоренню процесу викликів переосмислення травматичного минулого в незалежній Україні. Зокрема ми розглянули тему меморіального законодавства про геноциди, яку я намагався проаналізувати в одній зі своїх нещодавніх публікацій.
Проблематизація російської війни проти України в контексті концепції геноциду
Так поступово ми дійшли до теми інструменталізації концепту злочину геноциду Російської Федерації в її агресії проти України у період з 2014 до 2021 року. Спираючись на архівні матеріали, зібрані міжнародними організаціями, зокрема Just Security, ми простежили, як змінювалася риторика й наростав рівень мови ворожнечі серед офіційних осіб та інституцій РФ у ці роки, а також після початку повномасштабного вторгнення.
Зрештою ми дійшли до теми повномасштабного вторгнення Росії в Україну, яке спричинило безпрецедентні за масштабами злочини на українській землі з часів Другої світової війни, водночас використовуючи історію того періоду на сучасному інформаційному фронті. Більше того, одним із приводів для початку повномасштабної агресії стало гасло про «попередження геноциду на Донбасі», що робить цей випадок унікальним в міжнародній практиці у зв’язку з тим, що російське командування та військові здійснили дзеркально протилежні дії.
З 2022 року питання про ознаки геноциду, вчиненого російськими військами, звучать у виступах багатьох офіційних осіб і залишаються на порядку денному разом із питанням створення спеціального трибуналу проти РФ за скоєні міжнародні злочини. У цьому світлі окреме заняття було присвячено темі депортації та асиміляції українських дітей із окупованих Росією територій України, що повністю відповідає одному з пунктів Конвенції про геноцид, хоча сучасне слідство Міжнародного кримінального суду розглядає цю справу у контексті злочинів проти людяності. Під час цього бінарного заняття ми мали змогу поспілкуватися з дослідником зі Співробітництва з глобальних проблем дітей при Джорджтаунському університеті (США) Владиславом Гавриловим.
Розглядаючи питання наміру як невід’ємного елементу злочину геноциду, ми подивилися й обговорили зі студентами документальний фільм «Злочин над злочинами Росії в Україні» (2024), в якому українські і зарубіжні дослідники та юристи, такі як Вільям Шабас, Євген Фінкель і Дмитро Коваль, діляться власними оцінками подій.
Обговорюючи тему збору і збереження свідчень про російські злочини, їхнє подальше використання у доказовій базі, міжнародну співпрацю, а також питання пам’яті, меморіалізації та освіти про події поточної війни, ми звернулися до результатів роботи проєкту The Reckoning Project: Ukraine Testifies, у якому Центр Вайзера з вивчення Європи та Євразії Університету Мічигану виступив партнером.
Останню тему курсу було присвячено правосуддю перехідного періоду та його перспективам для України. Ми мали змогу послухати і поспілкуватися із запрошеною лекторкою Ольгою Котюк, яка викладає курс з правосуддя перехідного періоду у Вищій школі економіки та спеціалізується на питаннях збройних конфліктів і миробудування.
Декілька останніх занять було відведено для презентацій студентів, які присвятили їх додатковим темам та аспектам, на яких через брак часу ми не змогли докладно зупинитися в аудиторії. Наприклад, серед запропонованих тем була релятивізація Росією досвіду балканських війн і геноциду в Сребрениці задля виправдання агресії проти України, а також інструменталізація теми антисемітизму в сучасній війні.
На останньому занятті ми підбивали підсумки, ділилися враженнями й побажаннями, куштували український шоколад. Я запропонував студентам залишити анонімні відгуки, що є завершальним етапом навчального процесу і допомагає врахувати поради для подальшого вдосконалення змісту курсу та методики його викладання.
На мою думку, одним із головних досягнень цього курсу стало формування емпатії до трагедій інших народів і різного роду груп. Ми акцентували увагу на важливості збереження й захисту концепту прав людини та міжнародного права загалом — системи, що сьогодні переживає глибоку кризу через фактичну неспроможність світової спільноти вчасно зупиняти акти агресії і своєчасно притягати до відповідальності високопоставлених злочинців. Український випадок у цьому контексті я намагався представити як унікальний, але не винятковий у сучасному світі. Це давало простір, в якому кожен студент мав змогу поділитися тим, що його/її/їх хвилює. І це справді має значення. Адже, як часто підкреслюють мої американські колеги, освіта в США — від старшої школи до університетів — має яскраво виражений практичний орієнтир. Елементи гуманітарної освіти нерідко зводяться до формальних курсів, які студенти обирають лише для виконання вимог закриття спеціальних кредитів. У підсумку це може впливати на загальний рівень моральних орієнтирів суспільства, де за відсутності емпатії зростає байдужість до несправедливості і можливе апатичне ставлення до захисту своїх прав через відчуття власної безпорадності у вирішенні глобальних криз. Мій досвід роботи зі студентами дає надію на те, що цьому можна протистояти.
Можливо, студентам було непросто одразу зануритися в усі історичні деталі, які ми обговорювали в аудиторії. Тому вважаю своїм завданням на наступний рік краще структурувати та узагальнити матеріал, виокремити найбільш актуальні питання для кожної з тем на даному етапі. Власне це була одна із порад від студентів — розробити короткий тематичний довідник як доповнення до силабуса (course handouts).
На завершення хочу зазначити, що Університет Мічигану залишається одним із провідних академічних центрів у США, де існує спеціалізація з українських студій. Поки що вона здебільшого орієнтована на вивчення української мови та культури, проте є надія на розширення тематичних напрямів, які пропонуватимуться студентам у наступні роки. Принаймні лише за останні три роки в університеті було прочитано низку додаткових курсів: «Теорія гібридних конфліктів» і «Дезінформація та пропаганда» в контексті російсько-української війни, «Архітектура Радянської України» та інші — всі вони були запропоновані запрошеними українськими професорами.
Вперед, жовто-сині росомахи Анн-Арбора!
У публікації використано світлини з приватного архіву Юрія Капаруліна та з відкритих джерел.
Посилання та примітки
1 Інтерв’ю з Джеффрі Вейдлінгером про його книгу «In the Midst of Civilized Europe» було опубліковано на сайті «Україна Модерна» у 2022 році. Доступ до інтерв’ю за покликанням.
2 Стратиграфія насильства — це аналітичне поняття, що поки не має усталеного визначення. На часовій шкалі акти масового насильства можуть бути умовно позначені в хронологічному порядку. Водночас вони вивчаються через конкретні місця, де були скоєні злочини. Сліди насильства іноді зберігаються буквально у шарах ґрунту, на якому відбувалися події, закарбовані у вертикальній послідовності горизонтальних нашарувань. Наприклад, у Херсоні є будівля міської тюрми, на подвір’ї якої в роки Великого терору співробітники НКВС здійснювали розстріли репресованих. Згодом на цьому ж місці відбулися перші масові вбивства євреїв під час Голокосту, а також інших жертв нацистського режиму. У 2022 році, під час російської окупації міста, ця локація стала символом нової хвилі звірств. Нині вона як частина берегової лінії перебуває під постійними обстрілами російської армії, що загрожують життю цивільного населення та призводять до руйнування матеріальної спадщини, залишаючи місцевим жителям чергову випалену землю. Це поняття дає змогу описати послідовність злочинних дій, а також накопичений травматичний досвід окремих осіб і цілих спільнот у певному часовому відрізку та локації, виявити причинно-наслідкові зв’язки між різними актами насильства, проаналізувати їхню специфіку та відмінності в контексті конкретного географічного й соціального ландшафту.
Юрій Капарулін
доцент кафедри національного, міжнародного права та правоохоронної діяльності Херсонського державного університету, запрошений дослідник та лектор у The Raoul Wallenberg Institute, University of Michigan. У 2012 р. здобув ступінь кандидата історичних наук, а у 2022 р. — магістра права. Коло наукових інтересів: історія Східної Європи ХХ століття, студії Голокосту та геноцидів, права людини. Результати досліджень Юрія Капаруліна публікувалися в таких академічних виданнях, як Голокост та сучасніть, The Ideology and Politics Journal, Colloquia Humanistica, City History, Culture, Society, Проблеми історії Голокосту: український вимір, Eastern European Holocaust Studies, Україна Модерна, а також популярних ЗМІ BBC News Україна. Наразі Ю. Капарулін працює над своєю книгою «Між радянською модернізацією та Голокостом: єврейські аграрні поселення на Півдні України (1924–1948 рр.)». Обіймав постдокторські посади в межах програм United States Holocaust Memorial Museum (2018–2019), Yahad-In Unum (2019), New Europe College (2021), Zentrum für Holocaust-Studien (2022), WCEE Scholars at Risk Fellowship (2022–2025). У 2020-2021 рр. Ю. Капарулін став режисером-співавтором документальних фільмів «Калініндорф» та «(Не)Відомий Голокост».
Вперше опубліковано @Україна Модерна
Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
