Чи скоює Путін геноцид в Україні?
Минуло три місяці, й тепер історичний факт безсумнівний
23 травня 2022 р.
Первісно опубліковано англійською @Tablet
Служба військової розвідки України нещодавно оприлюднила розшифровку перехопленої телефонної розмови 20-річного російського військового Константіна Соловйова та його 41-річної матері Тетяни, яку неможливо читати спокійно.
Обмінявшись кількома вступними фразами, Константін розповідає матері, як агенти російської спецслужби (ФСБ) катують українських в’язнів:
— Ти знаєш, що таке розочка? — питає він.
— Ні.
— На тілі чоловіка можна зробити 21 розочку, — пояснює він, посилаючись на російську практику дарувати коханій 21 троянду. — 20 пальців і член. Прошу вибачення.
— Ага…
— Ти бачила, як розочка, коли розпускається, як розгортається?
— Так.
— От так само вздовж кісток шкіру зрізають з м’ясом, а потім всі пальці. Те ж саме робиться і там [внизу]. Це називається 21 роза на тілі чоловіка. Потім знаєш, які катування я ще бачив?
— А чому ти кажеш, що ти брав участь…? Адже там ФСБшник.
— Ну ми ж захоплювали полонених і привозили…
— Ну…
— І поки ми чекали там цих начальників катівень, тримали, лупили, ламали ноги, щоб не втекли...
Мати не збентежена, тож Константін далі описує іншу форму тортур. «Трубу в дупу встромляють і колючий дріт туди засовують. Вони витягують трубу, а колючий дріт залишається всередині. Потім вони повільно витягують дріт». Відповідь мами? «Охр*ніти». Після короткого обміну репліками Татьяна розкриває своє справжнє «я»: «Якби я була там, я б теж кайфувала від цього. Ми ж із тобою однакові».
Якби це був поодинокий випадок жорстокості, його можна було б відкинути як спільний психоз двох осіб із глибокими порушеннями. Але існує велика кількість доказів подібних безпричинних катувань цивільних українців з боку російських військових. Вбивства, зґвалтування й мародерство теж стали системними. І, що важливо, матері й дружини зловмисників у багатьох випадках цілком усвідомлюють, що роблять їхні чоловіки, брати й сини — часто вони, здається, й справді цілком схвалюють ці дії, бо «ми ж із тобою однакові». Як зазначає один вчений, який досліджував російські реакції на різанину в Бучі — місті на північ від Києва, де було страчено та кинуто в братські могили кількасот українців, — «принаймні половина реплік в обговоренні Бучі серед користувачів Телеграму, яке я дослідив, закликала російську армію до більш жорстокого підходу в Україні. Загалом 144 користувачі — знову ж таки, майже половина від загальної кількості — наповнили обговорення расистськими репліками чи закликами до насильства».
На цих і багатьох інших фактах навмисного знищення українців саме як українців ґрунтується аргументація того, що події в Україні — це не просто «війна» чи навіть «вбивств», а «геноцид». Стаття II Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року визначає геноцид у такий спосіб:
У цій Конвенції під геноцидом розуміються такі дії, вчинені з наміром знищити, повністю чи частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
а) вбивство членів такої групи;
б) нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам групи;
в) навмисне створення для групи таких умов життя, які розраховані на повне або часткове її фізичне знищення;
г) дії, розраховані на запобігання дітонародженню в середовищі такої групи;
ґ) примусове передання дітей з однієї людської групи в іншу.
Очевидно, що українці є національною групою, яку російський режим намагається знищити за допомогою дій, визначених у пунктах а, б, в і ґ. Чи має намір російський режим знищити українців саме як українців? Якщо конкретніше, позаяк «судова практика пов’язала умисел з існуванням державного чи організаційного плану чи політики», чи має російський режим такий план чи політику?
Відповідь: так, і намір є, і політика існує. По-перше, російські обстріли та вбивства українських цивільних є явно навмисними діями, а не просто побічним продуктом військових маневрів. Так само й етнічні чистки — примусові депортації 1,3 мільйона українців, зокрема 223 тисяч дітей, в російську глибинку. Немає військового обґрунтування й тотальному нищенню Маріуполя та Харкова. Обидва міста, як і десятки інших населених пунктів, зруйнували через те, що вони були заселені українцями. А оскільки всю російську політику визначає Владімір Путін, не може бути сумніву, що рішення вбивати українців як українців — це його рішення.
Геноцидна політика Путіна щодо українців має чітко виражене ідеологічне й політичне підґрунтя. Російський лідер неодноразово заявляв, що вважає Україну історичною аберацією, що українців не існує і що вони не мають права на існування. Дмітрій Мєдвєдєв, колишній президент і прем'єр-міністр, також офіційно заявив, що «українство — це фейк. Його ніколи не було і немає». Від погляду, що українців не існує, до погляду, що вони не повинні існувати, — один маленький крок.
Ключовий пропагандист російського режиму Пьотр Акопов повторив антиукраїнські твердження Путіна 24 лютого, у день початку вторгнення в Україну. «України як анти-Росії більше не буде», — прорік він. Акопов очікував, що Україна швидко впаде, і тому не рекомендував фізичного знищення. Це безчестя випало на долю іншого впливового російського пропагандиста Тімофєя Сєргєйцева, який на початку квітня опублікував текст, що його історик Тімоті Снайдер назвав «російським довідником з геноциду». Можна вважати, що думки, які висловлюють провідні пропагандисти в путінській Росії, несуть на собі схвалення президента.
Отже, докази намірів і політики геноциду численні й переконливі. Перед тим, як з'явилася сумнозвісна стаття Сєргєйцева, дослідник геноциду Александр Гінтон запитував: «Чи скоїла Росія геноцид?» Його відповідь така: «Росія обирала мішенню й вбивала цивільних і, як повідомляється, примусово депортувала сотні тисяч українців, зокрема дітей, в Росію… Росія також створила “суворі умови життя” в деяких частинах України… Росія прагне захопити й русифікувати Донбас та інші частини східної України, де, якщо вірити Путіну на слово, “уявну” українську ідентичність буде стерто».
«Існує значний ризик того, що Росія скоїть геноцид в Україні, — написав Гінтон 4 квітня. — Можливо, геноцид вже почався».
Майже через два місяці після попередньої заяви Гінтона ми можемо з упевненістю стверджувати, що ризик став фактом. Росія чинить геноцид в Україні.
Або Росія знищує Україну й перемагає невиправно русофобський світ — якщо потрібно, за допомогою атомної зброї, — або Росії кінець.
Хто чи що несе відповідальність за перетворення Росії на державу, скеровану на те, щоб вчинити геноцид українців, і за очевидну підтримку масових вбивств серед критичної маси російського народу? По-перше, Владімір Путін не лише демонтував демократичні інститути, які тільки почали зароджуватися в Росії, та створив тоталітарну диктатуру — він також зрутинізував і знормалізував насильство, як на практиці, так і в дискурсі, вбиваючи політичних опонентів, пропагуючи відверто імперіалістичний порядок денний і мілітаризуючи російське суспільство. Росіян бомбардували цими повідомленнями понад 20 років. Не дивно, що багато хто з них бачить світ лише як гру з нульовою сумою: або Росія знищує Україну й перемагає невиправно русофобський світ — якщо необхідно, за допомогою атомної зброї, — або Росії кінець.
Офіційні й напівофіційні пропагандисти відігравали й досі відіграють центральну роль у тому, що критики режиму Путіна називають «зомбіфікацією» росіян. Телеведучі Владімір Соловйов та Ольга Скабєєва, керівниця телеканалу RT Марґаріта Сімонян, речниця МЗС Марія Захарова та речник президента Дмітрій Пєсков невпинно поширюють брехливу інформацію, дегуманізують українців і тим самим впливають на аудиторію, яка в основному отримує новини все ще з державного телебачення.
Російські видавці також посприяли демонізації й дегуманізації українців. Згідно з одним дослідженням, «з 2009 року в Росії спостерігається вибухоподібне зростання кількості книг у жанрі фентезі, присвячених темі війни з Україною, а також нібито “історичної” літератури та загальнопубліцистичних видань, що обговорюють “колапс проєкту Україна” та глузують із незалежності українського народу, якого нібито “не існує”, та “штучної” природи української мови».
Чи притаманне російській культурі щось, що пропагує таку жорстокість і насильство? Більшість українців вважають, що відповідь ствердна. На їхню думку, російська культура та її найпалкіші пропагандисти є одночасно продуктом і легітимізатором історично агресивної, насильницької, імперіалістичної та кровожерної держави. Як переконливо аргументувала історикиня Ева Томпсон, Росія є носієм імперської культури, яка відмовляє неросійським народам, підкореним російськими тиранами з часів Івана Грозного, в праві на суб’єктність і людяність. Метью Омолескі з Королівського антропологічного інституту висловився ще більш безпосередньо: «Якщо отрута російського шовінізму може так глибоко проникнути в розум таких чутливих письменників, як Пушкін, Булгаков, Солженіцин і Бродський, якщо вона може змусити їх писати “панегірики різанині” й зробити поезію “союзницею катів”, … то уявіть, що вона може зробити з мізками менш витончених чи більш цинічних представників російської нації».
З такого стану речей українці зробили логічний висновок. Вони налаштовані як на офіційному, так і на суспільному рівнях «деколонізувати» незалежну українську культуру та інтегрувати її як в Європу, так і в ширший світ, а також усунути всі залишки російського імперіалізму: змінюють назви вулиць, демонтують пам’ятники, переписують підручники. Від російської мови також відмовляються на користь української — не в порядку урядової постанови, що нав’язується неохочій громадськості, а як законодавче самовираження самої громадськості. Немалу роль у цьому процесі відіграє президент Володимир Зеленський своїм героїчним захистом України, її народу, історії та культури.
Як сказав у минулому проросійський український політик: «Після того, що зробила Росія, у нас більше немає спільного минулого. У нас є лише різне майбутнє».
Олександр Мотиль — професор політології Ратґерського університету в Ньюарку.
З англійської переклав В. Старко.
