«Я за допомогою українців усвідомив своє національне існування як єврея»
Не стало Михайла Хейфеца - великого друга українсько-єврейського порозуміння
У ніч на 25 листопада 2019 року в Єрусалимі у віці 85 років помер Михайло Хейфец, відомий радянський правозахисник, дисидент, історик і письменник.
Хейфец народився у Ленінграді у 1934 році. Наприкінці 1960-х років він став учасником поширення самвидавчої літератури та автором передмови до закордонного видання віршів майбутнього Нобелівського лауреата Йосифа Бродського. Його притягнули до кримінальної відповідальності за статтею «Антирадянська пропаганда і агітація». За вироком радянського суду у 1974 році він отримав 4 роки ув’язнення та 2 роки заслання.
Парадоксально, але саме за колючим дротом радянського концтабору та у засланні він близько познайомився з Україною та її найкращими на той час синами - дисидентами-шістдесятниками та їхніми молодшими послідовниками.
Михайло Хейфец відкрив для себе Україну таким чином: "Як історик я раптом побачив незвичайно талановитих людей. І мене зацікавила країна, з якої ці талановиті люди походять. Я раптом відкрив, що це країна завбільшки з Францію, я побачив, що населення її — приблизно, як у Франції, а рівень культури і рівень впливу у світовій історії абсолютно непорівнянний із такою країною, як Франція. Можна було подумати, що народ не талановитий — але я ж бачив, що народ дуже талановитий, по цих людях, яких я вивчав. Тут я зрозумів трагедію цього народу, який був штучно обмежений у своєму розвитку історичними умовами. І звичайно, мене цей народ і ця країна зацікавили».
Хейфец напише: «Коли я опинився в зоні, я раптом побачив націоналістів усіх мастей, як говорили в той час. І найбільшою групою були українці. Українці навчили саме того, що кожен народ потрібен Богові, що немає недостойних народів і немає великих народів. І я ніби усвідомив і себе як члена свого народу. Звідси моя перша книжка «Місце і час» — вона з цього народилася, — про те, як я за допомогою українців усвідомив своє національне існування як єврея. Звідси, звичайно, моя подяка цьому народу, який мені відкрив очі на мене самого».
У січні 1980-го Хейфец був звільнений з заслання і у березні того ж року репатріювався до Ізраїлю. Друкувався в російській та українській емігрантській періодиці: у журналах “Континент”, “Коло”, “Посев”, “Трибуна”, “Сучаснiсть”.
У 1982-1990 працював науковим співробітником у Центрі вивчення Східноєвропейського єврейства Єврейського університету в Єрусалимі. У 1990-ті роки став одним з найвідоміших журналістів російськомовної газети "Вести" в Ізраїлі. До кінця життя він залишався щирим другом України і української культури.
Вже в Ізраїлі Михайло Хейфец написав книжку «Українські силуети» (1981) про низку достойних людей, із якими його звела концтаборна доля – серед них були В’ячеслав Чорновіл, Микола Руденко, Василь Овсієнко.
Серед тих, хто найбільше вплинув під час ув’язнення на Михайла Хейфеца, був Василь Стус. «На моє відчуття, Стус - прокладач у поезії нових шляхів, творець нових гармоній. Насамперед, він розширив межі поетичної мови, він шукає слова для вираження нової поетичної свідомості в народних запасниках — у словесних погрібцях, коморах, комірках національної словотворчості. Більше того — він, по-моєму, зазіхає навіть на національний стиль душі, що склався, прагнучи широку, вільну, сформовану безкрайніми степами поезію огранити чіткою стриманою європейською формою вірша», - писав Хейфец.
«Мужні й незламні люди, українці все ж таки були переможеними. Поразка в національній битві створювала навколо них поле трагедії, поле підвищеної чутливості до всього, що торкалося національного нерву душі», - підкреслював Хейфец потім у своїй книзі, яка стала одним з найяскравіших творів в ім'я українсько-єврейського порозуміння.
Василь Овсієнко, один з українських друзів Михайла, який сидів з ним в одній зоні, ось так згадував про нього в мемуарах «Мордований союз»: «Хейфец жваво цікавився Україною, просив мене розмовляти з ним українською, як це перед тим велося в нього з Зоряном Попадюком. Я читав Хейфецові Шевченкові та інші вірші, ділився з ним нашими національними проблемами: становище мови, культури, моральні проблеми підневільного народу. Хейфец цікавився українськими справами, його бачення “збоку” й мене цікавило. Він пробував читати по-українському, часом питав мене значення окремих слів».
Василя Овсієнко вражала феноменальна обізнаність і пам'ять Хейфеца: «Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але не зуміли про це написати. Дяка євреєві Хейфецу: досі ніхто ліпше про нас не написав».
Вже після розпаду СРСР, Овсієнко знову зустрівся з Михайлом Хейфецом – на цей раз в Єрусалимі 1993 року. Ось що згадував про це український гість: «У саду побіля університетського гуртожитку сиділи ми, колишні співв'язні Євген Сверстюк, Зіновій Антонюк, Євген Пронюк, Олекса Різників, Богдан Ребрик, Михайло Горинь, Яків Сусленський, Арיє Вудка, Семен Могилевер, Михайло Хейфец. Читали вірші Василя Стуса, згадували не такі вже й давні часи, коли разом голодували й чаювали, коли з великим ризиком готували для передачі на волю скупу інформацію і заяви, за віщо нас знову карали, коли шкварчали українські (точніше, антиукраїнські) газети й журнали про “союз тризуба та зірки Давида”. Оце він і є – наш союз проти Імперії Зла».
