Захисники Маріуполя

Фото від батальйону «Азов», опубліковане 10 травня 2022 року. На ньому зображений поранений український військовослужбовець на металургійному заводі «Азовсталь» на сході Маріуполя (Дмитро Козацький, позивний «Орест» / AFP за посередництвом Getty Images)

Таврування батальйону «Азов» як «неонацистського» після того, як він уже давно позбувся свого ультраправого походження, — це частина приголомшливого спотворення публічного дискурсу.

Первісно опубліковано англійською мовою @Tablet

Владислав Давідзон

17 травня 2022

Українське портове місто Маріуполь — рідне місто батальйону «Азов», окремого загону спеціального призначення Національної гвардії України, який у минулому мав неонацистські асоціації. Це одна з самоочевидних причин, чому вибір російського верховного командування впав на це місто — воно мало послужити прикладом кампанії «денацифікації» Владіміра Путіна. За останні кілька місяців облога Маріуполя перетворилася на найбільш тотальне руйнування європейського міста після бомбардування Дрездена. Скоюючи численні військові злочини (і, ймовірно, злочини проти людства), російська армія зрівняла житловий фонд міста з землею. Повідомляють, що в результаті бойових дій загинули десятки тисяч мирних жителів, більшість із майже півмільйона містян втекли, тоді як десятки тисяч залишаються в пастці — в підвалах і бункерах під руїнами, не маючи доступу до ліків, води, електрики чи базової медичної допомоги. Серед них батьки кількох моїх друзів і знайомих — до речі, етнічні євреї та вірмени, які є громадянами України. Одного, литовського режисера Мантаса Кведаравічюса, убито в Маріуполі, коли він фільмував війну.

Українська армія чинила неабиякий опір захопленню міста російськими військами, які, звісно, ​​чисельно й технологічно переважали. Повідомляють, що при цьому захисники Маріуполя відтягнули на себе щонайменше 12 російських батальйонних тактичних груп. Після того, як росіяни взяли місто в облогу, багато українських бійців, які залишилися в живих, відійшли на територію металургійного заводу «Азовсталь». Там перебували в облозі 1–2 тисячі українських солдатів, третина з яких були поранені. Ці бійці та військовослужбовці належали до морської піхоти України, прикордонної служби, армії й територіальної оборони, а також батальйону «Азов».

Поки протягом останніх кількох тижнів тривали переговори про звільнення тих, хто був затиснутий на «Азовсталі», росіяни щодня продовжували бомбардувати комплекс артилерією й крилатими ракетами та, очевидно, знищили багатьох солдатів і цивільних, які там сховалися. Ті, хто вижив, пообіцяли ніколи не здаватися й закликали український уряд і міжнародну спільноту втрутитися й провести операцію екстракції. (За наявними даними, окремих військовослужбовців українських військ, які здалися росіянам, стратили без суду.) 11 травня дружини азовських солдатів вирушили до Ватикану, щоб попросити Папу Франциска про гуманітарне втручання.

Катерина Прокопенко (праворуч), дружина командира батальйону «Азов» Дениса Прокопенка, та Юлія Федосюк, друга справа, чоловік якої також опинився в «Азовсталі», розмовляють з Папою Франциском на площі Святого Петра у Ватикані 11 травня 2022 року (AP Photo/ Доменіко Стінелліс)

Віталій Барабаш, український воїн-єврей в «Азовсталі», закликав ізраїльський уряд втрутитися, а 12 травня заступник командувача «Азова» Святослав Паламар дав інтерв’ю газеті «Гаарец», в якому вказав на українсько-ізраїльські паралелі. («Як і в Ізраїлі, проти нас теж чинять терор. Ми не нацисти.») Паламар просив єврейську державу й решту цивілізованого світу надати більше допомоги, щоб врятувати з облоги його підрозділ. «Завод “Азовсталь” вже порівнюють з Масадою, — сказав Паламар в інтерв’ю, — де єврейські воїни, які повстали проти Римської імперії, забарикадувались, і врешті-решт усі вони були вбиті». Здавалося, Паламар погоджувався з цією аналогією, яка, безумовно, не є нормативною поведінкою для «неонацистської» групи.

У вівторок з’явилися повідомлення, що після тривалих переговорів за участю іноземних дипломатів на найвищому рівні евакуйовано цивільних, що переховуються всередині металургійного комбінату, а поранених українських солдатів обмінюють на російських військовополонених. Командир «Азову» Денис Прокопенко заявив, що українські війська в «Азовсталі» «виконали наказ і відтягували на себе російську армію протягом 82 днів». Маріупольська битва, здається, завершилася.

Батальйон «Азов» спочатку був одним із багатьох добровольчих формувань, створених у 2014 році, щоб протистояти російським маріонеткам і російській регулярній армії на сході України. На той час ослаблена українська держава не мала спроможності дати відсіч Москві. Як не втомлюються відзначати численні критики з обмеженим розумінням української політики, засновник «Азову» Андрій Білецький справді дотримується расистських поглядів і є прихильником вищості білої раси. Ранній «Азов» був прихистком для всіляких маргінальних персонажів, і Білецький, безперечно, шукав і підтримував стосунки з неонацистськими групами по всій Росії та Європі. Подібно до багатьох інших приватних формувань у ранній постмайданний період щодо нещодавно демобілізованих азовців, яких часто використовували як найманців для врегулювання локальних конфліктів, також лунали звинувачення в злочинній діяльності.

Влітку та восени 2014 року «Азов» відзначився тим, що запекло й успішно боровся проти очолюваних Росією сепаратистів, які тоді намагалися окупувати Маріуполь. Парадоксально — принаймні для поширювачів кремлівської пропаганди, яка стверджує, що українці пригноблюють етнічних росіян, — але більшість членів «Азову» насправді російськомовні й серед них непропорційно багато воїнів, які походять із російськомовних регіонів України. Ще більша іронія, за словами мого друга Антона Шеховцова, видатного дослідника російських та українських крайніх правих, полягає в тому, що «в середньому вони говорять російською краще, ніж російські загарбники. Один цей факт відкидає відверту брехню Кремля про те, що “Азов” нібито воює проти російськомовних на сході України». У червні 2014 року, коли «Азов» допоміг звільнити Маріуполь від проросійських сил, він «довів не тільки свою боєздатність, а й справді проукраїнську позицію. Завдяки тому, що “Азов” показав свою бойову спроможність, до нього почало долучатися більше добровольців, багато з яких без жодного політичного підґрунтя».

У той час, безсумнівно, існували обґрунтовані занепокоєння щодо радикалізму й військового вождизму, й більшість громадськості, а також високопоставлені особи в уряді не довіряли ультраправим елементам в «Азові». Коли восени 2014 року «Азов» ввели до складу Національної гвардії України, підпорядкувавши його ланцюгу командування МВС, тодішній президент Петро Порошенко справедливо побоювався, що невдоволені або неконтрольовані ветерани «Азову» та інших добровольчих формувань можуть становити загрозу державі. Порошенко забезпечив інтеграцію співробітників спецслужб у батальйон, щоб стежити за людьми, яких ідентифікували як потенційно непередбачуваних.

У ці дні лави батальйону формуються зі штатного загальнодержавного резерву військовослужбовців та новобранців національної гвардії. Білецький втратив свій вплив, щойно він покинув «Азов» у ​​жовтні 2014 року. Його пізніші спроби створити паралельний рух «Національний корпус» були наслідком того, що його де-юре виключили з армії й він втратив свій вплив. Конфедерація правих політичних партій, яку він об’єднав у спільну платформу під час виборів 2019 року, не змогла набрати більше ніж 2 % голосів по країні, тоді як єврейський кандидат у президенти Володимир Зеленський переміг із 73 % голосів. Початковий післямайданний склад «Азову» швидко розбавили, а привид Білецького замінили штатними співробітниками МВС. До 2017 року батальйон як цілісна одиниця залишався видатним, але вирізнявся він тепер бойовою звитяжністю, а не окремою політичною ідеологією. Природно, що приблизно в цей час український уряд опинився під посиленим міжнародним тиском, зокрема з боку Конгресу США, задля «нормалізації» «Азову».

Безперечно те, що на час заснування в «Азов» входили всілякі неприємні персонажі, та, як і багато бойових підрозділів (зокрема американських), він, безсумнівно, досі має у своїх лавах якусь кількість прихильників вищості білої раси, расистів і шовіністів. Однак «Азов» більше не є практично чи ідеологічно расистською організацією — тією ж мірою, якою армію США вже не можна було назвати сегрегованою після 1948 року. Я сам випивав зі скандинавами, які колись були добровольцями Азову — вони язичники й одиністами й мають рунічні татуювання на підтвердження своїх вірувань. Шведський снайпер, який служив у батальйоні, якось сказав мені, що досвід перебування в ньому, коли він служив поруч з етнічними греками, турками, грузинами й азербайджанцями, перетворив його з білого расиста на консервативного націоналіста — прогрес! Політичний консультант із Донбасу, єврей з походження, з яким я регулярно перехиляю чарку в Києві, залишається гордим офіцером запасу «Азов».

Коли я нещодавно запитав іншого офіцера «Азову» про репутацію батальйону як расистської організації, він заперечив проти такої характеристики. «Ми не расисти, — наполягав він без іронії. — З нами служать праві патріоти будь-якої раси! Кожного віросповідання! Кожного кольору! Кожної релігії!» Але навіть «права» ідеологічна спадщина підрозділу поменшала, бо обставини змусили його професіоналізуватися. Якщо у 2014–2015 роках «Азов» починав із залучення добровольців, яких приваблювала його ідеологія чи незламність у боях, то тепер новобранців у батальйон призначає Міністерство внутрішніх справ, яке суворо контролює підвищення в чині й надання офіцерських звань.

Розуміння справжньої траєкторії розвитку «Азову» за останні вісім років важить, бо її ігнорування підіграє давнім уявленням про українців як антисемітів і фашистських колабораціоністів. Це не виправдовує канонізацію в деяких колах нацистських колабораціоністів чи міжвоєнних українських ультранаціоналістів на кшталт Романа Шухевича чи Степана Бандери. Однак не є корисним, справедливим чи розумним вважати хоробрих, патріотичних бійців «Азову», які місяцями воювали в Маріуполі й тижнями перебували в пастці металургійного комбінату «Азовсталь», відповідальними за спадщину деяких громадян їхньої країни з 1940-х років. Можливо, це вже занадто — чи надто дивно — називати Маріуполь новою Масадою, звідки випливає, що «Азов» — нові ізраїльтяни. Але точно не занадто віддавати славу кожному українському героєві, який продовжує чинити опір російському імперіалізму та варварству.

Владислав Давідзон — кореспондент Tablet з європейської культури, російсько-американський автор, перекладач і критик. Він є головним редактором «The Odessa Review» та співробітником-нерезидентом Атлантичної Ради США. Він народився в Ташкенті, а нині живе в Парижі.

З англійської переклав В. Старко.