Перший капелан-юдей ЗСУ

Давид Мільман із Центральної синагоги Бродського в Києві став першим в історії України офіційним військовим капеланом-юдеєм. Першим і поки що єдиним у лавах Збройних Сил України.

Далі — розповідь Давида Мільмана «від першої особи» про його роботу.

«Основна робота — це спілкування із солдатами, іноді з їхніми дружина­ми та дітьми. Відвідування поранених у шпиталях і посильна допомога їм, а також пошук зниклих. Зниклі — це ті, чиї тіла не знайдені, і серед полоне­них їх немає. Серед них бувають і євреї.

Я приходжу до поранених до шпиталю, приношу кошерну їжу та тфілін. Ось на фото — Гена з Нетанії, його батьки у США й Австралії.

Позбавився ніг, отримав травми об­личчя та очей. Воював на запорізькому напрямку. Але має безліч планів що­до життя. Абсолютно не сумуюча людина.

Також відвідував Рус­лана у шпиталі — він утра­тив ступню на мінах Дон­басу.

Гадаю, загалом в армії України служать 300–400 євреїв — із тих, хто знає та вважає себе євреями. Але багато хто не афішує своє єврейство та мало що знає про це. А солдатів, які мають єврейські предки, набагато більше.

Декілька людей ми ввели в союз Авраама — зробили брит-мілу для солда­тів. В одного єврея з Лондона справжнє диво сталося. Він сапер-інструктор, приїхав допомагати Україні. Він із напарником на машині їхали. Наїхали на міну. Ні машини, ні партнера, а він цілий і майже неушкоджений. Каже — бо вранці встиг покласти тфілін.

Незалежно від віроспо­відання
Чи бувають позитивні моменти у службі? Я працював із українськими хлопцями на ротації з фронту. До них приїхав спонсор, який хоче купити їм тактичні кросівки. Во­ни кажуть — у нас іще капелан є, він зараз до штабу поїхав, але йому теж треба. Повертаю­ся до них, а мені вруча­ють кросівки як наго­роду. Ходжу, пишаюся.

Як капелан, я займа­юся всіма солдатами, незалежно від віроспо­відання.

Суть у спілкуванні. Люди з передової. Всі у стані стресу. Когось дру­жина покинула, у когось із батьками конфлікт і таке інше. Вони всі зі зброєю. З ними треба розмовляти. Більшість не хочуть спілкуватися із психологами, немає в Україні такої традиції. Крім того, психолог повинен доповідати командиру, а я не маю. Зі мною легше: ми разом бігаємо, разом стріляємо на полігоні, я для них свій.

За законом капелану не належить штатна зброя.

Зараз ми готуємо для солдатів-євреїв святку­вання Рош ха-Шана (єв­рейський Новий рік) і Йом-Кіпур (День спо­кути) у вересні 2023-го. Ми й на свято Песах усіх солдатів-євреїв забезпе­чували мацою. І зараз звертаємося до коман­дирів, просимо, щоб у Шабат у синагогу від­пускали.

Порядок такий: сол­дат має підійти до командира чи капеллана, і повідомити, що він іудей. Далі все просто. Я, як капелан Генерального Штабу, теоретично можу на­полягти, щоби людину відпустили на Шабат або єврейське свято. Усе зале­жить від солдата», — каже Давид Мільман.

Запах горя
Путінська пропаганда говорить про «денацифікацію» України. Але на­справді агресія Росії може призвести до майже повної «деюдеїзації» чи «деєвреїзації» України — до закінчення фізичної присутності єврейського населення на землях України в будь-яких серйозних кількостях.

Перші місяці війни призвели до спустошення єврейських громад. У бага­тьох містах поїхали за межі України від 50 % до 80 % місцевих євреїв. Навіть у головні єврейські свята найбільші синагоги налічують максимум 20–30 % людей від довоєнного рівня.

Підірвано економічні засади єврейського общинного життя — багато до­норів єврейських проєктів розорено або зазнало величезних збитків.

Зросли лише єврейські громади Львова та Чернівців — через приплив єврейських біженців зі сходу України.

Цілі групи євреїв із міст України досі живуть у режимі очікування в Угор­щині за підтримки міжнародних єврейських організацій.

Великий потік єврейських біженців від війни рушив до Ізраїлю, але ду­же багато хто вирішив поїхати до Німеччини — і, найімовірніше, вони вже залишаться на німецькій землі назавжди.

Інші — як, наприклад, єврейська школа та єврейський дитячий будинок з Одеси, повернулися з Німеччини до свого міста разом із рабином Авраа­мом Вольфом, і переживають разом з усіма жителями Одеси ракетні удари російської армії по житлових кварталах.

...У перший місяць після російського вторгнення, один з українських ра­бинів розповів мені, як евакуювали 300 єврейських старих із Чернігова, під бомбами путінських «визволителів» міста від його мешканців. Був пізній вечір, і людей, щойно врятованих від обстрілів, розмістили на нічліг просто в молитовному залі синагоги.

«Ці люди похилого віку майже місяць не виходили з підвалів, на моро­зі, без регулярної їжі, з розбитою каналізацією і без водопостачання, без можливості помитися тижнями, у страху та невідомості під бомбами. Ти уявляєш, який запах стояв у нашій синагозі, де ці нещасні люди знайшли притулок?» — із гіркотою сказав той рабин.

Це був запах єврейського горя — один із багатьох фрагментів мозаїки страждань України. Запах рукотворної трагедії, створеної за наказами із Москви.

Той запах, який відчули українські рабини, допомагаючи та рятуючи своїх співгромадян — як євреїв, так і неєвреїв.

Той запах єврейського горя України, який не відчувають як особистий життєвий досвід ті рабини Росії, які обрали шлях колаборації з путінським режимом.

Текст: Шимон Бріман (Ізраїль)
Фото: Давид Мільман (Україна)