Путін, Трамп, Україна: як Тімоті Снайдер став провідним витлумачувачем наших темних часів
Роберт Берд
Первісно опубліковано англійською мовою @The Guardian
У вересні минулого року через сім місяців після того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, історик Єльського університету Тімоті Снайдер здійснив 16-годинну поїздку потягом із Польщі до Києва. Снайдер добре знав це місто: він навідувався до нього з початку 1990-х, коли навчався в аспірантурі, а нова пострадянська українська столиця була темною й провінційною. За наступні десятиліття Київ розрісся й став цікавішим, а Снайдер, якому зараз 53 роки, став видатним істориком Східної Європи. Зійшовши на станції Київ-Пасажирський, він опинився в місті, трансформованому війною. Всюди мішки з піском, бетонні блокпости й сталеві «їжаки», що мають зупиняти російські танки. Сигнал повітряної тривоги лунає з телефонів у кишенях і сумочках.
Не все було незнайомим. Перші місяці війни пройшли для українців відносно добре, що здивувало багатьох спостерігачів, але не Снайдера, і до вересня Київ уже не перебував під безпосередньою загрозою окупації. Життя хоч і не було нормальним, але частково поверталося до довоєнних ритмів. Можна було підстригтися в перукарні, послухати стендап в гумористичному клубі чи позасмагати на березі Дніпра.
Снайдер приїхав, щоб виступити на щорічній конференції Ялтинської європейської стратегії (YES), яка була заснована у 2004 році, щоб розвивати зв'язки з Європою. Конференція, яку фінансує український олігарх, стала подією, на яку інколи заглядають представники світової еліти, люб’язно тиснучи одне одному руки. У попередні роки приїжджали Білл і Гілларі Клінтони, Ґордон Браун, Елтон Джон і Річард Бренсон, а в списку на 2022 рік були американський радник з національної безпеки Джейк Салліван й колишній генеральний директор Google Ерік Шмідт.
Хоча Снайдерові від природи не властива така поверхнева люб’язність, він раніше брав участь у конференції: вперше 2014 року через кілька років після публікації книги «Криваві землі» — провокаційної й емоційно нищівної розповіді про нацистські й радянські звірства. За словами одного рецензента, ця книга утвердила його в статусі «можливо, найталановитішого з молодших істориків сучасної Європи, що працюють у наш час». Книга мала успіх серед різних читацьких аудиторій, і після неї Снайдер почав більше писати про сучасні проблеми, зокрема кліматичну кризу, охорону здоров’я та українську політику. Однак саме тексти про Дональда Трампа й Володимира Путіна зробили Снайдера одним із найвидатніших американських інтелектуалів останнього десятиліття.
Він став відомим широким читацьким колам 2017 року після публікації книжки «Про тиранію». Цей бестселер перетворив автора на впізнаваного інтелектуала лівоцентристського антитрампістського руху, що його іноді називають #resistance liberalism (лібералізм спротиву). Завдяки цій книжці Снайдера почали регулярно запрошувати на телепрограми. («Говорили ви про це зі своїми друзями чи ні, усі ваші знайомі читали й перечитували «Тиранію», — казала Рейчел Меддоу у своєму шоу.) Снайдер пропонував своїй аудиторії майже всуціль похмурі новини, але з ними приходив і дивний різновид заспокоєння. Ви не помиляєтеся, коли вважаєте, що ситуація тяжка, — казав їм Снайдер. Послухайте експерта з політичного варварства: все саме так погано, як здається.
Лиховісні застереження Снайдера легко висміяти як буржуазно-ліберальне приреченство, однак спроби Трампа скасувати результати виборів 2020 року стали для історика підтвердженням правдивості його висновків попри те, що критики вважали їх перебільшенням. 9 січня 2021 року, через три дні після того, як натовп взяв в облогу Капітолій, Снайдер опублікував есей у New York Times, в якому зробив ще одне прозорливе передбачення. Невдалий путч Трампа був скоріше початком, ніж кінцем чогось, стверджував Снайдер. Оскільки «велика брехня» Трампа — те, що він виграв вибори, — «тепер стала священною справою, заради якої люди жертвували», вона залишатиметься потужною силою в американській політиці, якщо не вжити узгоджених заходів, щоб її зупинити.
Погляд Снайдера на Путіна був ще зловіснішим. У путінській Росії Снайдер вбачає корумповану автократію, яка вдалася до неофашизму в намаганні відновити минулу імперську славу. Він був одним із небагатьох англомовних оглядачів, які передбачили вторгнення Росії в Україну 2014 року — прогноз, який висміювали навіть його друзі — і попередив у своїй книзі «Чорна земля», що європейській стабільності загрожує «новий російський колоніалізм». На його думку, повномасштабне вторгнення, яке почалося минулого року, не було, як дехто вважав, дрібним регіональним конфліктом, а скоріше звірством епохального значення: «На кону стоїть можливість демократичного майбутнього», — писав він у Foreign Affairs.
Протягом останнього року Снайдер був одним із найкрасномовніших витлумачувачів війни в Україні. Він часто пише й говорить про цей конфлікт, а в середині березня виступив перед Радою Безпеки ООН. Снайдер започаткував проєкт документування війни й зібрав понад 1,2 млн доларів на систему захисту від безпілотників. Курс з історії України, який він прочитав в Єльському університеті минулої осені, набрав сотні тисяч переглядів на YouTube, а його автор став одним із найвідоміших західних інтелектуалів у самій Україні. «Колись він був знаменитістю в історичних колах та серед інтелектуалів, — сказав мені нещодавно його друг, українська рок-зірка Святослав Вакарчук, — а тепер про нього багато знають навіть звичайні люди».
На статус Снайдера вказує той факт, що конференція YES була лише другою за значущістю подією у графіку його візиту до Києва. Як повідомив Снайдер під час однієї з трьох нещодавніх розмов зі мною, головною метою поїздки була приватна зустріч із Президентом України Володимиром Зеленським. Українці, каже Снайдер, «думають, що я набагато важливіший, ніж є насправді». Зеленський, продовжує він, «думав про мене в основному як про людину, яка має якийсь голос. Я не маю ілюзії, що…, — тут Снайдер обірвав себе на півслові. — Ну, ні, це неправда. Він сказав: “Ми з дружиною читали «Про тиранію»”. Це перше, що він сказав, коли ми зустрілися».
Сидячи в зелених шкіряних фотелях в офісі президента, вони спілкувалися понад дві години. Обговорювали Шекспіра, чеського драматурга й політика Вацлава Гавела, радянського фізика й дисидента Андрєя Сахарова. Говорили також про свободу, тему нової книги, над якою працює Снайдер, і зокрема про рішення Зеленського залишитися в Україні після початку вторгнення. Зеленський сказав, що хоча більшість західних оглядачів очікували, що він втече, він ніколи не мав відчуття, ніби в нього був реальний вибір. «Він допоміг мені висунути цей аргумент, — сказав мені Снайдер. — Бути вільним означає, що ви, власне, потрапите в ситуації, коли відчуватимете, що у вас насправді немає цілої низки варіантів».
Захоплення Снайдера, за його словами, «вибором без вибору» Зеленського не дивує: він передбачив і це напередодні війни. Як науковець і публічний інтелектуал, Снайдер довго керувався переконанням, що «є моменти у світі, коли важливість ваших дій зростає. Можливо, ви можете взяти щось, що відхилялося в особливо поганому напрямку, й підштовхнути цю річ, доклавши відносно невелике зусилля». Рішення Зеленського, як і загалом український опір, стало яскравою демонстрацією обґрунтованості цього переконання.
Снайдер часто проводить аналогії між минулим і сьогоденням, що незвично для серйозного історика. Ще незвичнішими є прогнози на майбутнє, які він регулярно робить. Снайдер каже, що тоді він входить у «режим Кассандри», який хоч і відрізняється від історичних досліджень, але не повністю від них відірваний. «Історія — це не нудне переказування речей, які ми всі знаємо, але забули, — каже автор. — Це постійне, захопливе відкривання того, що насправді відбулося, чого не очікували й що, ймовірно, вважали геть неймовірним у той час. Перша світова війна, Голокост: багато подій, які нині видаються абсолютно центральними, свого часу вважали смішними, абсурдними, неможливими. І як тільки ви це усвідомите, зможете інтуїтивно відчути, що, можливо, саме зараз, у цей момент відбувається щось таке, чого люди не бачать».
Снайдер виріс у родині квакерів на південному заході Огайо і зберіг властиву тим краям віру, що коли хочеш щось сказати, варто висловлюватися просто. Його мова без зайвих прикрас і кучерявості нагадує прості й міцні меблі шейкерів. На відміну від більшості вчених, він також відчуває, що на ньому лежить велика відповідальність пояснювати свої ідеї якомога зрозуміліше. «Дуже, дуже легко сховатися за ідеєю: О, бачте, моя робота філософа, психолога чи клітинного біолога дуже складна, — каже він. — Я, чесно кажучи, в це не вірю».
Снайдерові не подобається наукова тенденція приховувати судження під маскою псевдооб’єктивності. Він має сильне моральне почуття, яке його дружина Марсі Шор, що теж викладає історію в Єльському університеті, називає «імпульсом врятувати світ» і яке можна простежити від його батьків. Шор розповіла мені, що мати Снайдера «має дуже заспокійливе відчуття моральної ясності. Враження таке, що у світі немає ідеальних рішень. Немає місця невинності. Ти робиш вибір з огляду на поточну ситуацію і йдеш вперед». У цьому Снайдер дуже подібний до своєї матері, каже вона
Шор відзначає глибоку впевненість Снайдера у своїх силах. Вона розповіла мені в листуванні електронною поштою історію про курс підготовки до пологів, який вони разом прослухали, коли вона була вагітна сином. Тоді вони жили у Відні, й акушерка розмовляла зі слухачами курсу віденським діалектом німецької мови. Після завершення курсу вони погодилися, що зрозуміли лише близько 60% почутого. «Різницю між нами можна побачити в одній маленькій, але показовій деталі, — написала Шор. — Тім мав спокійне переконання, що ті 60%, які ми розуміли, є важливою частиною, тоді як я була певна, що вирішальними були незрозумілі 40% сказаного».
Зі зростанням публічного профілю Снайдера його фігура приваблює все більше критиків. Снайдерові судження сприймають як суперечливі почасти через те, що важко визначити його власні політичні вподобання. Для українських націоналістів він звучить як американський лівий, а для американських лівих — як український націоналіст. На обкладинках книг Снайдера вміщено схвальні відгуки осіб, яких важко уявити в одному колі: від Джорджа Сондерса, автора «Лінкольн у бардо», до Генрі Кіссінджера, автора «Бомбардування Камбоджі». В зосередженні Снайдера на злі нацизму й сталінізму та в його захисті військової підтримки США для України дехто вбачає риси реконструйованого борця часів Холодної війни, однак історик виступив проти війни в Іраку й зовсім не байдуже ставиться до претензій США на моральну перевагу. У книзі «Наша недуга», де особистий досвід лікування поєднано з викривальною критикою, Снайдер розкритикував приватизовану систему охорони здоров’я США. Останнім часом він виступає проти зініційованих республіканцями законів, які обмежують обговорення расистської історії США в школах.
Можливо, найпоширеніша критика на адресу Снайдера за останнє десятиліття пов’язана з різкістю його публічної аргументації, у якій він подає свої переконання й навіть припущення як незаперечні факти. На початку цього року після того, як співробітнику контррозвідки ФБР було пред’явлено звинувачення в порушенні санкцій проти російського олігарха, Снайдер написав у своєму блозі на платформі Substack: «Ми перебуваємо на межі шпигунського скандалу, який матиме серйозні наслідки щодо розуміння адміністрації Трампа, національної безпеки й самих себе». Два тижні потому він висміяв дискусії про можливу ядерну ескалацію конфлікту в Україні, назвавши їх «хибними, ганебно хибними» з погляду моралі та стратегії. «Найважливіше, що потрібно сказати про ядерну війну, — вона не відбувається», — заявив він.
Така риторична самовпевненість є важливою рисою його привабливості серед широких мас: в наш час, коли точаться мало не безпрецедентні політичні баталії, для дезорієнтованої аудиторії авторитетний тон Снайдера є ознакою міцної руки на штурвалі. Водночас це дає підстави критикам стверджувати, що Снайдер з надто великою готовністю вбачає катастрофу, що чатує за кожним поворотом. Культурний критик Лі Сіґел закидає Снайдерові, що він є «індустрією паніки в одній особі, пророком, прибутковість якого залежить від нездійснення його пророцтв». Політолог Деніел Дрезнер у New York Times схарактеризував книжку «Тиранія» як «пересаду» й потенційно «провальну через гіперболізацію». А у виданні Nation Софі Пінкгем описала «Шлях до несвободи», книгу Снайдера 2018 року про Путіна й Трампа, як «апофеоз певного параноїдального стилю, який виник серед лібералів після Трампа».
Шор сказала мені, що її чоловік має «якийсь дивний спокій», який дозволяє йому сприймати критику без емоційного збурення. Снайдер, зі свого боку, поділився зі мною, що не бачить особливої користі в прямому зверненні до своїх критиків. А проте він не перепрошує за чітке висловлення того, що, на його думку, станеться. Снайдер пишається своєю далекоглядністю (а він часто мав рацію), водночас наполягаючи, що його прогнози — це не гра для набирання очок. Центральним елементом його розуміння історії є переконання, що події не є наперед визначені широкими структурними силами, як-от економікою чи технологіями. Ті лиховісні аналогії та похмурі передчуття, які він пропонує, не мають на меті викликати в людей депресію чи самовдоволення. Саме навпаки. Прогнозувати означає підкреслювати непередбачуваність майбутнього, нагадувати читачам, що вони ще, можливо, мають свободу змінити історію.
У лютому я поїхав до Нью-Гейвена, щоб подивитися, як Снайдер викладає в Єльському університеті. В холодний і сонячний день святого Валентина відбувся ранковий семінар для бакалаврів на тему масового ув'язнення в США та СРСР. Снайдер читав цей курс разом із філософом Джейсоном Стенлі, своїм близьким другом, який також став вагомою фігурою в русі опору проти Трампа. Курс проводився в класі, обшитому темними дерев’яними панелями, з чорним мармуровим каміном. На вікнах з готичними арками було зображено біблійні сцени. Через вікно можна було побачити 14-поверхову вежу, яку перейменували на честь нещодавно померлого головного інвестиційного директора університету.
Хоча у текстах Снайдер іноді може видаватися автором, який не знає відчуття невпевненості в собі, при особистому знайомстві в ньому все ще помітні сліди «довготелесого, дещо невпевненого студента», яким його пригадує один професор. Він має сухе почуття гумору й талант красномовно висловлюватися експромтом, але ніхто не скаже, що він домінує. Снайдер говорить тихо й носить одяг сірих та коричневих тонів, які взимку цілком можуть правити за камуфляж у студентському містечку північно-східної Америки. Підсилює цей скромний вигляд відчуття, яке висить навколо нього, як покутне веретище: надто багато потрібно ще зробити, надто багато важливих справ вимагають його уваги й часу. «Я фізично не можу обробити електронну пошту, — сказав він мені в якийсь момент. — Я просто професор історії. У мене немає персоналу».
Коли Снайдер увійшов в аудиторію, його поява не викликала ані шуму, ані тиші серед студентів. Своїм дедалі рідшим сивим волоссям, жвавими блакитними очима та невимушеною стриманістю він явно контрастував зі Стенлі, який з’явився на курс у чорному одязі та чорних протисонцевих окулярах і відразу ж почав голосно жартувати зі студентами, які сиділи найближче до нього.
Заняття було присвячено науковому расизму кінця XIX століття, але Снайдер сказав, що хоче почати з нагадування про деякі філософські аргументи, пов’язані з розглядуваною темою. Без нотаток він розпочав коротку лекцію, яка торкалася «Парменіда» Платона, книги Буття, ідеї діалектики в Гегеля та Маркса й трактування історії французько-американським ерудитом Рене Жираром, а потім перейшов до ідей Вільяма Дюбойса. Шор сказала мені, що спілкування та публічні виступи можуть виснажувати Снайдера, але в аудиторії для семінарів було ясно, що він насолоджувався процесом: говорив швидко й плавно, жестикулюючи руками й викладаючи свої аргументи реченнями, які можна відразу ж занотовувати.
Через кілька годин після закінчення заняття Стенлі пояснив екскурс щодо Платона. Раніше того ранку Снайдер надіслав йому смс-ку, зазначивши, що хоче нагадати студентам про деяких попередніх мислителів. «Я жартома сказав: “Про що ти говориш, про Парменіда?"», — пригадує Стенлі. — Він сприйняв це як виклик, що дуже типово для нього. Тім справжній боєць».
Друзі Снайдера іноді дивуються, що старший син ветеринара з Огайо, який не мав родинних зв’язків зі Східною Європою, став провідним експертом з історії цього регіону. Він може простежити свій родовід і з боку матері, і з боку батька на багато поколінь вглиб у межах США. Снайдер виріс неподалік від ферм, де його дідусь і бабуся вирощували гарбузи, сою й кукурудзу. Його батьки були квакерами, працювали в Корпусі миру в Домініканській Республіці та Сальвадорі, а потім повернулися до Сентервіля, заможного передмістя Дейтона, де виховувати своїх дітей.
Снайдер каже, що його батьки були «дуже лівими, і не тільки за американськими стандартами». Такі політичні вподобання різко контрастували з консерватизмом, що панував у передмістях і сільській місцевості південно-західного Огайо. Перебуваючи в переважно республіканському середовищі, вони вивішували на стінах плакати, присвячені лівим латиноамериканським кампаніям, а в неділю по обіді регулярно писали разом зі своїми трьома синами листи в’язням, передаючи їх через Amnesty International. Коли Снайдер був у дев'ятому класі, сім'я поїхала до громади квакерів-молочарів у Коста-Риці. «Таким у нашому уявленні був туризм», — каже історик.
Відчужений і здебільшого байдужий під час навчання в старших класах школи, Снайдер повстав проти лівої політики своїх батьків, заграючи з лібертаріанством. Він пам’ятає, як сперечався з матір’ю про чесноти й вади Радянського Союзу. «Її відправна точка була десь така: “Ну, вони були на правильному боці з Нікарагуа й Кубою”. Це не поширювалося на Угорщину 1956 року чи Чехословаччину 1968 року». Проте його бунт мав межі. «Я б ніколи не подумав: “Я за Рейгана”. Навіть у найконсервативніших своїх поглядах вихідця з Середнього Заходу я б ніколи не пристав до цього зовсім іншого племені».
Коли Снайдер вступив у Браунський університет 1987 року, то думав, що в кінцевому підсумку стане юристом, а його діяльність буде пов’язана з контролем над ядерною зброєю. Два курси зацікавили його історією: огляд європейської інтелектуальної історії, який викладала Мері Ґлак, та післявоєнна історія Східної Європи, яку читав Томас Саймонс-молодший, якого незабаром призначили послом у Польщі. Цей курс розпочався менш ніж через два тижні після страти румунського диктатора Ніколае Чаушеску в Бухаресті на Різдво 1989 року. «Я думав, що наберу 15 або 20 студентів, а записалося сто тридцять», — розповів мені Саймонс. Снайдер каже, що був «одержимий» курсом настільки, що запропонував Саймонсу оформити його конспекти лекцій у книгу. Саймонс найняв Снайдера наступного літа саме для допомоги з цим проєктом.
Після випуску Снайдер навчався в Оксфорді за стипендією Маршалла. Тімоті Ґартон Еш, один із консультантів його дисертаційної праці, згадував Снайдера як «дуже стриманого молодого чоловіка», який однак вирізнявся з-поміж однолітків моральним напруженням, аналітичною ясністю та інтелектуальною сміливістю. Він просував свою аргументацію так далеко, як тільки можна чи, мабуть, навіть трохи далі».
У дисертації про польського мислителя-марксиста Казімежа Келлеса-Крауза, а особливо в другій книзі «Реконструкція націй», яку він майже завершив до початку роботи в Єльському університеті 2001 року, уже можна побачити, як Снайдер торкається основних тем, що сформують його подальшу творчість. Перша тема зводилася до того, що Східна Європа — не безісторична нічия земля, затиснута між Європою та Радянським Союзом, а регіон із власною суб’єктністю й власною історією. Друга полягала в тому, що історія може формуватися під впливом індивідуального вибору людей. Третя тема — значення ідей, а особливо ваговитої ідеї нації, як основного рушія історичних подій.
З університетських часів Снайдер плекав, за його словами, «більше прагнення бути — це звучить дуже помпезно, але бути інтелектуалом, автором». Книга «Криваві землі» 2010 року стала першим великим переламом у його публічній кар’єрі. На той час він уже час від часу писав для ненаукової аудиторії, але потужна розповідь про людські втрати від нацистського та радянського жаху вперше привабила широке коло неакадемічних читачів.
Снайдер обрав темою «політичне масове вбивство» 14 мільйонів людей, яке сталося між 1933 і 1945 роками в Східній Європі, що простягалася «від центральної Польщі до західної Росії через Україну, Білорусь і країни Балтії». З цієї простої формули Снайдер вивів кілька аргументів. Він припустив, наприклад, що нацисти й радянська влада розглядали країни «кривавих земель» — термін натякає на вірш Анни Ахматової — як ближні колонії. Він також стверджував, що занадто багато попередніх досліджень розглядали вбивства через призму бачення великих держав. Більш фундаментальною була теза Снайдерової книги про те, що події, які відбулися в цих країнах, слід розглядати як центральні для європейської історії XX століття.
Серед науковців «Криваві землі» дістали похвалу за широку ерудицію Снайдера: він розмовляє п’ятьма мовами, читає ще п’ятьма і належить до першого покоління західних вчених, які отримали широкий доступ до східноєвропейських архівів після падіння комунізму. Не забарилася й критика. Деякі рецензенти відкидали зіставлення Голокосту зі злочинами Сталіна, тоді як інші, зокрема Річард Еванс у статті з особливо палкими запереченнями, закидали Снайдеру те, що він не зміг пояснити причини описуваних подій. (У «Чорній землі», набагато суперечливішому продовженні «Кривавих земель», автор, здавалося, взяв до уваги критику з обох боків й висвітлив причини Голокосту.) Проте провокаційні спроби Снайдера переосмислити європейську історію додали нової енергії в ділянку історії, яку вже почали розглядати як вирішену. «Всю цю історію розповідали як історію Росії та Німеччини і, звичайно, Голокосту», — сказав мені Ґартон Еш. Натомість «Криваві землі», за його словами, «привернули увагу до Центрально-Східної Європи так, що змінили історичну перспективу».
Снайдер вважає, що для хорошого історичного дослідження потрібно серйозно розглядати погані ідеї, і застосовує той самий принцип, коли пише про поточні події. «Погані ідеї мають значення, — каже він. — Вони мають свою зв’язність і силу». Невдовзі після публікації «Кривавих земель» він помітив, що Путін, який обіймав посаду прем’єр-міністра, дуже часто говорить про засадничу єдність Росії й України. У 2013 році Путін відвідав Київ і взяв участь у відзначенні 1025-річчя хрещення Русі за правління Володимира Великого. У Києві, каже Снайдер, Путін «виголосив цю ексцентричну промову, сказавши, що Україна й Росія були одним цілим завдяки хрещенню, і ніхто нічого не міг з цим вдіяти, тому що це було поза політикою. Це була духовна істина: фактично, так їх створив Бог».
Того листопада в Україні почався Майдан. Його спровокувала раптова відмова президента України Віктора Януковича під тиском Росії підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Протести зросли, до них долучилося понад пів мільйона людей, і в січні протестувальники перебували у все більш смертоносному протистоянні з державою. 3 лютого 2014 року Снайдер опублікував колонку в New York Times під заголовком «Не дайте Путіну захопити Україну». Посилаючись на дедалі голосніше озвучуване бажання Путіна створити Євразійський союз, який би склав конкуренцію ЄС, а також на російських чиновників, які відкрито обговорювали поділ України, він попередив, що Путін може спробувати організувати переворот у Києві, а якщо той не вдасться, то, припустив Снайдер, Путін може вважати «збройне втручання» єдиним способом зберегти обличчя.
Снайдер каже, що це попередження було «судженням», в основі якого лежало розуміння, що Путін просував політику щодо України більше, ніж це усвідомлювали інші люди. «Коли я читав ті сердиті тексти про цивілізацію, які він публікував у російських газетах, його гнів не видавався тактичним. Здавалося, що він виходить звідкись із глибини». Ще одним фактором, який підживлював підозри Снайдера, стало «дуже помітне нарощування антиукраїнської пропаганди на кшталт: “Вони нацисти. Вони геї. Вони геї-нацисти”. На російському телебаченні в листопаді та грудні 2013 року ця тенденція стала дуже вже карнавальною, що навело мене на думку, що там щось готується».
Мало хто поділяв Снайдерове занепокоєння російською агресією. Західні видання в той період неодноразово запевняли своїх читачів, що Путін не вдаватиметься до настільки необдуманих кроків. («Більшість експертів […] відкидають можливість застосування військової сили», — заявила газета Times через тиждень після публікації колонки Снайдера.) Сергій Плохій, український історик із Гарварду, який дружить зі Снайдером, сказав мені, що, на його переконання, його друк зайшов надто далеко. Але лише через кілька тижнів після того, як Янукович втік з країни, Росія захопила Крим і ввела свої війська на територію східної України. Посміюючись із цього спогаду, Плохій сказав, що невдовзі розмовляв зі Снайдером: «Я сказав Тіму: “ОК, я думав, що ти геть з глузду з’їхав”».
Снайдер каже, що на час вторгнення існувала тенденція ставитися до Росії як до невдалої або зіпсованої версії західної ліберальної демократії. «І американський, і німецький погляди на Путіна зводилася до заперечення суб’єктності. Вони ніби кажуть: “Ну, та вони намагаються здійснити перехід, але він їм, бідолашним, важко дається, тому вони мають вторгнутися в Грузію чи Україну”». Натомість «якщо ви кажете, що Путін читає, змінюється і вносить ідеї, то цим ви стверджуєте: “Гаразд, він не ідіот. Він непередбачуваний. Він робить неочікувані для нас ходи”». В цьому ховається одна з причин, з яких Снайдер наполягає на характеризуванні Путіна як фашиста: «Це звучить дивно, але сказати, що на нього вплинув фашизм, означає віддати йому належне. Він є не просто історично визначеним елементом в цій історії переходів. Він чинив щось інше протягом понад десяти років».
Через два роки після анексії Криму Снайдер помітив, що російські політики й державні ЗМІ поширювали ті самі види пропаганди та дезінформації про США, що й про Україну. Хоча нещодавня заява Снайдера в «Твіттері» про те, що він «першим повідомив історію про Трампа й Путіна» не відповідає дійсності, він справді рано почав звертати постійну увагу на зародження відносин між цими політиками. У квітні 2016 року Снайдер стверджував, що слабкість і марнославство Трампа перетворили його на легку мішень для Путіна, який уже почав обробляти його «як майбутнього російського клієнта».
Тієї осені стало зрозуміло, що Росія стоїть за кампанією зламу й витоку інформації, через яку мас-медії протягом тижнів виходили з недружніми щодо Гілларі Клінтон заголовками, і відбулося це на останньому етапі президентської кампанії. Посилаючись на реабілітацію Путіним Івана Ільїна, християнського фашистського філософа XX століття, Снайдер стверджував, що за позірним хаосом кібератак приховувалася логіка й навіть політична філософія. «Якщо демократичні процедури почнуть здаватися безладними, — писав він у New York Times, — то й демократичні ідеї видаватиметься сумнівними. І так США стали б більше схожими на Росію, в чому й полягає загальна ідея. Виграє Трамп, виграє й Росія. Але якщо Трамп програє і люди засумніваються в результаті, Росія також виграє».
За кілька днів до виборів Снайдер повернувся до рідного Огайо, щоб агітувати за Клінтон. «Вони призначили мені буквально той район, де я виріс, — згадував він. — Мене вразило те, наскільки народ був неохочий до розмов. Тобто я й сам інтроверт, але ось я, білий, безневинний на вигляд, приїхав, і мені було дуже важко розговорити людей». Коли Снайдер повернувся додому, то сказав дружині, що Трамп виграє в Огайо, а проте Клінтон переможе в цілому. «Мені здається, що тут була закладена якась частка наївності білої людини», — резюмує він.
«Тім завжди вірив в Америку більше, ніж я, — каже Шор. — Він не звик помилятися, тобто справді сильно промахуватися. І він дійсно не думав, що Трамп переможе. Коли наступного ранку я повідомила дітям [результат виборів], моя донька, якій тоді було чотири роки, сказала: “Може, тато забув сказати комусь голосувати за Гілларі Клінтон”».
Снайдер був приголомшений перемогою Трампа, але вона також дала безпосередній поштовх для написання книжки «Про тиранію». Повертаючись додому зі Швеції після виборів, він почав писати на серветці в літаку список уроків, які допоможуть подолати тиранію. У списку були такі поради, як «Не підкоряйтеся заздалегідь» і «Захищайте інституції». Снайдер опублікував список у фейсбуку після повернення, і пост став вірусним. Редактор Снайдера сказав йому, що вони можуть опублікувати цей текст як невелику книжечку, якщо він додасть певний контекст до кожного уроку. Результат — у якому прості декларативні речення Снайдера стали простими імперативними закликами, спертими на історію європейського політичного терору, — більше нагадує маніфест самвидаву, ніж солідну історичну працю. Завдяки нагальності й стислості книжка стала культовою для американців, нажаханих своїм новим президентом. Протягом президентства Трампа було продано понад півмільйона примірників, а загалом видання протрималося в списку бестселерів New York Times майже два роки.
Піднесення Снайдера серед лівоцентристських лібералів викликало однаково сильну протилежну реакцію в певних колах американських лівих. Для цих критиків приголомшливі аналогії та застереження автора відгонили історичною наївністю та ідеологічною зручністю. Коли Снайдер стверджував, що Трамп може перетворитися на Гітлера, то цим самим він не лише ігнорував ті жахи для автохтонного населення Америки, що їх спричинила американська політика в минулому, а й нехтував тим, як двопартійна програма неолібералізму створила умови, що призвели до обрання Трампа. У серпні 2017 року Семюел Мойн і Дейвід Прістленд, історики з Єльського й Оксфордського університетів, розкритикували погляди в дусі «демократія перебуває в облозі» і «тоталітаризм повертається» як форми істеричної та контрпродуктивної «тиранофобії». У цьому ледве замаскованому випаді проти Снайдера вони писали: «Небо не падає, і ніякі індикатори не блимають червоним».
Неважко здогадатися, чому видання «Про тиранію» стала мішенню для лівих, яких дратували спроби залучити їх до популярного антитрампістського фронту. Вибори 2016 року засвідчили перше серйозне відродження соціалізму в США за півстоліття, і багато хто з лівого спектру не був налаштований ручкатися з мейнстримними лібералами, які не змогли зупинити Трампа на виборах. Проте Снайдер ніколи не був неоліберальним тріумфалістом. Не ігнорував він і невдач США. «Я справді думаю, що люди хочуть, щоб це було правдою, тому що так їм було б комфортно», — сказав він мені. У попередніх роботах історик засуджував фундаменталізм вільного ринку, а в епілогу книжки «Про тиранію» написав, що небезпека Трампа полягає в тому, що він поступово перетворить США з «наївної й недосконалої демократичної республіки на поплутану й цинічну своєрідну фашистську олігархію». Однак Снайдер сподівався на щось інше, а саме на «оновлення», яке, як він сформулював у своїй наступній книзі «Дорога до несвободи», «ніхто не може передбачити».
Снайдер визнає, що коли він писав «Про тиранію», то недостатньо врахував те, наскільки Трамп був знайомим типом персонажа в американській історії: «Я вважав, що його типаж — новий і небезпечний. Можливо, я трохи помилився щодо новизни». Але він каже, що мав рацію стосовно того, наскільки поширеним буде ставлення людей на кшталт: «Америка виняткова, і тут не може статися нічого поганого». Протягом усього президентства Трампа він продовжував попереджати, що той намагатиметься утримати владу незаконним шляхом, і в есеї, опублікованому через кілька днів після облоги Капітолія США, не пропустив нагоди відзначити свою прозорливість: «У жовтні мені було ясно, що поведінка Трампа передвіщає державний переворот, і я це написав чорним по білому».
Навіть Мойн, який називає свого колегу «надзвичайно обдарованою людиною», не заперечує права Снайдера на лаври прозорливця. У статті 2017 року він і Прістленд стверджували, що «немає жодних реальних доказів того, що Трамп хоче захопити владу неконституційним шляхом, і немає підстав вважати, що він може досягти успіху». Мойн сказав мені, що досі дотримується цієї думки, навіть після облоги Капітолію: «Я не вірю, що демократія коли-небудь опинялася на межі існування». Проте також визнає: «майже неважливо, якщо я скажу: не вважаю, що ця подія стала підтвердженням [передбачення Снайдера], адже всі інші саме так це розцінили». У народній свідомості, визнає він, Снайдер «переміг у дебатах про Трампа».
До самого початку повномасштабного нападу Росії на Україну Снайдер не був упевнений, що нове російське вторгнення ось-ось станеться. «Не було такого розгортання пропаганди, як у 2014 році, — каже він. — Зазвичай мої інтуїтивні відчуття спираються на російську пропаганду, а тут вони морили мене голодом». Наприкінці лютого Снайдер перебував у Нью-Гейвені, читав два курси в Єльському університеті і ще один курс про свободу викладав у в’язниці в центральній частині штату Коннектикут. Після початку війни 24 лютого вони з дружиною скасували сімейне свято, яке планували заздалегідь. «З морального погляду це було б неправильно», — пояснює він.
Джейсон Стенлі сказав мені, що війна для Снайдера «не була абстрактною»: «Про це завжди потрібно пам’ятати. Це його друзі. Тім дуже серйозно ставиться до дружби. Це люди, яких він знає десятиліттями». Проте правдою є й те, що війна стала яскравою ілюстрацією тем, які формували творчість Снайдера протягом останніх трьох десятиліть. Очевидно, що напрочуд успішний спротив України є прикладом геополітичної суб’єктності, яке він у своїй роботі намагався відновити в історіографії Східної Європи. Війна Путіна також винесла на поверхню ключові питання про українську націю й українську державу — саме ті, які Снайдер досліджував протягом своєї кар’єри історика. І хоча він передбачив, що результат вирішуватимуть матеріальні фактори — гуманітарна підтримка, списання боргів, постачання зброї — він також бачить війну як боротьбу за ідеї. Для Снайдера неодноразові заяви Путіна про духовну єдність російського та українського народів є не простою пропагандою, покликаною затьмарити холоднокровний стратегічний розрахунок. Вони є частиною глибоко вкоріненого неоімперського бачення, яке Путін сформував, читаючи Ільїна, на основі радянської історії та більш загального відчуття російської величі.
Цей наголос на ідеях наразив Снайдера на критику з боку представників реалістичної школи в галузі міжнародних відносин. Емма Ешфорд, старша наукова співробітниця мозкового центру Stimson Center, вважає себе прихильницею історичних робіт Снайдера, але водночас каже, що його «розуміння світових справ майже неуникно сформоване його розумінням великих, важливих ідей, а я б сказала, що вторгнення Росії в Україну однаковою мірою вмотивоване її [Росії] намаганням виправити дедалі гірший стан своєї безпеки в регіоні». Цей диспут не академічний. Якщо ви вважаєте, як Ешфорд, що Росією керують стратегічні побоювання, то кожен новий рівень залучення Заходу ризикує загострити першопричини війни й продовжити конфлікт. Навпаки, якщо ви разом зі Снайдером вірите, що коріння війни лежить у фашистському світогляді Путіна, тоді перемога на полі бою стає імперативом. «Багато розумних людей це говорили до мене, але фашизм ніколи не був здискредитований. Він лише зазнав поразки, — каже Снайдер. — Росіян треба перемогти, як перемогли німців».
У 2004 році, коли протести проти корупції та фальсифікації виборів зрештою переросли в Помаранчеву революцію, Снайдер написав, що «сьогодні Україна є іспитом для Європи». Майже через два десятиліття стає очевидним, що він бачить війну в Україні як іспит не лише для Європи й США, а й для себе самого. Після повернення з Києва восени минулого року, його попросили стати амбасадором United24 — краудфандингового проєкту, що його Зеленський запустив на початку війни. Організатори кампанії припускали, що він міг би зібрати кошти на реконструкцію бібліотеки в Чернігові, зруйновану російськими обстрілами на початку війни.
«Я думав про це, — каже Снайдер. — Я знав цю бібліотеку. Знав Чернігів. Я був там у вересні й бачив ті руїни. Для мене, як для історика, це було б цілком природно. Ніхто не скаже: “О, ви робите щось неправильне, збираючи гроші на бібліотеку”». Але Снайдер не хотів ухвалювати рішення на основі того, що здається «політкоректним» або найлегшим для нього особисто. Натомість він запитав своїх українських друзів, що було б найкориснішим. «Вони сказали в один голос: “Безпілотники”. Історики сказали: “Безпілотники”. Гуманітарії сказали: “Безпілотники”. Борці за мир сказали: “Безпілотники”».
Я запитав Снайдера, чи зробив би він те саме, якби його київські друзі сказали, що потрібна наступальна зброя, скажімо, бойовий танк. «Ні, — сказав Снайдер. — Тут ви мене піймали». Він визнав, що система боротьби з безпілотниками була зброєю. «Але це зброя, призначена для порятунку життя цивільного населення в той час, коли Росія відкрито погрожувала вивести з ладу інфраструктуру й спробувати заморити голодом і холодом якомога більше людей. Ви не можете зупинити це, відновивши бібліотеку. Ви не можете зупинити дрон політкоректністю. Але якби вони запитали: “Ви б допомогли нам профінансувати купівлю танка?” Я б відповів, що ні. Гадаю, що це, напевно, лише вказує на межу моєї готовності приймати удари [критики]. Напевно, можна було б збирати гроші й на танк».
Навіть щодо «ловця дронів» Снайдер каже: «Я знав на 100%, що скажуть люди: “Подивіться на нього. Він активіст. Він збирає гроші для уряду”». Він особливо думав про своїх критиків у Німеччині, «чия версія публічного інтелектуала зводиться до критики інших за те, що вони публічні інтелектуали». Снайдер зібрав понад 1,2 млн доларів на систему захисту від дронів менш ніж за три місяці. Він дістав очікувану порцію критики й каже, що це лише підтвердило правильність його вибору.
У книзі «Роздуми про двадцяте століття», яку Снайдер допоміг написати історикові Тоні Джадту перед його смертю у 2010 році, Джадт стверджує, що сучасні громадські інтелектуали постали перед вибором між вдумливим письмом для невеликої аудиторії або перетворенням на «медійного інтелектуала», якому потрібно буде «націлювати свої інтереси й зауваги на дедалі менше вікно уваги в теледебатах, блогах, твітах тощо». Йдеться про взаємовиключні, а не взаємодоповняльні шляхи, наполягає Джадт. «Для мене зовсім не очевидно, що ви можете робити і те, і те без шкоди для якості свого внеску».
Не всі погодяться з тим, що Снайдер повністю уникнув дилеми Джадта, але досі йому вдавалося застосовувати достатньо, як він каже, «професійної гігієни», щоб уникнути надмірного перехресного зараження. Курс про Україну, який він викладав в Єльському університеті й запис якого удоступнено на YouTube, можна справедливо схарактеризувати як проукраїнський у тому сенсі, що він подає ґрунтовне спростування тверджень Путіна про те, що «Україна не є справжньою країною». Але тисячолітня історія, охоплена в курсі, складна й дивовижна, зовсім не схожа на лапідарні, майже пропагандистські заклики Снайдера на платформі Substack.
Він каже, що не відчуває філософського тертя між роботою історика та своєю адвокаційною діяльністю. Снайдер також схильний применшувати будь-яке занепокоєння щодо потенційних наслідків війни для власної репутації. І все-таки, прив’язавши себе так цілковито до українського спротиву, він поставив її на карту, причому так, як рідко коли роблять публічні інтелектуали його рівня. Зрештою, війни брудні, навіть війни, в яких є, за його словами «незвичайно велика моральна ясність». І питання, які незабаром постануть перед Україною — як закінчити війну, як відбудувати країну після неї — ймовірно, потребуватимуть відповідей, що їх неможливо дати простими апеляціями до фундаментальних цінностей.
Український музикант Святослав Вакарчук сказав про свого друга: «Деякі люди вважають його романтиком. Я б сказав, що він не романтик, а ідеаліст». Відмінність схоплено, здається, влучно. Снайдер — не Крістофер Гітченс: він не прагне екзистенційного захвату від свисту снарядів та перехресного вогню над головою. «Звичайно, я не вважаю, що війна в Україні — це здійснення моєї долі чи щось подібне», — сказав він мені. Проте віра Снайдера в силу ідей має важливий наслідок: ідея, яка вам нічого не коштує, вартує рівно стільки, скільки ви за неї заплатили. Як він сказав під час нашої крайньої розмови в Нью-Гейвені, хороші ідеї «не є реальними, якщо ви не бажаєте зробити якусь дрібницю, щоб втілити їх у життя».
За темою: Тімоті Снайдер: Становлення сучасної України (Єльські курси)
23 лютого 2022 року Україна повинна була існувати як суспільство та державний устрій, інакше наступного дня українці не чинили б колективного опору російському вторгненню. Що означає існування нації? Тімоті Снайдер досліджує ці та інші питання в дуже актуальному курсі.
https://www.youtube.com/playlist?list=PLh9mgdi4rNewfxO7LhBoz_1Mx1MaO6sw_
З англійської переклав В. Старко.
