Росія: вперед у минуле

Первісно опубліковано англійською мовою @TLS

У цьому огляді

PUTIN’S WARS:
From Chechnya to Ukraine
(ВІЙНИ ПУТІНА: Від Чечні до України)
Вид-во Osprey, 384 с. £25
Марк Ґалеотті

OVERREACH:
The Inside Story of Putin’s War Against Ukraine
(ПЕРЕОЦІНКА СИЛ: Інсайдерська історія війни Путіна проти України)
Вид-во Mudlark, 432 с. £25
Овен Метьюз

INVASION:
Russia’s bloody war and Ukraine’s fight for survival
(ВТОРГНЕННЯ: Кривава війна Росії й боротьба України за виживання)
Вид-во Guardian Faber, 336 с. £20
Люк Гардінг

Член Ради директорів UJE Сергій Плохій

Кремль пробує відновити Російську імперію

У грудні 2021 року я прийняв запрошення колишнього прем’єр-міністра України Олексія Гончарука взяти участь у конференції, яку він зорганізував у Стенфорді. Я хотів почути з перших вуст, що думає Гончарук, який очолював перший уряд Володимира Зеленського, про ймовірність великої війни між Росією та Україною. Тоді ця тема вже довший час домінувала в ЗМІ.

Гончарук запевнив мене, що війни не буде, принаймні в найближчі місяці, і пояснив, що позаяк Джо Байден зосередив увагу світу на тому, як Владімір Путін готується до удару, такий час Москві буде незручний. У 2014 році російська анексія Криму стала несподіванкою. Цього разу всі були готові — українці зі своєю новою армією й Захід твердо взялися покарати Росію суворими економічними санкціями. Путіну доведеться перечекати.

Гончарукова аргументація виглядала правдоподібною. Але здоровий глузд не обов’язково є надійним провісником майбутнього. 21 лютого 2022 року, за три дні до вторгнення, Путін офіційно визнав незалежність двох маріонеткових держав, що їх Росія створила у 2014 році, окупувавши частину східного Донбасу в Україні. Він також озвучив претензію на територію цілої України. «З незапам'ятних часів люди, які проживають на південному заході історично російської землі, називали себе росіянами і православними християнами», — заявив Путін у своїй промові, стверджуючи, що Україна була штучним витвором Владіміра Лєніна й більшовиків.

Путін був сповнений рішучості повернути час навспак аж до періоду Російської імперії, правителі якої постулювали існування тричастинної нації, що нібито складається з великоросів, малоросів (українців) і білоросів (білорусів). Таким мав стати основний внесок Путіна в проєкт, який розпочався фактично відразу після розпаду СРСР у грудні 1991 року, коли Москва швидко вжила заходів для відновлення контролю над пострадянським простором.

Після 1991 року Кремль взявся за модернізацію залишків радянської армії для досягнення своїх зовнішньо- та внутрішньополітичних цілей. Перша чеченська війна, яку Боріс Єльцин розв’язав у 1994 році, щоб придушити прагнення Чечні до незалежності, відкрила цю нову еру пострадянських воєн. Друга чеченська війна, яка почалася 1999 року, відчинила двері для обрання Путіна президентом і започаткувала те, що Марк Ґалеотті у своїй книзі «Війни Путіна: від Чечні до України» називає «війнами російського утвердження». У своєму викладі, насиченому деталями й аналітичними викладками, Ґалеотті стверджує, що на відміну від багатьох інших країн в Росії збройні сили стали «символом національної гордості та могутності». Для Путіна армія Росії — це «не просто гарантія її безпеки», а й засіб відновлення її в статусі великої світової держави.

Після чеченських воєн відбулося застосування військової сили за межами кордонів Російської Федерації під час вторгнення в Грузію 2008 року та захоплення Криму навесні 2014 року, що відразу оприявнилося як прелюдія до розгорнутої гібридної війни, яку Росія розв’язала на Донбасі кількома тижнями пізніше. Мета Путіна в Грузії та Україні полягала в тому, щоб зупинити дрейф цих країн у бік Заходу, але в обох випадках його дії мали протилежний ефект. Коли Україна прагнула тіснішої інтеграції з західними демократіями, Путін відмовився від, за словами Ґалеотті, «свого звичного обережного підходу» й зробив спробу повномасштабного вторгнення та часткової окупації країни.

Ґалеотті висуває низку причин такого рішення Путіна, включаючи його ізоляцію від коронавірусу й можливу хворобу, яка, можливо, викликала в нього відчуття, що в нього залишилося менше часу, ніж він припускав. На думку автора, Путіну не потрібно було здійснювати вторгнення, щоб виграти «політичну війну» проти України: реальної загрози вторгнення було б достатньо, щоб відштовхнути західних інвесторів, фактично звівши нанівець європейські прагнення України. Але господар Кремля прорахувався. Ґалеотті справедливо припускає, що Путін планував провести «поліційну акцію», а не війну, а потім він намагався вести її по-своєму, відкидаючи погляди військового керівництва. Ґалеотті каже, що вторгнення «не було війною генералів». Можна мало не відчути розчарування Путіна, коли, за словами автора, «20 років коштовної військової реформи було змарновано за 20 днів».

У книзі «Переоцінка сил: Інсайдерська історія війни Путіна проти України» Овен Метьюз пояснює, як спроби Росії зреформувати свою армію були знищені політичною пихою людини, що ініціювала та просувала цю реформу. Спираючись на свої глибокі знання Росії та її політичного життя, автор подає найкращий з наявних опис шляху Росії до війни. Список помітних постатей серед росіян, в яких автор взяв інтерв’ю за роки, що передували повномасштабному конфлікту, включає прессекретаря Путіна Дмітрія Пєскова, якому висловлено подяку за «розмови в його кремлівському кабінеті та за вечерею, що були проявом непохитного заперечення реальності», і Сєргєя Кірієнка, який є не лише першим заступником глави Адміністрації президента, а й відповідає за управління окупованими територіями України.

Метьюз переконаний і неодноразово стверджує, що війна Кремля проти України — це насамперед війна проти Заходу. Він пише, що основний мотив вторгнення той самий, що й мотив отруєння, а потім ув’язнення головного політичного опонента Путіна Алєксєя Навального: захистити режим Путіна від того, що президент і його оточення з колишніх співробітників КДБ вважають посяганнями Заходу. Таким чином, для Метьюза найпродуктивніше питання полягає не в тому, чому Путін розв'язав тотальну війну проти України, а чому він не зробив цього раніше. Його відповідь така: враховуючи невдале виведення американського контингенту з Афганістану та відхід Ангели Меркель з політичної сцени, Путін вважав, що настав слушний момент для стримування західного впливу в Україні. Дійсно, в Росії був накопичений капітал у 650 мільярдів доларів — гроші за нафту й газ, які Путін припас саме для такого наступу — і настав час завдати удару.

Метьюз починає відлік до вторгнення з однієї-єдиної зустрічі, що відбулася між Путіним і Зеленським в Парижі в грудні 2019 року. Її зорганізували й на ній були присутні лідери Франції й Німеччини. Зеленський не пішов на поступки Путіну попри попередні обіцянки українських представників. Під тиском внутрішньої опозиції український президент відмовився відвести свої війська від лінії фронту на Донбасі й дозволити провести вибори на Донбасі до виведення російських військ із регіону або змінити конституцію таким чином, щоб надати Донбасу право вето в питаннях зовнішньої політики України.

Незабаром після невдалого саміту Путін звільнив Владіслава Суркова, куратора в справах Донбасу. Саме тоді, стверджує Метьюз, Кремль став на шлях військового протистояння. Ізольований епідемією ковіду, Путін мав час вивчити російську імперську історію та написати власний трактат про російсько-українські відносини. Надзвичайно зросла роль силовиків, як-от Ніколая Патрушева, який зберіг безпосередній доступ до російського президента.

Навесні 2021 року Путін перекинув свої війська до кордонів України, намагаючись шантажувати Зеленського й Захід, змусивши їх пропустити троянського коня у вигляді маріонеткових держав Донбасу в українську конституційну фортецю. Шантаж провалився, але в умовах сум’яття американської політики після виведення американського контингенту з Кабула Кремль вирішив досягти своїх цілей в Україні військовим шляхом. Головними яструбами Метьюз називає силовиків — секретаря Ради безпеки Патрушева та голову ФСБ Алєксандра Бортнікова. На початку грудня міністр оборони Сєрґєй Шойгу та військове керівництво прискорили планування воєнних дій.

Коли Путін скликав засідання Ради безпеки 21 лютого 2022 року, щоб обговорити нібито «незалежність» маріонеткових республік Донбасу, Патрушев, Бортніков і Шойгу були, мабуть, єдиними її членами, які знали, що насправді він планував почати війну. Решта підозрювали, що відбувається, але просто сподівалися на краще. Описуючи атмосферу зустрічі, Метьюз цитує Ґалеотті: «Король Лір зустрічає Ернста Ставра Блофельда з серії про Джеймса Бонда». Вторгнення почалося через три дні.

Якщо Метьюз пропонує найкращий поточний аналіз зворотного відліку до війни, то Люк Гардінг подає неперевершене висвітлення самого вторгнення, розглядуваного з українського боку. Гардінг був у Києві, коли почався напад, і відтоді неодноразово відвідував Україну. Він яскраво описує атмосферу на вулицях у перші години війни та відстежує зміни суспільних настроїв у той час, коли росіяни відступили з-під Києва, а на сході та півдні України тривали бої. Його виклад охоплює події до вересня 2022 року.

Жодна постать не відобразила, втілила чи сформулювала трансформацію українського суспільства під час війни краще за президента Володимира Зеленського. У перші 2,5 роки перебування на посаді його патріотичні переконання були незрозумілими, і їх часто ставила під сумнів опозиція. За кілька тижнів до нападу росіян він провів пресконференцію разом із тодішнім британським прем'єр-міністром Борисом Джонсоном. Гардінг, якого запросили на неї як представника преси, вважає, що український президент «дещо відстав від траєкторії історії — йому було складно реагувати на розвиток подій і на потужну бурю, що насувалася на нього». Джонсон говорив про «неминучу» російську агресію, а Зеленський назвав її «можливою». Такої лінії він дотримувався що з іноземними високопоставленими особами, які відвідали країну, що зі своїм народом.

Попри те, що Вашингтон і Лондон говорили про те, що ось-ось відбудеться російське вторгнення, Київ не мобілізував свої армійські резерви, поки російські танки не перетнули кордон, а російські ракети не розбудили Зеленського та його сім’ю в президентському помешканні під Києвом 24 лютого. Зеленський публічно применшував можливість війни до її початку, однак швидко став натхненним символом українського опору, як тільки почалося вторгнення. Під звуки тих перших вибухів народився новий Зеленський. Він і раніше виявляв сміливість, але тепер вона набула додаткової мети й значення. Якщо акторський талант Зеленського давав йому змогу оцінювати настрої глядачів, завдяки чому він здобувся на президенство, то тепер він міг використати цей талант не лише, щоб розсмішити чи заспокоїти, а й щоб змусити українців розкрити їхню внутрішню силу. Цитуючи оглядача Guardian Джонатана Фрідленда, Гардінг називає нового Зеленського «Черчиллем з iPhone-ом».

По суті, історія Зеленського віддзеркалює історію українських людей, які мріяли про мир, але яких російська агресія примусила вступити у війну. Їхня рішучість дати відсіч ворогу не похитнулася, а навпаки зміцніла через звірства загарбників, як-от холоднокровне вбивство Володимира, юного мешканця Бучі. Він зробив очевидну помилку, коли на вимогу віддав трьом російським солдатам свій телефон. Не відомо, що в ньому знайшли росіяни, але вони забрали Володимира, катували його, зламали йому руку й вимагали, щоб він розповів, де нацисти. Їхні дії стали жахливим доказом ефективності путінської пропаганди «війни проти нацистів» — і це в країні, яка єдина за межами Ізраїлю має президента-єврея, та одній з небагатьох пострадянських країн, де працює демократія.

Нацистів у Бучі не було, і Володимир весь час відповідав своїм поневолювачам, що нічого не знає. Його відвезли на допит. Його тітка Наташа бачила мигцем Володю після тортур, але потім загубила його слід. Вона знайшла його тіло в сусідньому підвалі після звільнення Бучі. Невдовзі після цього Гардінг взяв у неї інтерв’ю й цитує її слова у книзі: «Вони змусили його стати на коліна й прострелили йому голову збоку через вухо».

Українці воюють і вмирають не лише заради порятунку своїх життів, а й для захисту своїх демократичних ідеалів. «Свобода — наша релігія» було написано на плакаті, яким після Революції Гідності 2014 року завісили згорілу будівлю на Майдані в Києві. Інтерв’ю Гардінга показують, що ця фраза була не просто гаслом. «Лейтмотивом української літератури, історіографії та філософії є протистояння централізованій ідеї держави та всесвіту», — цитує Гардінг слова Володимира Єрмоленка, провідного публічного інтелектуала з Києва. Олена Чебелюк, вчителька історії зі Львова, каже автору: «Ми тут не любимо диктаторів… Якщо він спробує встановити в Україні диктатуру, то зазнає поразки».

Війна знищила будь-яке почуття східнослов'янської єдності та національного братерства, яке ще існувало в Україні, й перетворила найбільш проросійськи налаштованих українців на заклятих ворогів Кремля. До війни Олександр Вілкул, керівник військової адміністрації Кривого Рогу, рідного міста Зеленського, був одним із лідерів, як вважалося, проросійської опозиції до президента. Йому запропонували високу посаду в підтримуваній Росією адміністрації, але він відмовився підтримати вторгнення, натомість очоливши своїх співгромадян у боротьбі проти загарбників. «Вони вірять у Лєніна, перемогу в Другій світовій війні та ядерний арсенал», — каже він про росіян, додаючи, що завжди знав, що Росія була небезпечною, але не очікував, що вона стане «божевільним монстром». Відповідаючи на запитання про результат війни, Вілкул впевнений у перемозі України. Гардінгу він каже: «Як і Гітлер, Путін знищить власну країну».

Ґалеотті, Метьюз і Гардінг дають власні відповіді на запитання, чим може закінчитися війна. Ґалеотті ділить тривале перебування Путіна при владі на дві частини — успішні 2000-ті роки й катастрофічний період після 2010 року, який характеризується розтратою досягнень, здобутих за попередні два терміни перебування на посаді. Він визнає шкоду, яку війна завдала Росії, але сподівається, що нове покоління російських лідерів буде більш прагматичним, хоча навряд чи менш націоналістичним, ніж нинішнє. Метьюз має, здається, менш оптимістичну візію й стверджує, що війна «відкрила скриньку Пандори з альтернативними майбутніми сценаріями для Росії — набагато страшнішими, ніж сам режим Путіна у будь-який момент свого існування дотепер». Він передбачає два сценарії для України: досягнення миру шляхом переговорів або нескінченна війна. Гардінг дивиться на ситуації під історичним кутом зору й звучить найоптимістичніше. «Україна не виграла війну — або ще не виграла», — пише він й додає, цитуючи державний гімн, що вона й «ще не вмерла». За словами Гардінга, Україна стала країною з «доведеною державністю».

За цю війну Україна справді підтвердила своє право на існування й показала, що вона залишиться на своїй землі, хай скільки ще протримається нинішній режим у Кремлі та хай які правителі прийдуть йому на зміну. В історичній перспективі це означає, що війна, яку розпалює неправильне тлумачення Кремлем російського й українського минулого та його бажання відновити статус великої держави радянських часів, приречена закінчитися перемогою України як незалежної держави та поразкою Росії як імперії. Це не тільки найкращий, а й найреалістичніший результат війни.

Головне питання в тому, коли це станеться і якою ціною. Щоб прискорити результат і мінімізувати втрати, треба триматися обраного курсу й допомагати Україні перемогти. Своєю чергою, це допоможе Росії звільнитися від гордині імперії, якою вона колись володіла, а тепер та стала химерою, що тримає її в полоні.

Книга «Російсько-українська війна» авторства Сергія Плохія вийде у видавництві Allen Lane у травні 2023 року.

З англійської переклав В. Старко