(UA/RU) Путін припустився колосального прорахунку щодо України

Первісно опубліковано англійською мовою @ New York Times

Ярослав Грицак
Д-р Ярослав Грицак — український історик, професор Українського католицького університету

ЛЬВІВ, Україна — Україна знову опинилася в центрі потенційно глобального конфлікту. Перша світова війна, як сказав історик Домінік Лівен, «залежала від долі України». Друга світова війна, за словами легендарного журналіста Едґара Сноу, була «насамперед українською війною». Тепер загроза третьої світової війни залежить від того, що може статися в Україні.

Це разюче повторення. Чому Україна, середня за розміром країна з населенням 40 млн на східному краю Європи, не раз, не двічі, а тричі опинялася в епіцентрі воєнних дій?

Принаймні почасти відповідь стосується географії. Україна розташована між Росією та Німеччиною, і її віддавна розглядають як місце боротьби за панування на континенті. Проте глибші причини — історичні. Маючи спільне з Росією джерело походження, Україна, однак, протягом століть розвивалася інакше, дедалі більше розходячись у ключових аспектах зі своєю східною сусідкою.

Президент Владімір Путін любить згадувати історію як одну з причин свого кривавого вторгнення. Україна і Росія, стверджує він, — це насправді одна країна: України, по суті, не існує. Це, звісно, абсолютно хибно. Проте він має рацію, вважаючи, що історія дає ключ до розуміння сьогодення. Путін просто не усвідомлює, що історія не те що не принесе йому успіху — саме вона поламає його плани.

У 1904 році англійський географ Гелфорд Джон Маккіндер зробив сміливий прогноз. У статті під назвою «Географічний поворот історії» він припустив: хто контролює Східну Європу, той контролюватиме й світ. По обидва боки цього величезного регіону — Росія та Німеччина, які були на той час готові воювати. А посередині лежала Україна з її багатими запасами зерна, вугілля й нафти.

Немає потреби глибше вдаватися в теорію Маккіндера, яка мала свої вади. Проте після Першої світової війни вона виявилася надзвичайно впливовою і стала чимось на кшталт самоздійснюваного пророцтва. Завдяки нацистському геополітику Карлу Гаусгоферу ця концепція перекочувала в Гітлерів «Майн кампф». Ленін і Сталін не читали Маккіндера, однак діяли так, ніби читали. Для них Україна була мостом, через який російська революція мала піти на захід в Німеччину й стати світовою. Шлях до конфлікту знову пролягав через Україну.

Друга світова війна була катастрофічною: в Україні загинуло близько семи мільйонів людей. Після цього Україна була законсервована в Радянському Союзі, і це питання на деякий час здавалося розв’язаним. Після краху комунізму багато хто вважав, що теза Маккіндера застаріла й що майбутнє належить незалежним і суверенним державам, вільним від амбіцій більших сусідів. Вони помилялися.

Аргумент Маккіндера — що Східна Європа й Україна є ключовими для змагання між Росією та Німеччиною — ніколи не втрачав актуальності. Насправді він посів почесне місце у свідомості Путіна. Проте з однією зміною: він замінив Німеччину цілим Заходом. Україна, на думку Путіна, стала полем битви для цивілізаційного змагання між Росією та Заходом.

Спочатку Путін не втілював це своє уявлення в діях. У перші роки свого перебування на посаді він, здавалося, очікував — як і ті з оточення Бориса Єльцина, які спостерігали за розпадом Радянського Союзу, — що українська незалежність триватиме недовго. З часом Україна мала благати, щоб її прийняли назад. Та цього не сталося. Хоча деякі українці залишилися під впливом російської культури, політично вони схилялися до Заходу, як показала Помаранчева революція 2004 року, коли мільйони українців протестували проти фальсифікації виборів.

Тож Путін змінив курс. Невдовзі після війни в Грузії 2008 року, коли Кремль взяв під свій контроль два грузинські регіони, він розробив нову стратегічну політику щодо України. Згідно з планом, будь-які кроки Києва в напрямку Заходу мали каратися військовою агресією. Мета полягала в тому, щоб відколоти російськомовний схід України й перетворити решту країни на васальну державу на чолі з кремлівською маріонеткою.

Тоді це видавалося фантастикою, абсурдом. Ніхто не вірив, що така політика може бути справжньою. Однак в останні тижні революції на Майдані 2014 року, коли українці вимагали покласти край корупції та зблизитися з Заходом, стало до болю ясно, що Росія налаштована на агресію. Так і сталося: провівши швидку військову операцію, Путін захопив Крим і частину Донбасу. Проте найважливіше те, що йому не вдалося втілити всі свої амбіції — здебільшого через героїчний опір добровольців на сході країни.

Путін прорахувався двічі. По-перше, він сподівався, що Захід мовчки проковтне його агресію проти України, як це трапилося з війною проти Грузії. Спільної, об’єднаної реакції Заходу він не очікував. По-друге, оскільки в його розумінні росіяни й українці були однією нацією, Путін вважав, що російським військам потрібно тільки ввійти в Україну і їх там зустрінуть із квітами. Цього не сталося.

Події в Україні 2014 року підтвердили те, що вже давно говорять ліберальні українські історики: основна відмінність між українцями й росіянами полягає не в мові, релігії чи культурі — тут вони відносно близькі, — а в політичних традиціях. Простіше кажучи, переможна демократична революція майже неможлива в Росії, а життєздатний авторитарний уряд майже неможливий в Україні.

Причина такої розбіжності історична. До кінця Першої світової війни (а у випадку Західної України — кінця Другої світової війни) українські землі перебували під сильним політичним і культурним впливом Польщі. Цей вплив сам по собі був не польським, а радше західним. Як казав гарвардський візантиніст Ігор Шевченко, в Україні Захід був одягнений у польське вбрання. Центральним у цьому впливі були ідеї обмеження централізованої влади, організованого громадянського суспільства та певної свободи зібрань.

Путін, схоже, не виніс жодних уроків зі своїх невдач 2014 року. Він розпочав повномасштабне вторгнення, очевидно, маючи на меті усунути український уряд від влади й пацифікувати країну. Але знову ж таки, російська агресія наштовхнулася на героїчний опір українців і об’єднала Захід. Хоча Путін може вдатися до більшої ескалації, він далекий від військової перемоги, якої так прагнув. Вмілий тактик, але нездалий стратег, він припустився свого найбільшого прорахунку.

Однак цей прорахунок ґрунтується на переконанні, що він воює не з Україною, а з Заходом на українських землях. Цей нюанс вкрай важливо осягнути. Перемогти Путіна можна лише в один спосіб — його переконання, що Україна бореться не сама, а з допомогою Заходу і як частина Заходу, слід перетворити в кошмар наяву.

Як саме це можна зробити — чи за допомогою гуманітарної та військової допомоги, чи прийнявши Україну в Європейський Союз, чи навіть надавши їй свій план Маршалла, — питання відкриті. Важить політична воля дати на них відповідь. Зрештою, боротьба за Україну, як розповідає нам історія, — це набагато більше, ніж просто Україна чи Європа. Це боротьба за те, яким буде світ у майбутньому.

Ярослав Грицак — професор історії Українського католицького університету й автор недавно опублікованої глобальної історії України.

Переклад В. Старка

Русскоязычный перевод статьи здесь.