Зофія Радзіковська, професорка права з Кракова, що пережила Шоа: «Є лише один вихід для світу — світова спільнота має розділити Росію на частини»

Зофія Радзіковська, яка обіймала посаду професора права Ягеллонського університету, розповідає про унікальний досвід допомоги українцям в Кракові, боротьбу з комуністами в Польщі та про власний досвід виживання в умовах геноциду.

Краків — місто, що було однією з єврейських столиць Європи до Другої світової війни, більшість населення якого загинуло в таборі Аушвіц-Біркенау. Сьогодні в єврейської громади Кракова немає ілюзій, хто саме напав на Україну і чим є сучасна Росія. Саме тому з 24 лютого 2022 року Центр єврейської громади Кракова повністю підтримує Україну, ухваливши рішення надавати велику підтримку всім українським біженцям. І це унікальна картина для Європи та світу.

У перший рік війни Центр безпосередньо допоміг понад 200 тис. біженців, з яких більш ніж 98% не є євреями. Він все ще допомагає майже тисячі людей на день. Щодня з 10 до 16 години сотні українських жінок із дітьми та старими приїжджають в Центр, щоб отримати їжу, продукти, одяг, ліки, іграшки, моральну та емоційну підтримку. Там годують, надають житло, психологічну та юридичну підтримку та денний догляд, допомагають із працевлаштуванням, навчають польської та англійської мов і відправляють гуманітарну допомогу в Україну.

Це особливо важливо, тому що багато центрів підтримки українських біженців по всьому ЄС закриваються. Всі вони були відкриті навесні 2022 року, але влітку або восени припинили підтримку. Зрозуміло, чому єврейські громади по всьому світу допомагають українським єврейським біженцям. Але такі місця, як Центр єврейської громади Кракова, унікальні, бо надають підтримку всім українцям навіть через рік після початку війни.

«Центр єврейської громади Кракова допомагає, бо це правильно. Єврейська традиція вимагає, щоб ми вітали гостя-незнайомця, і ми дуже добре поінформовані про ідею “тіккун олам”. Світ — це зламане місце, і ми повинні це виправити. З огляду на це вважаю, що ми в Кракові маємо особливу відповідальність у тому, щоб допомагати. 80 років тому, під час Шоа, євреї в Європі були здебільшого покинуті. Світ був байдужий до вбивства євреїв. Зараз, через 80 років, ми, єврейська громада поруч із Освенцимом, можемо реагувати на страждання інших, ігноруючи їх — або ж навчаючись на тому, що сталося з нами, і не залишаючись байдужими. Ми обираємо допомогти», — каже Джонатан Орнштейн, головний виконавчий директор Центр єврейської громади Кракова.

Зофія Радзіковська, одна із засновниць Центру, — людина-епоха. Видатна юристка, професорка Ягеллонського університету, вона пережила Шоа в Кракові. Стала однією з учасниць Солідарності, редакторкою підпільної антикомуністичної газети, борчинею за права жінок і великим другом України.

В ексклюзивному інтерв’ю для канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) вона розповідає Маргариті Ормоцадзе про підтримку українців з боку Центру єврейської громади Кракова, а також про досвід боротьби за життя й свободу під нацистським і комуністичним режимами в Польщі.

М.О.: Центр єврейської громади Кракова надає велику матеріальну й моральну підтримку українцям з першого дня російсько-української війни. Ви, як одна з засновниць єврейської громади Кракова, робите щось особисто на підтримку України?

З.Р.: Центр єврейської громади Кракова багато допомагає українцям. Особисто я брала участь у зборі грошей, і мій син двічі передавав велику пачку одягу та інших речей у Центр. А також я закриваю рот ненависнику України у Фейсбуці, якщо це вважається допомогою.

М.О.: Чи не могли б Ви детальніше описати свої враження від того, що відбувається в Україні? З огляду на Ваш життєвий досвід чому люди повинні піклуватися про Україну й підтримувати її?

З.Р.: Я вважаю, що рашисти чинять злочини проти людяності в Україні й вживають ті ж слова, що й Гітлер проти євреїв, позбавляючи їх права на існування. Світ повинен підтримувати Україну й зупиняти орків, щоб вони не могли пробувати атакувати інші країни. А злочини повинні бути покарані!

М.О.: Якою Ви бачите роль Польщі в долі українських біженців?

З.Р.: Більшість поляків і сама держава підтримують і приймають українців. Проте є ті, хто слухає російську пропаганду. Я думала, що всі розуміють пропаганду. Наприклад, у Польщі російська пропаганда каже, що треба згадувати події на Волині й що біженці мають у Польщі деякі привілеї порівняно з польськими громадянами.

М.О.: Яка Ваша відповідь тим євреям, яким важко співчувати українцям через Шоа?

З.Р.: Євреям я пояснюю, що Путін відмовляє Україні в будь-якому праві на існування, як Гітлер євреям, використовуючи навіть ті самі слова. Президент України — єврей за походженням.

М.О.: Чому Росія розпочала цю страшну війну проти України?

З.Р.: Росія — це монстр. Вони не європейці, вони вбивці, орки. Люди там раби, вони не розуміють, що таке вільна людина. Вони були рабами, які зробили інших рабів.

Я чула промову Путлера перед війною. Він виступив по телебаченню перед усім світом і зрікся українців, як колись Гітлер зрікався євреїв. Путлер абсолютно схожий на Гітлера.

Я думаю, що є лише один вихід для світу — світова спільнота має розділити Росію на частини.

Про Шоа в Кракові

Напередодні Другої світової війни в Польщі жило понад 3,3 млн євреїв. Майже 90% з них були вбиті в Шоа, що івритом означає «катастрофа». Це масове знищення невинних людей нацистським режимом лише за ознакою єврейства в неєврейському світі називають грецьким словом Голокост, що означає «всеспалення».

Багато хто з самих євреїв не використовує грецької назву, а каже «Шоа». Сама Зофія, яка втратила в Аушвіці батька, теж називає трагедію європейського єврейства словом Шоа.

М.О.: Ви пам’ятаєте життя в Кракові до Шоа?

З.Р.: Я народилася в Кракові 1935 року в краківській єврейській родині. Жили ми не в єврейському районі Казімєж, а в центрі міста, на вулиці Крупничій біля парку Планти. Мій батько Іцхак Мельцер був майстром виробів із хутра, у нього був власний цех. Моя мати Сара Мельцер працювала в магазині товарів для стоматологів. У нас було гарне життя.

М.О.: Які стосунки були між поляками та євреями до 1939 року?

З.Р.: Хоча я й була дитиною, але вважаю, що стосунки між євреями й поляками були досить хороші. Тому що в моєї мами було багато знайомих клієнтів, як євреїв, так і не євреїв, просто дантистів. Вона не була власницею магазину. Його власник поїхав до Австралії перед війною й залишив їй усе. Завдяки польським знайомим мама змогла зберегти в часи Шоа частину нашого майна.

М.О.: Ви пам'ятаєте перші дні війни Другої світової війни? 

З.Р.: Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 року о 4 годині ранку. Це схоже на те, як росіяни почали напад на Україну — о 4-тій ранку.

У 1939 році, коли Німеччина прийшла в Краків, німці забрали в нас все. Але моя мама попросила знайомих поляків взяти її товар та деякі речі, аби він залишився для неї. Після війни вона навіть змогла повернути щось з товару.

Пам'ятаю, до нас приходив хтось із тодішніх органів управління Краковом. Тато сказав нам, що ми повинні залишити нашу квартиру. Як я розумію, ми були в хорошій ситуації, тому що нашу будівлю забрала армія. Прийшов офіцер, і дав батькові цілі два тижні, щоб виїхати.

Пам'ятаю, коли прийшли люди, вони забрали все з нашої квартири. Останнє, що вони забрали, — мого маленького велосипеда. Я жодного разу не користувалася цим велосипедом. Вся квартира була порожня. Це була дуже неприємна ситуація.

Я бачила свого дідуся востаннє. Його звали Вовк, він приїхав з моєю тіткою. Другій тітці вдалося втекти на схід, а у Львові їх забрали росіяни. Вивезли на схід і там тітка вижила, в Казахстані чи Узбекистані. Вони повернулися в Польщу 1946 року.

Мама встигла зробити кілька польських документів з польськими іменами. Вона змінила своє ім'я на Юзефа Літефка. З цими документами ми знайшли кімнату в Кракові. Тоді це було передмістя Кракова, і ми почали жити в цій кімнаті.

Мій батько не міг бути зі мною, бо він був у таких обставинах, як і всі євреї в Польщі. З хорошими документами ми, жінки, могли видавати себе за польських християн. Але мій батько не надто міг прикидатися через обрізання. Тому він знайшов інше місце для життя, ми не знали, де саме. Ми зустрічалися з ним двічі, до створення Краківського гетто.

М.О.: Будь ласка, поясніть, чому краківські євреї пішли в гетто, а Ваша родина — ні?

З.Р.: Вони [нацисти] створили гетто для євреїв 1941 року. Тоді мої батьки ухвалили рішення. Батько вирішив піти в гетто, бо старі євреї сказали нам йти в гетто. Тоді ніхто не боявся гетто та розумів під ним дещо інше. Розумієте, це була наша історія. У старих містах Польщі та інших країн Європи завжди було гетто. Особливе місце для євреїв, єврейський район. Перше гетто було створене в Римі тисячі років тому. Це було місце не для вбивства, а для життя поза польським суспільством, в єврейській громаді. Ніхто не розумів, що 1941 року це буде щось інше. Люди боялися більшовиків, а не гетто.

Але моя мама, маючи інтуїцію і сміливість, вирішила, що ми з нею залишимося на вулиці. Ми добре виглядали. Я була білявкою. Ми добре говорили польською. Ходили до церкви, причому до такої ж, як і всі в селі.

І все це мало допомогло, бо якось пізно ввечері до нас прийшов поліціянт. Він знав, що ми євреї, і мав відвезти нас в Гестапо. Це був 1942 чи 1943 рік. Зрештою мати віддала поліціянтові ювелірні прикраси — по них він і прийшов. Через деякий час він повернувся з тією ж історією. Він навіть взяв моє дитяче покривало, сказавши, що воно потрібне його дітям.

М.О.: Ви зрозуміли, що шантажист буде повертатися?

З.Р.: Так. Після другого його приходу до нас мама була готова тікати. Вона розуміла, що ми повинні тікати. Вона знайшла кімнату в іншому місці, в Новій Гуті. Зараз це район Кракова, а тоді це було село. В кожному разі, я там навіть ходила до школи.

У Новій Гуті ми жили до 1945 року, поки не прийшла Червона армія. Звичайно, радянська армія витіснила німців і звільнила нас. Нам більше не потрібно було ховатися.

М.О.: Що сталося з Вашим батьком Іцхаком? 

З.Р.: Після війни я вважала, що мій батько повернеться. Мати шукала його по всіх установах. Потім якісь люди прийшли до моєї мами і сказали, що мого батька вбили в Аушвіці.

Після цього я вивчала історію Краківського гетто. Гетто в Кракові було ліквідовано 1943 року. Людей, які можуть працювати, відправляли в табір Плашув. Табір Плашув ліквідували 1944 року. А останній транспорт з Плашува був до Освенцима. У цьому транспорті був, мабуть, і мій батько.

Мама сказала мені, що тато не повернеться, і нам більше не треба його чекати.

М.О.: Як склалася доля Вашої мами після цього? 

З.Р.: Через деякий час мама зустріла чоловіка, який прийшов з польської армії. Він був зі Львова, втратив там свою родину, бо росіяни забрали його на схід, а сім'я залишилася у Львові і була вбита. Він служив у Червоній армії, а потім у Війську Польському. Він закохався в мою матір і взяв мене за дочку. У нас знову з'явилася повна сім'я, а 1950 року народився мій брат Адам.

Час після Другої світової війни

М.О.: Що відбувалося з євреями в Кракові одразу після Другої світової війни?

З.Р.: Деякі люди поверталися в Краків із місць, де в них були схованки. З СРСР повернулося 946 осіб. Тож у Кракові були різні групи тих, хто вижив, без єдиної організації. Це були релігійні збори, присвячені Шабатам та єврейським святам. Ми проводили зустрічі у Казімєжі на Пурим, Песах та інші святкування в синагозі Рему (одна з найстаріших синагог Польщі й одна з 10 вцілілих у Шоа синагог у краківському районі Казімєж — прим. авторки).

У 1950 році була створена організація — Громадсько-культурне товариство польських євреїв. Це була організація меншості, яка мала працювати під наглядом міністра міжнародних справ.

Лише після падіння комуністичного режиму була створена організація «Діти Голокосту». Це не дуже добра назва, бо стався не Голокост, а Шоа. Івритом це називається Шоа. Голокост — це досить неправильне розуміння того, що сталося.

У нас було багато зустрічей, і ми як свідки Шоа мали говорити про те, що сталося. Тільки тоді я стала членом кегіли — єврейської громади Кракова. Я стала вірянкою, але не в ортодоксальному розумінні юдаїзму. Я пройшла консервативну бат-міцву (ритуал посвячення для єврейських жінок — прим. авторки), під час якої я читала Тору в синагозі Темпель (консервативна синагога у Кракові — прим. авторки).

М.О.: Як склався Ваш шлях після війни?

З.Р.: Під час війни я була католичкою. Як усі діти, я сприймала все це серйозно. Але моя мама була мудрою жінкою. Вона віддала мене в школу івриту в Кракові. Це була школа Тарбут, сіоністська школа, а не релігійна. Через тиждень я пішла з церкви, відійшла від релігії. Я втікаю від будь-якої релігії. У школі ми вивчали Танах, це було схоже на хедер — традиційну релігійну школу, яка навчала єврейських дітей століттями. Але ми не розуміли ані слова. Ми були дітьми з нерелігійних родин, які вижили в Шоа. Коли хтось із нас починав протестувати проти вивчення Танаху, вчитель сказав: «Вам не треба вірити. Проте ви повинні це знати».

І ось я, дитина, кажу собі: «Добре, я не повинна вірити в це, я не повинна вірити ні в якого Бога». Так я дуже швидко стала атеїсткою. Можете собі це уявити? Після одного тижня в школі!

Я навчалася в цій школі лише два роки, але цього було достатньо. Мені подобаються почуття сіоністів й відчуття того, що таке бути євреєм і пишатися цим, ніколи цього не боятися. Тому я вирішила поїхати в Ерец-Ісраель. У нас також була організація під назвою «Га-Шомер га-Цаїр» для молодих скаутів, як-от єврейських соціалістів. Це були сіоністи-соціалісти. Всі ми були скаутами, і всі були готові їхати в Ерец.

М.О.: Чому Ви залишилися в Польщі?

З.Р.: Через два роки школу закрили. Це був 1950 рік, пік сталінізму. Тоді комуністична влада Польщі вже розірвала стосунки з Ізраїлем, і всі, хто називалися сіоністами, були для них ворогами. А нашу школу, як сіоністську, закрили.

Збереглося багато єврейських шкіл, особливо в Нижній Сілезії, але не моя школа. У всякому разі, двох років мені вистачило — вони сформували мене на все життя. Тоді я попросила в батьків паспорт для Ізраїлю. У ті часи наші паспорти були в руках міліції.

М.О.: Чому Ваші паспорти були в поліції?

З.Р.: Це була комуністична країна, не незалежна, а залежна від Радянського Союзу. Сталінський час. Офіцери вирішували, хто може отримати паспорт, а хто ні. Батькові відмовили. Чому нам відмовили — не знаю. Кажуть, що через безпеку країни. Чому наші паспорти якось суперечили комуністичній партії — я не знаю.

Я ходила у звичайну школу, потім в університет, розвивалося моє життя, і я більше не емігрувала. У мене є університет і мої друзі.

М.О.: Як Ви обрали свою професію?

З.Р.: Спочатку я вивчала східну філологію. Вивчала її лише тому, що мій друг ходив на цю спеціальність. Я закінчила філологічний і тоді пішла здобувати юридичну освіту. Я закінчила докторську, і для мене вона була дуже серйозною працею — я не фліртувала з докторською.

Після університету я стала академічним викладачем на більш ніж 30 років. Викладала кримінальне право та логіку в Ягеллонському університеті. Думаю, що з усіх подій цих років важливо згадати, що я вижила в березні 1968 року.

Радянська антисемітська кампанія 1968 року

М.О.: У березні 1968 року в радянській Польщі пройшла антисемітська кампанія. Завдяки чому Ви врятувалися?

З.Р.: Це сталося після Шестиденної війни в Ізраїлі 1967 року, коли Ізраїль розбив армію Єгипту, Сирії, Йорданії та інших країн-друзів СРСР. Тоді всі комуністичні країни,  пов’язані з Радянським Союзом, почали розривати дипломатичні відносини з Ізраїлем. Комуністична пропаганда казала, що Ізраїль був агресором. Хоча насправді армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Іраку та Алжиру створили військову коаліцію і почали блокувати Ізраїль. (Як і зараз російська пропаганда каже, що агресором є Україна, хоча насправді це рф атакує Україну — прим. авторки).

Хоча польські комуністи не мали зв'язку з Ізраїлем, прорадянська влада Польщі сказала, що винні польські євреї. Тоді писали й казали, що в поляків лише одна Батьківщина, а якщо євреї хочуть їхати в Ізраїль, то хай їдуть. Раптом кожному єврею видають паспорти!

Вперше це сталося 1956 року, коли Польща попросила вилучити всіх євреїв з армії, поліції та уряду. У 1968 році історія повторилася. Процедура була дуже принизлива. Це був квиток в один кінець. Уряд надав дуже обмежений список усього, що ви можете взяти з собою. Але я сказала, що це моя країна і моє місце. Хто може сказати, що я повинна кудись піти?

Я вже працювала в Ягеллонському університеті, і там ні до кого погано не ставилися. Я працювала над докторською дисертацією, вийшла заміж і вже йшла сімейним шляхом. Я не хотіла їхати з Польщі.

М.О.: Що відбувалося з польським суспільством? 

З.Р.: Була жахлива антиізраїльська пропаганда. Також у той час повстали студенти по всій Європі: у Франції, Німеччині, скрізь. Вони повстали проти буржуазії. Ми теж бунтувалися, але проти цензури.

Розкажу історію того часу. У театрі в Варшаві йшла вистава Адама Міцкевича «Дзяди». Дзяди — дуже давній обряд під час похорону, коли люди приносять щось на могилу і споживають там. Для Сходу це було досить політична річ, бо це історія про підпільну організацію студентів у Вільнюському університеті й про те, як їх переслідували. У «Дзядах» було багато чого поганого про царя. Це було божевілля, але посол СРСР протестував проти вистави за цим твором. Театр був змушений зняти «Дзядів», і у відповідь студенти в Польщі повстали.

М.О.: Як проходили страйки?

З.Р.: Студенти виходили на вулицю. Страйкували всі університетські міста. У Варшаві страйк почався 8 березня, в Кракові — 20 березня. Також страйкував Ягеллонський університет. Я вже працювала там науковим працівником.

Страйк закінчився тим, що приїхала поліція з газом і розігнала студентів, були арешти. Ще три дні ходити по центральному краківському парку Планти було неможливо через розпилений у повітрі газ.

Поліція прийшла й до нас на кафедру, запитала, де ми були в ті дні страйків. На всій юридичній кафедрі Ягеллонського університету запитали лише двох осіб, саме з єврейськими іменами — професора Вальденберга і мене. Я була на своєму місці, і студенти підтвердили, що це правда. У мене було алібі. А професор Вальденберг був на якійсь конференції під Краковом. Отже, у Кракові нікого не притягнули до відповідальності.

Але були місця в Польщі, де студенти страйкували, й закінчилися страйки не дуже добре. У Варшаві, в Катовіце люди втратили роботу, особливо в редакціях журналів, в університетах. Багато хто вважав, що вони повинні покинути країну, і дуже розумні інтелектуали емігрували. 20 тис. людей виїхали з Польщі. Я вважаю, що через це багато чого було втрачено для Польщі.

М.О.: Коли Ви стали членом «Солідарності», і що найголовніше винесли з перебування в цій організації?

З.Р.: Йшов 1980 рік. Так само, як і зараз, була дуже тепла пора навколо Нового року. А після цього настала страшна зима. «Солідарність» народилася в страйку. Спочатку був Люблін, потім Гданськ та інші міста. Третина Комуністичної партії Польщі стали членами «Солідарності».

Я редагувала підпільну газету — це був мій спосіб боротьби. До Польщі прийшла надія. А 1989 року ми отримали вибори, і я вперше приїхала в Ізраїль.

Ми не знаємо напевне, але, мабуть, СРСР хотів навести порядок з цією контрреволюцією. Чехословаччина, Угорщина, Німеччина. Але Польща вирішила, що росіяни нам не потрібні. Ми вирішили, що ми боремося.

Так саме боротьбу обрала й Україна. У цій боротьбі ми на вашому боці, і ми віримо у вашу перемогу.

Маргарита Ормоцадзе 
Маргарита Ормоцадзе є співзасновницею/продюсеркою проєкту «Слово Праведника» (Word of the Righteous), який розповідає про доблесть українців, які рятували євреїв по всій Україні під час Голокосту.