«Східна акція» ОУН(б) та антиєврейське насильство влітку 1941 р.: випадок Смотрича і Купина

«Очищення терену від ворожого елементу»: погляди ОУН(б) на єврейську меншину, 1940–1941 рр.

Більшість дослідників солідарні у тому, що ставлення українських націоналістів до єврейської меншини почало радикалізуватися після 1933 р. [1]. Цей процес інтенсифікувався на початковому етапі Другої світової війни та під час внутрішньої кризи в самій ОУН. Остання призвела до розколу й оформлення впродовж 1940–1941 рр. двох окремих організацій (ОУН(м) та ОУН(б) відповідно). Для ОУН(б) це був період жорсткої політичної боротьби зі своїми конкурентами, а також активної підготовки до сподіваного військового конфлікту між нацистською Німеччиною й Радянським Союзом, який розглядався як поштовх до початку «українського державного будівництва». Принаймні з кінця 1940 р. діяльність ОУН(б) була зосереджена на перспективах наближення цієї війни [2].

Орієнтиром ставлення ОУН(б) до єврейської меншини в цей період вважають фрагмент із постанов ІІ Великого збору у квітні 1941 р.: «Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог» [3]. Цитований фрагмент чітко вказує на завершення процесу рафінування деперсоніфікованого образу євреїв як суцільних прибічників радянського режиму і російського імперіалізму. Водночас декларувалося негативне ставлення до єврейських погромів як деструктивних та інспірованих ззовні. Показово, що саме це стало приводом для висміювання з боку політичних конкурентів з ОУН(м) – мовляв «жидівський уряд» Радянського Союзу не може вести «протижидівської пропаганди» [4]. Вони представляли появу цього фрагмента результатом інсинуацій одного з провідних членів ОУН(б) Ріка Ярого – «жидівського покруча Яриго», – який, мовляв, «в містерний спосіб хоче врятувати своїх семітських братів від неминучого, остаточного погрому в СССР» [5].

Для кращого розуміння змісту постанов ІІ Великого збору варто розглянути їх у контексті настроїв, що побутували на той час у середовищі активу ОУН(б). Попри твердження представників ОУН(м), немає жодної інформації про причетність Ярого до їх формулювання. Натомість найактивнішу участь у цьому взяли молоді українські націоналісти Іван Мітринга, Ярослав Стецько, Дмитро Мирон та Ярослав Старух [6]. Принаймні троє з них детальніше окреслили своє ставлення до єврейської меншини в роботах, опублікованих упродовж 1940–1941 рр.

Мітринга в опублікованому у 1940 р. тексті «Наш шлях боротьби» розглядав євреїв як «внутрішніх ворогів» та не мав сумнівів у тому, що вони чинитимуть опір побудові Української держави [7]. Він пропонував дискримінаційну політику щодо етнічних меншин у майбутній Українській державі – «явно неукраїнський елемент» мав би перебувати на найнижчому соціальному щаблі: «Цей елемент, якщо буде жити в Україні й працювати на дозволених відтинках життя українського народу, буде мати право на українській землі до заробітку, який влада українського народу визнає справедливим» [8]. Згадуючи про єврейську меншину, Мітринга зазначав, що «то питання треба буде нам розв’язати окремим порядком» [9].

У тому ж 1940 р. Д. Мирон опублікував свій знаковий текст «Ідея і чин України». Як і Мітринга, він обстоював потребу «очистити українську землю від зайшлого, ворожого Україні, чужо-національного елементу окупантських держав: поляків, москалів, мадярів, румунів і жидів» [10]. Конкретно про єврейську меншину цей автор висловився так: «Проти жидів не ведемо спеціяльної боротьби. Жидів будемо поборювати, як знаряддя ворожих окупантських держав, а зокрема як носіїв і захисників більшовицького гнету і розсадників комуністичної доктрини» [11].

Я. Стецько у тексті «За зміст державного життя», написаному в цей же період, насамперед запевнив, що влада майбутньої Української держави «у відношенні до нац[іональних] меншин не вестиме екстермінаційної політики, забезпечуючи їм культурний, господарський розвій в межах інтегральности й суверенітету Української Держави» [12]. Подібну тезу він озвучував наприкінці 1930-х рр. [13]. Водночас Стецько розділив національні меншини на чотири категорії: 1) прихильні; 2) ті, які здійснюють боротьбу проти окупантів, але неприхильно чи байдуже ставляться до створення Української держави; 3) власне поневолювачі; 4) «спомагаючі окупантів». Він відніс євреїв до останньої категорії. Не зовсім зрозуміло, як розроблена ним ієрархія мала узгоджуватись із наступним пасажем, майже ідентичним до того, що писав Д. Мирон: «Поставу Української Держави до національних меншин визначать вони самі своєю поведінкою у час національної революції й у період закріплювання держави» [14]. Якщо етнічним меншинам дійсно планували надати шанс довести свою лояльність, то жодного слова про те, яким чином це буде втілено на практиці, не пролунало.

Тексти Я. Стецька та Д. Мирона не лише відображали їхні особисті переконання, а й формували ідейний клімат у середовищі ОУН(б). Після ІІ Великого збору підготовка активу ОУН(б) до сподіваного військового конфлікту набула ще більшого розмаху [15]. Відомо, що Я. Стецько був серед тих, хто у травні 1941 р. розробляв інструкції «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Останні були покликані регламентувати діяльність ОУН(б) після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз. У їх підготовці взяли участь також С. Бандера, Р. Шухевич та С. Ленкавський [16]. У цих інструкціях ієрархію етнічних меншин було спрощено до «приязних» і «ворожих». Євреїв віднесли до останніх поруч із поляками й росіянами. Серед іншого, передбачалась їхреєстрація, ізоляція, усунення з майже усіх посад та інші дискримінаційні заходи (включно зі стратою за найменших підозр у саботажі чи лояльності до радянського режиму) [17]. У процесі «очищення терену від ворожого елементу» рекомендувалося таке: «в часі хаосу й замішання можна дозволити собі на ліквідацію небажаних польських, московських та жидівських діячів, особливо приклонників большевицько-московського імперіялізму» [18]. Поза сумнівом це означало, що «українське державне будівництво» мало супроводжуватися масовим насильством щодо етнічних меншин із застосуванням принципу колективної відповідальності. «При цьому однак мусимо пам’ятати, – вказувалося в інструкції, – що існують чинники, які як головна підпора сили НКВД та совітської влади в Україні мусять бути при творенні нового революційного ладу в Україні унешкідливлені. Такими чинниками є: … 2. Жиди, так індивідуально, як і національна група» [19]. У середовищі ОУН(б) це розглядали як запоруку вдалої реалізації планів зі  створення Української держави і знешкодження потенційних супротивників цього процесу.

«Погане, брудне й жидівське»: діяльність похідних груп ОУН(б)

Ударною силою здійснення «українського державного будівництва» на територіях, що до вересня 1939 р. були частиною Радянської України, стали похідні групи. Ідею їх створення Провід ОУН(б) висунув у кінці 1940 р. [20]. Після початку війни між нацистською Німеччиною й Радянським Союзом вони мали просуватися одразу за лінією фронту, формувати органи місцевої влади, займатися націоналістичною пропагандою, організовувати мережу ОУН(б) та масово залучати до неї місцеве населення. Засвідчивши таким чином масову підтримку своєї діяльності, ОУН(б) сподівалась на визнання Української держави з боку нацистської Німеччини.

Необхідні кадри для формування похідних груп підбиралися серед українських націоналістів на території генерал-губернаторства від початку 1941 р. [21]. Для цього у Кракові створили Планувальний осередок похідних груп ОУН(б) у складі Василя Кука, Романа Малащука та Зенона Матли. Останні призначили керівництво груп, сформували їх чисельний склад, маршрути, конкретні місця прибуття для кожного учасника та функції, які вони мали виконувати [22]. Залежно від визначених функцій підібрані кадри направляли на відповідні вишколи. Особливу увагу звертали на вивчення російської мови, радянської літератури, специфіки державного устрою Радянської України та побуту місцевого населення [23]. Відомо, що принаймні Стецько особисто зустрічався з майбутніми учасниками похідних груп. Серед іншого він наголошував їм: «Жити у нашій національній державі зможуть тільки ті, хто визнаватиме наші традиції, культуру, мову і дотримуватиметься наших законів» [24].

Всього сформували три похідні групи: 1-шу Північну – на Перемишльщині, 2-гу Середню – на Холмщині та 3-ю Південну – на Лемківщині. Кожна з них отримала окремий розпізнавальний знак: стрічку або нитку відповідного кольору, малопомітно вшиту в одяг. Також визначено загальний пароль для зв’язку між учасниками похідних груп: «Куди Бог провадить?» – «Там, де стовпи небо підпирають» [25]. Загальна чисельність – близько 700 осіб [26].

Найрезультативнішою виявилась діяльність 3-ї Південної похідної групи ОУН(б) (далі – ППГ). Вона також найкраще відображена у мемуарній літературі [27]. Відповідальний за її формування – окружний провідник ОУН(б) на Лемківщині Тиміш Семчишин («Мирослав Річка»). Він склав відповідні списки та визначив провідників роїв (ройових). Кістяк ППГ забезпечили члени Куреня молоді при Українському допомоговому комітеті в Сяноку – легальної молодіжної структури, яку очолював той же Семчишин [28]. У травні 1941 р. він отримав із Кракова 10 екземплярів інструкції «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», які розіслав своїм підлеглим і особисто контролював процес їх вивчення. За 2–3 дні до нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз Семчишина повідомили про призначення провідником ППГ [29].

На початку чисельний склад ППГ становив 300 осіб, однак досить швидко зменшився до 200 [30]. Учасники ППГ були розбиті на рої по 5–12 осіб у кожному. Після прибуття до місць призначення із них формувались обласні, окружні та районні проводи ОУН(б) [31].

Впродовж двох тижнів після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз ППГ пройшла через усю Східну Галичину до Тернополя. Тут вона затрималася на кілька днів. Підсумовуючи результати діяльності за цей час, Семчишин серед функцій своїх підлеглих визначив «ліквідацію шкідливих і ворожих елементів (енкаведистів, сексотів, жидів, поляків, москалів)» [32]. Тоді ж їм надали детальніші інструкції щодо дій у цьому напрямку. «Ми одержали право нагороди за добрі вчинки й кари за переступи супроти Нації», – відзначав у своїх мемуарах ройовий Микола Сидор [33]. Активна фаза діяльності ППГ мала розпочатися лише після переходу старого польсько-радянського кордону по річці Збруч [34]. Коли група перебувала в Тернополі, вона отримала перші відомості про ситуацію за Збручем – на території щойно окупованої Кам’янець-Подільської області. В «Інформативному листку» ППГ занотовані інертність місцевого населення, а також антисемітські настрої: «До жидів чують ненависть, але немає ніякої там реакції» [35]. Це контрастувало з подіями в Західній Україні, якою влітку 1941 р. прокотилася хвиля антиєврейського насильства, у тому числі в населених пунктах, через які пролягав маршрут ППГ, – Добромилі, Самборі, Дрогобичі, Стрию, Рогатині, Бережанах, Тернополі тощо [36].

У Тернополі відбулося остаточне укомплектування тих роїв ППГ, що мали відбути до місць свого призначення (зокрема рою К1 під проводом Миколи Козака). 15 липня 1941 р. він вирушив у напрямку Кам’янця-Подільського [37]. «По дорозі вступав рій К1 на села, влаштовував віча, ліквідовував НКВД-истів та іншу наволоч, що сейчас продовжує», – звітував Козак пізніше [38].

Про враження українських націоналістів від перебування на території Кам’янець-Подільської області можна висновувати з нотаток однієї з учасниць ППГ: «Волочиська роблять на нас погане враження. Знищене жидівське й брудне містечко» [39]. Залишений нею опис наступного пункту маршруту, міста Проскурів, був аналогічним: «Погане, брудне й жидівське. Навіть не хочеться в ньому задержуватись» [40]. Згідно з інструкціями «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», учасники ППГ спостерігали за настроями місцевого населення з метою виявлення точок дотику, використовуючи які, можна було б поширювати серед них націоналістичну пропаганду. Спершу це було нелегке завдання. Місцеві ставилися до них із недовірою, вважали за поляків чи навіть німців, які вміли розмовляти українською. Для того, щоб переконати їх у протилежному, довелося витрачати чимало часу [41]. У своїх звітах учасники ППГ також фіксували ставлення місцевого населення до євреїв. Наприклад, про настрої у Проскурівському районі читаємо: «Селяни зненавиділи жидів і як джерело цілої біди вказують на жидів. Коли був голод жиди по містах мали хліб. Люди тішаться, коли німці розстрілюють жидів» [42]. Щодо настроїв у Волочиському районі вказувалось: «По селах жидів нема, зате по містах є і ці відгрожуються, що ще [будуть] купатися в українській крові, тому населення в деяких місцевостях р[айо]ну Волочиськ навіть не спить дома, боїться жидів» [43]. В звіті про ситуацію у Фельштинського району знаходимо наступний фрагмент: «Дещо пригноблює їх вічна стрілянина на полях і жиди. Згодом на домагання села зроблено маленьку чистку жидо-комуни. Пізніше селяни, головно жінки, жалували, що ще мало… Слаба ненавість до москалів і поляків, а вістря звертається головно проти жидів» [44]. У цьому районі діяв рій А1 під проводом Сидора. У своїх мемуарах він значну увагу приділив опису відносин із місцевою єврейською громадою і навіть детально розповів про вбивство одним євреєм, якого називає Соломоном Мойсейовичем, іншого, Мотя Довгого, мовляв, через помсту за співпрацю останнього з радянським режимом [45]. Українські націоналісти нібито були проти таких убивств і навіть присудили Соломону Мойсейовичу  покарання – 25 буків [46]. Про власну участь у здійсненні «маленької чистки жидокомуни» він цілком у дусі повоєнного націоналістичного наративу не написав ані слова. Натомість у свідченнях фельштинської єврейки Еті Цалевич перебування у містечку «поліцейського підрозділу із західних українців» (як вона називає новоприбулих українських націоналістів) описане зовсім по-іншому. За її словами, у Фельштині вони пограбували і вбили кілька єврейських сімей. Цалевич стала очевидицею вбивства сім’ї Букієвкерів: батька та двох синів розстріляли поблизу їхнього будинку, а матір поранили [47].

Члени ППГ довго не затримувалися на території Кам’янець-Подільської області. Вже 24 липня 1941 р. вони мали бути під Вінницею [48]. Крайовий провід ОУН(б) у Львові формував та надсилав услід за ППГ додаткові рої. Один із них очолив Володимир Зброжик-«Болотов» [49]. У м. Чортків Тернопільської області він отримав від спеціально створеної ОУН(б) структури блакитно-жовті прапори, нарукавні пов’язки, харчі, гроші, а також озброєну охорону. 19 липня 1941 р. рій прибув до Кам’янця-Подільського, де Зброжик обійняв посаду обласного провідника ОУН(б). Ознайомившись із ситуацією в місті, українські націоналісти звітували про етнічний склад місцевого населення так: «60 % – жиди, 20 % – помосковщені українці, 10 % – добрі українці, 10 % – москалі» [50]. 21 липня 1941 р. до Кам’янця-Подільського прибув рій К1. Його керівник Козак змінив Зброжика на посаді обласного провідника ОУН(б) [51]. Насамперед вони почали здійснювати активну пропагандистську кампанію. Місцевий українець Іван Марунчак свідчив про перші дні нацистської окупації Кам’янця-Подільського так: «Побачив я і там величезну кількість гасел як, наприклад: «Хай живе Степан Бандера», «Хай живе самостійна соборна Україна», «Слава українським націоналістам», «Хай живе Адольф Гітлер – визволитель від більшовизму» [52]. Українські націоналісти отримали від німецької окупаційної адміністрації дозвіл на формування обласної управи та міліції. Комендантом обласної міліції було призначено Зброжика. Ще кілька десятків прибулих вступили на службу до міліції або інших структур у Кам’янці-Подільському [53]. Зрештою, ОУН(б) досить швидко вдалося поширити свою діяльність на всі південні райони Кам’янець-Подільської області. У районних центрах та селах українські націоналісти пропагували ідею української державності, формували органи місцевої влади, зокрема відділи міліції [54]. Серед іншого це допомогло їм вдало поборювати політичних конкурентів із ОУН(м), які теж намагалися поширити на цей регіон свої впливи.

Ще під час руху в ППГ почали виникати перші непорозуміння з нацистською окупаційною адміністрацією [55]. Через це українські націоналісти відклали реалізацію низки своїх ініціатив. Наприклад, військовий референт ППГ Методій Павлишин – «Віктор Лісовський» свідчив, що спершу до його обов’язків належало формування з числа місцевих добровольців так званих «Січей» на районному, окружному та обласному рівнях. У них вбачали зародок майбутньої української армії. Перебуваючи у Тернополі, в липні 1941 р. Павлишин отримав нове розпорядження – «Січі» не формувати, оскільки німці не визнали Українську державу і заборонили створення будь-якої армії [56]. Попри це, на території Кам’янець-Подільської області учасники ППГ під назвою «Січ» створювали формування із суто міліцейськими функціями [57]. Зрештою, і самих активістів ОУН(б) місцеве населення часто називало просто січовиками [58]. Пізніше ці суперечності лише посилися. У Кам’янці-Подільському українським націоналістам заборонили друкувати літературу і здійснювати пропагандистську діяльність загалом. Від них очікували допомогу під час збору врожаю [59]. Козак вже 29 липня 1941 р. передбачав, що їм доведеться покинути територію Кам’янець-Подільської області і звертав увагу на потребу активніше формувати організаційну мережу [60]. 5 серпня 1941 р. по 17-й армії видано таємний наказ, згідно з яким необхідно було завадити проникненню українських націоналістів на території східніше Збруча. Їх належало затримувати і негайно передавати в розпорядження відділу 1С [61]. У Кам’янці-Подільському діяльність активу ОУН(б) припинили через місяць після його прибуття до міста [62].

Активність ОУН(б) у південних районах Кам’янець-Подільської області співпала у часі з початковим етапом реалізації Голокосту. 26–28 серпня 1941 р. у Кам’янці-Подільському особовий склад штабної роти вищого керівника поліції та СС «Росії-Південь» й 320-го поліцейського батальйону розстріляв 23 600 місцевих і депортованих з Угорщини євреїв. Це було наймасштабніше масове вбивство на той час. В історіографії Голокосту воно вважається таким, що ознаменувало перехід до цілковитої екстермінації єврейських общин [63]. Очевидно, його продовженням стало масове вбивство близько 250 угорських євреїв в Оринині [64]. 30 серпня 1941 р. той же 320-й батальйон убив 2 200 євреїв у Миньківцях, а наступного дня – ще 380 у Великому Жванчику та Сокільці [65].

У період здійснення цих масових убивств актив ОУН(б) вже витісняли з території Кам’янець-Подільської області. Характерно, однак, що вбивства в Кам’янці-Подільському, Оринині, Миньківцях та Великому Жванчику відбувалися за участі місцевих колаборантів, передусім тих, хто служив у відділах міліції [66].

«Спеціального наказу про знищення євреїв вищий провід ОУН не давав»: антиєврейське насильство у Смотричі та Купині

У Кам’янець-Подільській області учасники ППГ відчували значний брак людей. Задля кадрового підсилення їм на допомогу продовжували надсилати активістів ОУН(б) переважно з Тернопільської області [67]. У липні 1941 р. велика група таких активістів прибула до Кам’янця-Подільського. У її складі був 27-річний Володимир Балацко, вчитель з Товстенського району. У серпні 1948 р. його заарештували радянські спецслужби. Під час допитів він детально розповів про те, чим займався влітку 1941 р., коли отримав посаду районного провідника ОУН(б). Разом із четвіркою підлеглих – Іваном Лесівим, Дмитром Антошківим, Тимком Свинарчиним та Олексою Федоришиним –  він виїхав до райцентру Смотрич, що на північ від Кам’янця-Подільського. Після прибуття вони провели збори місцевого населення, сформували районну управу та відділ січовиків на чолі з Костянтином Ціхоцьким. До «Січі» вступило й двоє новоприбулих – Свинарчин і Федоришин. Натомість Лесів та Антошків стали пропагандистами, що мали на меті організовувати місцеву владу у сільській місцевості Смотрицького району [68]. Через деякий час обласний провідник ОУН(б) Козак повідомив Балацка про наростання конфлікту з нацистською окупаційною адміністрацією й початок арештів українських націоналістів. Після цього він почав приділяти значно більше уваги формуванню конспіративної мережі ОУН(б) та залученню до неї місцевих жителів [69].

Наприкінці липня 1941 р. Балацко повернувся до Смотрича після поїздки в сільську місцевість і застав у містечку боївку СБ ОУН(б) у складі п’яти осіб. Комендант цієї боївки представився як «Стріла» і заявив, що за його відсутності дозволив собі «трохи погосподарювати», тобто розстріляти кількох євреїв. «Стріла» мені говорив, – свідчив Балацко, – що він як керівник боївки [СБ] Скалатського повітового проводу ОУН спеціально присланий в східні області України і буде вести роботу по знищенню євреїв як носіїв комунізму» [70]. Наступного дня учасники боївки СБ та місцеві січовики вчинили ще один акт антиєврейського насильства [71]. На допитах Балацко не повідомив особливих деталей. За даними інших джерел, затриманих євреїв конвоювали на околицю містечка до річки Смотрич і вишикували у дві колони: люди старшого віку та чоловіки сформували одну колону, а жінки з дітьми – іншу. За деякими даними, їх спершу змушували пастися на березі, а потім оголосили, що вони повинні перейти річку. Мовляв, хто це зробить, зможе повернутися додому. Люди почали кричати так, що їх було чутно аж у Смотричі. Після цього по них почали стріляти. Частині вдалося врятуватися втечею. Інші ж або були вбиті, або потонули [72]. Серед співучасників цього масового вбивства очевидці вказували на українських націоналістів та місцевих січовиків Ціхоцького, Олексія Батюкевича, Григорія Гребелюка, Федора Небесного. В Архіві управління СБУ Хмельницької області зберігаються кримінальні справи на двох із них – Батюкевича та Гребелюка. Жоден із них не визнав своєї участі у масовому вбивстві на річці Смотрич, хоча в обох випадках на цьому наполягали безпосередні свідки [73].

Якщо опис обставин масового вбивства збігається в усіх доступних джерелах, то щодо кількості жертв така узгодженість відсутня. Балацко на допитах озвучував цифри 80 або 100 осіб [74]. Про 100 осіб вів мову також свідок Микола Осадчук [75]. У пізніших спогадах він згадував про кількасот осіб, відконвойованих до річки, та «десятки трупів», що плавали в ній після акції [76]. Раїса Бідна у 1947 р. свідчила, що в річку загнали 20 осіб і вбили 10 з них, але вже в 1960 р. говорила про 100 і 15 відповідно [77]. Бася Богомолець (Переплетчікова) повідомляла про 20 загиблих [78]. Окрім того, були поранені [79]. Місцеві жителі зібрали всі тіла та підводами відвезли їх на єврейське кладовище, де поховали у спільній могилі [80].

Єврейська сім’я Богомольців впродовж кількох днів після масового вбивства переховувалася у будинку свого знайомого Нестора Кійовського. Коли Бася Богомолець повернулася додому, то зустрілася з українськими націоналістами. Про масове вбивство вони їй заявили таке: «Це не ми робили. Це другі були» [81]. Під час допитів Балацко аналогічно запевняв, що все чинилося без його дозволу [82]. «Оскільки я особисто вказівок про організацію єврейських погромів не отримував, – свідчив він, – то наступного ж дня я виїхав у місто Кам’янець-Подільський до провідника Козака. Останній на моє питання заявив, що спеціального наказу про знищення євреїв вищий провід ОУН не давав, що це питання про знищення єврейського населення входить в компетенцію німців, які і проводять знищення євреїв. Зі сторони ОУН дозволяється проводити знищення євреїв у тому випадку, якщо з їх сторони будуть які-небудь прояви проти ОУН або ж вони будуть здійснювати який-небудь саботаж в провадженій організаційній роботі» [83]. Козак ретранслював зміст інструкцій «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», з якими він, без сумніву, був ознайомлений як учасник ППГ. Він наказав Балацку негайно повернутися до Смотрича та прислати до нього «Стрілу». Однак того на місці вже не виявилося. Він зі своєю боївкою перейшов до іншого району [84].

На початку серпня 1941 р. Балацко направив групу січовиків до містечка Купин Смотрицького району для проголошення Української держави. Після повернення січовик Федоришин доповів, що один із місцевих євреїв обізвав його нецензурними словами. У відповідь він вистрілив і поранив його в шию. «Так як вислана мною група повернулась, не виконавши завдання, – пояснював Балацко – я поцікавився причиною невиконання. Мені заявили, що євреї, які проживають в містечку Купин, чинять спротив заходам, що проводяться» [85]. Він із більшою групою січовиків виїхав до Купина. Разом із ними туди відправився якийсь Мельник, який щойно з’явився у Смотричі з жовто-блакитною нарукавною пов’язкою та документами інспектора садівництва Кам’янець-Подільської обласної управи. Він називав себе «оперативним уповноваженим» [86]. Подальші події Балацко описував так: «Спочатку ми хотіли було розшукати того єврея, який був підстрілений Федоришиним, але той єврей зник. Після цього ми вчинили єврейський погром. Активну участь у цьому погромі прийняв прибулий Мельник, який раніше проживав в містечку Купин і знав його розташування і місця проживання євреїв. Під час цього погрому було зібрано біля п’ятдесяти осіб єврейського населення, яких загнали в річку і по них стріляли» [87]. Згідно з його свідченнями, серед учасників масового вбивства були січовики Антошків, Федоришин, Ціхоцький, Небесний, Стах Вітковський, Заєць та інші [88].

Як і у випадку з масовим вбивством у Смотричі, на допитах Балацко наводив різну кількість жертв у Купині: він говорив то про 10, то про 50 осіб. Балацко зізнавався, що точної кількості вбитих не знав, оскільки все відбувалося ввечері [89]. Кримінальні справи на січовиків із Купина, які вдалося виявити в Архіві управління СБУ Хмельницької області, не дають змогу уточнити обставини тодішніх подій. У них підтверджується прибуття до містечка на початку серпня 1941 р. групи українських націоналістів і смотрицьких січовиків. Один зі свідків стверджував, що вони затримали групу купинських комсомольців та євреїв, яких зігнали до річки і там над ними знущалися [90]. Однак відсутні дані про характер цих знущань та кількість вбитих осіб. Згадується лише вбивство єврея Зейде і комсомольців Івана Варшавського та Казимира Вишневського [91]. За Центральною базою даних імен жертв Голокосту серед вбитих – також Янкель, Хайка та Хава Гальперіни.

Найімовірніше, Балацко розглядав свої дії як покарання купинських євреїв за «саботаж в провадженій організаційній роботі». Це відповідало принципам колективної відповідальності, про дотримання яких публічно заявляла ОУН(б) [92]. Водночас сумнівно, що купинські євреї дійсно могли чинити бодай якийсь спротив. Відомо, що на той час у Купині вже були створені органи місцевої влади, у тому числі відділ січовиків на чолі з Антоном Бобровським [93]. За таких умов єврейська меншина навряд чи могла бути активним суб’єктом місцевої громади.

Варто відзначити, що і в Смотричі, і в Купині масові вбивства здійснювалися з використанням схожих методів: євреїв заганяли до річки, деякі з них тонули, інших розстрілювали. У багатовіковій історії антиєврейського насильства такі випадки спершу були пов’язані з примусовим вихрещенням (чи точніше з покаранням за відмову від нього) [94]. На території України такі випадки були вперше чітко  зафіксовані у період козацьких повстань ХVII ст. [95]. Найбільше інформації про подібні епізоди отримуємо з часів масових погромів 1918–1920-х рр. Наприклад, багатоденне антиєврейське насильство, яке навесні 1919 р. чинили підлеглі повстанського отамана Ілька Струка у Чорнобилі. Вираз «до річки» місцеві євреї почали сприймати як загрозу неминучої смерті [96]. Улітку 1941 р. випадки масових убивств шляхом потоплення жертв були зафіксовані на територіях Східної Галичини, Північної Буковини та Волинського Полісся [97]. Примус євреїв до імітації поведінки тварин на пасовищі мав місце під час актів насильства у сільській місцевості поблизу Бучача (на Тернопільщині) та в Олевську (на Житомирщині) [98]. Прагнення максимально принизити жертву, дегуманізувати її до стану тварини цілком узгоджувалося з тим, що винуватці могли розглядати свої дії як «відплату» за власні страждання (дійсні чи вигадані) від радянського режиму, який вони асоціювали з євреями.

Акти антиєврейського насильства у Смотричі та Купині були зумовлені кількома чинниками. Внаслідок швидкого просування німецьких військ тут утворився своєрідний вакуум влади. Актив ОУН(б) використав це для поширення свого впливу на раніше не доступні їм території. Часто про допомогу в українських націоналістів просили представники місцевого населення, дезорієнтованого в умовах нової окупаційної дійсності [99]. Навіть після початку конфлікту з нацистською окупаційною адміністрацією представникам ОУН вдавалося певний час легально діяти у віддалених від міст сільських районах. Те, що це супроводжувалося переслідуванням місцевих євреїв, свідчить про реалізацію ними власних планів, не пов’язаних із політикою Голокосту [100]. До того ж, у жодному з наявних свідчень не виявлено інформації про участь чи навіть присутність під час масових вбивств у Смотричі та Купині представників нацистської окупаційної адміністрації. Ці події варто розглядати і в контексті запланованого ОУН(б) ще навесні 1941 р. масового насильства проти етнічних меншин. Попри те, що погроми як метод не планувалися, двояко сформульовані тези програмних документів та інструкцій ОУН(б) про «поборювання», «очищення», «ліквідацію» могли по-різному трактуватися низовим активом. Особливо ті їх аспекти, які супроводжувалися антисемітською пропагандою і схваленням принципу колективної відповідальності. Саме тому влітку 1941 р. серед українських націоналістів були як ті, хто виявляв готовність убивати всіх євреїв без винятку, так і противники подібних методів. Очевидно, що і ті, й інші вважали, що діють згідно з отриманими вказівками [101]. Аналізуючи події «українського державного будівництва», автор на псевдо «М. Гомін» писав влітку 1942 р. таке: «У відношенні до жидів – була в нас виразно проведена зобов’язуюча засада ще далеко перед війною, що ми ставимось до них крайно ворожо, але не беремо участи в жадних погромах. Все ж таки були деякі випадки, що політично не вироблені українські елементи дали себе втягнути до участи в погромницькій акції» [102].

Зрозуміло, що ті, кого, як і Балацка, відправили до Кам’янець-Подільської області, не мали часу на проходження спеціальних вишколів на кшталт організованих для учасників ППГ. Їхня підготовка обмежилася лише коротким інструктажем [103]. А тому багато що залежало від їхніх знань, навичок чи навіть інтуїції. Активна організаційна діяльність саме в період найбільшої антиєврейської радикалізації могла впливати і на їхні власні переконання. Богомолець згадувала, що в Смотричі українські націоналісти здійснювали антисемітську пропаганду [104]. Ба більше, до Кам’янець-Подільської області направлялися також і ті, хто не був членом ОУН(б). Їхнім завданням була виключно служба в «Січі». Серед підлеглих Балацка таким був Федоришин [105].

Невідомо, чи хтось із них до цього брав участь у здійсненні антиєврейського насильства в Західній Україні. Балацку було відомо про вбивства євреїв, вчинені за участі активу ОУН(б) у селах Ангелівка та Цапівці Товстенського району [106]. Аналогічні події відбулися і в сусідніх населених пунктах. Натомість у райцентрі Товсте здійсненню погрому завадила група місцевих активістів, серед яких – український націоналіст Степан Андрущишин [107]. Попри такі випадки, більш характерними для означеного періоду були все ж бруталізація методів діяльності та переконання у необхідності поквитатися зі всіма, кого було означено ворогами. Наприклад, під час допитів Балацко переповідав слова Катерини Ляховецької («Галичанки»), учасниці боївки СБ «Стріли»: «Ляховецька хвалилась переді мною, що вона, не дивлячись на те, що є жінкою, здатна вбити будь-яку людину, яка виявиться її особистим ворогом або ворогом її нації» [108].

Навряд українські націоналісти керувались лише ідеологічними мотивами. Наявні свідчення підтверджують, що вони також грабували єврейське майно і начебто відправляли його додому в Західну Україну [109]. Про самого Балацка один зі свідків повідомляв, що до Смотрича той прибув одягнутим просто і по-селянськи, але через деякий час набув багато костюмів, вкрадених у євреїв [110]. Матеріальна складова антиєврейського насильства була важливим стимулом для місцевих жителів Смотрича й Купина (перш за все січовиків). Балацко говорив про Ціхоцького та Небесного як про тих, хто найактивніше займався грабунками. Навіть його застереження про це вони залишили без уваги [111].

Загалом же до «Січі» намагалися набирати місцевих жителів з антирадянськими настроями. Не дивно, що січовики публічно запевняли, мовляв, вже багато років чекали приходу німецьких військ, розповсюджували антирадянську літературу і навіть займались саботажем – труїли колгоспних коней [112]. Невідомо, скільки правди було у подібних заявах. Імовірно, у більшості випадків вони просто говорили те, що вважали вигіднішим для себе.

Вплив Балацка на місцевих січовиків також був досить номінальним. Як тільки вони перестали бачити в ньому представника окупаційної влади – припинили йому підпорядковуватися [113]. У контексті участі місцевих січовиків в антиєврейському насильстві важливо те, що в частини з них антирадянські настрої супроводжувались відвертим антисемітизмом. Про старшого січовика Бобровського з Купина один з односельців свідчив: «Бобровський майже на кожному мітингу чи зборах залякував жителів нашого села Червоним терором. При цьому він говорив, якщо прийде радянська влада в Україну, то євреї знову будуть український народ пригноблювати та знущатися» [114]. Подібне говорили і про Батюкевича [115].

Очевидно, що діапазон мотивів винуватців масових убивств у Смотричі та Купині був досить широким. Певні відмінності існували між прибулими українськими націоналістами і їх місцевими помічниками. Однак спільним для всіх було бажання нажитись на єврейському майні.

Висновки

Радикалізація ставлення ОУН(б) до єврейської меншини, пік якої припав на 1940–1941 рр., призвела до масового насильства щодо визнаних потенційно нелояльними етнічних меншин, у тому числі євреїв. Похідні групи ОУН(б), завданням яких було поширити впливи українських націоналістів на раніше не доступні регіони України, безпосередньо долучалися до здійснення цього насильства. Вагому роль у ньому відіграли й місцеві жителі. Контекст антиєврейського насильства у Смотричі та Купині в липні–серпні 1941 р. був дещо відмінним від того, який дослідники розглядають на прикладі аналогічних подій у Західній Україні. У цьому випадку їм не передували масові вбивства в’язнів, вчинені НКВС, чи пряма інспірація зі сторони німців. Немає жодних сумнівів у тому, що активісти ОУН(б) були організаторами обох масових убивств. На це, зрештою, вказує й ідентичний спосіб організації злочину. Подальші дослідження подібних випадків, що мали місце поза межами Західної України, сприятимуть розширенню існуючих дотепер уявлень про причини й характер антиєврейського насильства в перші місяці нацистської окупації.

Цей текст є скороченою версією англомовної статі, опублікованої у 2019 р. в журналі «EUXEINOS – Culture and Governance in the Black Sea Region».

Вперше результати цього дослідження автор озвучив під час публічної дискусії «Український націоналізм та євреї (1920–1950-ті рр.)», яка відбулася у 2016 р. в Києві.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором. 

Андрій Усач – історик, випускник магістратури Національного університету «Острозька академія» (2010 р.), навчається на докторській програмі з історії Українського католицького університету, голова ГО «Після тиші». Працює над дисертацією на тему «Місцева колаборація та Голокост в окупованій Україні: Барська округа, 1941–1944 рр.». Коло наукових зацікавлень: історія Другої світової війни і Голокосту в Україні та пам’яті про них, участь «звичайних людей» у злочинах нацизму, розслідування діяльності місцевих колаборантів в СРСР. Живе і працює у Львові.

[1] Детальніше див.: Marco Carynnyk, «Foes of Our Rebirth: Ukrainian Nationalist Discussions about Jews, 1929–1947» Nationalities Papers 39, 3 (2011), 315–352; Максим Гон, Із кривдою на самоті: українсько-єврейські взаємини на західноукраїнських землях у складі Польщі (1935–1939) (Рівне: Волинські обереги, 2005); Taras Kurylo, «The «Jewish Question» in the Ukrainian Nationalist Discourse of the Inter-War Period» Polin: Studies in Polish Jewry 26 (2014), 233–258; Олександр Зайцев, Український інтеґральний націоналізм (1920–1930-ті роки). Нариси інтелектуальної історії (Київ: Критика, 2013).
[2] Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ), ф. 5, спр. 67418, т. 3, арк. 12.
[3] Орест Дзюбан (упор.), Українське державотворення: Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів (Львів; Київ: Піраміда, 2001), 11.
[4] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 376, т. 9, арк. 101.
[5] Там само, арк. 100 зв. Гадане єврейське походження Ярого, а також факт його одруження з вихрещеною єврейкою – популярні сюжети антибандерівської пропаганди ОУН(м): Carynnyk, «Foes of Our Rebirth», 327–328.
[6] Архів Центру досліджень визвольного руху (далі – АЦДВР), ф. 2, т. 1, од. зб. 1, арк. 58.
[7] Сергій Орелюк [Іван Мітринга], Наш шлях боротьби. Ч. 2 (Б. м.: Б. в., 1940), 11.
[8] Там само. Ч. 1, 98–99.
[9] Там само, 94.
[10] Максим Орлик [Дмитро Мирон], Ідея і чин України (Начерк ідеольогічно-політичних основ українського націоналізму) (Б. м.: Б. в., 1940), 48, 51, 119.
[11] Там само.
[12] ЦДАВОУ, ф. 3833, оп. 2, спр. 39, арк. 19.
[13] Зайцев, Український інтегральний націоналізм, 280.
[14] ЦДАВОУ, ф. 3833, оп. 2, спр. 39, арк. 19.
[15] Микола Климишин, В поході до волі. Спомини. Т. 1 (Торонто: Ліга Визволення України, Дослідний інститут «Студіюм», 1975), 306.
[16] АЦДВР, ф. 2, т. 1, од. зб. 1, арк. 59, 68–69; Carynnyk, «Foes of Our Rebirth», 329.
[17] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 376, т. 6, арк. 301–302. Детальний аналіз цих інструкцій див.: Carynnyk, «Foes of Our Rebirth», 329-332; Struve, Deutsche Herrschaft, 188–195.
[18] Дзюбан, Українське державотворення, 37.
[19] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 376, т. 49, арк. 2.
[20] Зиновій Матла, Південна похідна група (Мюнхен: Наша книгозбірня, 1952), 3; Василь Регей, Від Сяну до Дніпра. Причинки до історії Південної похідної групи ОУН 1941–1942 рр. (Калуш: Б. в., 1994), 8.
[21] Архів управління Служби безпеки України в Львівській області (далі – АУСБУЛО), ф. 6, спр. П-36200, т. 2, арк. 106; Микола Лебедь, «Організація протинімецького опору ОУН 1941–1943 років» Сучасність, 1–2 (1983), 149.
[22] Климишин, В поході до волі, 307; Роман Малащук, З книги мого життя. Спомини, т. 1 (Торонто: Гомін України, Дослідний інститут «Студіюм», 1987), 227–228; Матла, Південна похідна група, 3, 7, 8.
[23] ГДА СБУ, ф. 5, спр. 67418, т. 3, арк. 12; Там само, ф. 6, спр. 74327-ФП, т. 1, арк. 65; Матла, Південна похідна група, 4; Микола С. Чарторийський [Микола Сидор], Від Сяну по Крим (Спомини учасника ІІІ похідної групи-Південь) (Нью-Йорк: Говерля, 1951), 100; Мстислав Чубай [Ярослав Дзиндра], Рейд організаторів ОУН від Попраду по Чорне море (Із записника ройового) (Мюнхен: Наша книгозбірня, 1952), 26–27.
[24] Павлишин, Лука. «На грані двох світів…». Спогади військовика-бандерівця. Львів: Сполом, 2010: 162.
[25] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 74327-ФП, т. 1, спр. 67–68; Там само, т. 2, арк. 28; Климишин, В поході до волі, 319–320; Олег Лисяк, «Повернемось». Гомін України, 29 (1957), 9; Матла, Південна похідна група, 7; Регей, Від Сяну до Дніпра, 9.
[26] Лебедь, «Організація протинімецького опору», 150.
[27] Окрім уже згаданих, див.: Орест Зовенко [Осип Ховайло], Безіменні. Спогад учасника новітніх визвольних змагань (Б. м.: Б. в., 1946); Олег Лисяк, «День 30 червня 1941 і перші дні після того (Спогад учасника похідних груп ОУН)». Шлях Перемоги, 31 (1979), 2, 5–6; Його ж, «По східньому маршруту (Спомин учасника Похідних Груп)» Альманах «Гомону України» на рік 1961 (Торонто: Гомін України, 1961), 146–150; Роман Олійник, «Інцидент на дорозі до Криму» Визвольний Шлях, 7 (1998), 817–818; Василь Пасічняк, «Прозірки з мого твердого життя» в Михайло Марунчак (ред.) В боротьбі за Українську державу. Есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни (Вінніпег: Світова ліга українських політичних в’язнів, 1990), 569–575; Ярослав Пащак, «Південна похідна група ОУН. Сторінки спогадів». Дзвін, 8–9 (1998), 87–91; Уляна Целевич, «Похідні групи в Україні». Шлях Перемоги, 26 (1967), 5.
[28] Регей, Від Сяну до Дніпра, 4.
[29] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 74327-ФП, т. 1, арк. 64, 66–67.
[30] АУСБУЛО, ф. 6, спр. П-36200, т. 2, арк. 108; ГДА СБУ, ф. 6, спр. 74327-ФП, т. 1, арк. 65. Станом на 9 липня 1941 р. Семчишину було відомо про 286 учасників ППГ, які перейшли Сян. 95 з них тоді ж відійшли до місць призначення у різних містах Східної Галичини: Дзюбан, Українське державотворення, 217; ЦДАВОУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 14, арк. 22–24. Наприклад, Богдан Підгайний відбув до Львова, де, за наказом крайового провідника ОУН(б) Івана Климіва-«Євгена Легенди», зголосився перекладачем до вермахту: Богдан Підгайний, «Гаудеамус» Вісті Комбатанта, 3 (2005), 55–57. Брати Володимир та Євген Качмарські вступили до місцевої поліції у Львові: David Alan Rich, «Armed Ukrainians in L’viv: Ukrainian Militia, Ukrainian Police, 1941 to 1942» Canadian-American Slavic Studies 48, 3 (2014), 282–283.
[31] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 74327-ФП, т. 2, арк. 26–27, 50; Чубай, Рейд організаторів ОУН, 6.
[32] Інформативний листок ч. 1, 13 липня 1941 р., АЦДВР (не впорядк.), арк. 1.
[33] С.Чарторийський, Від Сяну по Крим, 101.
[34] АУСБУЛО, ф. 6, спр. П-36200, т. 2, арк. 109.
[35] Інформативний листок ч. 1, 13 липня 1941 р., АЦДВР (не впорядк.), арк. 2.
[36] Детальніше див.: Struve, Deutsche Herrschaft, 216–234, 433–442, 446–464, 492–496, 502–515, 591–621. За спогадами ройових Сидора та Ярослава Дзиндри, учасники ППГ були принаймні свідками антиєврейського насильства у Добромилі та Стрию: С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим, 29–30, 56, 59; Чубай, Рейд організаторів ОУН, 18.
[37] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 74327-ФП, т. 2, арк. 37; Лисяк, «День 30 червня», 2; Наказ ч. 12, 15 липня 1941 р., АЦДВР (не впорядк.), арк. 1, 4; Звіт ч. 5, 20 липня 1941 р., АЦДВР (не впорядк.), арк. 1.
[38] ЦДАВОУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 14, арк. 13.
[39] Дзюбан, Українське державотворення, 239.
[40] Там само.
[41] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 74327-ФП, т. 1, арк. 77; Дзюбан, Українське державотворення, 239; Зовенко, Безіменні, 65–66; Пасічняк, «Прозірки», 570; С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим, 112–114; Чубай, Рейд організаторів ОУН, 29, 33.
[42] Вирізки зі звітів, 19 липня 1941 р., АЦДВР (не впорядк.), арк. 1.
[43] Там само. З подібними настроями зіткнувся особовий склад сформованого з активу ОУН(б) батальйону «Нахтігаль». Віктор Харків, командир одного зі взводів «Нахтігалю», писав у своїй автобіографії про перехід через Кам’янець-Подільську і Вінницьку області: «В часі нашого пермаршу ми наочно бачили жертви жидівсько-большовицького терору, цей вид так скріпив ненависть нашу до жидів, що в двох селах ми постріляли всіх стрічних жидів. Пригадую собі один фрагмент. Під час нашого перемаршу перед одним селом бачимо багато блукаючих людей. На запит відповідають, що жиди відгрожуються їм і вони бояться ночувать в своїх хатах. У висліді цього, ми постріляли всіх стрічних там жидів»: Іван Патриляк, Військова діяльність ОУН(б) у 1940–1942 роках (Київ: Інститут історії України НАНУ, 2004), 362. Цитату уточнено за оригіналом: ЦДАВОУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 57, арк. 17.
[44] Вирізки зі звітів, 19 липня 1941 р., АЦДВР (не впорядк.), арк. 2.
[45] С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим, 129–140.
[46] Там само, 139.
[47] Yad Vashem Archive (далі – YVA), O.3/3734, Etya Tsalevich.
[48] Наказ ч. 16, 19 липня 1941 р., АЦДВР (не впорядк.), арк. 1.
[49] ЦДАВОУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 14, арк. 15. Про склад рою Зброжика див.: Там само, арк. 34.
[50] Там само, арк. 15.
[51] Там само, арк. 13. Про склад рою К1 див.: Лисяк, «День 30 червня», 2; Наказ ч. 12, 15 липня 1941 р., АЦДВР (не впорядк.), арк. 1.
[52] Іван Марунчак, Куркульський недобиток. Спогади (Київ: Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, 2002), 62.
[53] Дзюбан. Українське державотворення: 308–309, 313.
[54] Про діяльність у райцентрах Дунаївці та Оринин див.: Архів управління СБУ у Тернопільській області (далі – АУСБУТО), ф. 5, спр. 32372, т. 1, арк. 108–109, 114–115, 129 зв – 131 зв. Щодо подій у райцентрі Стара Ушиця див.: АУСБУТО, ф. 6, спр. 10634-П, арк. 14–14 зв, 16 зв – 17; Архів управління Служби безпеки України в Хмельницькій області (далі – АУСБУХО), ф. 6, спр. 24118, арк. 33 зв; Осип Гаврилюк, «Не скує душі живої…» (Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2012), 93–99.
[55] Вирізки зі звітів, 19 липня 1941 р., АЦДВР (не впорядк.), арк. 1; Чубай. Рейд організаторів ОУН: 31–32; О. Ярославський [Осип Залеський], «Від Сяну по Дінець (З спогадів перекладача)». Вісті Братства кол. вояків 1 УД УНА, 7–8 (1956), 18.
[56] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 74327-ФП, т. 2, арк. 39–40.
[57] Необхідність формування відділів міліції «Січ» передбачена в інструкції «До питання організації Української Революційної Державної Влади»: ГДА СБУ, ф. 13, спр. 376, т. 6, арк. 284, 286. За свідченнями провідного члена ОУН(б) Михайла Степаняка, він уклав цю інструкцію ще влітку 1940 р. і вона виконувалась на початковому етапі війни між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 75135-ФП, т. 1, арк. 19.
[58] Олійник, «Боротьба ОУН-УПА», 74–75. Місцеві міліціонери носили блакитно-жовті нарукавні пов’язки з написом «Січ». До прикладу див.: АУСБУХО, ф. 6, спр. 20499, арк. 17–17 зв; University of Southern California Shoah Foundation Institute Visual History Archive (далі – USC SFI VHA), # 15814, Ilya Kelmanovich. Учасники ППГ також носили блакитно-жовті нарукавні пов’язки: ГДА СБУ, ф. 5, спр. 66889, т. 3, арк. 8, 10; Дзюбан, Українське державотворення, 378; Чубай, Рейд організаторів ОУН, 20–21; Ярославський, «Від Сяну по Дінець», 18.
[59] Дзюбан, Українське державотворення, 308, 313.
[60] Там само, 308.
[61] Дзюбан, Українське державотворення, 378.
[62] АУСБУХО, ф. 7, спр. П-28095, т. 1, арк. 30–32. Також див.: Дмитро Корбутяк, Втеча до свободи. Спогади (Б. м.: Б. в., 1999) 181; Марунчак, Куркульський недобиток, 64; ЦДАВОУ, ф. 3836, оп. 1, спр. 65, арк. 1.
[63] Детальніше див.: Klaus-Michael Mallmann, «Der qualitative Sprung im Vernichtungsprozess: Das Massaker von Kamenez-Podolsk Ende August 1941» JahrbuchfürAntisemitismusforschung, 10 (2001), 239–264; Dieter Pohl, «Schauplatz Ukraine: Der Massenmord an den Juden im Militärverwaltungsgebiet und im Reichskommissariat 1941–1943» in Christian Hartmann, Johannes Hürter, Peter Lieb und Dieter Pohl (hrsg.) Der deutsche Krieg im Osten 1941–1944: Facetten einer Grenzüberschreitung (Oldenbourg: Oldenbourg Wissenschaftsverlag, 2009), 162–164.
[64] Ймовірно, це був результат діяльності того ж 320-го батальйону, який цього дня займався «вивченням місцевості та підготовкою до акції в районі Кам’янця-Подільського»: Александр Круглов (сост.), Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941–1944 годах (Киев: Институт иудаики, 2002), 246.
[65] Там само, 247–248.
[66] Щодо Кам’янця-Подільського див.:АУСБУХО, ф. 6, спр. 984, арк. 18зв, 35–35 зв; Там само, спр. 20964, арк. 16 зв, 17 зв – 18; Мойсей Шварцман, «Сам не знаю как я выжил…» в Забарко, Живыми остались только мы, 483–484;Теннеблат, «Я осталась совершенно одна…», 413;USC SFI VHA, # 15814, Ilya Kelmanovich;Там само, # 30287, Anna Gutsol.Щодо Оринина див.: АУСБУХО, ф. 6, спр. 24211, арк. 15–16 зв, 29. Щодо Миньківців див.: АУСБУХО, ф. 6, спр. 959, арк. 29; Иосиф Групман, «Миньковецких евреев убивали полицаи». Помни! Воспоминания о Холокосте бывших узников нацистских гетто и концлагерей (Реховот: Б. изд., 2013), 92–93. Щодо Великого Жванчика див.: YVA, O.3/8658, Pavlina Barak-Birnbaum.
[67] Там само: 225.
[68] АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 58–59.
[69] Там само, арк. 61–64, 70–72.
[70] Там само, арк. 65 зв. – 66 зв.
[71] Там само, арк. 66 зв.
[72] Подано на підставі: АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 159 зв, 161; АУСБУХО, ф. 6, спр. 837, арк. 63, 88; Там само, спр. 2544, арк. 25 зв – 26, 29 зв – 30, 34; Володимир Байдич, Олександр Завальнюк, Юрій Олійник та ін. (упор.), Дунаєвеччина в роки Другої світової війни. Збірник документів і матеріалів (Кам’янець-Подільський: Медобори-2006, 2015), 126; Ілля Шиманський (ред.), Книга скорботи України: Хмельницька область. Т. 1 (Хмельницький: Поділля, 2003), 313; YVA, O.48/273.25, Semyon Faingold; Yahad-In Unum Archive (далі – YIUA), # 659; Там само, # 651; USC SFI VHA, # 27156, Basia Perepletchikova.
[73] АУСБУХО, ф. 6, спр. 837, арк. 63 зв., 88, 116 зв., 143 зв. – 144.
[74] АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 15, 66 зв., 67.
[75] Там само, арк. 161.
[76] Шиманський, Книга скорботи України, 313.
[77] АУСБУХО, ф. 6, спр. 837, арк. 88, 210–211.
[78] USC SFI VHA, # 27156, Basia Perepletchikova.
[79] YIUA, # 659.
[80] Шиманський, Книга скорботи України, 313; YIUA, # 651.
[81] USC SFI VHA, # 27156, Basia Perepletchikova.
[82] АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 66 зв. – 67.
[83] АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 66 зв. – 67.
[84] Там само, арк. 67. Симко був страчений у березні 1943 р. разом з усією сім’єю: Д. Кис. [Дмитро Кислиця], «Приязнь між Ковпаком і Е. Кохом. З подій 1943 року на Поділлі» На Сторожі, 3–4 (1948), 14.
[85] АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 67–67 зв.
[86] Ймовірно, мова про Леонтія Мельника з Купина, якого односельці вважали за «українського націоналіста»: АУСБУХО, ф. 6, спр. 22744, арк. 88 зв.; Там само, спр. 23683, арк. 44, 47 зв., 52 зв., 59.
[87] АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 67 зв.
[88] Там само, арк. 22 зв. – 23, 72 зв., 74.
[89] Там само, арк. 15, 22 зв., 67 зв.
[90] АУСБУХО, ф. 6, спр. 22744, арк. 88 зв.
[91] АУСБУХО, ф. 6, спр. 2297, арк. 17 зв. – 18; Там само, спр. 22744, арк. 41 зв., 87, 88 зв. – 89, 118 зв. – 120; Там само, спр. 23683, арк. 45.
[92] У розповсюджуваному з початку липня 1941 р. наказі крайового провідника ОУН(б) Климіва оголошувалось про впровадження «збірної відповідальності (родової і національної) за всі провини супроти Укр[аїнського] війська, Укр[аїнської] держави»: Дзюбан, Українське державотворення, 131.
[93] АУСБУХО, ф. 6, спр. 2297, арк. 17–17 зв.; Там само, спр. 23683, арк. 44–44 зв., 51 зв.
[94] John Doyle Klier, «The Pogrom Paradigm in Russian History». Ed. by John Doyle Klier and Shlomo Lambroza. Pogroms: Anti-Jewish Violence in Modern Russian History (Cambridge: Cambridge University Press, 1992: 13.
[95] Наталія Яковенко (ред.), Глибокий мул. Хроніка Натана Гановера (Київ: Дух і літера, 2010), 102; Сухих, Лідія, і Віктор Страшко, упор. Національно-визвольна війна в Україні, 1648–1657. Збірник за документами актових книг. Київ: Державний комітет архівів України; ЦДІАК, 2008: 123–124; Spector and Wigoder. The Encyclopedia of Jewish Life. Vol. II: 667.
[96] Лидия Милякова, (ред.), Книга погромов.  Погромы на Украине, в Белоруссии и европейской части России в период Гражданской войны, 1918–1922 гг. Сборник документов (Москва: РОССПЭН, 2007), 95–98, 100, 102, 110–111. Детальніше про особу Струка див.: Christopher Gilley, «The Ukrainian Anti-Bolshevik Risings of Spring and Summer 1919: Intellectual History in a Space of Violence» Revolutionary Russia 27, 2 (2014), 109–131.
[97] Разэнблат, Яўген. «Стаўленьне польскага і беларускага насельніцтва да габрэяў на Палесьсі ў першыя тыдні пасьля нападу Нямеччыны на Савецкі Саюз». ARCHE, №5 (2010): 568–569; Круглов, Уманский и Щупак. Холокост в Украине: 111; Spector and Wigoder. The Encyclopedia of Jewish Life. Vol. I: 557, 570; Struve. DeutscheHerrschaft: 654–661.
[98] Jared McBride, «Ukrainian Holocaust Perpetrators Are Being Honored in Place of Their Victims» (Востаннє переглянуто 18 серпня 2020 р.); Struve, Deutsche Herrschaft, 528.
[99] АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 65 зв.; USC SFI VHA, # 27156, Basia Perepletchikova.
[100] Таке пояснення участі активістів ОУН(б) у здійсненні єврейського погрому у Львові на початку липня 1941 р. висловлює Джон-Пол Химка: Himka. «The Lviv Pogrom»: 234.
[101] Цікаво, що згаданому вище учаснику ППГ Володимиру Качмарському у 1984 р. посмертно надали звання Праведника народів світу за порятунок єврейської сім’ї Фінків під час Голокосту у Львові: YVA.
[102] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 24, арк. 114.
[103] АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 20, 50 зв. – 51; Див. також свідчення Осипа Гаврилюка, який прибув до Кам’янця-Подільського в одній групі з Балацком і звідти був направлений як районний провідник ОУН(б) до містечка Стара Ушиця: АУСБУТО, ф. 6, спр. 10634-П, арк. 16–16 зв., 26 зв. – 27, 41; Гаврилюк. «Не скує душі живої…»: 87.
[104] USC SFI VHA, # 27156, Basia Perepletchikova.
[105] АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 50 зв. – 51, 52.
[106] Там само, арк. 47–48 зв.
[107] Детальніше див.: Struve. Deutsche Herrschaft: 554–555; Zbikowski, Andrzej. «Anti-Jewish Pogroms in Occupied Territories of Eastern Poland, June-July 1941». Ed. by Lucjan Dobroszycki and Jeffrey S. Gurock. The Holocaust in the Soviet Union: Studies and Sources on the Destruction of the Jews in the Nazi-Occupied Territories of the USSR, 1941–1945. Armonk: M. E. Sharpe, 1993: 179. Про Андрущишина див.: Клименко і Ткачов. Українці в поліції: 66.
[108] АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 76.
[109] АУСБУХО, ф. 6, спр. 2544, арк. 16.
[110] АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 67, 155 зв. – 156, 159 зв.
[111] АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 72 зв, 74.
[112] YVA, O.48/273.25, Semyon Faingold.
[113] АУСБУТО, ф. 5, спр. 6980, арк. 72. Зрештою, самого Ціхоцького стратили разом з сім’єю у грудні 1942 р.: АУСБУХО, ф. 6, спр. 837, арк. 15, 30 зв.;Шиманський, Книга скорботи України, 356.
[114] АУСБУХО, ф. 6, спр. 2297, арк. 22 зв.
[115] Там само, спр. 2544, арк. 16, 25 зв., 33 зв.

Вперше опубліковано @Україна Модерна

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.