Заслужений антисеміт. Як Трохим Кичко зіркою антисіонізму став
Сотні «антисіоністських» книг і брошур мільйонними накладами виходили в останні десятиліття радянської епохи. Не злічити авторів, які забезпечили собі постійний дохід критикою «єврейського буржуазного націоналізму». І все-таки один із класиків цього жанру стоїть осібно. Його ім'я в 1960-х роках було відоме далеко за межами УРСР — Трохим Корнійович Кичко. Творіння не кожного партійного пропагандиста аналізувалися на сторінках The New York Times і ставали предметом обговорення в ООН! Не про кожну антисіоністську брошуру доповідали особисто Хрущову, і лише одіозний автор «Іудаїзму без прикрас» сподобився критики радянських же ідеологів, які дезавуювали епохальну працю видатного антисеміта. Про феномен Кичка й міжнародні скандали, що їх спровокував невтомний юдофоб, ми говоримо з істориком й архівістом, автором книги «Євреї України в 1943–1953 рр.» Михайлом Міцелем. Найближчим часом у київському видавництві «Дух і Літера» вийде нова праця історика, один із розділів якої буде присвячений видатним антисіоністам, зокрема Трохимові Кичку.
Всесвітньо відомим (це не перебільшення) антисіоністом Трохим Корнійович став у солідному віці, а що відомо про його життя до кінця 1950-х?
Про це ми можемо судити з датованої 1948 роком довідки про викладача основ марксизму-ленінізму київського Технологічного інституту Кичка Т.К. й анкети 1954 року з біографією героя.
Член КПРС з 1928 р. (Кичко народився в 1905 р. — прим. ред.), освіта вища, за фахом педагог. До війни працював у Київському обласному управлінні міліції... виключався з ВКП (б) і був заарештований органами МДБ (насправді НКВД. — прим. ред.).
Утримувався під вартою протягом року, звільнений за недоведеністю злочину. Перебував на окупованій німцями території від вересня 1941 року по березень 1944 року. Був у полоні. Випущений з полону 18 жовтня 1941 р. з Київського табору під прізвищем Самсонов. Брав участь у підпільній антифашистській діяльності під час окупації Вінниці.
У 1948 р. виключений з ВКП(б) «за негідну поведінку в період перебування на окупованій території». На момент залучення до партійного покарання працював старшим викладачем кафедри основ марксизму-ленінізму в Київському технологічному інституті Міністерства легкої промисловості. З вересня 1950 року — лектор Київського обласного лекційного бюро.
Рішенням ЦК КПУ від 29.09.1954 р. відновлений членом КПРС.
Партійний пропагандист і викладач марксизму-ленінізму був фашистським колаборантом?!
Його колабораціонізм не підтверджується доступними нам документами. Проблеми Кичка були викликані конкуренцією між двома конфліктними групами підпільників і втручанням в ці розбірки Вінницького обкому КПУ. Хоча в 1948 році формальна підстава була інша — його звільнили нібито за «пропаганду буржуазно-націоналістичної ідеології» під час лекції «Націоналістична сутність школи Грушевського».
Влітку 1952 року львівський журнал «Жовтень» опублікував повість знаменитого партизанського командира Дмитра Медведєва про вінницьке підпілля, одним із персонажів якої був підпільник Квитко (прототип Трохима Кичка). Повість розкритикували, Медведєва звинуватили у фальсифікації, а Квитка/Кичка виставили ледь не посібником нацистів. Треба віддати належне Медведєву — він домігся перевірки особової справи Кичка ЦК КПУ і відновлення його в партії. На цьому низка неприємностей для Трохима закінчилася.
Після чого він активно почав цікавитися критикою іудаїзму й виступати з лекціями на цю тему.
Саме так, а в 1957 році вийшла брошура Кичка «Іудейська релігія, її походження й суть». На цю книженцію газета The New York Times відгукнулася розгромною статтею, а агентство United Press поширило матеріал «Потік лайки проти іудаїзму ллється в Україні».
Так, одним із перших відчувши кон'юнктуру, Трохим Кичко став провідним критиком юдаїзму (а пізніше й сіонізму) не тільки в Радянській Україні. Найбільш плідними були для антисеміта 1957–1963 роки, коли практично щорічно виходили його «праці». У 1962 році він захистив дисертацію «Сучасний іудаїзм і його реакційна роль», отримавши ступінь кандидата філософських наук.
У 1963 році виходить його «Іудаїзм без прикрас», який надовго став символом радянського антисемітизму. А, власне, чому?
На перший погляд, книга ця мало відрізнялася від інших подібних видань, але її одержимість переходила допустимі в СРСР межі. Особливо обурили навіть західні компартії ілюстрації художника Савченка, що нагадували малюнки з нацистської газети Der Stürmer. Саме ці ілюстрації змусили критиків ретельно вчитуватися в текст книги, анотація якої обіцяла скандальні викриття: «Автор розкриває перед читачем справжню сутність іудаїзму — однієї з найдавніших релігій світу, яка увібрала в себе... все найбільш реакційне і антилюдське з того, що містять писання сучасних релігій».
В інтерпретації Кичка химерно поєднувалися міфи сивої давнини й інвективи радянської антисіоністської пропаганди:
Талмуд просочений презирством до праці й до трудящих, простолюду. Особливо негативно ставиться Талмуд до роботи селян (с. 40). Одна з заповідей іудаїзму говорить: «не вкради». Однак, як тлумачить «Хошен Мішпат», красти не можна тільки у хаверів (тобто в ближніх) (с. 92). Мораль іудаїзму не засуджує й такі ганебні вчинки, як лицемірство і підкуп (с. 93).
Автор широко використовував безглузді вигадки про життя юдейських громад України, почерпнуті з численних антирелігійних статей, опублікованих у період кампанії щодо закриття синагог (1956–1962 роки):
Спекуляція мацою, свининою, злодійство, обман, розпуста — ось справжнє обличчя багатьох заводіїв синагоги. Спритники від релігії перетворюють синагоги на свої власні годівниці, розпоряджаються пожертвами вірян, наживаючись на цьому.
Відверті фантазії Трохима Корнійовича не знали меж:
... окремі служителі іудаїзму і далі продовжують підспівувати ворогам трудящих євреїв — сіоністам. Так, в 1945 році сіоністи разом з рабинами за підтримки представників «Джойнту» розгорнули в нашій країні шалену антирадянську агітацію, знову закликаючи євреїв їхати в Палестину, під владу англійських колонізаторів.
Здавалося б, Кичко мав реальне уявлення про божевільні кампанії, коли його самого в 1948 році відділ пропаганди Київського міськкому звинуватив в тому, що він «приводив розлогі цитати з висловлювань мерзенних ворогів народу», «пропагував погляди ворога українського народу, агента німецького фашизму Грушевського і зовсім змазав боротьбу комуністичної партії проти українського буржуазного націоналізму ». Також важко уявити, що він забув випади проти себе на сторінках газет в січні–лютому 1953 року. Проте, Трохим Корнійович без коливань використовував кліше часів «справи лікарів», посилаючись на публікації, датовані лютим 1953 року, які радянська влада в 1960-і роки вже воліла не згадувати.
А коли книга Кичка привернула увагу міжнародної громадськості?
6 березня 1964 року представник США в підкомітеті ООН щодо захисту національних меншин Морріс Абрам звернувся до представника СРСР Бориса Іванова. У листі, крім засудження брошури, ставилися риторичні питання про відповідність книги тексту радянської Конституції й Кримінального кодексу.
24 березня 1964 року міністр закордонних справ УРСР Лука Паламарчук довів до відома першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста негативну реакцію в ООН на «Іудаїзм без прикрас». Ізраїльське представництво розіслало місіям всіх країн-членів ООН фотокопії деяких карикатур із книги, особливо підкресливши, що брошура відверто антисемітського змісту видана в Києві Академією наук УРСР. Крім того, глава делегації Ізраїлю виступив із промовою на ХХ сесії Комісії ООН з прав людини, де заявив «про політику антисемітизму в «одній країні». Хвиля протестів, що піднялася на Заході, і осуд книги Кичка з боку лідерів компартій Франції, США, Італії та Великобританії змусили радянську ідеологічну машину піддати автора дозованій критиці.
В іншому ракурсі розглядав ситуацію перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. У його щоденникових записах від 21–31 березня 1964 року є такий абзац:
З Москви мені подзвонив Ільїчов, секретар ЦК, і зажадав розібратися з книгою, яку випустив Політвидав України. Книга називалася: «Іудаїзм без прикрас», автор Кичко. Ільїчов попередив мене, що питання буде розбиратися на Секретаріаті ЦК... і що зміст цієї книги повідомлено Хрущову. Я сам... нічого поганого або крамольного в ній не знайшов. Чому можна критикувати всі релігії, крім іудейської та дій сіоністів? Ну що ж, дамо «пояснення».
Очевидно, після вказівки Шелеста відразу знайшлися люди, «що дали пояснення». 26 березня 1964 року в газеті «Радянська культура» виходить велика рецензія Б. Лобовика і К. Ямпольського, в якій вони, «ґрунтуючись на історичних фактах і ленінському положенні про дві нації в кожній нації», ретельно перерахували вади тексту Кичка. 27 березня з'явилися критичні повідомлення агентств ТАРС і «Новини», а через тиждень «Правда» і «Ізвєстія» поставили крапку в обговоренні. Зокрема, «Правда» вказувала:
Вміщені в брошурі помилкові положення суперечать ленінській політиці партії в релігійному та національному питаннях і лише дають поживу для антирадянських інсинуацій наших ідейних супротивників, які намагаються будь-що-будь створити так зване «єврейське питання».
Вже після офіційного засудження книги в СРСР на питання редактора нью-йоркської їдишомовної газети «Морнінг Фрейхейт» Пола Новіка відповів постпред УРСР при ООН Л. Кизя, який заявив: «Помилки, допущені в брошурі “Іудаїзм без прикрас”, не відображають ні нашій ідеології, ні політики, ні настрою радянських людей. Насправді, як на Україні, так і в усьому Радянському Союзі і спомину немає про антисемітизм».
Здавалося б, після такої публічної прочуханки невгамовний антисіоніст повинен був надовго замовкнути ...
Він і замовк на кілька років, але Шестиденна війна влітку 1967 року мобілізувала всіх перевірених критиків іудаїзму, сіонізму й Ізраїлю. 4 жовтня 1967 року республіканська газета «Комсомольскоє знамя» публікує статтю Кичка «Сіонізм — знаряддя імперіалізму». У наступному, 1968 році, Трохим Корнійович був повністю реабілітований, про що свідчить повідомлення в «Правді України» про нагородження т. Кичка — голови науково-методичної ради товариства «Знання» — почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР за досягнення в області атеїстичної пропаганди. Того ж року товариство «Знання» видає брошуру Кичка «Іудаїзм і сіонізм» і навіть випускає її англомовну версію «Judaism and Zionism». 1 грудня 1968 року варшавський тижневик «Prawo i Życie» вміщує хвалебну рецензію на цю книжку й переказує її зміст, зробивши її частиною гучної «антисіоністської» кампанії в Польщі.
Після декількох років замовчування «Іудаїзму без прикрас» газета «Молодь України» 27 серпня 1968 року друкує рекомендований список літератури антирелігійної тематики, в який включає й найбільш відомий текст Кичка. В кінці травня 1970 року в Івано-Франківську Кичко виступає з доповіддю зі зловісною назвою «Іудейсько-сіоністський націоналізм — союзник неофашизму».
Наступним його «досягненням» стала видана 1972 року брошура «Сіонізм — ворог молоді». Вчений-енциклопедист і журналіст Джефрі Вігодерс відгукнувся на неї статтею «Радянський антисемітизм набув “респектабельності”», зазначивши, що стиль антисемітських писань Кичка в його нових роботах досяг певної досконалості. Вігодерс називає нову брошуру сумішшю невігластва, напівправди й свідомої брехні. Так, Кичко пише, що 200 тисяч єврейських дітей навчаються в школах Біробіджана (хоча, за даними перепису 1959 року, в ЄАО проживало лише 14 000 євреїв), а також стверджує, що Тора закликає до вбивства молоді — як єврейської, так і неєврейської.
Трохим Корнійович був справжнім солдатом партії, кажуть, йому навіть вдалося прив'язати ненависних сіоністів до не менш ненависних тоді Москві маоїстів.
Так, стаття Кичка «Зловісний альянс. Що об'єднує маоїстів і сіоністів» була опублікована в травні 1975 року на сторінках «Літературної України». З неї читач міг дізнатися, що «як маоїстська політика в Китаї, так і сіоністська в Ізраїлі завели країни в політичний і економічний глухий кут, вихід з якого керівництво Ізраїлю та Китаю бачать у війні». За Кичком, «мріючи про встановлення світового панування, сіоністи давно вже стали на шлях пошуків спільності з китайцями».
Наскільки я розумію, репутація кандидата філософських наук Кичка в інтелігентських колах була відповідна.
Природно, хоча на неї впливали й чутки про «співпрацю з німцями», які широко циркулювали серед сучасників. Наприклад, знаменитий рок-оглядач Бі-Бі-Сі Сєва Новгородцев так описує реакцію письменника Віктора Некрасова: «Моє знайомство з Віктором Платоновичем почалося заочно, з листування. У Києві вийшла мерзенна антисемітська книжиця якогось Кичка “Іудаїзм без прикрас”. Я збирався писати відгук про цю базгранину й письмово попросив Некрасова дізнатися, хто такий цей Кичко. Відповідь письменника був незрівнянна. «Не варто бруднитися, — писав Віктор Платонович. — Цей тип був у роки окупації директором вінницького кінотеатру в німців. Він уцілів і процвітає, тому що є заслуги, які в очах наших антисемітів переважують навіть відкриту співпрацю з ворогом».
Професор Сорбонни Михайло Геллер, який готував огляди радянських видань для польського емігрантського журналу «Kultura», що видавався в Парижі, «нагородив» Кичко титулом «заслужений антисеміт», і це, мабуть, найточніше характеризує людину, яка стояла в центрі антисіоністських кампаній в СРСР.
Характерно, що Кичко дружив з Євгеном Євсєєвим — мабуть, найвідомішим антисіоністом 1970-х — 1980-х років, особистим перекладачем з арабської Хрущова й Брежнєва, членом Президії Радянського комітету дружби й солідарності з арабським народом Палестини, лектором ММК КПРС і все таке інше. В кінці 1970-х років Євсєєв запросив Кичка до авторського колективу монографії «Ідеологія і практика сучасного сіонізму. Критичний аналіз», що її видав Інститут філософії АН СРСР. Український антисіоніст виявився єдиним провінціалом в тісній групі московських авторів.
Ще на початку 1980-х Кичко активно провадив лекційну й публіцистичну діяльність. Наприклад, РАТАУ (Радіотелеграфне агентство України) відзначало, що в редакції міських, міжрайонних та районних газет спрямовано статтю «вченого» Т. Кичка «Сіонізм — ворог прогресу». Трохим Корнійович також вів постійну рубрику «Обережно: сіонізм» в газеті «Сільські вісті» і входив до складу лекторської групи Київського міськкому партії, регулярно виступаючи з «вічною» лекцією «Іудаїзм, його віровчення. Реакційна суть іудаїзму і сіонізму». Віддавши боротьбі з сіоністами (щоб не сказати, євреями) чверть століття, Трохим Корнійович завершив свій життєвий шлях 1982 року. До прибуття першої радянської консульської групи в Ізраїль залишалося п'ять років. Втім, це вже зовсім інша історія...
Розмовляв Михайло Гольд
Первісно опубліковано російською мовою @Хадашот.
Переклав з російської В. Старко
