Україна, антисемітизм, расизм та ультраправі
14 жовтня відбувся черговий із низки щорічних масових маршів крайніх правих сил в Україні. У ньому взяли участь понад 10 тисяч осіб, в основному молоді люди, які завзято скандували. Нічна хода зі смолоскипами й лозунгами «Повернемо Україну українцям» відлунювала символікою в нацистському стилі.
Відсутність строгості в застосуванні законів і байдужість служб безпеки до діяльності крайніх правих сил не пройшли повз увагу екстремістів з-за кордону, які стали активно навідуватися до України. Німецькі засоби масової інформації повідомили про присутність на мітингу німецьких крайніх правих сил (з молодіжної організації Національно-демократичної партії та з партії «Третій шлях»). На думку українського політолога Антона Шеховцова, там мали бути також крайні праві з Норвегії, Швеції й Італії. 15 жовтня всі вони зібралися в Києві на конференцію ультраправих “Paneuropa”, що її зорганізувала українська неонацистська партія «Національний корпус». «Київ тепер став значним центром діяльності європейських ультраправих», — завважує А. Шеховцов.
Така активність, природно, викликає стурбованість у лібералів, а також у євреїв і національних меншин, і часто призводить до панічних заголовків у західній та ізраїльській пресі.
Ці події відбулися того самого року, що й жорстоке побиття в таборі ромів під Києвом з боку групи C14, яка сповідує вищість білої раси, з чого можна зробити висновок, що в Україні зростає вплив ультраправих сил.
Однак таке прочитання було б помилковим. Ультраправі настрої в Україні існують, однак ці крайні праві угруповання мають незначну громадську підтримку. За даними нещодавніх опитувань, очікується, що під час президентських виборів у березні 2019 року сукупна кількість голосів, відданих за ультраправих кандидатів у президенти, становитиме близько 4%. Таку саму мізерну підтримку мають крайні праві партії «Свобода» й «Національний корпус». Порівняно з популярністю таких крайніх правих партій, як «Альтернатива для Німеччини» (12,6%), «Національного об’єднання» (раніше відомого під назвою «Національний фронт») Марін Ле Пен (13%) та італійської «Ліги Півночі» (17,4%), українська громадськість мало симпатизує крайнім правим.
Не можна такі українські партії назвати й пронацистськими, хоча їхніх лідерів спочатку приваблювали протофашистські ідеї. Україна — це країна, на території якої в Голокості загинуло близько двох мільйонів євреїв. Це також країна, в якій п’ять мільйонів українців неєврейського походження загинули в боях внаслідок нацистської окупації. В пам’ять практично кожної сім’ї врізалася жорстокість нацистів. Українських націоналістів 1930-х і 1940-х років, які висували антисемітські й протофашистські ідеї, нацистський режим також зрештою виловлював і знищував.
Звичайно, антисемітизм подекуди трапляється, в повсякденному житті зберігаються єврейські стереотипи, а антисемітські графіті з регулярністю з’являються біля єврейських синагог, цвинтарів і культурних закладів. Та все ж це прикре явище широко поширене навіть у найбільш розвинутих індустрійних демократичних країнах.
Водночас за останні два роки не зафіксовано жодного жорстокого нападу на особу єврейського походження. Останній такий інцидент стався 7 жовтня 2016 року, коли напали на хасидського рабина, який відвідував місто Житомир.
У проміжку між 2016 і 2017 роком кількість актів вандалізму, направлених проти єврейських об’єктів, зросла з 19 до 24, але це все одно набагато менше за рівень, зафіксований у багатьох європейських країнах. Ізраїльський урядовий звіт, опублікований у січні 2018 року, стверджував, що в Україні подвоїлася кількість антисемітських інцидентів, однак у цьому звіті не дано докладних відповідей на питання про методологію дослідження й джерела даних.
На відміну від ситуації 20-річної давності, коли антисемітська газета «Сільські вісті» мала багатомільйонну аудиторію читачів, сьогодні в Україні немає жодного масового періодичного видання, яке б виливало антисемітську жовч.
До того ж, порівняно зі своїми сусідами в Центральній і Східній Європі Україна залишається надзвичайно толерантним суспільством, навіть перед лицем російської окупації частини її території. Згідно з даними опитування, що його провів Дослідчий центр П’ю (Pew Research Center) в країнах Південної, Центральної та Східної Європи у 2016 році, Україна показала найвищий рівень визнання євреїв як співгромадян — з цим не погодилися лише 5 відсотків населення.
Лідерська роль євреїв в економічному й політичному житті країни рідко стає темою публічного обговорення, її приймають як норму.
В Україні посаду прем’єр-міністра обіймає єврей — Володимир Гройсман. Глава Адміністрації Президента також має єврейське походження, як і його попередник на цій посаді Борис Ложкін, який нині очолює Єврейську конфедерацію України і є віце-президентом Світового єврейського конгресу.
За даними Єврейської конфедерації України, більш ніж тридцять з-поміж 427 членів українського парламенту є євреями. А Депутатська група Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з Державою Ізраїль є найбільшою з усіх таких груп у ВР й налічує майже 140 депутатів, тобто третину складу парламенту.
Релігійні лідери України мають регулярний доступ до ключових осіб українського уряду. Провідні українські урядові та державні діячі постійно беруть участь в урочистих церемоніях вшанування пам’яті про Голокост.
Все це не означає, що серйозних проблем немає.
Політика пам’яті в Україні включає занадто багато героїзації складного минулого та недостатнє визнання таких питань, як антисемітизм серед місцевого населення й співпраця з нацистським окупаційним режимом. Також більше зусиль потрібно докладати для впорядкування місць страти, де євреїв вбивали під час Голокосту.
Глибше занепокоєння викликають українські ультраправі воєнізовані формування та їхня схильність до самосуду. Держава має більш енергійно взятися до цієї проблеми й ретельно дослідити джерела фінансування таких груп.
Антисемітський вандалізм слід викоренити, а з мовою ненависті вчинити відповідно до українського законодавства. Український уряд досі надто повільно реагує на антисемітські акти й прояви антисемітизму. А випадки насильства проти ромів з боку представників таких крайніх правих груп, як C14, слід негайно переслідувати в судовому порядку.
З іншого боку, уряди держав Заходу й Ізраїлю, засоби масової інформації та неурядові організації повинні бути чутливими до проявів гібридної війни, що її веде Росії, та дезінформації навколо теми антисемітизму й крайніх правих в Україні. Слід також краще розуміти, що Росія розміщує своїх агентів, які несвідомо чи свідомо, під дією заохочення, вдаються до мови ненависті, створюють напруженість із меншинами, скоюють акти вандалізму й застосовують насильство. У бідній країні ультраправим діячам і російським агентам легко купити або вибороти лояльність відчуженої молоді та втягнути її в діяльність маргінальних політичних сил.
Позиції крайніх правих не міцнішають в Україні, однак у бідній країні, яка бореться з зовнішньою агресією, це сила, яку не можна ігнорувати.
Адріан Каратницький
Адріан Каратницький — старший науковий співробітник Атлантичної ради США, співдиректор і член правління «Українсько-єврейської зустрічі».
Оригінал статті опубліковано англійською мовою, Atlanticcouncil.org, 15 жовтня 2018 року.
Переклав з англійської В. Старко.
