Іноді це бачу не тільки я
Зрештою, як і завжди, все вирішують оптика і контекст.
Мій другий приїзд до Бучача знову припав на осінь, коли зелень і сонце помалу відступають, оголюючи кам'яний кістяк середмістя. О цій порі року всі міста краю, якому меткий науковець дав промовисту назву «Криваві землі», виглядають так, ніби їх щойно залишила одна армія, а друга допіру пробивається з боями на околицях. Струмують осінні дими в передмістях, люди повні тієї безнадійної безтурботності у словах і рішеннях, яка приходить, коли розумієш, що війна скінчилася – а ти вцілів.
Втім, про війну хотілося би поговорити (брешу, ой брешу, не хотілось би зовсім) іншим разом. А поки що – про повернення.
Із Бучачем та сама історія, що і з будь-яким іншим маленьким містечком, яке дало світові велику людину. Надто – коли це письменник рівня Аґнона. В подорожнього, який має книгу за путівник, просто немає шансів поглянути на описані міста своїми очима. За наявності доброї фантазії, це взагалі пропаща справа. Бо тоді бачиш не покручені вулички, стрімку стрічку Стрипи та старі будинки, за фасадами яких ховаються безкінечні життєві історії. Ні, тоді дивишся глибше, іще глибше. Ніби наївна дитина, помічаєш і досліджуєш паралельне місто, яке понівечила одна війна, але ще не торкнулася інша, місто, якому не доводиться вдавати, що не сталося нічого катастрофічного: ну так, була війна, ну так, було нелегко, але ж люди споконвіку воюють, часом ми перемагаємо, часом нас перемагають, на все воля Божа. Місто, що вітало свого блудного сина Шмуеля Йосефа Чачкеса, який давно переріс цей Шибуш, мов дитячий костюм. Бачиш метушливі базари, а не мовчазні кладовища; бачиш місто, якому не довелося горіти і вивертати вигорілі помешкання та віддавати своїх міщан, як вивертають кишені перед грабіжником, віддаючи йому все, до останньої крихти.
Іноді це бачу не тільки я – і це вже заслуга не оптики, а контексту.
Аґнон, склалося у мене враження, втікав із затісної для нього Галичини. Або повертався у свій особливий спосіб, сказати важко. Повернення, як і втеча, – це процес настільки тривалий, що може тривати ще довго по смерті. А я ж уже пів життя тікаю (чи то пак, повертаюся) до цієї Галичини із відкритого всім вітрам Донбасу.
Сімейна історія в наших краях – штука покручена і драматична. Покоління за поколінням родини міняли громадянство, місця проживання і навіть, бувало, мови спілкування. Чого тільки не зробиш, аби вижити в жорнах кривавих режимів. Довгий час я не міг зрозуміти, чого мене вічно сюди так тягне: навіщо я вивчив українську мову; яку радість можуть принести ці незвичні вуху слова; чому так безнадійно легко сприймається запах сирості у під’їздах та занедбаність будинків. Я не міг зрозуміти, чому тіснота вуличок вабить мене більше за широкі проспекти моєї Макіївки і в чому романтика подорожей із Донецька головним чином до Львова – 1200 км у забацаному і смердючому плацкарті кілька разів на рік… Скидається на одержимість, нє?
А потім в якийсь момент все стало зрозуміло. Походячи з родини галичан та закарпатців, я все шукаю свою втрачену Землю Обітовану. Намагаюся віднайти те, що колись у мене забрали. Народжений так далеко від своєї прабатьківщини, я все повертаюся і повертаюся туди, де колись міг (мав!) бути мій дім.
І, схоже, повертатимуся ще довго, можливо, й по смерті, вигризаючи ці міста для себе у родинної історії там, де нормальні туристи вигризають у рельєфу добрий ракурс для фото.
Есе написане в рамках Літературної резиденції в Бучачі, що відбувається за підтримки фонду «Українсько-єврейська зустріч»
Ця стаття була спочатку опублікована в @zbruc.eu.
