Історія як оповідь без завершення

Рецензіяна книгу: Omer Bartov. Anatomy of a Genocide The Life and Death of a Town Called Buczacz. NY: Simon & Schuster 2019, 416 p.

Історики прагнуть оповідати, але можливості їхньої уяви завжди обмежені. Тому вони покладаються на оповіді інших, використовуючи поряд із офіційними документами такі джерела, як щоденники, спогади та інтерв’ю. Якщо скласти їх разом, то для стороннього спостерігача ці численні історії перетворяться на «білий шум». Тому завдання істориків полягає в тому, щоб сформувати з цього «білого шуму» інформації читабельну та зрозумілу оповідь. Підставою історичного ремесла є критичне осмислення минулого на основі джерел – різноманітних голосів, які також є вибірковою конструкцією. Навіть у наші постмодерні часи більшість істориків погоджуються, що історіописання здійснюється не для розваги, а щоб виокремити специфічні дії людей і сформулювати важливі для сучасного покоління питання. Історики заповнюють ті наративні прогалини, які створюють перешкоди в пошуках сенсу і кращого розуміння минулого, особливо того минулого, яке триває в теперішньому і спричиняє незручні відчуття відповідальності, провини й залежності. Модерна історія особливо складна, оскільки продовжує впливати на сучасне життя. У розпорядженні істориків надто багато голосів, і вони розповідають власні історії, що не дають готових відповідей на важливі питання.

Остання книга відомого історика Омера Бартова «Anatomy of a Genocide: The Life and Death of a Town Called Buczacz» – одна з найбільш інтригуючих і амбітних спроб знайти деякі з цих відповідей [1]. Вона постала у результаті старанної багаторічної праці з багатьма джерелами. Цій книзі судилося мати особливий резонанс в Україні. Із 2007 р. (з часу публікації попередньої книги автора «Стерті») ім’я О. Бартова асоціювалося з заявою про те, що пам’ять про єврейську присутність в українській Галичині була успішно стерта [2]. Ця книжка викликала широку дискусію і критику з боку українських читачів та професійної академічної спільноти. Натхненна родинними зв’язками з Бучачем, чергова книжка О. Бартова формує нову перспективу для цієї важливої дискусії. Можна припустити, що вона викличе значний інтерес і в Україні, хоча наразі ця праця ще не перекладена українською мовою.

Омер Бартов – не лише професійний історик, але й вправний письменник, який знає, як створити цікаву й емоційно забарвлену оповідь. Назви розділів його нової книги легко запам’ятовуються, а інтрига наративу захоплює. Тон автора періодично змінюється від особистого та емоційного до академічно дистанційованого. Водночас книга не переповнена теоретичними дискусіями. Здається, що О. Бартов свідомо їх уникає, хоча очевидно, що він добре ознайомлений із важливими історіографічними дискусіями у своїй академічній галузі і приховано їх відтворює. Науковець читатиме цю книгу, як академічну історію, а звичайний читач – як цікаву розповідь. У цьому сенсі книга «Anatomy of a Genocide» вже досягла успіху: вона отримала чимало позитивних академічних рецензій та велику кількість хороших відгуків на інтернет-платформах, як-от «Goodreads» чи «Amazon». Книгу відзначено декількома професійними нагородами, вона продовжує стимулювати продуктивні дискусії. Викладачам історії в університетах варто включати текст О. Бартова до числа рекомендованих для студентів текстів як одне з найглибших досліджень історії Галичини. Водночас у дослідників Галичини можуть поставати питання щодо ширшого історичного контексту.

Після літературного повороту в історичній науці більшість вчених не будуть сперечатися з тим, що спосіб, у який історики структурують наративи, впливає на наші аргументи й рішення. Омер Бартов розповідає свою історію в семи розділах. Починаючи з родинних спогадів, він звертається до історії багатоетнічного Бучача у XVI ст., а потім проводить читача через ранньомодерний та модерний періоди розвитку міста до Першої світової війни. Він відтворює процес наростання ідеологічної напруги у міжвоєнний період, а потім у час радянської окупації і зрештою наближається до Голокосту. Тема місцевого виміру Голокосту є найважливішою частиною книги. Вона висвітлюється у трьох розділах: «Німецький порядок», «Щоденне життя геноциду» та «Сусіди». Наприкінці книжки з’являється опис Бучача після Другої світової війни. Він постає як місто, що разюче відрізняється від Бучача з першого розділу. Замість трьох національностей у ньому залишаються лише українці. Український Бучач має пройти через десятиліття забування і реконструкції своєї історії наново. Моноетнічне місто сприймається як помилка кожним, хто знайомий із його історією. Водночас такий стан справ виглядає дуже природним для сучасних мешканців Бучача.

Книга зосереджена на людях, а не на концепціях чи теоріях. Одним із найважливіших досягнень О. Бартова є уважне прочитання джерел, яке повертає свободу дії історичним акторам незалежно від того, ким вони були. Люди перестають бути лише жертвами обставин або представниками абстрактних соціологічних категорій. Натомість читачі одержують змогу оцінити доступні для цих людей палітри вибору, навіть якщо вони були обмежені. Щоранку у Бучачі когось міг розбудити стукіт у двері, за якими стояла і просила про допомогу єврейська сім’я. Діапазон можливих реакцій (і отже доступних виборів) не обмежувався лише наданням чи відмовою від допомоги. Він міг включати такі варіації, як прийняття єврейських сусідів до стайні сьогодні і їх вигнання завтра, негайне викриття жертв, пограбування та зґвалтування, усиновлення їхніх дітей, усиновлення та хрещення тощо. Іноді одні й ті ж люди могли робити все перелічене. О. Бартов пише про «близькість дружби, яка перетворилася на близькість насильства», і стверджує, що близькість єврейської спільноти зробила насильство більш драматичним [3].

Книга описує дії «сусідів», але не пояснює їх. Натомість О. Бартов зазначає: «Однак пам’ять про добро не може стерти жахів, уможливлених і вчинених бездушною байдужістю, безпричинним насильством і смертоносною жадібністю сусідів, більшій частині яких бракує навіть крихти ідеологічної мотивації, хай би якої збоченої та негуманної» [4]. Відсутність ідеологічно зумовлених дій однак не повинна означати, що у вчинках людей не простежувалася будь-яка мотивація, тобто вони діяли нераціонально. Можливо, подальші дослідження у сфері соціальної історії допоможуть краще зрозуміти цю проблему. Наприклад, цікаво, скільки мешканців Бучача у часі війни насправді були сусідами або ж навіть знали одне одного? Іншими словами, який вплив на Бучач мали довоєнна мобільність, численні переміщення населення та міграції, зокрема із сусідніх сіл?

Викликає зацікавлення й те, який підхід виправдовує вибір О. Бартовим одного джерела на противагу іншим, і особливо ступінь критичного прочитання, який він застосовував до обраних «голосів». Наприклад, історія про Першу світову війну (розділ 2) майже повністю відтворюється на основі щоденника директора місцевої школи Антонія Севінського. О. Бартов використовує розлогі цитати з цього джерела, рідко пропонуючи коментарі до надзвичайно упередженого тексту щоденника. У наступному розділі О. Бартов використовує спогади учня цієї ж школи Станіслава Ковальського, який змальовує позитивний образ Бучача як багатоетнічного міста. На відміну від щоденника А. Севінського, у цьому випадку О. Бартов використовує спогади критичніше, пояснюючи, що вони були «більше ностальгією, ніж фактом». «Насправді, – стверджує він, – польська середня школа була інструментом національної пропаганди та гомогенізації спільноти» [5].

Загалом замість «анатомії» соціальної структури Бучача, яка, можливо, змогла б надати хоча б деяку раціональність радше ірраціональному висвітленню насильства сусідів, книга пропонує longue durée наратив, що починається у ХVІ ст. Але наскільки довгим має бути longue durée, щоб зрозуміти коріння Голокосту? Розділ, який висвітлює перші кілька століть багатоетнічної історії Бучача, називається «Шторм, що надходить». Вже від початку оповіді це створює загрозливу атмосферу і своєрідну напругу. Цей розділ включає такі важливі історичні події, як повстання Б. Хмельницького, облоги Бучача османською армією в 1672 і 1675 рр., поділи Польщі та Габсбурзькі реформи. Огляд О. Бартова базується насамперед на вторинній літературі та наративних джерелах, таких, як яскрава художня проза Шмуеля Йосефа Агнона (написана через кілька століть після цих подій) або свідчення Натана Ганновера про Хмельниччину. Наприкінці він зауважує: «…Три етнорелігійні групи замикалися в собі, не тільки так, як це було раніше, просто ігноруючи одна одну, але в більш агресивний, обурений і звинувачувальний спосіб…» [6]. Складно не помітити у цій інтерпретації телеологічний присмак – намагання встановити причинно-наслідковий зв’язок між попередньою історією міста та катастрофічними подіями ХХ ст. Із численних подій і джерел автор обирає ті, що посилюють картину постійного наростання невпевненості та страху. Хоча однією з головних цілей розділів, присвячених Голокосту, є розкриття складності ролі(ей) «виконавця» та вагомості розгортання місцевої динаміки геноциду, ми не знаходимо такої ж нюансованості в попередніх розділах.

Наступний, найбільш проблемний аспект історії О. Бартова є фундаментальним для його методологічного підходу. Йдеться про національну парадигму, яку автор застосовує без розбору протягом усієї своєї історії longue durée. Національно орієнтований підхід утримує розповідь разом, слугуючи основою для того, що в іншому випадку було б внутрішньо незв’язним і багатогранним описом життя в такому складному та динамічному місці, як Галичина. Головними дійовими особами книги постають євреї, поляки та русини/українці – чітко обмежені групи «сусідів». Нація є ключовим поняттям у дослідженнях геноциду, але чи може вона замінити ретельне відтворення динаміки життя – соціальних, економічних, культурних та особистих взаємодій – протягом кількох століть?

Дослідники історії малих міст Галичини виявили вражаючу картину соціальної динаміки, яка ніколи не зводилася до однієї соціальної ролі та ідентичності. Люди завжди виконували велику кількість соціальних ролей водночас і контекстуально. Між ними було чимало різних, але часто малопомітних ліній поділу. Навіть на початку ХХ ст. населення регіону не ідентифікувало себе виключно або переважно з євреями, поляками чи українцями. Інші форми ідентифікації, такі, як регіон (місцевий чи мігрант), релігія (або ступінь релігійності), економічний і соціальний статус свідчать про їхнє почуття власної ідентичності та приналежності до групи. Сімейні мережі (спорідненість) також відігравали велику роль у малих містах Галичини. Міжгрупова взаємодія відрізнялася у кожної категорії: чоловіки і жінки, старі і молоді, освічені й неосвічені. У межах єврейської спільноти велике значення мало те, чи належав хтось до маскілів, хасидів, послідовників певного цадика тощо. На межі ХХ ст. галицьке суспільство відзначалося пластичністю і мобільністю, тому деякі люди все ще могли обирати собі «націю». Ба більше, «нація» не була сталою. Мова, загальнокультурна орієнтація чи етнічне походження могли зіграти ключову роль у структуруванні міжгрупової взаємодії залежно від ситуації. Звісно, формалізовані поділи та союзи відігравали роль у міській політиці і житті, але не менше значення мали неформальні ідеологічні чи культурні відмінності.

Важко написати longue durée синтез історії єврейської Галичини, особливо коли стільки тем залишається недостатньо дослідженими (це особливо актуально для галузі соціальної історії). Кілька доступних книг на цю тему спираються на джерела, написані всіма мовами регіону, і не розгортають строго національної перспективи. Вони радше пропонують контрнаративи до телеологічної історії вічної національної ворожнечі. Наприклад, Берріс Куцмані написав про маленьке містечко Броди, дуже подібне до Бучача [7]. Серед інших цікавих епізодів він описує вибори до муніципальної ради на початку ХІХ ст., коли християнські виборці звернулися до австрійської провінційної адміністрації з проханням дозволити євреям мати половину місць у муніципальній раді. Де-юре євреї не мали права голосу, але християни в муніципальній раді міста наполягали на тому, що вони складали більшість жителів Бродів, дотримувалися всіх зобов’язань і виконували цінні для міста функції (пов’язані з давніми правами євреїв та їх економічною спеціалізацією) [8]. Прагматичні потреби громади зробили ці рішення важливішими за юридичну можливість виключити євреїв із місцевої політики.

Дослідження історії іншого галицького міста – Дрогобича – спонукає до висновків про важливість для єврейської громади соціальних поділів, включно із внутрішньогруповим насильством. Дрогобич був центром місцевої нафтової промисловості. Євреї міста брали активну участь у його політичному житті, розділяючи економічну владу та адміністративні обов’язки з місцевими неєврейськими елітами [9]. Випадки насильства, які були виявлені під час дослідження, промовисто відображали цю закономірність: конфлікти могли відбуватися як в середині єврейської громади, так і між євреями та їх неєврейськими сусідами. Зокрема, насильницькі конфлікти часто розпалювали конкуруючі підприємці-євреї: єврейські робітники з одного заводу нападали на християнських робітників з іншого і навпаки. Найвідоміший приклад складної соціальної і політичної динаміки міжгрупових взаємин у Дрогобичі, який не можна пояснити в параметрах есенціалістських національних категорій, – це «криваві вибори» 1911 р. Корумпована стара єврейська політична еліта міста та віце-бургомістр Якуб Феєрштейн завадили сіоністському кандидату бути обраним. Це призвело до серйозних заворушень, участь у яких брало як русинське, так і єврейське населення міста. Багатьох учасників демонстрації вбила австрійська поліція [10]. Цей приклад засвідчує, що пояснити мотивацію участі представників кожної з груп у насильстві можна, лише дослідивши конкретний контекст місця та ситуації, де місцеві економічні інтереси, прагматичні міркування й особисті зв’язки мали дуже вагоме значення. Можна стверджувати, що цей висновок стосується і дослідження О. Бартовом Голокосту в Бучачі (як з точки зору мікроісторії, так і перспективи longue durée, які він поєднує у книзі).

Варто визнати, що тривала історія етнічного співіснування в Галичині до Першої світової війни ніколи не була такою мирною, як це сьогодні закарбовано в українській колективній пам’яті (або ж забутті). Вона була сповнена кривавих конфліктів та жорстоких подій і, з точки зору жертв, ці випадки були не менш згубними, ніж конфлікти ХХ ст. (для їхніх жертв). Мотиви, причини й пояснення цих конфліктів і співпраці були специфічними для їхнього часу та місцевості, але вони також відображали появу спільних структурних факторів (економічна конкуренція, наслідки зростаючої трудової міграції тощо). Коли націоналізм став провідним фактором, що провокує насильство? Коли це стало головним політичним гаслом і ключовим форматом уявлення про соціальне групування? Як складність та гібридність галицького суспільства вплинули на цю загальну трансформацію? Чи можемо ми все ще побачити сліди інших типів політичного поділу і соціального групування, поза національними союзами, навіть під час світових воєн? І чи можемо ми спробувати знайти якесь раціональне пояснення дій «сусідів», яке виходить за рамки тривалої телеології національної ворожнечі і враховує хаотичний і нелогічний жах війни?

Варто сподіватися, що остання книга Омера Бартова надихне на нові дослідження Голокосту в Галичині та нові спроби написати довоєнну історію Бучача з синхронного погляду, ніби ми не приймаємо як належне те, що Голокост – це кінець цієї історії.

Цей текст вперше був опублікований англійською мовою в журналі «Ab Imperio»: History as a Story without an End // Ab Imperio. 2019. No 2. Pp. 115–122.

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

Владислава Москалець – історикиня, викладачка Українського Католицького Університету, координаторка програми Єврейських студій, стипендіатка програми Фулбрайт для науковців (2018–2019 рр.). Серед наукових інтересів: соціальна та економічна історія євреїв Східної Європи, їдиш, репортажна література.

Відповідь Омера Бартова доступна тут.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Вперше опубліковано @Україна Модерна

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.