«Бабин Яр: Історія і пам'ять»: Передмова — Розділ 2

Канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» була заснована у 2008-му році з метою створення більш тісних взаємин між двома народами: українцями та євреями, що протягом століть жили пліч-о-пліч на території сучасної України. З моменту свого заснування, «Українсько-Єврейська Зустріч» ініціювала та фінансово підтримувала ряд конференцій, круглих столів, ґрунтовних наукових досліджень, а також публікацій та перекладів цих праць. Згідно з гаслом організації «Наші історії неповні одна без одної», такі проекти сприятимуть поглибленню порозуміння між українцями та євреями й кращого пізнання їх культур.

Вперше пропонуємо книгу «Бабин Яр: Історія і пам'ять» у електронної книги.

Свідком одного із найбільш жорстоких злочинів Голокосту протягом 29–30 вересня 1941 року, стало урвище, що знаходиться на околиці міста Києва. Близько 34 000 київських євреїв було розстріляно за два дні в одній із перших вражаючих подій, що стала відомою під назвою «Голокост від куль».

З глибоким співчуттям та розумінням, група всесвітньо відомих вчених обговорюють політику пам'яті Бабиного Яру в галузях культури, музики та мистецтва від сталінських часів до сьогодення. Окрім переліку детальних та болісних свідчень есеїв про події, що відбувались наприкінці вересня 1941-го року, це видання поєднало науковців в усвідомленні важливості збереження пам'яті про Бабин Яр як символ Голокосту та інших трагедій XX століття.

Книжка вийшла друком поряд із серією заходів, присвячених вшануванню пам'яті 75-х роковин трагедії в Бабиному Яру, за сприяння канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч».

Головними редакторами нового видання «Бабин Яр: Історія і пам'ять» є Павло-Роберт Маґочій, професор-емерит історії та політології в Торонтському університеті, де з 1980 по 2025 рік він очолював кафедру українознавчих студій та Владислав Гриневич, провідний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України.

Вийшло друком у 2016-му році завдяки видавництву «Дух і Літера».

Розділ 2

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.

Бабин яр: напередодні трагедії

Ігор Щупак

У витоків нацистської ідеології
Події Другої світової війни і трагедія Бабиного Яру мали свої витоки в попередніх десятиліттях. Деякі історики говорять про Тридцятирічну війну XX століття — від початку Першої світової війни у 1914 р. і до закінчення Другої світової війни в 1945 р. У центрі цих подій перебувала Україна, будучи складовою, за виразом Тімоті Снайдера, «Кривавих земель». На цьому просторі від центральної Польщі до західної Росії в період між 1933 і 1945 роками нацистський і совєтський режими знищили мільйони людей. Саме на цих «Кривавих землях» жила більшість євреїв Європи, саме тут перетиналися імперські плани Гітлера та Сталіна, саме тут билися Вермахт і Червона армія, саме тут зосередили свої сили совєтський НКВС і німецька РСГА.

Нацистська Німеччина, відповідальна за розв’язування Другої світової війни, як країна-агресор мало відрізнялася від другого агресора — Совєтського Союзу. Але специфічна нацистська ідеологія, замішана на радикальному антисемітизмі, зумовила один із найбільших злочинів в історії людства — Голокост.

Історичною передумовою зародження нацизму стала поразка Німеччини у Першій світовій війні. Цю поразку було розцінено як крах «німецької ідеї», а визнання Німеччини винуватицею розв’язування війни і виплата, за Версальським договором, величезних репарацій вплинули на зміни у ставленні німецького суспільства до республіки та демократії. До того ж антисемітизм, поширений у певних прошарках німецького населення, покладав відповідальність за війну та поразку в ній на «міжнародних єврейських фінансистів» і єврейство взагалі.

Реваншизм, антисемітизм, ксенофобія стали ідейним підґрунтям німецького націонал-соціалізму. Для оформлення нацистської доктрини використовувався різноманітний і суперечливий спектр філософських, економічних, історичних та соціологічних концепцій, зокрема расові теорії Ж. Лагарда, А. де Гобіно, Г.-С. Чемберлена, соціал-дарвінізм тощо. У 1919 р. в Мюнхені утворилася Німецька націонал-соціалістична партія (НСДАП), яку в 1921 р. очолив Адольф Гітлер. Програма НСДАП «25 пунктів», ухвалена в 1920 р., передбачала об’єднання всіх етнічних німців у складі «Великої Німеччини», скасування умов Версальського договору, утворення сильної централізованої державної влади, розширення німецького «життєвого простору», обмеження діяльності трестів і монополій, створення «здорового середнього стану», а також містила цілу низку антисемітських положень і вимог.

Упродовж 1920-х рр. з’явились два основні програмні виклади ідеології націонал-соціалізму: «Моя боротьба» Адольфа Гітлера (1925) та «Міф XX століття» Альфреда Розенберга (1929). У цих роботах поєднувалися псевдоісторичні концепції виняткової історичної місії «арійської раси» та антисемітські гасла, критика ліберальної демократії та комунізму, пропаганда реваншу та зовнішньої експансії. Ідейні течії, що співіснували в НСДАП до 1934 р., мали відмінності лише в баченні майбутніх соціальних реформ та ставленні до великого капіталу.

Складовими нацистської ідеології були расизм і теорія розширення «життєвого простору». В основу «вчення» про біологічну та духовну відмінність народів було покладено «принцип крові», за яким лише арійсько-нордична раса могла бути носієм найкращих людських якостей. Декларувався постулат: що чистіша кров народу — то більше в ньому вартісних якостей, через що арійсько-нордична раса не повинна змішуватися з іншими. Тому всю історію людства було проголошено боротьбою за чистоту «вищої» раси, відокремлення від неї «іншорасових» елементів та утвердження панівного її становища у світі.

Відповідно до нацистської расової теорії все людство було поділено на «вищі» та «нижчі» раси. «Вищою» проголошувалася «арійсько-нордична раса»; щаблем нижче визначили «середземноморську расу»; ще нижчий ступінь посідала «слов’янська раса». Євреям узагалі не знаходилося місця в «ієрархії людських рас».

Радикальний, войовничий антисемітизм посідав особливе місце в нацистській ідеології. Дегуманізація євреїв зводила їх до рівня нелюдей, «паразитів». Нацисти наголошували, що євреї являють «пряму протилежність арійцю». Як зазначає провідний дослідник Голокосту Єгуда Бауер, нацисти вбачали в євреях не лише іншу расу, а, понад те, — антирасу, уособлення Сатани, бацилу, осквернителів культури і смертельних ворогів арійських народів. Ця ідеологія в подальшому стала основою практики нацистського геноциду та Голокосту, одним із символів якого був Бабин Яр.

Нацистська расова теорія, стверджуючи виняткові якості «німецької раси» та неповноцінність інших, стала обґрунтуванням права Німеччини на розширення «життєвого простору» (Lebensraum). Гітлер стверджував, що після Першої світової війни у світі несправедливо розподілено території — між державами існує диспропорція в кількості населення та землі, здатної його прогодувати. Німеччина, на думку фюрера, була «несправедливо обділена» і тому мала боротися за «відновлення справедливості»:

«Політика держави повинна забезпечити для існування раси створення життєздатного співвідношення між кількістю та зростанням населення, з одного боку, і розміром та якістю території — з іншого».

Звідси випливала ідея необхідності війни Німеччини за землі сусідніх, «нижчих» рас.

Ця війна проти ворогів «Третього Райху», об’єднаних довкола «єврея-архіворога», була одним із мотивів рішення нацистів розв’язати Другу світову війну — вважає Єгуда Бауер:

«Антиєврейський похід був вирішальною складовою нацистської есхатології, наріжним каменем їхньої світобудови, а не лише однією з частин їхньої програми. Майбуття людства залежало від їхньої перемоги над єврейством».

На відміну від більшовиків, нацисти вважали відповідальними за світовий устрій не капіталістів-імперіалістів, а змовників-євреїв. Погляди нацистів полягали, зокрема, в тому, що євреї контролювали і фінансовий капітал, і «поширення комунізму», а отже, Америку, Велику Британію і Совєтський Союз. Комунізм, за уявленням Гітлера та його однодумців, являв єврейську «казку» про недосяжну рівність, задуману для того, щоб загнати наївних європейців у єврейське ярмо. Тому відповіддю на «безжальний єврейський капіталізм і комунізм» міг бути лише націонал-соціалізм, який означав «відновлення справедливості для німців коштом інших».

Крім «історичного» та «расового», радикальний антисемітизм ґрунтувався на релігійному та побутовому антисемітизмі, підкріплювався ідеями про «єврейських масонів-революціонерів» як ворогів німецького народу та «винуватців» поразки Німеччини в Першій світовій війні, живився міфами про «жидо-комуну» в СССР.

Прихід нацистів до влади
Нацистська ідеологія стала державною ідеологією в Німеччині, коли нацисти прийшли до влади у 1933 р. Цьому сприяли реваншистські настрої після поразки у Першій світовій війні та принизливі умови Версальського миру, соціальна незахищеність більшої частини населення за умов глибокої соціально-економічної кризи та нездатність влади подолати її. Велику роль як у приході нацистів до влади, так і в подальшому ствердженні нацистської диктатури відіграла ефективна пропаганда, а також гостра боротьба між противниками нацистів — комуністами та соціал-демократами.

30 січня 1933 р. президент Пауль фон Гіндербург своїм декретом призначив Адольфа Гітлера райхсканцлером — головою німецького уряду. Поступово Німеччина стала перетворюватися на тоталітарну державу. 2 лютого 1933 р. було розпущено Парламент і призначено нові вибори. 4 лютого вийшов президентський указ «Про захист німецького народу», що обмежував свободу преси. 17 лютого поліція отримала право застосовувати вогнепальну зброю проти політичної опозиції, 22 лютого — створено «допоміжну поліцію» (Hilfspolizei, скорочено Hipo), 27 лютого — запалав Райхстаг, що стало приводом для арештів комуністів, заборони комуністичної преси.

За умов терору, 5 березня 1933 р. відбулися вибори, на яких НСДАП здобула відносну перемогу — 43,9%. Не набравши абсолютної більшості голосів, нацисти відтоді остаточно відмовилися від спроб маскування видимістю наявності демократії та збереження конституції.

23 березня Гітлер провів через Парламент закон про надзвичайні повноваження уряду; проти закону голосували тільки соціал-демократи. 22 червня цю партію було заборонено і розпущено, а 14 липня поза законом опинились усі інші партії, окрім НСДАП, що злилася з державою. З 1933 р. по всій країні з’явилися концентраційні табори для утримання в них «ворогів Райху». Було ліквідовано основні політичні права громадян — свободу слова, зібрань, недоторканність житла, таємницю листування.

Утвердження влади нацистів у Німеччині відбувалося майже за повної мовчазної згоди суспільства. Пізніше лютеранський пастор Мартін Німеллер, який виступав проти нацизму, висловився так:

«Коли нацисти прийшли за комуністами, я залишався безмовним. Я не був комуністом. Коли вони саджали соціал-демократів, я промовчав. Я не був соціал-демократом. Коли вони прийшли по членів профспілки, я не протестував. Я не був членом профспілки. Коли вони прийшли по євреїв, я не обурився. Я не був євреєм. Коли вони прийшли по мене, не залишилося нікого, хто б заступився за мене».

Одним із етапів на шляху до зміцнення влади Гітлера була ліквідація ним своїх політичних противників у самій нацистській партії. Гітлер за допомогою охоронних загонів (СС) у ніч на 30 червня 1934 р. (що отримала назву «ніч довгих ножів») фізично знищив Ернста Рема та інших лідерів штурмовиків. За цими подіями уважно стежив інший диктатор — Йосиф Сталін. За спогадами совєтського державного діяча Анастаса Мікояна, Сталін захоплювався сміливістю, затятістю Гітлера на його шляху до зміцнення своєї влади.

«От молодець, от здорово, — казав Сталін. — Це ж треба вміти!»

Подальші трансформації в Німеччині характеризувались посиленням контролю над економікою, іншими сферами життя та підготовкою їх до війни, а також масовим насильством та репресіями всередині країни.

Нацистські репресії та державний антисемітизм
Провісником майбутнього насильства стало спалення нацистами книжок, авторами яких були ліберали, соціалісти, пацифісти, євреї. 10 травня 1933 р. у багатьох німецьких містах під «патріотичну» музику і «полум'яні речівки» (Feuersprüche) у вогонь жбурляли книжки, серед авторів яких були Ісак Бабель, Бертольд Брехт, Ярослав Гашек, Михайло Зощенко, Еріх Кьостнер, Генріх Манн, Карл Маркс, Ліон Фейхтвангер, Зигмунд Фройд та багато інших.

Нацистський режим не обмежувався спалюванням книжок. У перебігу розгорнутих репресій тільки на початок 1935 р. було фізично знищено понад 4200 «ворогів Райху», 515 тис. осіб заарештовано. Станом на 1939 р. в ув’язненні перебувало понад 300 тис. осіб. Сотні тисяч німців емігрували, у тому числі — євреї за походженням.

Євреї були головною мішенню репресій. 1933 року в Німеччині проживало близько 500 тис. євреїв (менше ніж 1% загальної кількості населення країни), які були досить сильно асимільовані. Євреї говорили німецькою, добре знали німецьку історію і культуру, пишалися країною. Інколи здавалося, що вони були більше німцями, ніж євреями. Але державний, офіційний антисемітизм посилювався. З весни 1933 р. почався організований владою бойкот усіх установ, фірм, магазинів, що належали євреям, хоча тоді його ще не підтримувала більшість німецького населення. У 1935 р. були прийняті «Нюрнберзькі закони», що позбавили євреїв німецького громадянства, заборонили їм обіймати посади в державному апараті, мати власний бізнес, брати шлюб з німцями (німкенями) і отримувати освіту в державних навчальних закладах. Їхні власність і підприємства підлягали реєстрації та конфіскації.

Проти ночі з 9 на 10 листопада 1938 р. влада організувала «Кришталеву ніч» — антиєврейський погром, було розбито й розграбовано єврейські крамниці, аптеки і т. ін. Жертвами погрому стали десятки тисяч осіб. Євреям заборонялося з’являтись у громадських місцях, займатися багатьма видами діяльності, вони були зобов’язані постійно носити на одязі нашиту жовту шестикутну зірку.

Втім, практику масових убивств, організованих нацистами, вперше було задіяно не проти євреїв, а проти… «неправильних», «неповноцінних» німців.

Расистські постулати нацистів щодо «вищих» та «нижчих» рас перегукувалися з деякими іншими ідеями, зокрема — євгенікою. Чимало німецьких лікарів, прибічників євгеніки, співпрацювали з нацистами у програмі примусової стерилізації. Для того, щоб «расова гігієна» остаточно посіла провідне місце в медичній практиці, її зробили навчальною дисципліною в системі освіти та підвищення кваліфікації лікарів, а з 1936 р. — екзаменаційним предметом. Стерилізації через хірургічну операцію або опромінювання підлягали німці, хворі на спадкові недуги.

Примусова стерилізація загрожувала також людям, яких визначали як «асоціальних психопатів», тобто «морально відсталих», тих, хто не займався регулярною трудовою діяльністю або мав кримінальну судимість. Жертвами цієї «програми» стали також роми та сінті, — через те, що їм приписувалася патологічна «схильність до злочинності». Від хірургічних втручань загинуло близько 2% жінок. Станом на 1939 р. жертвами стерилізації в Німеччині та Австрії стали, за деякими оцінками, до півмільйона людей.

Після нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. та початку Другої світової війни Гітлер фактично розпочав таємну війну і проти власного, німецького народу. У жовтні 1939 р. на аркуші свого приватного поштового паперу, датованому заднім числом (1 вересня 1939 р.), він написав:

«Райхсляйтера Боулера і доктора Брандта призначаю відповідальними уповноваженими в поіменному розширенні кола лікарів з метою забезпечення «смерті з жалю» для невиліковно, як підказує здоровий глузд, хворих, за відповідного лікарського висновку, відповідно до їхнього стану».

Таким чином Гітлер розпочав перехід від запобігання так званого «неповноцінного життя» до його знищення, до політики вбивств, що маскувалася евфемізмами «смерть з жалю» та «евтаназія».

Спеціальну нараду за участю двадцяти лікарів та директорів психіатричних лікарень було скликано в Берліні ще в липні 1939 р. Ця «конференція з евтаназії», що відбулася за два з половиною роки до Ванзейської конференції, присвяченої «остаточному розв’язанню єврейського питання», досі залишається маловідомою. Проте є приблизні дані щодо «практичних результатів» злочинної програми «вбивств із жалю». Жертвами розправ стали тисячі пацієнтів психіатричних відділень в окупованій Польщі. Восени 1939 р. загони СС розстріляли та вбили чадним газом тисячі хворих німців Померанії.

Організацією вбивств «неповноцінних» німців на теренах Райху займався підвідділ райхсканцелярії фюрера, що з квітня 1940 р. містився в Берліні на вулиці Тіргартенштрассе, 4, тому ця програма «смерті з жалю» отримала назву «Акція Т4». Після реєстрації всіх медичних і опікунських закладів та притулків для інвалідів, де перебували психічно хворі, розпочалось їх систематичне знищення. Загалом по Райху шість психіатричних клінік було переобладнано під місця вбивств — там було облаштовано газові камери, які активно «працювали». Одночасно з «Акцією Т4» у 30 спеціально обладнаних для цього «дитячих відділеннях» вбивали німецьких дітей з розумовими і фізичними розладами.

Незважаючи на таємність убивств, про них стало відомо вже на початку 1940 р. У серпні 1941 р. єпископ фон Гален в одній зі своїх проповідей в Мюнстері сміливо говорив:

«Якщо дозволяється усувати даремних людей, то що трапиться з нашими бравими воїнами, які повернуться на батьківщину з важкими бойовими пораненнями, каліками, інвалідами?!»

Очевидно, для того, щоб уникнути заворушень серед населення, в серпні 1941 року «Акцію Т4» було зупинено. Але позбавлення людей життя продовжувалося: у децентралізованому порядку в лікарнях, клініках і притулках, де хворих морили голодом, позбавляли ліків; такі вбивства отримали назву «дикої евтаназії».

Як свідчать новітні наукові дослідження, унаслідок реалізації програми «евтаназії» лише на території німецького Райху було вбито від 250 до 300 тисяч німців, які страждали на психічні, розумові та фізичні розлади. Пізніше чимало хворих було вбито на окупованій гітлерівцями території СССР — у білоруському Могильові, українських Запоріжжі та Дніпропетровську, російських Курську і Ставрополі. Якщо нацисти вбивали «неправильних німців», громадян своєї держави, то зрозуміло, яка доля чекала на мешканців земель, захоплених гітлерівцями в ході подальшої агресії.

«Національне питання» в «інтернаціональній державі»
На землях, що до початку німецько-совєтської війни належали СССР, панував тоталітарний сталінський режим, характер якого багато в чому визначив перебіг подій Другої світової війни.

Комуністи і нацисти наголошували на «принциповій різниці» між ними. Насправді головні відмінності полягали у тому, що комуністи обстоювали ідею класової боротьби, а нацисти — збереження «расової чистоти». Крім того, в соціально-економічній сфері нацисти дбали про недоторканність приватної власності, натомість комуністи скасували її, націоналізували промисловість, колективізували сільське господарство, запровадили централізоване командне планування. Саме ці заходи, — на думку Нормана Дейвіса, — дають підстави вважати комунізм найвищою формою тоталітаризму. В принципі, тоталітарна сутність комунізму та націонал-соціалізму була подібною. Деякі люди, що зазнали на собі тиску обох тоталітаризмів, говорили про комуністів як про «червоних фашистів», а про фашистів — як про «коричневих комуністів».

Поряд із подібними явищами, треба зазначити особливості національної політики більшовиків. Знищивши за допомогою Червоної армії (російської у своїй переважній більшості) національні уряди, що постали на «національних окраїнах» колишньої Російської імперії, більшовики фактично провадили надалі її практику у сфері національно-державного будівництва. Наданням колись пригнобленим народам певних прав і пільг у царині мови, культури, освіти, підготовки національних кадрів тощо більшовицька влада намагалася загасити прояви зрослого за часів революції та громадянської війни націоналізму й у такий спосіб зміцнити внутрішню цілісність країни. Водночас совєтські політики намагалися сполучити вимоги неросійських народів щодо національної території, культури, мови та еліт із потребами соціалістичної економіки й унітарності держави.

З початку 1920-х років совєтська влада проголосила політику «коренізації», що набула в Україні форму «українізації». Проте головним завданням «коренізації» був не розвиток національного життя українців, євреїв та інших національностей, а їхня «совєтизація». З розгортанням наприкінці 1920-х рр. сталінської «революції згори» розпочалася руйнація єврейських — як і українських — культурних набутків. Самогубство 7 липня 1933 р. Миколи Скрипника, одного з найбільш яскравих лідерів політики «українізації» та національно-культурного будівництва національних меншин в Україні, позначило «великий перелом» у національній політиці сталінізму.

Отже, у 1930-х рр. відбулася, за висловом Романа Шпорлюка, справжня революція, яка перетворила частину націй Совєтського Союзу на спільноти, підлеглі росіянам. Совєтська влада намагалася зміцнити свою легітимність і водночас посилити лояльність населення через прискорене формування нової совєтської ідентичності. Це вимагало суттєвих коректив і змін в ідеології та пропаганді, і насамперед відмови від утопічного марксистського принципу пролетарського інтернаціоналізму, який почав стримувати мобілізацію радянського суспільства на модернізацію й підготовку до війни. Результатом пошуку більш прагматичної об’єднавчої концепції стало часткове повернення до моделі росієцентричного етатизму, що мало сприяти державному будівництву та забезпеченню лояльності населення до правлячого в СССР режиму.

Совєтський режим фактично відтворював імперський характер знищеного попередника — Російської імперії, але в новій ідеологічній упаковці. В її основі була сталінська теорія російського народу як «старшого брата» для інших народів СССР. Російському народу було призначено роль «державотворчого», «цементуючого». Таким робом фактично відроджувався колишній великодержавний принцип опертя на росіян, що існував за царської Росії.

Совєтському населенню було чітко сказано про це взимку 1936 р., коли головний ідеологічний рупор більшовицького режиму — газета «Правда» — наголосила особливе місце російського народу серед народів СССР, запропонувавши формулу «першого серед рівних». Зокрема наголошувалися «виняткова роль» російського народу в боротьбі за пролетарську державу та особливе значення російської культури для розвитку інших народів СССР. Саме відтоді почалось ототожнення всього російського з совєтським з огляду на його значний вплив. Тоді ж сформувалася певна «ієрархія совєтських народів» на чолі з «великим російським народом».

Права совєтських республік у складі СССР остаточно стали формальними, а під декларованими принципами «пролетарського інтернаціоналізму» посилилась русифікація. Особлива роль російського народу ставала у «братньому союзі народів» дедалі більше відчутною. На тлі боротьби проти «націоналістичних збочень» національних меншин відроджувався російський патріотизм. Відбувався процес «реабілітації» традиційних російських історичних, військових та політичних цінностей. В офіційній історичній науці відшукали царів, яких трактували як прогресивних історичних постатей, а різні народи Росії, яких раніше представляли жертвами колоніальних завоювань, перетворилися на об’єкти братерської допомоги, яких росіяни врятували від їхніх власних та західних поневолювачів. Різкій критиці за «русофобію» було піддано так звану «школу Покровського», ще жорсткішій критиці — історичну концепцію М. Грушевського, в якій вбачали розрив між російським та українським народами.

Диференціація населення Совєтського Союзу за рівнем лояльності до більшовицького режиму мала і соціально-класовий, і національний виміри. Особливо «неблагонадійним» щодо совєтської системи видавалось українське селянство, і саме по ньому було завдано жорстокого удару.

Голодотворна політика Сталіна
Побудова потужної військово-промислової держави з одержавленою економікою та диктаторською системою управління супроводжувалася радикальними перетвореннями в сільському господарстві СССР. До совєтської системи не могло «вписатися» працьовите, самодостатнє українське селянство, яке об’єктивно обстоювало демократичні засади економічного й політичного ладу в країні. Тому влада сприймала його як серйозну загрозу реалізації планів комуністичного режиму. Це було головною передумовою проведення «колективізації», яка особливо посилилася з 1929 р.

«Колективізація» та руйнування сільських господарств, насильницьке вилучення хліба у селян, репресії призвели до жахливої катастрофи — трагедії Голодомору 1932–1933 рр. Пік Голодомору припав на весну–літо 1933 року. Дослідники називають різні цифри загиблих під час Голодомору. У будь-якому разі, йдеться про щонайменше 4 млн безневинних жертв. Не оминуло це лихо і євреїв — мешканців землеробських колоній та містечок. Практично у кожному зі спогадів про життя в єврейських містечках згадуються жахливі явища Голодомору. За дослідженням Якова Хонігсмана, особливо важким було становище в містечках, позбавлених централізованого державного забезпечення продуктами харчування. Взимку і навесні 1933 р. помирали українці та євреї в Бердичеві, Житомирі, Умані, Білій Церкві, Фастові, Проскурові. Прагнучи врятуватися від голодної смерті, люди тікали до великих міст, однак і там їх наздоганяла невблаганна доля. Тільки на вулицях Києва протягом січня–лютого 1933 р. було підібрано 918 померлих від голоду євреїв, за десять діб березня — 249. Мали рацію робітники-євреї одного з підприємств Бердичева, які із сумом констатували:

«На російському цвинтарі лежать більше 100 небіжчиків, померлих від голоду, а на єврейському — 40, також померлих від голоду».

Геноцид голодом став однією з форм совєтської репресивної політики. На злочинному характері совєтського та нацистського режимів наголошує Тімоті Снайдер. Він зазначає, що у 1933 році українці мільйонами помирали від найбільшого штучного голоду в історії людства. А у 1941 році Гітлер відібрав Україну у Сталіна і спробував реалізувати власний колоніальний проект, почавши з убивства євреїв і створення таборів для совєтських військовополонених. Сталіністи колонізовували власну країну, нацисти колонізовували окуповану совєтську Україну, а жителям України лишалися самі страждання. «За ті роки, що Сталін і Гітлер були при владі, в Україні було вбито більше людей, ніж будь-де у Кривавих землях, в Європі і навіть у цілому світі».

«Національні» та «інтернаціональні» репресії в СССР
Масові репресії в Совєтському Союзі мали свої відмінності порівняно з терором, організованим нацистами. По-перше, сталінські «чистки», за дослідженням Роберта Конквеста, сягнули небаченого масштабу, коли їхніми жертвами стали мільйони людей, і все суспільство перебувало в постійному страху. Друга особливість — це методи, якими проводили репресії, доти небачені «громадсько-показові» суди, на яких головні супротивники диктатора прилюдно каялися у державній зраді. Третя особливість — непроникна завіса таємниці навколо злочинів влади.

Подальше зміцнення сталінського тоталітарного режиму супроводжувалося придушенням будь-якої опозиції всередині країни і утвердженням в СССР совєтсько-російського великодержавного шовінізму, який і надалі прикривався гаслами інтернаціоналізму. В епіцентр сталінських репресій потрапили й національні меншини.

На посилення репресивної політики впливали і зовнішньополітичні чинники: ускладнення становища Совєтського Союзу на міжнародній арені, зокрема прихід нацистів до влади в Німеччині. З одного боку, Сталіна вразили радикалізм та рішучість «коричневих», і совєтський вождь рекомендував своїм колегам по Політбюро вчитись у Гітлера того, як він розправився з опозицією та згуртував навколо себе націю (до речі, важливим інструментом такого згуртування був образ ворога, який Гітлер дав німцям у вигляді «єврея-кровопивці»). З другого боку, на початку 1930-х років на антисовєтській основі відбувалося німецько-польське зближення, що вплинуло на розгортання в Україні у 1933–1934 рр. репресій проти польської та німецької меншин.

У 1932–1933 рр. органи НКВС сфабрикували справу про «Польську Організацію Військову» (ПОВ). Найбільшого розмаху репресії сягнули у 1937–1938 рр. — часи так званої «польської операції». До середини 1938 р. було заарештовано близько 135 тисяч поляків (майже половина з цієї кількості — в Україні та Білорусі), з яких 67 тисяч стратили, а решту ув’язнили в ГУЛАГу чи заслали до Казахстану.

З середини 1930-х років посилилися репресії щодо німців. Совєтські чекісти виявляли «змовницькі кубла німецьких фашистських шпигунів», які ліквідовували «з усією суворістю пролетарського закону» (який тоді, як підкреслює П.-Р. Маґочій, передбачав і розстріл дітей, починаючи з 12-річного віку).

Жертвами масових репресій стали також 264 тис. засуджених євреїв, іще 87 тис. євреїв було звинувачено у кримінальних злочинах, десятки тисяч членів сімей «ворогів народу» (у тому числі діти) було вислано за межі України.

Національна політика більшовиків не обмежувалася репресіями та депортаціями. Руйнації піддавались національні та релігійні традиції всіх національних меншин СССР. Проте варто підкреслити, що для єврейської спільноти «совєтські перетворення» мали особливо катастрофічні наслідки. Адже вперше в тисячолітній історії єврейського народу нищилась єврейська громада — основа єврейського національного життя. Викорінення юдаїзму означало не тільки удар по духовності євреїв — так само, як войовнича антирелігійність підривала духовні основи інших народів. Єврейська традиція, юдаїзм були певними бар’єрами, які стримували розмивання єврейського способу життя, слугували перепонами проти асиміляції євреїв.

Руйнація єврейського традиційного життя совєтською владою викликала спротив населення. Він виявлявся насамперед у пасивній формі — намаганні емігрувати із СССР. На підпільні умови діяльності перейшли численні осередки сіоністських політичних партій та молодіжних єврейських організацій в Україні.

Разом з тим необхідно зазначити, що чимало революціонерів, політичних та громадських діячів єврейського походження самі брали участь у совєтських антинародних та антинаціональних «експериментах». У них гору взяла орієнтація на ідеї інтернаціоналізму та світової революції. Чимало євреїв спокусилися роллю лідерів нової політичної еліти в совєтській державі, багато з них за місцем народження походили з українських земель: Лев Троцький (Бронштейн) — з Миколаївщини, Григорій Зінов’єв (Аппельбаум-Радомисльський) — з Київщини, Мойсей Урицький був сином черкаського купця другої гільдії. Втім, важливо розуміти, що чимало євреїв, які свідомо пішли на службу новій російській імперії — СССР, ставши органічною частиною системи, фактично «відмовилися» від своєї національної ідентичності, перетворилися на homo soveticus. Відчуття належності до єврейського народу, скажімо, у Лазаря Кагановича було не більшим, ніж «польський патріотизм» у Фелікса Дзержинського чи прогрузинські сентименти у Серго Орджонікідзе. Недарма двоє останніх під час відомої «грузинської справи» заслужили недобру славу російських шовіністів навіть у самому середовищі «національних нігілістів» — більшовиків.

Приблизно з літа 1938 р. в апараті ЦК партії більшовиків практично припиняються призначення чиновників єврейського походження, а з початком совєтсько-німецького зближення з посад стали усувати євреїв, які вціліли після «Великого терору». Якщо намагатися з’ясувати питання про ставлення до євреїв самого більшовицького вождя, то видається, що сталінський антисемітизм не виходив з етнічних симпатій чи антипатій, а зумовлювався його політичними завданнями і задумами. Відкинувши з середини 1930-х рр. «принцип пролетарського інтернаціоналізму» як основу революційного патріотизму, на користь націонал-патріотизму, Й. Сталін послідовно реалізовував це в етнічно спрямованій кадровій політиці, ідеології та пропаганді. Тож євреї, яких від початку було активно залучено до пропаганди інтернаціоналізму, у новому «російському імперському проекті» виявилися зайвими.

Вінниця, Биківня, Катинь — місця совєтських злочинів
Як уже зазначалося, терор, зневага до людського життя, масові вбивства заради реалізації певної ідеї були спільними рисами комунізму і нацизму.

«Бюрократії нацистської Німеччини та Совєтського Союзу перетворювали індивідуальні життя на масову смерть, — пише Тімоті Снайдер. — <…> Совєти ховали свої масові розстріли у темних лісах та фальсифікували статистичні дані у тих регіонах, де виморили людей голодом до смерті; німці змушували своїх рабів викопувати тіла своїх єврейських жертв і спалювали їх у велетенських печах».

Масштабна хвиля совєтських масових репресій охопила саме Україну, де селянство чинило опір колективізації. У 1938 р. відсоток смертних вироків, порівняно з іншими видами покарань, був в Україні особливо великим. Регулярні масові розстріли позначалися величезними могильними ямами — передвісниками Бабиного Яру часів нацистської окупації.

«У Вінниці, — описує масові страти Тімоті Снайдер, — засуджених до смерті зв’язували, затикали кляпом рота і відвозили на мийку автомобілів. Там чекала машина, ревіння двигуна глушило звуки пострілів. Трупи вантажили на машину і везли на місце поховання: у сад, парк або на цвинтар. Перш ніж завершити свою роботу, енкаведисти викопали не менше, ніж 87 могил для масових поховань у Вінниці й поблизу міста».

Жахливим символом совєтських репресій поряд із Вінницею стала також Биківня. Тут було знайдено останки жертв сталінських репресій — совєтських громадян, страчених НКВС протягом 1937–1941 рр. За свідченнями місцевих мешканців, до спецділянки НКВС України у Биківнянському лісі, де вже було підготовлено ями,

«щоночі закриті вантажівки щось вивозили з Києва, а вже перед ранком від’їжджали назад. Було по 2–3 машини, а інколи ціла колона — 5–6 вантажівок, і обов’язково в супроводі автомобіля з військовими».

З початком війни рух до зони пожвавився. За кілька днів до приходу німців через Биківню в зону «зеленого паркану» чекісти гнали велику колону заарештованих із київських в’язниць.

«Колона була довжиною в цілий день ходу, — йдеться в спогадах. — Ніч поспіль у зоні за “зеленим парканом” лунали постріли, чутно було жахливі крики людей. Привозили до лісу також військових, так званих дезертирів. Вони самі собі копали яму, за командою лягали обличчям вниз і отримували кулю в потилицю».

Загальну кількість жертв биківнянського поховання остаточно не встановлено; наводяться різні цифри — від 6323 до багатьох десятків тисяч осіб.

Відомим злочином совєтського тоталітарного режиму є Катинь. Жертвами масових розстрілів тут стали польські солдати й офіцери. На початку березня 1940 р. у в’язницях НКВС, головним чином в обласних ізоляторах НКВС у Львові, Рівному, Луцьку, Тернополі, Дрогобичі, Станіславові, Бересті, Пінську і Барановичах перебувало понад 18 тисяч в’язнів, у тому числі понад 10 тисяч поляків.

5 березня 1940 р. народний комісар внутрішніх справ Берія спрямував до Сталіна проект рішення про знищення польських громадян. Він передбачав розстріл 14 700 бранців, яких утримували у Козельську, Старобєльську й Осташкові, а також 11 000 ув’язнених на теренах Західної Білорусі та Західної України. Рішенням більшовицького керівництва на смерть було приречено близько 26 000 польських громадян. До 21 травня 1940 р. «операцію» було закінчено.

Серед інших злочинів совєтського тоталітаризму треба згадати масові розстріли в’язнів тюрем НКВС на території України влітку 1941 р., після початку німецько-радянської війни. «Технології» знищення варіювалися залежно від конкретних умов. В останні дні перед відступом совєтських військ в’язнів страчували без списків, подекуди просто в камерах, за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати від мешканців міста передсмертні крики жертв, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися повставати, однак зазвичай їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 20 000 осіб. Більшість із них були українці, певний відсоток становили поляки, близько 10% — євреї-сіоністи.

Вінниця, Биківня, Катинь та інші місця масових страт стали такими ж ознаками злочинів совєтського режиму, як Бабин Яр і численні «бабині яри» — місця масових розстрілів євреїв та інших «ворогів райху» — символами нацистських злодіянь.

Німеччина та СССР напередодні Голокосту
У 1939 — 1941 рр. нацистська Німеччина крокувала до Бабиного Яру через загарбання Європи та поступове посилення антиєврейської політики, особливо після окупації Польщі з її багатомільйонним єврейським населенням. У цей же час Сталін намагався не стільки зберегти мир у Європі, скільки «підштовхнути» воєнний конфлікт. На тлі загострення ситуації на континенті совєтський лідер отримував можливості для реалізації імперських амбіцій, які він маскував заявами про піклування безпекою керованої ним країни. Кремлівський вождь очікував, що конфлікт Німеччини з англо-французьким блоком дозволить йому у зручний момент втрутитися, забезпечивши «розширення фронту соціалізму».

На переговорах із Великою Британією та Францією, що тривали влітку 1939 р., совєтська сторона зажадала неприйнятних для партнерів умов (зокрема превентивної окупації Совєтським Союзом територій Польщі та Румунії), і перемовини було припинено. Натомість і Сталін, і Гітлер були зацікавлені в совєтсько-німецькому зближенні. Совєтський диктатор сподівався на отримання сфер впливу в Європі, а німецький фюрер прагнув кращих можливостей для нападу на Польщу.

Після відповідної дипломатичної підготовки у ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. совєтсько-німецький договір про ненапад (пакт Молотова — Ріббентропа) було підписано. Тоді ж було підписано таємний додатковий протокол між СССР та Німеччиною про розподіл сфер впливу у Східній Європі. Совєтський Союз, уклавши цей договір, став союзником Німеччини, зокрема в захопленні східної частини Європи, «відведеній» йому відповідно до імперської змови двох найбільших агресорів. Ці події наблизили початок Другої світової війни. Пакт дозволив Німеччині й СССР незабаром розбити Польщу, захопити малі держави Європи, розташовані між двома країнами-загарбниками, а ще пізніше дав Гітлерові шанс напасти на Захід, маючи підтримку й заохочення Сталіна.

Зміна владних орієнтирів від «протидії фашизму» до союзу з гітлерівською Німеччиною внесла неабияку плутанину та розгубленість у совєтське суспільство. Водночас совєтсько-німецький пакт актуалізував і антисемітські настрої, міфи про «єврейський» характер більшовицького режиму:

«Гітлер цей договір уклав, щоб відвернути увагу, — фіксувався у документі НКВС вислів “українського націоналіста” Стрелецького, — тим часом він зговориться з капіталістичними країнами, разом нападуть на СССР і знищать владу євреїв».

Разом із тим совєтські органи державної безпеки часто відзначали (особливо в перші дні після підписання пакту Молотова–Ріббентропа) позитивне реагування людей на підписання договору, адже

«Німеччина змушена визнати міць СРСР», а до того ж договір, мовляв, «зменшить загрозу війни».

Подальші події мали доленосне значення і для Європи, і для підсовєтської України та її населення. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Солдати Вермахту здійснювали розстріли як полонених поляків, так і цивільного польського населення, зокрема євреїв. 17 вересня 1939 р. східні кордони Польщі перетнули совєтські війська, які, відповідно до пакту Молотова–Ріббентропа, займали відведені совєтській державі території.

«Віддаючи половину Польщі Совєтському Союзу, — пише Тімоті Снайдер, — Гітлер відчиняв сталінському терору, який забрав життя стількох поляків, двері в саму Польщу. Завдяки Сталіну Гітлер отримав змогу на території Польщі почати втілювати політику масового вбивства. Два союзники розділили окуповану країну навпіл, за 21 місяць після вторгнення німецька і радянська влада вбили приблизно однакову кількість цивільних поляків…»

Так було зроблено ще один крок на шляху до Бабиного Яру.

Упродовж 1939–1941 рр. совєтська пропаганда докладала чимало зусиль, намагаючись представити населенню кожну чергову воєнну кампанію в контексті «подальшого розвитку сталінської політики миру». Спочатку жертвою совєтської «мирної політики» стала Фінляндія, потім — країни Балтії, після них — Румунія.

Важливо зазначити наслідки експансіоністської політики сталінського уряду. Адже агресія проти інших країн і народів, масштаби анексії та легкість, з якою вона здебільшого відбувалася, провокували у суспільній свідомості зростання такого явища, як «червоний імперіалізм». Він являв дивну суміш, таку собі мішанку імперіалістичних, шовіністичних, комуністичних, великодержавних та реваншистських ідей. Прихильники «червоного імперіалізму» становили незначну частину совєтського суспільства. Значно більше, найімовірніше, було тих, хто чекав на розгром сталінської влади у війні, що насувалася.

Черговим потрясінням для суспільства став совєтсько-німецький договір про дружбу та кордони, який 28 вересня 1939 р. було підписано в Москві. В Совєтському Союзі, який нещодавно проголошував себе головним борцем проти фашизму, було припинено антифашистську агітацію у пресі та засобами мистецтва. Натомість совєтські газети почали друкувати промови нацистських вождів, які широко обговорювалися і навіть вивчалися на політзаняттях у Червоній армії.

Антисемітизм, який існував у совєтському суспільстві, став посилюватися тим його політичним різновидом, за яким совєтську владу пов’язували з євреями. Тож антисемітські настрої в СССР нерідко зростали паралельно з антисовєтськими. Цьому сприяло й те, що поліпшення стосунків між Совєтським Союзом і нацистською Німеччиною зумовлювало відсутність критики запровадженої в Райху політики офіційного антисемітизму. Таке замовчування антиєврейських дій нацистів існувало попри наявність відповідної інформації. Крім повідомлень з офіційних джерел (газет, кіно), про це розповідали у своїх листах євреї з-за кордону. Знали про це й совєтські органи держбезпеки.

Воєнні дії та репресії призвели до величезних потоків біженців, які рухались із заходу на схід та у протилежному напрямку, рятуючись від нацистського та совєтського тоталітарних режимів. Серед цих людей було дуже багато євреїв, які шукали можливого порятунку відповідно під більшовицькою чи гітлерівською владою. Арон Вайс, який жив у той час в Бориславі, що на Львівщині, згадував, як єврейські біженці, котрі перетиналися на кордоні на «зустрічних курсах», сперечалися та дивувалися «неправильному» напрямку втечі своїх сородичів, які простували «до лап НКВС» чи «до лап гестапо». Втім, значну частину євреїв надихала ідея обрання «меншого зла», яким здавалася сталінська «країна Совєтів» порівняно з відкрито антисемітською нацистською Німеччиною.

Становище у світі та ситуація в совєтському суспільстві докорінно змінилися після нападу Німеччини на Совєтський Союз. Під контролем нацистів опинилася совєтська територія, де мешкала друга за розміром (після Польщі) спільнота європейських євреїв. Таким чином, гітлерівська ідея про очищення від євреїв Європи почала набувати реальних обрисів. Але доля євреїв залежала не тільки від загарбників, а й почасти від ставлення з боку місцевого населення. Перші дні німецько-совєтської війни викликали як піднесення патріотичного запалу серед частини совєтських громадян, так і антисовєтські та антисемітські настрої. Цікаво, що чимало євреїв сприйняли початок війни з полегшенням, бо це означало кінець «дивної дружби» совєтської влади з антисемітським гітлерівським режимом. Зокрема, у «Спецповідомленні наркома внутрішніх справ УССР П. Мешика секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову про реагування населення м. Києва у зв’язку з початком воєнних дій Німеччини проти СССР» наводяться слова громадянина Каммерштейна:

«Я впевнений, що у євреїв в усіх країнах одтепер добре на душі, вони знають, що Гітлера знищимо». Подібні думки висловлював у перші дні війни письменник Лур’є: «Звичайно, в будь-якій війні можуть бути жертви, але врешті-решт Гітлера буде знищено. Кажу це не тільки тому, що я — єврей».

Ілюстрацією подібних поглядів серед неєврейського населення можуть бути слова професора Бєлова:

«У мене нарешті відлягло від серця. Я ніколи ще не відчував себе таким відданим радянській владі, як зараз. Весь час протягом двох років мене пригнічувало відчуття нашої дружби з Гітлером — з носієм мракобісся і фашистського бузувірства і антисемітизму». Натомість інші люди сподівалися на нормальне життя за німецької окупації, що наближалася: «Німці зовсім не такі варвари, як пишуть».

Мірою поразок Червоної армії та наближення сил Вермахту до Києва антисовєтські та пов’язані з ними антисемітські настрої посилювалися. Так, спецповідомлення наркома внутрішніх справ УССР П. Мешика наприкінці липня 1941 р. фіксують слова мешканки Києва Клепфер-Чумак:

«Незабаром прийде Гітлер і <…> жидів усіх буде різати. Тоді нам усім буде краще жити».

6 серпня 1941 р. подібним чином висловлювався викладач П. М. Корбут:

«Ніхто воювати не хоче <…>. Радянській владі настає кінець. Усюди розруха, паніка і розвал тилу. Жиди зірвали війну. Вони ж перші посіяли паніку та розруху. Вони довели країну до катастрофи».

За лічені дні до трагічних вересневих подій у Києві лише певна частина українського населення була налаштована на захист своєї землі від німецьких загарбників. Натомість чимало українців чекали на прихід німецьких військ і вбачали небезпеку з боку нової влади тільки для комуністів і євреїв. Так, спецповідомлення начальника УНКВС по Київській області у серпні–вересні 1941 р. наводять слова С. Зелінської:

«Німці — культурний народ, і боятися їх треба тільки євреям і комуністам, а іншим треба спокійно чекати»; громадянина Х., який «з нетерпінням чекає на прихід німців»: «Сам піду тоді погром робити — буду різати жидів»; громадянки С.: «Бити треба всіх — і комуністів, і жидів, і всіх, хто до них примазався».

Література

Бауер Є. Місце Голокосту в сучасній історії // Поза межами розуміння (богослови та філософи про Голокост) / [За ред. Дж. К. Рота, М. Беренбаум]. — Київ: «Дух і Літера», 2005.

Герлант У. Эвтаназия — преступление национал-социалистов [Електронний ресурс. — Режим доступу: http://www.mifua.com/archive/article/36252#prettyPhoto]

Гриневич В. Неприборкане різноголосся: Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні, 1939 — червень 1941 рр. — К., Дніпропетровськ: Видавництво «Ліра», 2012. — 508 с.

«Коли вони прийшли…»: Мартін Німеллер [Електронний ресурс. — Режим доступу: http://bibliomirok.blogspot.com/2015/04/blog-post_24.html]

Корогодський Ю. М. Голод у єврейських землеробських колоніях України (1932–1933 рр.): історіографія проблеми // Сторінки історії. Зб. наук. пр. — К.: НТУУ «КПІ», 2013. — Вип. 36. — С. 116–23.

Кравченко Д. Ю. Роль усної історії у розкритті історичної правди про Биківню // Сторінки історії. Зб. наук. пр. — К.: НТУУ «КПІ», 2015. — Вип. 40. [Електронний ресурс. — Режим доступу: http://history-pages.kpi.ua/wp-content/ uploads/2015/09/40_9_Kravchenko.pdf]

Маґочій П.-Р. Україна: історія її земель та народів / Авториз. пер. з англ. Е. Гийдель, С. Грачова, Н. Кушко, О. Сидорчук; наук. ред. С. Біленький; відп. ред. В. Падяк. — Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2012. — 794 с.

Пагіря О. Масові розстріли в’язнів у тюрмах НКВС УРСР влітку 1941 року [Електронний ресурс. — Режим доступу: http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=248]

Снайдер Т. Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним: монографія. — Київ: «Грані-Т», 2011. — 448 с.

Київ: Війна, влада, суспільство. 1939–1945 рр. (За документами радянських спецслужб та нацистської окупаційної адміністрації). — К.: «Темпора», 2014. — С. 348–350.

Возрождение памяти: воспоминания свидетелей и жертв Холокоста. — Днепропетровск: Центр «Ткума», 2008, 2009. — Вып. 1, 2.

Щупак І. Я. Трагедія євреїв України // Національне питання в Україні ХХ — початку ХХІ ст.: історичні нариси / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Даниленко та ін.; відп. ред. В. А. Смолій; авт. кол.: О. Г. Аркуша, В. Ф. Верстюк, С. В. Віднянський та ін.]. — К.: «Ніка-Центр», 2012. — 592 с. — С. 402–424, 448–456.