Сергій Жук: «Нам слід публічно називати імена тих осіб, які фальсифікують історію»

Інтерв’ю з американсько-українським істориком Сергієм Жуком присвячено ролі публічних інтелектуалів та істориків в умовах російської агресії проти України. Досліджуючи діяльність радянських спецслужб у Північній Америці, професор Жук розкриває роль істориків у просуванні ідей «русского мира» та негативних образів і оцінок України серед північноамериканського істеблішменту. Ця розмова також містить історичні екскурси в минуле: як саме КДБ використовував різні академічні інституції й мережі інтелектуалів для втілення своїх спецоперацій із дискредитації північноамериканської української діаспори. Сергій Жук розповідає про спадковість цих радянських спецоперацій та продовження діяльності КДБ у США й Канаді вже під зміненою назвою ФСБ. Університети, аналітичні центри, історичні асоціації —професор Жук не приховує назв цих інституцій і конкретних імен їхніх ключових дієвців. Щоб мати змогу протидіяти мережам ворожих спецслужб, потрібно спочатку ідентифікувати їх. Саме про це й піде мова в інтерв’ю

Сергій Жук

«Симбіоз «лівих науковців» і «ревізіоністів» призвів до більш позитивної оцінки як російської, так і радянської цивілізації»

Пане Сергію, нещодавно Ви заявили про свій вихід з Асоціації слов’янських, східноєвропейських та євразійських досліджень (ASEEES). Чи могли б Ви розповісти про ситуацію, яка склалася в цій організації, детальніше?

Від моменту свого створення під час «холодної війни» ця організація завжди мала проросійський ухил. Це наслідок типового для «холодної війни» погляду на Радянський Союз/Росію як головного противника Заходу і, звісно, Сполучених Штатів. Англомовні наукові кола традиційно асоціювали СРСР з Росією, Російською імперією та російською культурою. До 1980-х рр. західне академічне середовище здебільшого розглядало СРСР негативно: радянська цивілізація інтерпретувалася як «погана», як монолітна «тоталітарна система». Однак навіть у період «холодної війни» деякі західні науковці, які висловлювали радикальні ліберальні/соціалістичні погляди, почали сприймати радянську соціалістичну систему як гуманну альтернативу західному капіталізму. У 1980-х рр. вже традиційна ідеалізація соціалізму певними західними науковцями збіглася з появою «ревізіоністської» школи радянських студій, що її представляли такі молоді (на той час) учені, як Шейла Фіцпатрік і значно молодший за неї Стівен Коткін. «Ревізіоністи» намагалися «гуманізувати» сталінізм, наголошуючи на соціальній і культурній історії соціалістичного суспільства. Симбіоз між «лівими науковцями» (Фіцпатрік походила з родини комуністичних активістів) і «ревізіоністами» призвів до більш позитивної оцінки як російської, так і радянської цивілізації. Під час «перебудови» й розпаду СРСР дедалі помітнішій ідеалізації Росії/СРСР став сприяти ще один чинник: переїзд на Захід численних радянських емігрантів, які інтегрувалися в західне наукове середовище (передусім — в англомовне). Здебільшого ці колишні громадяни Росії (чимало з них досі зберігають свої російські паспорти) були родичами працівників КДБ й ексапаратниками Комуністичної партії, тобто представляли панівну радянську (зокрема російську) політичну й культурну еліти. Усі вони увійшли до ASEEES. Окрім того, ASEEES заохочує багатьох своїх російських учасників фінансово: надає їм гранти й грошові премії, запрошує на щорічні зустрічі ASEEES. Більшість цих людей підтримує путінський режим й відкрито вітає війну Росії проти України або не висловлюється проти неї. Я безрезультатно скаржився на цю ситуацію адміністрації ASEEES із 2014 р., коли Росія розпочала війну проти України.

Ба більше, низка американських, британських і канадських славістів відчуває те, що я називаю «епістемологічною ностальгією» за СРСР, де вони полюбляли проводити дослідження під час здобуття післядипломної освіти, тобто в магістратурі/аспірантурі протягом 1970–1990-х рр. Тепер ці славісти та їхні колишні студенти керують ASEEES. Вони все ще ідеалізують «імперіалістичну» Росію та відповідно відкидають неросійський погляд на славістику й нехтують її неросійськими аспектами (зокрема й українськими). Унаслідок цього, попри певні проукраїнські заяви й зміни в керівництві ASEEES, ця організація досі намагається захищати російських науковців від «культури скасування», ігноруючи жорстоку війну, яку Росія веде проти України, та масову підтримку цієї війни в Росії (зокрема закриваючи очі на позицію російських науковців).

На Вашу думку, яку роль нині відіграє значна частина російських істориків у війні Росії проти України? Чи помічаєте Ви інші напрями участі російських чи проросійських істориків в інформаційній війні проти України на територіях США та Канади?    

Так, багато з них зайняли антиукраїнську позицію. Це люди КДБ/ФСБ, як-от Вячеслав Ніконов і Андранік Мігранян, які брали активну участь в операціях російської розвідки проти Сполучених Штатів і залучені до роботи різноманітних славістичних/ радянознавчих центрів у США. Вони стали потужними ідеологами путінського режиму. Тепер їхня антиамериканська діяльність спирається на щодалі сильнішу фінансову підтримку олігархів: Віктора Вєксєльбєрґа, Міхаіла Фрідмана, Алішера Усманова та інших «нових багатіїв» пострадянської Росії. Ідеологи КДБ/ФСБ в Росії на кшталт Андраніка Міграняна, колишнього директора нью-йоркського офісу кремлівського Інституту демократії та співпраці, звинувачують американців у «створенні» всіх внутрішніх і міжнародних проблем, з якими зіткнулася російська держава.

Вячеслав Ніконов, інший російський ідеолог, який з 2007 по 2012 рр. працював виконавчим директором фонду «Русский мир», публічно зайняв антиамериканську позицію, критикував Помаранчеву революцію та Революцію Гідності в Україні як «американську змову проти Росії». У своєму підручнику, виданому за фінансування фонду «Русский мир», Ніконов виставляє Сполучені Штати головним геополітичним ворогом Росії. Усі події в Грузії, Молдові та Україні після розпаду Радянського Союзу він трактує як результат «експансіонізму США».

За словами Ніконова, головна мета США – «послабити» й «покарати» Росію через останні події в Україні та Росії. Крім того, Ніконов підтримує російський експансіонізм, анексію Криму Росією та російську військову присутність на сході України. Він виправдовує російську війну в Україні «історичною місією» Росії, яка полягає в «захисті» національних інтересів російської держави від «американського імперіалізму» у Східній Європі, на пострадянському геополітичному просторі [1]. Інші російські ідеологи слідом за Ніконовим критикують «публічну дипломатію» США, закидаючи американцям «організацію» «українських революцій». Вони звинувачують американських політиків у спробах «вивести» Україну з російської сфери впливу в Східній Європі, які начебто почалися ще у 2003 р. За їхніми словами, «публічна дипломатія» США зосередила свої зусилля на прозахідній українській молоді, намагаючись організувати так звану «помаранчеву» та інші антиросійські революції в Україні. Ці російські ідеологи повторюють старі радянські тези про «антиросійську змову США». Вони підкреслюють, що після 2003 р. «США вдалося створити [в Україні] значний людський потенціал, орієнтований на Захід».

Як можна протидіяти поточним стратегіям російських спецслужб? Яку роль тут могли б відіграти історики?

Історики ПОВИННІ публікувати свої дослідження, критикуючи російських фальсифікаторів, які використовують соцмережі. Що важливіше, нам слід публічно називати імена тих осіб, які фальсифікують історію. Історики ПОВИННІ вести активну контрпропаганду, протидіючи російській розвідці та російським науковцям, які представляють інтереси фашистського режиму Російської Федерації.

Чому ви вирішили дослідити спецоперації КДБ проти США та Канади в одній зі своїх останніх книг? Які історики вплинули на Ваш вибір цієї теми дослідження?

Як колишній американіст я намагаюся досліджувати різні сфери радянсько-американських взаємовідносин. У 2014 р. один з моїх американських друзів, американсько-український історик Безіл Дмитришин, професор історії Портлендського університету, запропонував мені дослідити взаємини між цими державами через призму операцій КДБ проти української діаспори в Америці.

Крім того, розпочати таке дослідження мене спонукали особисті причини. Протягом 2006–2007 рр. я працював у Дніпропетровському обласному архіві з офіційними звітами КДБ, адресованими комуністичному керівництву Дніпропетровської області, у рамках роботи над книжкою про молодіжну культуру радянського Дніпропетровська. Тоді я усвідомив, що центральний архів КДБ/СБУ в Києві має містити цінніші документи з теми, ніж доступна мені місцева архівна колекція. Тому в 2008 і 2009 рр. я намагався отримати доступ до колекції КДБ періоду 1960–1970-х рр. з архіву СБУ. Спроби не увінчалися успіхом: працівники архіву СБУ не дозволили мені попрацювати з потрібними документами. Тож коли я дізнався, що 2015 р. в Києві відкрили доступ до шуканих раніше матеріалів КДБ, я вирішив скористатися нагодою й подивитися їх. Також після завершення роботи над книжкою про українських радянських американістів мені потрібно було дослідити ці матеріали, щоб з’ясувати, що я пропустив у своєму дослідженні, присвяченому зв’язкам між КДБ та українськими науковцями в США й Канаді, яких я вивчав багато років. А ще після відомих скандалів через спроби Росії підтримати президентську кампанію Дональда Трампа в 2016 р., скориставшись для цього інструментами впливу ФСБ (колишнього КДБ), я хотів пошукати в архіві СБУ старі документи КДБ, які могли б свідчити про давню традицію втручання в американську політику, успадковану ФСБ від КДБ.

Потрапивши в січні 2019 р. до київського архіву СБУ, я був шокований. Я знайшов надзвичайно цікаві документи КДБ, які забезпечили мене багатим історичним матеріалом щодо таємної сторони радянсько-американських відносин в роки «холодної війни». Вони стосувалися роботи розвідувальної служби, українського радянського КДБ, проти двох капіталістичних країн, які вважалися найбільшими ворогами СРСР: США й Канади. Ці держави перебували у фокусі уваги КДБ передусім через українську діаспору в Північній Америці, тобто в США й Канаді. Після року роботи з документами КДБ у Києві я почав писати нову книжку, яка певною мірою продовжила мої попередні праці про культурне протистояння часів «холодної війни». Моя нова робота зосереджена на постсталінському періоді «холодної війни» й базується на розгляді документів щодо контррозвідувальної роботи, офіційного листування КДБ й звітів, адресованих цією організацією політичному керівництву УРСР. У своєму дослідженні я пропоную новаторський погляд на політичні й культурні відносини Радянської України та «капіталістичної Америки» крізь призму операцій КДБ проти США й Канади. Праця написана з «прихованої» перспективи заходів, які КДБ здійснював з 1953 р. до кінця 1980-х рр., охоплює діяльність розвідки й контррозвідки, а також так звані активні заходи КДБ. Висвітлено й різноманітні проблеми, з якими КДБ стикався під час організації антиамериканських культурних кампаній у Радянській Україні; ці труднощі стосувалися культурного споживання, виробництва знань, молодіжної культури й національної ідентичності.

«ФСБ — російський наступник радянського КДБ — досі дотримується тієї самої стратегії, яку в 1970-х рр. застосовували щодо «капіталістичної Америки»

Розкажіть, будь ласка, детальніше, у чому полягала політика «активних заходів», які КДБ здійснював на території США та Канади?

Головними цілями таких операцій КДБ було: 1) розділяти й володарювати: підірвати й послабити американське суспільство зсередини; 2) представляти й просувати позитивні образи радянського життя й радянського/російського минулого, підтримувати СРСР/Росію на міжнародній арені.

У 1968 р. КДБ надав фінансову підтримку Губерту Гамфрі, кандидату в президенти від Демократичної партії (Гамфрі був віце-президентом при Ліндоні Джонсоні), оскільки радянська влада боялася антирадянської риторики Річарда Ніксона й Республіканської партії. Ситуація докорінно змінилася, коли Ніксон виявив готовність до налагодження дружніх стосунків з радянським керівництвом. Арбатов та інші «люди КДБ» з Москви й Києва намагалися допомогти адміністрації Ніксона під час Вотергейтського скандалу, а пізніше робили спроби знайти «компромат» на «переконаного антирадянщика» Збігнєва Бжезінського, радника з національної безпеки, та поширити знайдені матеріали в американських ЗМІ. Усі ці дії працівників КДБ — частина давньої радянської традиції втручатися в американську політику та дискредитувати Сполучені Штати, традиції, започаткованої за Сталіна.

Діяльність КДБ не обмежувалася підтримкою та фінансуванням американських комуністів та інших опозиційних політичних груп. КДБ також поширював дезінформацію («фейкові новини»), підробляв документи й візуальні матеріали, вів активну пропаганду «через солідарних осіб і підставні організації». Радянське втручання в американську політику передусім мало на меті підважити й очорнити демократичний політичний устрій всередині США та підірвати міжнародний престиж і вплив Сполучених Штатів у сфері міжнародних відносин.

За моїми спостереженнями на основі досліджень, проведених у київському архіві КДБ, протягом усього постсталінського періоду історії СРСР оперативники КДБ переважно продовжували протидіяти розвідці «головного супротивника» СРСР — Сполучених Штатів. За офіційними контррозвідними даними КДБ, які я знайшов у Києві, кількість шпигунів зі США завжди переважала над кількістю шпигунів з інших капіталістичних країн.

Так, з січня до серпня 1969 р. в УРСР зареєстрували 133 факти шпигунства, що його вчинили іноземці. У 74 випадках шпигунами були американці, 12 шпигунів виявилися англійцями, 19 — французами, 11 — німцями з ФРН. Наведене співвідношення є типовим для операцій КДБ проти західної розвідки на території Радянського Союзу. Упродовж 1970-х і 1980-х років понад 60% усіх зафіксованих і відображених у звітах контррозвідувальних операцій КДБ в УРСР спрямовувалися проти США й Канади. Перед тим, як перейти до власних архівних знахідок, почну з найвідоміших скандальних «підривних операцій» КДБ проти «капіталістичної Америки» (яка, за класифікацією КДБ, включала і США, і Канаду). До найвідоміших антиамериканських операцій КДБ належали:

• «операція “Кедр”» з порушення роботи систем електропостачання США та Канади в 1959–1973 рр.;
• дискредитація ЦРУ протягом 1973–1978 рр. за посередництва історика Філіпа Ейджі, відомого під кодовим іменем «Понт». (У 1974 р., за статистикою КДБ, лише проти ЦРУ було вжито понад 250 активних заходів, спрямованих на викриття зловживань з боку цієї організації);
• «операція “Пандора”», cпланована для розпалювання в Сполучених Штатах міжрасової напруженості між афроамериканцями та євреями за допомогою розсилки в 1971 р. фальшивих листів від Ку-клукс-клану й розміщення вибухівки в «негритянській частині» Нью-Йорка;
• насадження й просування тверджень про те, що Джона Кеннеді й Мартіна Лютера Кінґа-молодшого убило ЦРУ;
• дискредитація військової допомоги США уряду Сальвадору в період 1981–1984 рр., спроби зробити її такою непопулярною в США, щоб значна частина суспільства почала вимагати її припинення (унаслідок цього в США було створено 150 комітетів, які виступили проти втручання США в ситуацію в Сальвадорі; задокументовано також безпосередні звернення до американських сенаторів);
• поширення чуток про те, що фторування питної води насправді є змовою американського уряду для контролю над чисельністю населення;
• вигадка історії про те, що вірус СНІДу виготовили американські вчені у Форт-Детріку (Фредерік, штат Меріленд).

Моє перше приголомшливе відкриття в архівах КДБ стосувалося значного числа шпигунів КДБ, відправлених з УРСР до США й Канади упродовж 1960-х і 1970-х рр. Згідно з річними звітами КДБ найважливішою метою управління була підготовка добре навчених працівників для розвідувальної роботи за кордоном. Лише впродовж 1969 р. 23 агенти українського КДБ відправилися в різні міжнародні організації, розташовані в США; ще 200 агентів КДБ вирушили до США як дослідники, щоб збирати там розвідувальну інформацію; 40 оперативників КДБ, які працювали за кордоном, вербували іноземців в агенти КДБ; 3 агенти КДБ на той момент уже «проникли в розвідку США»; 2 «проникли в сіоністські й клерикальні групи» США та Ізраїлю; 292 агенти КДБ брали участь у контррозвідувальних операціях проти українських націоналістичних центрів у США та Канаді. У 1970-х схожі цифри фігурують у звітах чи не щороку. Фактично кожного року протягом вказаного десятиліття приблизно 250–270 агентів КДБ проникали до різних дипломатичних, наукових, медіа- та бізнес-організацій США й Канади, створюючи там «сплячі осередки» для майбутньої розвідувальної роботи КДБ і ГРУ. Вони досі є в Америці!!! Ба більше, наступник КДБ — російська ФСБ — намагається використати російських емігрантів-славістів та різні центри русистики в Америці та Європі для пропаганди проросійських і пропутінських ідей. Поглянувши на списки американсько-російських учасників Валдайського клубу чи фонду «Русский мир», ми помітимо прізвища відомих американських і британських політологів і дослідників.

Друге моє відкриття стосувалося впливу КДБ на внутрішню політику США й Канади. Йдеться про справжнє втручання СРСР в американську політику через український КДБ. У своїй боротьбі проти українських націоналістів в Америці КДБ УРСР намагався використовувати американсько-українських лівих прокомуністичних діячів. Канадські українці, які входили до Комуністичної партії Канади, ще в 1960-х рр. стали «корисним інструментом» для втручання радянського КДБ у життя української діаспори в Америці. Одним із таких комуністів був Петро Кравчук (1911–1997), який з 1947 майже щороку відвідував Радянську Україну у складі делегацій канадських українців-комуністів. Кравчук здавна підтримував зв’язки з представниками КДБ у середовищі українських радянських дипломатів, як-от з Олексієм (Олексою) Войною. Водночас КДБ намагався дискредитувати українських канадських комуністів, зокрема Джона Коляскі (Івана Коляски) (1915–1997), які розчарувалися в реаліях радянської України 1960-х рр., оскільки стали свідками русифікації, придушення політичної опозиції та посилення авторитаризму. Петро Кравчук, як і багато його товаришів з числа канадських комуністів, користувався матеріальною підтримкою радянської влади. Їхніх дітей зараховували до навчальних закладів Києва. За зауваженням сучасників, «в лікарнях, санаторіях і на курортах вживали спеціальних заходів, щоб розмістити там тих членів Компартії Канади, які потребували лікування чи відпочинку». У 1959 р. комуністичні очільники з середовища канадських українців на кшталт Кравчука за фінансового сприяння СРСР заснували власне капіталістичне підприємство, нову міжнародну туристичну компанію «Globe Tours», для обслуговування туристів, які бажали відвідати Радянський Союз. Радянський уряд визнав цю фірму єдиним офіційним представником радянської туристичної організації «Інтурист» у Канаді й гарантував «Globe Tours» монополію на групові поїздки до радянської України.

Іншим елементом втручання в західне політичне життя, а особливо в політику США, була підтримка (зокрема й фінансова) з боку КДБ різних «прогресивних» (тобто прорадянських) політичних рухів і партій на «капіталістичному Заході». Документи КДБ містять інформацію про майже щорічну спеціальну допомогу численним антивоєнним рухам і «дружнім комуністичним партіям» на Заході, особливо комуністам у США й Канаді. КДБ також звернуло увагу на утворення партії «Чорних пантер», яка виникла в 1966 р. в Окленді, Каліфорнія, оскільки це була «динамічна організація афроамериканців, що становила серйозну загрозу правлячим класам Америки». Згідно з офіційним звітом КДБ за 1970 р. серед «“Чорних пантер” помітна тенденція до розширення співпраці з прогресивними організаціями [зокрема комуністами], які виступають проти тогочасної системи в США». Тому керівництво КДБ ще в 1970 р. запропонувало радянському політичному керівництву спеціальні «активні заходи» КДБ щодо цієї організації: «Оскільки зростання протестів афроамериканців у США спричинить явні проблеми для правлячих класів США та відверне увагу адміністрації Ніксона від здійснення активної зовнішньої політики, ми вважаємо доцільним реалізувати низку заходів для підтримки цього руху й сприяти його зростанню… Використовуючи можливості КДБ у Нью-Йорку й Вашингтоні, спонукати “Чорних пантер” звертатися до ООН та інших міжнародних органів із проханням про допомогу в тому, щоб покласти край політиці геноциду щодо афроамериканців з боку уряду США… Цілком імовірно, що проведення вищезазначених заходів дозволить мобілізувати громадську думку в США й інших країнах на підтримку прав афроамериканців і тим самим стимулювати “Чорних пантер” до подальшої активізації їхньої боротьби» [2].

Представники українського КДБ брали активну участь у цих операціях, використовуючи  афроамериканських послідовників цієї організації в інтересах КДБ та схиляючи їх на свій бік. Агенти КДБ у США зосередили увагу на «історично чорних коледжах та університетах», особливо в районі Вашингтона, округ Колумбія. Вони намагалися знайти «найбільш радикально налаштованих» афроамериканських студентів, які підтримували «Чорних пантер», щоб використовувати їх у різноманітних прорадянських акціях, зокрема «антив’єтнамських демонстраціях», до яких протягом 1970-х рр. долучалися студенти Говардського університету. Найуспішніші операції агентів КДБ на кампусі Говардського університету було присвячено різноманітним заходам, спрямованим проти мітингів і демонстрацій американських українців у Вашингтоні. Зазвичай «агітатори КДБ» залучали студентів Горвардського університету до таких акцій через розповсюдження листівок і різноманітної літератури щодо «расистських» і «фашистських» витоків української діаспори в Америці, організовуючи «ідеологічну дискредитацію» всіх американських українців та зображаючи їх як «войовничу антиафроамериканську й неонацистську групу», що становила «серйозну загрозу для всіх афроамериканців та євреїв» США.

У певних випадках КДБ вдавалося залучити послідовників «Чорних пантер» з Говардського університету до зриву й розгону демонстрацій американських українців у центрі Вашингтона. 16 вересня 1984 р. місцева поліція завадила найвідомішій спробі спровокувати в центрі міста фізичний конфлікт між студентами Говардського університету, яких підбурювали «агітатори» КДБ, та американськими українцями. Агенти КДБ намагалися дискредитувати антирадянські заходи американсько-українських активістів, заплановані на 16 вересня 1984 р. біля пам’ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні, округ Колумбія, з нагоди 20-ї річниці офіційного відкриття пам’ятника в США та на знак протесту проти «насильницької русифікації України». Американські українці навіть планували залучити афроамериканських студентів Говардського університету до проведення події, поширюючи серед них інформацію про дружбу українського поета й художника Тараса Шевченка (1814–1861) з чорношкірим американським актором Айрою Олдріджем (1807–1867). КДБ, зрештою, вдалося зірвати ці плани за допомогою дезінформації про фашистську й расистську природу «українського націоналізму». Агенти КДБ розповсюджували листівки й брошури про українських «білих расистів» серед чорношкірих студентів коледжів у гуртожитках, де ті жили. Унаслідок цієї операції КДБ зміг втягнути «Чорних пантер» у конфлікт з гаданими українськими расистами та фашистами в США.

Водночас очільники КДБ у Києві намагалися стежити за будь-якими політичними виборами як у США, так і в Канаді, у яких брали участь представники української діаспори в Америці, та «чинити політичний вплив задля допомоги прорадянським кандидатам». 15 липня 1968 р. агенти КДБ у Канаді поінформували своїх керівників у Києві, що вони «зосередили свою операцію на виборах до канадського парламенту», у списку можливих кандидатів до якого було сім канадських українців. Агенти КДБ «перевірили біографію та ідеологічну позицію кожного кандидата» й обіцяли «ретельно стежити за всіма ними з метою подальшого використання в інтересах радянської України». Працівники КДБ також доповідали київському начальству, що їх «особливо цікавило здійснення впливу» на українсько-канадського підприємця Марка Г. Смерчанського (1914–1989) з ліберальної партії Канади у провінції Манітоба, «який виявляв лояльність до радянської України й надавав матеріальну допомогу» Конґресу українців Канади та Українській православній церкві. Смерчанський відвідав СРСР у 1967 р.; КДБ відзначав його «хорошу поведінку, без жодних публічних проявів антирадянських почуттів». Смерчанський, зазначали в КДБ, «виявив глибокий інтерес до сприяння добрим торговельним відносинам між Канадою та Радянським Союзом».

З 1968 р. представники КДБ продовжували стежити за всіма виборами в Канаді й США, намагаючись весь час впливати на «прорадянських політиків» і сприяти їхній політичній кар’єрі. Влітку 1972 р. агенти КДБ у Канаді поширювали в американських і канадських ЗМІ інформацію про те, що канадський прем’єр-міністр П’єр Трюдо порівняв українських націоналістів із французькими сепаратистами в провінції Квебек. Протягом 1970-х рр. представники КДБ поширювали в американських ЗМІ будь-які «негативні описи української діаспори в Америці», які зробили канадські політики, для дискредитації «антирадянських настроїв» американських українців.

КДБ вдалося завербувати численних агентів (8 лише за 1973 рік) та проникнути до різноманітних українсько-канадських організацій, «українських націоналістичних газет» та канадських університетів у містах Вінніпег, Монреаль, Оттава й Торонто. Таких агентів КДБ використовувало для кампаній з дискредитації канадських політиків, які (як, наприклад, колишній прем’єр-міністр Канади Джон Діфенбейкер) підтримували антирадянські гасла української діаспори в Канаді.

Агенти КДБ намагалися поглибити розкол між радикальними українськими націоналістами («бандерівцями», як зазначалося в документах КДБ) і поміркованішою частиною української діаспори в Америці, підтримували помірковану «прорадянську» позицію українсько-американських інтелектуалів (серед яких О. Прицак, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, Б. Кравченко, один з керівників Канадського інституту українських студій, Ю. Даревич, професор фізики в Університеті Торонто, Ю. Ґаєцький, професор історії в Чиказькому університеті) та поширювали інформацію про неї по всій Америці. Названі представники інтелігенції «відмовлялися від участі в політичних акціях бандерівців», «виступали проти їхніх закликів до бойкоту наукових і культурних зв’язків з радянською Україною». «На відміну від бандерівців», вони «вимагали спрямувати діяльність української еміграції на збереження української мови, культури й посилення її культурної ролі в суспільному житті країни, де проживали».

Деякі архівні відкриття змінили моє звичне уявлення про діяльність КДБ. Перше з них стосувалося явного успіху операцій КДБ проти американських шпигунських шкіл у Західній Німеччині. Згідно з документами щодо тамтешньої шпигунської школи ЦРУ ASTRA, яка залучала українських біженців, впродовж 1953–1963 рр. КДБ зірвав більшість антирадянських операцій ЦРУ, які відбувалися за участі людей українського походження. Друге відкриття — успіх КДБ у дезінформуванні ЦРУ, що вводило в оману американську розвідку, дипломатію та ЗМІ. Це було пов’язано з радянськими військовими операціями у В’єтнамі й Афганістані у 1970-тi рр. Ще одне відкриття стосувалося успішного технологічного шпигунства КДБ на 16 американських виставках у Радянській Україні та в різноманітних наукових центрах США й Канади. Упродовж 1961–1986 рр. організовані Сполученими Штатами виставки були пріоритетною метою всіх активних заходів КДБ, який проводив спеціальні контррозвідувальні й контрпропагандистські операції проти подібної «американської публічної та культурної дипломатії» в період «холодної війни».

Як свідчать документи КДБ, головною метою націлених проти США операцій КДБ «була не боротьба зі шпигунською/розвідувальною діяльністю США і не захист радянської молоді від культурних впливів Америки, а радше вплив на американських політиків шляхом створення позитивних і привабливих образів радянського життя»; використовуючи цих політиків як «корисний інструмент», КДБ просував в американському суспільстві політичні інтереси СРСР, фактично втручаючись у політику США через тих політиків (часто дуже довірливих і легковірних), яким випало відвідати Радянський Союз. По суті, ФСБ — російський наступник радянського КДБ — досі дотримується тієї самої стратегії, яку в 1970-х рр. застосовували щодо «капіталістичної Америки».

«КДБ та його наступники з ФСБ постійно тримали під прицілом різні західні славістичні/радянознавчі центри, намагаючись впливати на західних експертів та історичні наративи»

Кент ДеБенедиктис в одній зі своїх останніх книг аргументує, що російська гібридна війна у Криму мала значну схожість з операціями КДБ під час «холодної війни». Чи можна простежити схожість між операціями КДБ у Північній Америці в минулому та під час нинішньої агресії Росії проти України? Чи простежується певна інерція і спадковість цієї політики?

Так, ми бачимо подібність. Єдина відмінність — присутність великих грошей російських олігархів, які раніше підкуповували (успішно) західних політиків. З 1954 р. й аж до перебудови в 1980-х рр. КДБ використовував проти українських національних центрів у США й Канаді ту саму стратегію: «компрометація, розділення, послаблення зсередини». У 1975–1976 рр. КДБ організував 4 операції проти таких організацій, «імплантувавши» 28 агентів у різні осередки української діаспори за кордоном, зокрема 4 у США й 7 у Канаді. Зараз вони використовують так званi «сплячі осередки», які складаються з тих російських агентів (і їхніх дітей), які з 1970-х рр. перебували в Канаді й США. Я вже писав про це в одному зі своїх есеїв, частина якого заслуговує на дослівне цитування: «Підконтрольні ФСБ російські фонди, які ведуть міжнародну діяльність (на кшталт фонду «Русский мир», Фонду Горчакова та Програми стипендій «Альфа» (від «Альфа-Банку» Михайла Фрідмана), надають фінансову підтримку не лише окремим західним експертам із російських студій, а й різним західним академічним і аналітичним центрам, які спеціалізуються на євразійських та російських студіях. Багато американських і британських вчених Прінстонського, Каліфорнійського, Джорджтаунського та інших університетів (росіян за походженням і експертів з питань російської політики, економіки, історії та культури) та «академічні зірки» на кшталт політолога Андрія Циганкова з Університету Сан-Франциско та історика міжнародних відносин Влада Зубока з Лондонської школи економіки отримували гроші від фонду «Русский мир». Дослідницька й наукова діяльність низки американських славістів — від Метью Рожанскі, колишнього директора Інституту Кеннана у Вашингтоні, до Крістофера Міллера, професора Університету Тафтса, — фінансувалася з таких російських джерел, як Програма стипендій «Альфа»/Alfa Fellowship.

Іншим міжнародним «простором впливу», який заснували колишні випускники Інституту США та Канади, а нині активні співробітники російської розвідки, є дискусійний клуб «Валдай» у Росії. З американського боку до роботи цієї платформи активно долучалися Метью Рожанскі й Андрій Циганков.

Зрештою, такі американці, як Рожанскі, стали інструментами (або «агентами впливу») ФСБ у низці американських аналітичних центрів і осередків слов’янських/російських студій на кшталт Центру Вілсона, Інституту Кеннана, Monterey Initiative in Russian Studies (MIR) при Інституті міжнародних досліджень Міддлбері в Монтереї, штат Каліфорнія, і Фонду Карнегі, де Рожанскі працював заступником директора російсько-євразійської програми у Фонді Карнегі за міжнародний мир.

Російська ФСБ також використовує свої британські зв’язки та фінансові ресурси російських олігархів, які проживають у Лондоні, для контролю над російськими студіями в Англії та здійснення маніпуляцій у цій галузі. Зокрема, у 2013 р. Лондонська школа економіки (LSE), російських фінансових спонсорів якої дратувала проукраїнська й антипутінська позиція Енн Епплбом (ця дослідниця час від часу викладала там курси, присвячені Східній Європі), спробувала знайти більш проросійського викладача-історика. Постійну посаду історика-міжнародника, який також висвітлює російсько-українські відносини, запропонували Владиславу

Зубоку: американському професору з Університету Темпл, колишньому радянському американісту з московського Інституту США та Канади й колишньому студенту пов’язаного з КДБ американіста Ніколая Сівачова з Московського університету. Найскандальніше втручання російської розвідки в роботу американських центрів російських студій — випадок Кармельського інституту російської культури при Американському університеті у Вашингтоні, округ Колумбія. Як свідчить аналіз Іллі Заславського, посольство Росії та безпосередньо російський посол Сергій Кисляк відіграли важливу роль у просуванні іміджу Росії як «культурної наддержави» у Вашингтоні. Немає сумнівів, що за відкриттям Кармельського інституту російської культури та історії при Американському університеті стояв передусім Кисляк. У контексті розслідування, яке очолив спецпрокурор Роберт Мюллер, американські ЗМІ характеризували колишнього російського посла в США як «загадкову постать». Колишній посол Росії, з огляду на його зустрічі з Джаредом Кушнером, зятем Трампа, і генеральним прокурором Джеффом Сешнсом, а також телефонні розмови з Майклом Флінном, виглядає «у всій цій справі тіньовою фігурою, подібною до Распутіна». У 2011 р. за пропозицією посла Кисляка американська філантроп Сьюзен Кармел Лерман пожертвувала Американському університету 2 мільйони доларів на Ініціативу російської культури. За словами Лерман, їй подобалося бачення посла («поглиблення відносин між росіянами та американцями, особливо серед молоді»); крім того, вона як філантроп завжди особисто «бажала й далі сприяти створенню міцніших культурних зв’язків і більшого взаєморозуміння між людьми з різних культур». У 2012 р., лише через шість місяців після старту Ініціативи російської культури (IRC), Лерман отримала дві дипломатичні нагороди: від президента Франції Ніколя Саркозі та МЗС Росії. У 2015 р. Лерман вручили нагороду за корпоративну громадянську відповідальність від Інституту Кеннана, заснованого на базі Центру Вільсона (разом з Петром Авеном — олігархом, наближеним до Кремля, і співвласником «Альфа Груп»). У 2016 році Лерман отримала російський Орден Дружби безпосередньо від Путіна у Кремлі. На церемонії нагородження вона сиділа поряд із прем’єр-міністром Дмітрієм Медведєвим. Ініціатива російської культури присвятила зусилля розбудові «тривалих зв’язків між російською й американською молоддю через музику й театральні вистави, кінопокази, конференції та студентські обміни». Виступаючи на відкритті Ініціативи в Бібліотеці Конгресу США в жовтні 2011 р., посол Кисляк зазначив, що його мета – створити «консорціум американських університетів, зацікавлених у дослідженні російської культури». З 2011 по 2014 р. публічні заходи, вечері та мережеві заходи в рамках Ініціативи відвідали понад 14 000 студентів і гостей Вашингтонської агломерації. У 2015 р. Лерман провела ребрендинг Ініціативи й перетворила її на Кармельський інститут російської культури та історії. За словами Антона Федяшина, новопризначеного виконавчого директора цього інституту, тепер Центр докладатиме зусиль, щоб «показати американським студентам Росію як культурну наддержаву». Постать Антона Федяшина заслуговує на окрему увагу. Він народився в СРСР і приїхав до США в середині 1980-х рр., коли був ще дитиною, разом зі своїм батьком Андрієм Федяшиним, штатним репортером радянського інформаційного агентства ТАСС спочатку у Великобританії, а потім у США. Георгій Федяшин, дід Андрія, служив генералом Першого головного управління КДБ. У 2015, 2016 і 2017 роках Федяшин викладав у МДІМВ як запрошений викладач. З його публікацій та інтерв’ю в ЗМІ складається враження, що перед нами «професійний кремлівський пропагандист, добре навчений перевертати логіку з ніг на голову й доводити аудиторії, що чорне насправді є білим, а біле — чорним». Антона Федяшина пов’язували з імовірною російською шпигункою Марією Бутіною, яка навчалася в Американському університеті й могла спільно з Федяшиним (і офісом Росспівробітництва у Вашингтоні) працювати над відбором потенційних агентів російської розвідки з числа студентів університету.

Як бачимо, КДБ та його наступники з ФСБ постійно тримали під прицілом різні західні (переважно американські й британські) славістичні/радянознавчі центри, намагаючись впливати на західних експертів й історичні наративи — або й формувати їх — у такий спосіб, щоб вони служили цілям радянської/російської зовнішньої політики й політичним інтересам. У 1960–1980-х рр. радянська розвідка залишила сотні своїх агентів — майбутні «сплячі осередки» — у науково-освітніх закладах США й Канади, від Гарварду до Торонто. Ми досі не знаємо, що вони робили далі. За Путіна ця ж стратегія, оперта на масштабну фінансову підтримку російських олігархів, сприяла створенню й розростанню мережі цінних для Росії діячів у сфері західної славістики, які обстоювали геополітичні інтереси путінської держави, ігноруючи і спотворюючи при цьому історію сусідніх з Росією країн (наприклад, України), які постраждали від російської агресії» [3].

Розмовляв Петро Долганов.
Переклад Олесі Камишникової.
У публікації використано світлини з відкритих джерел.

Посилання та примітки

Сергій Жук
професор історії в Унiверситетi Болла, штат Індіана, США; вихованець
Днiпропетровського університету та Унiверситету Джонса Гопкінса. Від 1997 р. продовжує кар’єру в США. Його наукові інтереси охоплюють міжнародні відносини, культурне споживання, релігію, популярну культуру та ідентичність в історії імперської Росії, України й Радянського Союзу. Був стипендіатом Інституту Кеннана при Міжнародному науковому центрі імені Вудро Вільсона, Фонду Рокфеллера, Програми ім. Фулбрайта тощо.
Автор таких праць: KGB Operations against the USA and Canada in Soviet Ukraine, 1953–1991 (2022); Soviet Americana: The Cultural History of Russian and Ukrainian Americanists (2018); Nikolai Bolkhovitinov and American Studies in the USSR: People’s Diplomacy in the Cold War (2017); Rock and Roll in the Rocket City: The West, Identity, and Ideology in Soviet Dniepropetrovsk, 1960-1985 (2010); Russia’s Lost Reformation: Peasants, Millennialism and Radical Sects in Southern Russia and Ukraine, 1830–1917 (2004).

Пов’язана стаття (англійською): KGB Special Operations, Cultural Consumption, and the Youth Culture in Soviet Ukraine, 1968–1985

ANNOTATION: Ця робота досліджує активні заходи й спецоперації КДБ проти американізації/вестернізації радянської молодіжної культури, аналізованої тут крізь призму споживання культури в УРСР. У центрі уваги – перші випадки переслідування «масових чужорідних» груп студентів, які в 1968 році наслідували американських гіпі, і андроповські кампанії проти панків-неонацистів – учнів старших класів. Спираючись на вивчення розсекречених документів КДБ, дослідження поглиблює попередні спроби проаналізувати операції КДБ, присвячені молодіжній культурі Радянської України у період пізнього соціалізму.

Натисніть тут для звантаження PDF-файлу

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.