«Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри»: Частина 4.2
Канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» була заснована у 2008-му році з метою створення більш тісних взаємин між двома народами: українцями та євреями, що протягом століть жили пліч-о-пліч на території сучасної України. З моменту свого заснування, «Українсько-Єврейська Зустріч» ініціювала та фінансово підтримувала ряд конференцій, круглих столів, ґрунтовних наукових досліджень, а також публікацій та перекладів цих праць. Згідно з гаслом організації «Наші історії неповні одна без одної», такі проекти сприятимуть поглибленню порозуміння між українцями та євреями й кращого пізнання їх культур.
Вперше пропонуємо книгу «Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри» у форматі електронної книги.
Книга являє собою збірник статей, присвячених вивченню взаємодії між українською та єврейською культурами від початку сімнадцятого століття. Представлено всебічний погляд широкого кола фахівців з України, Ізраїлю та інших країн, щодо висвітлення паралелей під впливом міжкультурних зв’язків різних галузей, у тому числі й образотворчого мистецтва, фольклору, музики, літератури та мовознавства. У ряді есеїв також зосереджено увагу на взаємопоказі сприйняття культурного аспекту в «інакшому» ракурсі, як наприклад, зображено в літературних творах або з точки зору історії мистецтва.
Щедро ілюстроване видання містить велику кількість нової інформації, щодо цієї малодослідженої тематики. Книга видається як 25 том багатотомника «Євреї та слов’яни» (англ. Jews and Slavs), що виходить друком з 1993-го року у видавництві Єврейського університету в Єрусалимі. В кількох із попередніх томів, щодо зображення єврейського життя в Україні, значну увагу приділено визначальній ролі Старого Завіту в українській літературі й мистецтві, що відображено в творах Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Короленка та інших письменників.
Співредакторами даного збірника статей є Вольф Москович, почесний професор Єврейського університету в Єрусалимі та Алті Родаль, спів-директор канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», яка також є автором Передмови даного видання. Вийшло друком у 2016 році завдяки видавництву Єврейського університету в Єрусалимі.
4.2
Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.
Між базаром і Просвітництвом: простір української пам'яті Гоголя і Рабиновича
Амелія Ґлейзер (Каліфорнійський університет, Сан-Дієго)
Кто сказал, что моя отчизна Украйна?
Кто дал мне ее в отчизны?
Отчизна есть то, чего ищет душа наша,
что милее для нее всего.
Микола Гоголь. «Тарас Бульба» [1]
Ми в усьому наслідуємо інші народи:
вони видають газети — і ми видаємо;
у них Новий рік з ялинкою —
і у нас Новий рік з ялинкою;
у них книги «Вся Москва», «Весь Петербург»,
«Весь Берлін», «Весь Париж» — чому
б нам не мати книгу «Вся Касрилівка»?
С. Рабинович (Шолом-Алейхем) [2]
Михайло Бахтін у своєму ранньому творі про Рабле й Гоголя наводить докази на користь важливості порівняння двох майстрів народного гумору, безвідносно до того, передається вплив одного на другого безпосередньо чи опосередковано: «Для нас важливі тут такі риси творчості останнього [Гоголя], які — незалежно від Рабле — визначаються безпосереднім зв'язком Гоголя з народно-святковими формами на його рідній землі» [3]. Ярмарок, нагадує нам Бахтін, стає сценою, де письменник може повернути мові «її діючу, накопичену пам'ять у повному смисловому обсязі» [4]. Гоголівський базар, який додає раблезіанський карнавальний гумор до російської літературної фантазії, також потребує виразного українського пейзажу, щоб пробудити в читача колективну просторову пам'ять.
Заохочувана бахтінським порівнянням Рабле й Гоголя, я продемонструю навіть сильнішу літературну взаємодію між Гоголем і одним з його читачів — їдишським гумористом Соломоном Рабиновичем*, більше знаним завдяки псевдоніму Шолом-Алейхем [5]. У новій інтерпретації раблезіанської комедії Рабинович їдишем дає нове життя українському ярмарку, щоб викликати сміх саме тоді, коли східноєвропейські євреї масово залишали українські терени Російської імперії. Коли Рабинович використовує народний ярмарок, вплив Гоголя стає безперечним, а рідна земля виявляється спільною. Як зауважив Девід Роскіс, «Рабинович для поточної роботи тримав на своєму письмовому столі коробку з написом "Гоголь", часто цитував Гоголя у приватному листуванні і навіть носив зачіску як у Гоголя» [6]. Як я покажу далі, цю неправдоподібну спорідненість зумовлює поетика, що дала змогу обом письменникам (хоча і з різними цілями) завдяки гіперболізованій матеріальності та сміховій культурі українського комерційного ландшафту помістити простір колективної пам'яті на тло важливих соціальних змін [7].
* Справжнє ім'я письменника Шолом (Шалом) Рабинович. Соломон Наумович — русифікована форма. — прим. ред.
Гоголь запрошує читачів до свого рідного містечка Сорочинці описом ярмарку. Його повість «Сорочинський ярмарок» (1829) відкривається безкінечною процесією декорацій, персонажів і костюмів, які рухаються туди, де їм належить влитися в загальну масу величезного базару.
С утра еще тянулись нескончаемою вереницею чумаки с солью и рыбою. Горы горшков, закутанных в сено, медленно двигались, кажется, скучая своим заключением и темнотою; местами только какая-нибудь расписанная ярко миска или макитра хвастливо выказывалась из высоко взгроможденного на возу плетня и привлекала умиленные взгляды поклонников роскоши [8].
Крам, худоба, прилавки і мішанина народів імперської Росії, що постали із українського виховання Гоголя, зринали у свідомості його читачів завдяки знайомій місцевості, щоби згодом привернути увагу інших письменників західних теренів Росії [9]. «Сорочинський ярмарок», цей український вир людей і товарів, зображає для російських читачів Гоголя його рідну Україну як родинний дім, водночас відкритий для проникнення зовнішніх комерційних сил.
Рабинович так само помістив багато своїх оповідань в уявне містечко Касрилівка, яке він моделює за взірцем містечка свого дитинства Вороньків. Дати містечку таку назву Рабинович вирішує у своєму автобіографічному романі «З ярмарку» [Фунем ярід] (1913), творі, що, як і «Сорочинський ярмарок», зображає батьківщину автора певним простором пам'яті і починається з знайомого образу провінційного ярмарку. «Чому я назвав свою автобіографію "З ярмарку"?» — запитує читача Рабинович.
Людина, вирушаючи на ярмарок, сповнена надій, вона ще сама не знає, які успіхи їй там судилися й чого вона там досягне… От і мчить людина прожогом, мерщій-мерщій, — не займайте її: їй ніколи! Та коли вона повертається з ярмарку, то вже знає, щó саме здобула, чого досягла там, і вже не біжить стрімголов: вона має час! [10]
Вміщуючи власну автобіографію в контекст провінційного ярмарку — простору, котрий завдяки Гоголю стає звичним як для географії, так і для літератури західних теренів Російської імперії, — Рабинович створює сцену для взаємодій, що відбувалися у єврейській географії (яка швидко змінювалась) Смуги осілості [11]. Масова еміграція у 1881–1914 рр. майже двох мільйонів євреїв зі Смуги осілості до США означала, що Рабинович був не єдиним, хто покидав метафоричний ярмарок. Читаючи Гоголя й Рабиновича за допомогою спільного простору пам'яті українського ярмарку, ми можемо завдяки мові сприймати літературну спадкоємність Смуги осілості, терену, який не лише був домом для польського та українського населення, а й між 1791 та 1917 роками прив'язував євреїв до західних земель царської імперії. Українські оповідання Гоголя ілюструють перші роки існування Смуги осілості, а твори Рабиновича показують, якою вона стала напередодні її офіційної ліквідації.
Обидва, Микола Гоголь і Соломон Рабинович, народилися в невеликих містах на території сучасної України: Гоголь 1809 року в Сорочинцях, а Рабинович — півстоліття по тому, за двісті кілометрів на захід від Сорочинців, у штетлі Вороньків. Микола Гоголь зростав у російськомовній сім'ї, навчався в Ніжині, а згодом перебрався до імперської столиці. Рабинович, окрім єврейського хедеру (початкової школи), вчився в російській гімназії, що свідчило про рівень асиміляції єврейських родин [12]. Рабинович, який почав писати російською та івритом і здобув визнання завдяки творам для їдишомовної аудиторії, міг, як і Гоголь для петербурзької еліти, відігравати роль експортера казок з єврейської Смуги осілості для космополітичного читача через те, що публікував ці казки у варшавських і петербурзьких журналах і бував у Сполучених Штатах.
Те, що на цій території тіснилося безліч народів, провокує обох письменників звернутися до комічного. Гоголь населив свої українські оповідання українцями, росіянами, євреями, поляками і циганами. У «Сорочинському ярмарку» молоду героїню, заблукалу в проходах між прилавками, мішанина з різних народів доводить до сміху: «Ее смешило до крайности, как цыган и мужик били один другого по рукам, вскрикивая сами от боли; как пьяный жид давал бабе киселя; как поссорившиеся перекупки перекидывались бранью и раками; как москаль, поглаживая одною рукою свою козлиную бороду, другою...» [13]. Неймовірна суміш, зображена в ранніх творах Гоголя, навантажена сексуальними підтекстами, комічними у своїй гібридності. Дитя доби юдофобства, Гоголь, звісно, не був великим приятелем євреїв, яких він часто зображує як найбільш морально неоднозначних персонажів твору. Саме тому особливо цікаво, що Рабинович обере гоголівський український комерційний ландшафт як простір пам'яті для своїх читачів і чимало гоголівських тем як спосіб вираження голосу євреїв у царській імперії. Гоголь не тільки створив для Рабиновича простір пам'яті — своїми карикатурними образами євреїв він створив контрастний фон, на якому Рабинович писатиме.
У 1829 р., ще до публікації циклу «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», Гоголь написав «Думки про географію», де стверджував, що дітей слід ретельно навчати інстинктивного розуміння географії, починаючи з відчуття мапи світу, поступово переходячи до опису природних багатств і, нарешті, закінчуючи описом народів та матеріальних предметів цього простору [14]. Коли Тарас Бульба каже про свою рідну Україну як про «Отчизну [где] ищет душа наша, что милее для нее всего», він пропонує інший ключ до гоголівської географічної системи, в якій Україна метафорично постає душею пейзажу імперської Росії. Роберт Маґвайр, з-поміж інших, підмітив, що для Гоголя «"південь" означав рухливість, сердечність, цілісність і життя, а "північ" уособлювала непорушність, байдужість, роз'єднання і смерть» [15]. Гердерівські тенденції в етнографії, ймовірно, відіграли свою роль у створенні Гоголем експортної форми українського пейзажу, яка викликала в його російських читачів неясні образи української природи, народів, що проживали на цій землі, та їхнього краму. Витворюючи з цього пейзажу простір пам'яті, Гоголь пропонує ідеалізоване географічне джерело, котре він надалі пов'язує зі слов'янським духом, не наголошуючи при цьому на лінгвістичній та географічній окремішності України.
Комерційний ландшафт раннього Гоголя, з його крамом і народами, є лабораторією з виявлення впливу Просвітництва, зокрема в його російській версії, на душу людини [16]. Як зауважив Роберт Маґвайр, твори Гоголя виражають глибокий скепсис щодо впливу західного Просвітництва в Росії: «Гоголь іде далі за скептиків до повної недовіри до Просвітництва та всіх його проявів, особливо до порядку, симетрії й розуму, які відповідно означають втрату інтуїції, вітальності, емоційності та релігії» [17]. Для найбільш неоднозначних у моральному сенсі персонажів Гоголя предмети, що загалом втілюють у собі Захід і, зокрема, колиску Просвітництва — Францію, мають найбільшу притягальну силу. Так, у «Мертвих душах» зустрічаємо такий пасаж: «Надо прибавить, что при этом он [Чичиков] подумывал еще об особенном сорте французского мыла, сообщавшего необыкновенную белизну коже и свежесть щекам» [18]. Так само, несподівано виявивши гроші, заховані в демонічній картині з повісті «Портрет», Чартков «зашел к ресторану-французу» [19]. Шпаристий російський ринок випробовує душу на стійкість, а гоголівські герої зазвичай не витримують цього випробування [20]. Від народних оповідань «Диканьки» та петербурзьких історій до героїчного епосу «Тарас Бульба» гоголівський ландшафт обміну зазнає низки трансформацій, зрештою стаючи метафорою квінтесенції людського шахрайства в гоголівському шедеврі «Мертві душі», де жадоба наживи охоплює всю Росію.
«Сорочинський ярмарок» мав грандіозний успіх і, здавалося, виник нізвідки або принаймні з базарного галасу і різноманітних речей, що заповнюють простір комерції — «волы, мешки, сено, цыгане, горшки, бабы, пряники, шапки» [21]. Довгий перелік предметів уперемішку з типажами торговців породжує комічний ефект, який Анрі Берґсон у своїй праці, присвяченій сміху, припише безпосередньому сусідству матерії та душі: «Там, де матерія встигає, таким чином, ущільнити ззовні життя душі, затримати рух, — врешті, протистояти досконалості, — вона перетворює тіло на комічне» [22]. У гоголівській прозі предмети, особливо ті, які можна з легкістю продати, завжди показово відволікають героя від важливішого для нього духовного завдання. Юрій Манн звернув увагу, що в усіх творах Гоголя предмети діють незалежно від людей: «Так наче бакенбарди, вуса, пояски, жіночі рукави, посмішки і т. ін. блукали Невським проспектом самі собою» [23]. За Манном, ці неживі предмети буквально втручаються в людське життя, стаючи перешкодою для духовного становлення того чи іншого персонажа: «Те, що непокоїть людину — йдеться про християнське самовиховання — міститься у ній самій і, звісно, завдяки їй, але водночас це вплив іншої, сильнішої, божественної сили. І тут ми знову спостерігаємо природну й безжальну процесію предметів» [24].
Для створення у своїх єврейських читачів ілюзії спільного штетлівського минулого Рабинович, як і Гоголь, використовує образи провінційної України. Відомого у Сполучених Штатах, передусім, завдяки персонажу Тев'є, який став символом виїзду євреїв зі Східної Європи завдяки бродвейському мюзиклу «Скрипаль на даху», Рабиновича можна вважати відповідальним за канонізацію українського штетла як втраченого єврейського топосу старого світу, — частково завдяки його власному задуму, частково через подальшу долю його оповідань. За словами Девіда Роскіса, «для американських євреїв уся Східна Європа перетворилася на єдине lieu de mémoire, місце пам'яті під назвою "штетл"» [25]. Якщо для Гоголя Україна уособлювала російську душу, а український ярмарок був мікрокосмом, де персонажі боролися проти небезпечних матеріальних впливів зовнішнього світу, то для Рабиновича український штетл, торговельне містечко, було новоосвяченою домівкою колективної пам'яті російських євреїв, які стрімко емігрували за кордон [26]. Однак важливо не забувати, що там, де у своїх пізніх творах Гоголь включає Україну й Росію в образ єдиної Русі, Рабинович вважає самоочевидним, що євреї мають звідти виїхати. Саме в цьому дусі чесної (хай і кумедної) відмови від ілюзій він написав «Нову Касрилівку», пародію на туристичний путівник, свого роду «Всю Касрилівку», в якому сім розділів розміщено відповідним чином: «Касрилівський трамвай», «Касрилівські готелі», «Касрилівські ресторани», «Касрилівське вино і касрилівські п'яниці», «Касрилівський театр», «Касрилівські пожежі» і «Касрилівські бандити». На відміну від Гоголя, для Рабиновича торгівля сама собою не є компрометуючою справою; скоріше, взаємини в українському комерційному ландшафті дедалі більше фізично загрожували життю й добробуту євреїв, і Рабинович влучно передає це, зображуючи безчесні торговельні операції на базарі.
Ілюзорні матеріальні об'єкти бажань є важливою темою для ранніх творів Рабиновича. У першому успішному оповіданні «Ножик» [Дос ме-серл] молодий герой піддається спокусі поцупити складаний ножик, що належить винаймачу кімнати в їхньому будинку, німецькому єврею на ім'я Герц Герценгерц, який «ходив без шапки на голові, не мав бороди й пейсів». Герценгерц приїхав прямо з Німеччини, з серця єврейського просвітницького руху Гаскала, і тому був аутсайдером для їдишомовної громади штетла. «Як я міг стримуватись і не вибухати сміхом, — каже герой, — коли цей єврейський німець чи німецький єврей звертався до мене по-нашому, але якоюсь мішаною мовою» [27]. Як французьке мило й ресторани з гоголівських оповідань зіпсуті через зв'язок із європейським Просвітництвом, жаданий ніж є потворним (хоч і дуже бажаним), адже походить із Гаскали. Герой оповідання, десятилітній хлопчак, який вчиться ненавидіти свого безжального вчителя з хедеру і здобуває прізвисько «малий відступник» — грубе слівце для одночасного вияву ніжності й кепкування з боку батька, — прив'язаний до чудернацької німецької мови міцніше, ніж до жаданої власності пожильця.
Проте, щойно предмет вкрадено, він починає жити власним життям, як гоголівський ніс: герой оповідання, стаючи свідком грубого глузування вчителя над бідним школярем, котрий вкрав гроші зі скриньки для пожертв, вирішує викинути у воду поцуплений ніж.
Хапаю ножика і біжу просто до криниці. І здається мені, що я держу в руках не ножик, а якусь бридоту, плазуна, якого хочеться щонайшвидше позбутися, здихатись. Але мені шкода — такий чудовий ножик! Хвилинку стою замислений, і мені здається, що в моїй руці жива істота… Просто серце болить: це ж мені коштувало стільки зусиль, та й жаль живої істоти!.. [28]
Провина героя доводить його до марення, а одужання і каяття можливі лише через усвідомлення, що джерелом усього лихого є ніж. Те, що Рабинович хоче сказати своїм юним читачам, є очевидним: не можна ні красти, ні брехати. Але глибше послання, здається, стосується дорослих читачів і вказує на набуту дитиною здатність виходити далі, за поверховий рівень уявлень про добро і зло. Коли герой одужує, він бачить біля свого ліжка тих, хто піклувався про нього, зокрема батьків і німецького маскіла, а вчитель з хедеру, який звик надавати учням уроки моралі, розплачується за свою жорстокість (про це ми дізнаємося з маревних слів дитини). Однак «німецький» ножик, яким «що захочу — різатиму» [29], може різати двояко — засоби Просвітництва здатні задавати перспективу, недоступну традиційному єврейському життю, хоча оповідач завжди ризикує сам порізатися. Українські твори Рабиновича часто починаються з купівлі в кредит, і в багатьох із них є натхненні переліки товарів базару, що, як і товари з гоголівського Сорочинського ярмарку, безпосередньо вводять читача в розповідь. На початку одного з популярних оповідань про Менахема-Мендла, написаних у 1892–1913 роках, ми дізнаємося таке:
Уяви собі, тільки-но вийду із ціпочком на Грецьку (так називається тут, в Одесі, вулиця, де люди укладають всілякі торговельні угоди), мені пропонують двадцять тисяч справ! Хочу пшеницю — будь ласка, пшеницю! Висівки — можна висівки! Вовну — є й вовна! Борошно, сіль, пір'я, родзинки, лантухи, оселедці, — одне слово, тут, в Одесі, знайдеш все... [30]
У той час як гості приїздять на гоголівський Сорочинський ярмарок із сіл у тимчасовий центр, простодушні провінційні герої Рабиновича опиняються у великих містах і мусять ними просуватися, знайомлячись із товарами. Як і на гоголівському базарі, ці товари відволікають героїв Рабиновича від їхніх найкращих намірів. Менахем-Мендл подорожує світом, вигадуючи способи швидко збагатіти. Його пригоди розпочинаються, коли він одержує — замість обіцяного посагу — невелику суму грошей, два векселі і сумнівний «чек» (який слід погасити в Одесі). Ці векселі перетворюються на валюту оповіді, ініціюючи й так само задаючи їй плин, як рукави й комірці збирають докупи сюжет гоголівських повістей.
Дружина Менахема-Мендла, Шейне-Шейндл, яка залишається вдома у Касрилівці, поперемінно розпікає чоловіка за невдалі інвестиції і надсилає йому гроші, коли його авантюри зазнають невдач, найбільш близька до гоголівського базару. Персонажі Гоголя іноді з'являються в її штетлі. В одному з листів вона пише, що до містечка прибув ревізор, щоб з'ясувати долю зібраних на доброчинність грошей — відгомін гоголівського ревізора, чий раптовий приїзд наполохав усе місто, розкривши незаконні фінансові оборудки провінційної еліти. Тобто Рабинович зіставляє два різні прояви гоголівського комерційного ландшафту. Через Шейне-Шейндл він повертається до українського простору-пам'яті Сорочинців, містечкового базару й провінційних взаємин, а через Менахема-Мендла ми стаємо свідками тривалих подорожей, підозрілих фінансових операцій і придбання Чічіковим нематеріальних речей у «Мертвих душах». Як і «Сорочинський ярмарок», оповідання про Менахема-Мендла розкривають дві різні, хоча й взаємозалежні з погляду наративу, історії, які змагаються на відкритому ринку читацьких симпатій.
Отже, і Рабинович, і Гоголь викривають болісне протистояння між широким світом, який представляє Просвітництво (європейське це Просвітництво чи єврейська Гаскала), і провінційним базаром. Попри всі свої помилки, Менахем-Мендл спонукає їдишомовного читача уявити, що єврейський світ не обмежується однією Касрилівкою. Це підбурення уяви дещо подібне розмові з короткого оповідання Рабиновича «Сімдесят п'ять тисяч», яку ведуть Янкев-Йосл і його дружина Ціпойра, коли Янкев-Йосл помилково вирішує, що він виграв у лотерею сімдесят п'ять тисяч рублів:
«І скільки ж ми виграли?» — питає вона, зазираючи в мої очі так, немовби хоче сказати: «Хай тільки виявиться, що це брехня, я тобі покажу!»
«Наприклад, як ти собі уявляєш? Скільки б ти хотіла, щоб ми виграли?»
«Я знаю?» — каже вона. — «Може, кількасот рублів?»
«А чому, — кажу, — не кілька тисяч?»
«Скільки це — кілька тисяч?» — гне вона далі. — «П'ять? Або шість? Чи, може, всі сім?»
«А що, — кажу, — більше й уявити не сила?» [31]
Зіставляючи Касрилівку й широкий світ, Рабинович вимагає від читачів більшої уяви, навіть якщо квиток у ширший світ відрізняється на одну цифру.
Гоголівські оповіді про незаконні оборудки, навпаки, є більше осудливими, а не оптимістичними. Народна казка, вправлена в «Сорочинський ярмарок», розповідає про жахливу суть базару — у цьому разі в образі червоної свитки чорта. Мандрівний чорт, який заклав свою червону свитку «жиду, шинковавшему тогда на Сорочинской ярмарке», повертається, щоби з'ясувати, що свитка, перейшовши від одного торговця до іншого, була порізана на клапті й продана на ярмарку [32]. Відтоді чорт щороку повертається на ярмарок у вигляді свині, щоб зібрати докупи свою свитку. Так Гоголь драматизує відносини між людською душею й матеріальним, яке становить для неї загрозу. Всюдисуща червона свитка, набувши власного демонічного існування, знову з'явиться в пізній творчості Гоголя у фінальному образі фрака кольору брусниці, який Чічіков вдягає на урочисті прийоми, до того ж сам Чічіков мандрує від базару до базару, по-свинськи збираючи загублені душі імперської Росії. Для Гоголя комічна й демонічна свитка непомітно привертає читацьку увагу до більш нагальних етичних питань. Як нагадує Бахтін, скупівля Чічіковим мертвих селянських душ дає читачу «краще бачення реальних образів і сюжетів кріпацького ладу (продаж і купівля людей)» [33].
Для Гоголя небезпеки, приховані в нетрях Сорочинського ярмарку, існують почасти завдяки євреям, чия присутність на східноєвропейському ринку XIX ст. представляє темний бік капіталізму. Джордж Грабович зазначав, що часто в українській та російській літературі XIX–XX ст. «євреї з'являються як польські шпигуни або агенти, і навіть тоді, коли вони є простими посередниками, які представляють інтереси обох сторін, їм не довіряють» [34]. Нечисленні згадки про єврейських персонажів в українській літературі до Гоголя чітко пов'язують євреїв з їхньою комерційною діяльністю. У пародії на Вергілієву «Енеїду», написаній 1798 р., Іван Котляревський зображує сходження українського Енея в пекло, в якому знаходимо безліч смажених у казанах грішників, зустрічаються і єврейські торговці [35]:
Були там купчики проворні,
Що їздили по ярмаркам
І на аршинець на підборний
Поганий продавали крам.
Тут всякії були пронози,
Перекупки і шмаровози,
Жиди, міняйли, шинкарі… [36]
Гоголь увиразнює вплив, якого він зазнав від Котляревського, коли використовує епіграфи з української «Енеїди» (знайшов речі на своєму місці) ледь не в кожному розділі свого «Сорочинського ярмарку» [37]. Аристофанівський сміх в оповіданнях зі збірки «Диканька» справді має багато спільного з тим, що Микола Зеров називав «котляревщиною» — схильністю українських письменників після Котляревського зображувати класичні літературні теми у вигляді сільської гуморески [38]. Чимало з того, що надалі перейме Рабинович з українського пейзажу Гоголя при картуванні простору пам'яті для своїх їдишських читачів, Гоголь сам списав з традиції специфічно українських гумору, предметів і базарувальників.
У «Сорочинському ярмарку» передбачувана спорідненість між свинями, чортами і євреями демонструє моральний урок про небезпеку спритної торгівлі, в якій єврей є неодмінно негативним типажем. Саме тієї миті, коли він починає «по-жидовски молиться богу», єврея жахає видіння свиней — «во всех окнах повыставлялись свиные рыла» [39]. Це один з образів гоголівської поетичної справедливості, система, в якій найнекошерніші тварини мстяться євреям за їхні злодіяння. Цю народну байку в повісті Гоголя розказано, щойно виникає страх слухачів перед свинею, чиє рило з'являється під вікном шинку, «как бы спрашивая "А что вы тут делаете, добрые люди?"» [40], спонукаючи їх пов'язати страхітливу легенду з профанним простором свого життя. Подальший безлад стається, як в уривку з «Енеїди» Котляревського:
…Піджав хвіст, мов собака,
Мов Каїн, затрусивсь увесь;
Із носа потекла табака [41].
Наведена цитата відокремлює гоголівську народну легенду від його основної оповіді, нагадуючи читачу, що його простір пам'яті залежить від старої української літератури. Деконтекстуалізація героя бурлескного епосу Котляревського, присутнього на гоголівському ярмарку зі своїм тютюном (табака), є засобом колективної пам'яті. Бахтін нагадує, що епос, який утверджується через зв'язок із минулим, розбалансовує комічна простонародна говірка: «Сміх зруйнував епічну дистанцію; він став вільно й фамільярно досліджувати людину: вивертати її назовні, викривати невідповідність між зовнішністю та нутром, між можливістю та її реалізацією» [42]. Гоголь, коли обирає сценою своєї російськомовної комедії периферійну Україну і вживає слова Котляревського (в їхньому українському оригіналі) як альтернативну літературну історію епічним жанрам, що дедалі більше набували популярності в Петербурзі, тим самим ніби позбавляє імперську столицю її центрального місця та її західних претензій [43]. Введення Гоголем єврейських персонажів до його українських текстів посилює відчуття казки, розказаної на периферії Російської імперії.
Український комерційний ландшафт згодом проявиться в гоголівській епічній повісті, дія якого розгортається на території України, а сюжет засновано на подіях одного з численних повстань, що відбулися слідом за антипольською кампанією Богдана Хмельницького 1648 р. Чимало насильства у «Тарасі Бульбі» або відбувається на базарних площах, або стає прямим наслідком зради через продажність. У «Тарасі Бульбі» понурих козаків штовхає до бою обурення знущаннями над їхньою релігією. «Повесить всех жидов! — раздалось из толпы. — Пусть же не шьют из поповских риз юбок своїм жидовкам!» [44] Єврейки, які шиють спідниці з риз православних священиків, перетворюють релігійне вбрання на звичайний матеріал, це акт, який допускає зв'язок між присутністю єврея в українській культурі та комерційним прагматизмом. Євреї в «Тарасі Бульбі», хоча їх і зневажають, виступають магічними посередниками між головним героєм і його метою. Пощадивши Янкеля, Тарас і надалі стикається з цим євреєм, який магічно з'являється, щоб залагоджувати непрості ситуації за прийнятну ціну. «Проезжая предместье, Тарас Бульба увидел, что жидок его, Янкель, уже разбил какую-то ятку с навесом и продавал кремни, завертки, порох и всякие войсковые снадобья, нужные на дорогу, даже калачи и хлебы» [45]. Якщо Тарас, подібний до Хмельницького, нагадує про історію України, то Янкель пов'язаний із вічним поверненням, ринком і цим фактично заперечує історію [46]. Саме Янкель згодом повідомляє Тарасу, що його син Андрій закохався в полячку і, дезертирувавши з козацького загону, пристав на бік поляків. І знов-таки Тарас повертається до єврея, щоб попросити того допомогти востаннє побачитися з другим сином, Остапом, якого поляки захопили в полон. Професійний посередник Янкель може справитися з цим, адже може спілкуватися їдишем з євреями, які мешкають у польському містечку, де тримають Остапа.
Дивовижно, що хоча між редакціями повісті 1835 та 1842 років акцент на українській національній величі різко послаблюється, акцент на базарних та етнічних взаєминах, навпаки, посилюється. Наприклад, у виданні 1835 р. Тарас каже Янкелю: «Ты путаешь, проклятый Иуда! Не можно, чтобы дитя продало веру. Если бы он был турок или нечистый жид… Нет, не может он так сделать! Ей-богу, не может!» [47] У цьому виданні відповідь Тараса — це крик козака. В обох редакціях повісті Гоголь вставляє українізми, як-от «не можна» (замість російського «не может быть»), цим постійно нагадуючи читачу про український контекст. Але в редакції 1842 р. розмова Тараса і Янкеля набагато довша, і Гоголь затримує увагу на подвійному значенні слова «продати» у свідомості козака й свідомості єврея. Тарас запитує Янкеля: «Так это выходит, он, по-твоему, продал отчизну и веру?», на що Янкель відповідає: «Я же не говорю этого, чтобы он продал что: я сказал только, что он перешел к ним» [48]. Отже, у пізнішому варіанті повісті ми бачимо посилення уваги Гоголя до морального імперативу протидії комерційному обміну, як і підвищену обізнаність із взаєминами етнічних груп, що мешкали на території України. Ця обізнаність у пізній творчості Гоголя супроводжується більш загальним переходом до змалювання українських козаків як братів росіян у царській імперії. У пізній період базар ще залишається для Гоголя необхідною метафорою сигналізування про загрозу, яку слов'янському духу несуть небезпечні сторонні сили (у цьому разі єврейські та польські), однак тепер ця загроза поширюється на більшу територію, а її наслідки набувають епічного розмаху.
«Сорочинський ярмарок» і «Тарас Бульба», затьмарені пізнішими виданнями «Мертвих душ» і петербурзьких повістей, під час літературної кар'єри Рабиновича були найпопулярнішими творами Гоголя. Як показав Стівен Мьоллер-Селлі, між 1886 та 1892 роками «Сорочинський ярмарок» за кількістю виданих і проданих примірників поступався хіба що «Тарасу Бульбі» й залишався одним із трьох найпопулярніших творів Гоголя до 1903 р. [49] Можемо припустити, що, коли Рабинович спричиняє зростання популярності Гоголя, для літературної пам'яті самого Рабиновича українські твори Гоголя стають провідними. Якщо чортяча свитка із «Сорочинського ярмарку» відображає страх Гоголя перед оборудками капіталізму, в які, на його переконання, вплутані євреї та які загрожують слов'янській душі, для Рабиновича український базар — місце, де на початку XX ст. насильство проти євреїв різко зростає, — уособлює значно безпосереднішу, фізичну небезпеку.
Частково це ті страхи, які Рабинович намагався відвернути, закликаючи читачів залишити український ландшафт. Для того щоб успішно передати це послання, Рабинович здебільшого розраховував на свого старшого сучасника Шолема Абрамовича, чий портрет висів у нього на стіні в пору навчання в Києві поряд із портретом Гоголя [50]. Абрамович завоював визнання їдишської читацької публіки під псевдонімом Менделе Мойхер-Сфорім (Менделе-книгоноша). Прозваний своїм молодим колегою Рабиновичем «дідусем їдишської літератури», Абрамович створив наратив подорожних записів торговця, чий ярмарковий ґешталт проявляється з усією очевидністю у вступі до одного з його найкращих оповідань — «Фішка Кульгавий»: «Мій скарб — дрантя, мотлох… Мені сняться хіба що жебраки. Перед очима моїми постійно виринає торбина подорожнього, споконвічна величезна єврейська торбина…» [51] Читач Менделе — споживач, який спокушається чимось кращим у цій смітниковій комедії, злегка доповненій трагедією. На відміну від світського письменника Абрамовича, в обрій якого потрапляє європейська літературна класика, думки про зміну типових для євреїв занять і про міграцію до єврейської держави, світогляд оповідача Менделе за весь час його мандрів не виходить за межі штетла. Таким чином, і Рабинович, і Абрамович запозичують те, що Борис Ейхенбаум пізніше назвав гоголівською техникой сказа — коли під виглядом звичної базарної оборудки просвічений письменник продає послання ще не просвіченій читацькій публіці [52].
1884 року, коли було перевидано зібрання творів Гоголя, Рабинович писав: «У російській літературі імена Гоголя й Тургенєва залишаться назавжди, адже перший був сатириком, а другий — гумористом, а обоє були великими поетами. Наша бідна їдишська література теж має свого гумориста (Абрамовича) і свого сатирика (Лінецького) — звісно, не такого калібру» [53]. Жага Рабиновича прирівняти їдишську літературу до російської викриває чимало з його цілей як їдишського письменника. Гумор, правдивий ландшафт і відчуття містечкової говірки лежали в основі здійснюваного ним синтезу їдишської літератури та російської класики [54]. Простір пам'яті, до якого Рабинович отримує доступ через своє повернення на містечкові базари та ярмарки, є відтак синтезом Абрамовича, котрий закликав своїм персонажем — базарним постачальником — перебиратися з України, і Гоголя, чий знайомий комерційний ландшафт закликає читача згадати покинуті місця.
На відміну від гоголівського використання євреїв для зображення провінції, Рабинович на периферію своїх оповідань переносить українських та російських персонажів [55]. Якщо гоголівський дуже карикатурний тип єврея — це знавець базарної справи, тісно пов'язаний зі свинями та іншими базарними товарами, котрий може продати будь-що, навіть чортячу свитку, персонажі Рабиновича (як і він сам) зазвичай у торгівлі невдахи. Менахем-Мендл займається акціями, оскільки, згідно з Даном Міроном, «такий рід діяльності не передбачає контакту з матеріальним, важким, реальністю, пов'язаною товарами, які він перераховує — усіх їх виробляє земля або худоба»[56]. Менахем-Мендл може днями вештатися по базару, але він відкидає тварин, які перебралися з базару на ринок літературний. Сумуючи за бізнесом, але не бажаючи споживати сувору реальність, Менахем-Мендл стає жертвою будь-якої задуманої ним оборудки; його єдиними ліквідними товарами є дотепи. Цілком у дусі берґсонівського тлумачення сміху матеріальні товари повсякчас тріумфують над духом Менахема-Мендла, спричиняють невдачі потенційного спекулянта, доки той не звертається до орієнтованих переважно на громаду літературних занять [57]. Упродовж 1892-1913 рр., коли в Росії з'явилися нові обмеження проти євреїв, поновилися й антиєврейські погроми (багато з них вибухало на базарах), а в Києві почалася справа — кривавий наклеп проти Менделя Бейліса, Менахем-Мендл Рабиновича подорожував до Одеси, Варшави, Америки й Палестини, досягаючи успіху мірою того, як він віддалявся від Касрилівки і своїх колишніх базарних авантюр.
Зважаючи на стереотипи, якими рясніла творчість Гоголя, не дивно, що єврейські читачі не стали його прихильниками — від Шимона Дубнова до радянського критика С. Машинського, — вважаючи Гоголя одним із російських літераторів-антисемітів. Однак у Гоголя Рабинович запозичив формальне вираження обміну в літературному тексті, комерційний ландшафт у Смузі осілості та ретельне маскування сміхом небезпеки (фізичної і духовної). Ледь уникнувши погрому в Києві в 1905 році, єврейський письменник разом із родиною залишає Україну і переїздить до Європи, а потім до Сполучених Штатів. Для читачів Рабиновича стає зрозумілим, що базар, як і інші прояви сміхової культури, є небезпекою. А проте, у прозі Рабиновича натяків на справжнє насильство обмаль. Менахем-Мендл на ринку фінансово банкрутує, хоча його тіло — попри навислий страх погромів — залишається неушкодженим. У прозі Рабиновича насильство, приховане за сміхом, і для письменника, і для його читачів причаїлося, зрозуміло, глибоко всередині.
Підхід Бахтіна до літературного базару найчастіше розуміють як позитивний підхід, що спирається на його дискусію про раблезіанський катарсис. Однак у своїх ранніх нотатках про гоголівський сміх Бахтін виявляє в Гоголя основоположну для його комедії небезпеку: «Школа кошмарів і жахів. Смішні страховиська в Гоголя. Чума і сміх у Боккаччо. Смішні страховиська в "Сорочинському ярмарку"» [58]. Ці смішні страховиська — від «Сорочинського ярмарку» до «Мертвих душ» — є тим, що штовхало Рабиновича на гоголівський базар.
І Рабинович, і Гоголь, переміщуючись із базарної України на всю Російську імперію (Гоголь) чи весь єврейський світ (Рабинович), долучилися до різновиду Просвітництва, навіть якщо вони застерігають своїх читачів від помилкового схвалення всесвітнього ринку. Так, ми прочитуємо їхнє поступове повернення до провінційного базару і звичних форм обміну як спробу змусити читачів пам'ятати про простір, який заміщує собою колективне начало. Одночасне усвідомлення розширюваності світу й навмисне повернення до українського простору пам'яті вказувало на одвічне співіснування для обох письменників радісної пам'яті з її жахливою (і постійно наростаючою) втратою.
Як ми побачили, Гоголь уже на початку своєї літературної кар'єри творив простір й архетип суміші радості й жаху. Його базар уособлений червоною свиткою і охоплений злом. Якщо в народному театрі чорт є загалом кумедним персонажем, Гавріель Шапіро називає гоголівського чорта «страшливим і всюдисущим — утіленням пошлости, яку Дмитро Мережковський визначив як фізіогноміку юрби, стремління нічим не відрізнятися від інших» [59]. Утім, весілля, яким закінчується «Сорочинський ярмарок», є не так святкуванням кохання молодят, як жахливим єднанням базарних типажів. Скрипаль перетворює натовп на сцену єдності й злагоди, де знайшлося місце і стареньким, «на ветхих лицах которых веяло равнодушие могилы». Цей фінальний танок, який вихором затягує окрему людину в бездушну суцільність базарної юрби, розкриває гоголівську боротьбу викликаного матеріальними предметами сміху із духом, якому загрожує їхнє існування. Берґсон, досліджуючи нерозривне сполучення матерії та духу, припустив, що «інтроспекція, відкриваючи нам відмінність між матерією й духом, разом із тим робить нас свідками їхнього сполучення» [60]. Гоголівський оповідач, розчарований саме цим сполученням, залишає нас на цій гострій ноті невдоволення. «Не так ли и радость, прекрасная и непостоянная гостья, улетает от нас, и напрасно одинокий звук думает выразить веселье? <…> И тяжело и грустно становится сердцу, и нечем помочь ему» [61]. Радість простору колективної пам'яті завжди обов'язково супроводжується трагічною усвідомленістю матеріалізму. Це відчуття, вловлене в хаосі сорочинського ярмарку, знову з'явиться у відомому гоголівському уривку про «сміх крізь сльози» з «Мертвих душ», — творі, в якому колишні ідентичності мертвих обмінюються на капіталістичну вартість.
И долго еще определено мне чудной властью идти об руку с моими странными героями, озирать всю громадно несущуюся жизнь, озирать ее сквозь видный миру смех и незримые, неведомые ему слезы! [62]
15 травня 1916 року, коли Соломона Рабиновича поховали на кладовищі Маунт-Нево в Сайпрес-Гілз у Квінсі (Нью-Йорк), на могильному камені викарбували його власну епітафію, яка закінчується його викладом гоголівського мотиву «сміху крізь сльози»:
І саме тоді, коли читачі
Сміялися від усієї душі й веселилися,
Він страждав — про це знає лиш Господь —
Так тихо, щоб ніхто не помітив.
[Ун давке демолт вен дер ойлем гот
ґелахт, ґекатшет ун флеґт зіх фреєн,
гот ер ґекренкт — дос вейс нор ґот —
бесод, аз кейнер зол ніт зеєн.]
Рабинович зберігав на своєму робочому столі їдишський переклад гоголівського уривка про «сміх крізь сльози» з «Мертвих душ» [63]. Він поділяв заклик Гоголя берегти простір колективної пам'яті перед лицем неймовірно мінливого світу, хоча цей заклик мав для нього іншу ідеологічну мету. Тонка грань, що відділяла літературу на їдиші як засіб просвітництва від просвітництва як сили руйнації їдишу, викликала у Рабиновича страх втрати, який він у буквальному сенсі забрав із собою в могилу.
До заповіту, написаного ним за кілька місяців до смерті, 19 вересня 1915 року, Рабинович долучив епітафію. У першому з десяти пунктів, з яких складався його заповіт, єврейський письменник уточнює:
Де б я не помер, хай мене поховають не поміж аристократів, знатних людей чи багатіїв, а саме поміж звичайних людей, робітників, разом зі справжнім народом, так, щоб пам'ятник, який згодом спорудять на моїй могилі, прикрасив непоказні надгробки навколо мене, а непоказні могили прикрасять мій пам'ятник так, як простий і чесний народ за мого життя був окрасою свого народного письменника [64].
Цією останньою волею Рабинович сягає нового простору пам'яті — який з'єднає його з читачами, чий дух він намагався пробудити базарами і штетлами зі своїх оповідань, і — звісно, у значно тонкіший спосіб — він сягає його за допомогою пейзажів і предметів, викликаних пам'яттю Миколи Гоголя.
[1] Гоголь Н. В. Тарас Бульба (гл. 6) // Гоголь Н. В. Собрание сочинений в 7 томах. — Москва: Художественная литература, 1984. — Т. 2. — С. 106. Solomon Rabinovich (Sholem Aleichem), Inside Kasrilevke, trans. Isidore Goldstick (New York: Schocken books, 1965), 7.
[2] Bakhtin, Mikhail, "Rabelais and Gogol," trans. Michael O'Toole, in Australian Journal of Cultural Studies, no. 3 (1985), 28.
[3] Bakhtin, Rabelais and Gogol, 35. Цит. за: Бахтин М. М. Рабле и Гоголь // Бахтин М. М. Собрание сочинений в 7 томах. — Москва: Языки славянских культур, 2010. — Т. 4 (2). — С. 519.
[4] Джозеф Шерман у своєму проникливому прочитанні гоголівської «Шинелі» і «Через якийсь картуз» Рабиновича привернув увагу до глибоких відмінностей між двома письменниками, «адже показаний ними світ, …хоча зовні й схожий, фундаментально відрізнявся». Попри надзвичайну важливість пам'ятати, разом із багатьма засадничими культурними відмінностями, про відмінності між єврейським середовищем Рабиновича й російським світом Гоголя, вартує дослідження і схожість між ними, яку так відчував Рабинович. Див.: Joseph Sherman, "The Non-Reflecting Mirror: Gogol's Influence on Sholem Aleichem" in Essays in Poetics: The Journal of the British Neo-Formalist Circle 28 (Autumn 2003): 101–123, 102. Також див.: "God and the Tsar: Ironic Ambiguity and Restorative Laughter in Gogol's "Overcoat" and Sholem Aleichem's "On Account of a Hat" [Iber a Hitl] in The Waking Sphinx: South African Essays on Russian Culture, ed. Henrietta Mondry (Johannesburg: The Library University of the Witwatersrand, 1989), 59–82.
[5] David Roskies, A Bridge of Longing (Cambridge: Harvard University Press, 1995), 154.
[6] Відповідно, особливо важить те, що ми розрізняємо гоголівські описи торгівлі й святковості та раблезіанське повергнення, яке склало основу його аналізу Бахтіним. Як вказували Стеллібрас і Вайт, «частково через асоціацію з утопічним, "нелокалізованим місцем колективних сподівань і бажань", Бахтін спростив парадоксальний, суперечливий простір ринку й базару як місця, що приховує інше місце, виводячи його назовні». Peter Stallybrass and Allon White, The Politics and Poetics of Transgression (Ithaca: Cornell University Press, 1986), 28.
[7] Гоголь Н. В. Сорочинская ярмарка // Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений и писем. Т. 1. — Москва: Наследие, 2001. — С. 75.
[8] До них належать письменники, які писали російською, українською та їдишем. Едіта М. Бояновська (Bojanowska) розглянула вплив «Тараса Бульби» на українську літературу, зокрема на «Чорну раду» Пантелеймона Куліша (1847), в якій
[9] «Куліш стверджує, що Гоголь і його козацький епос надихнули українців на дослідження власного минулого і зорієнтували їх на національне самопізнання». Див:. E. M. Bojanowska, Nikolai Gogol: Between Ukrainian and Russian Nationalism (Cambridge: Harvard University Press, 2007), 308–309. Іврито-їдишський письменник Шолем Абрамович (Менделе Мойхер-Сфорім) залучає багато торгових просторів України до своїх мандрівних оповідок. Див.: Harriet Murav, "Gogol, Abramovitsh, and the Question of National Literature" in Essays in Poetics 28 (Autumn 2003): 124. У ХХ ст. Ісак Бабель проведе нове картографування гоголівських ландшафтів у своїй «Конармії».
[10] Рабинович. Ш. Фунем ярід (Вілне-Варше: Вілнер фарлаґ фун Б. Клецкін, 1926), 16. Коли автор книги 1916 року помер, твір залишився незавершеним. Цит. за: Шолом-Алейхем. Твори в 4 томах. — Т. 3. — Київ: Дніпро, 1968. — С. 8.
[11] Уявлення, що матеріальні предмети та простір, в якому вони перебувають, могли спровокувати пригадування подій особистого життя, відображає Берґсонове поняття, що «невіддільна від сприйняття пам'ять включає в себе минуле й теперішнє, стискаючи тим самим у єдиній інтуїції множину моментів тривання і, таким чином, у силу своєї подвійної дії вона спонукає нас de facto сприймати матерію в нас самих, тоді як de jure ми сприймаємо матерію в ній самій». H. Bergson, Matter and Memory, trans. Nancy Margaret Paul and W. Scott Palmer (Mineola, NY: Dover, 2004), 80.
[12] Ken Frieden, Classic Yiddish Fiction: Abramovitch, Rabinovich, and Peretz (Albany: State University of New York, 1995), 98–101.
[13] Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений. — Т. 1. — С. 80.
[14] Гоголівські «Мысли о географии (для детей)» були написані 1829 р., а надруковані 1831-го. Цит. за: Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений. — Т. 1. — С. 135. Гоголь казав, що для того, щоб оповідання мало успіх у читача, його автор має просто описати знайому йому кімнату чи вулицю. Boris Eichenbaum, "How 'The Overcoat' is Made" in Gogol from the Twentieth Century: Eleven Essays, trans. and ed. Robert Maguire (Princeton: Princeton University Press, 1974), 270. Ейхенбаум цитує нарис Павла Анненкова «Н. В. Гоголь в Риме летом 1841 года» // Анненков П. В. Литературные воспоминания. — Москва: Художественная литература, 1960. — С. 77.
[15] Robert Maguire, Exploring Gogol (Stanford: Stanford University Press, 1994), 285.
[16] Як показав Юрій Манн, Диканька, враховуючи її оточення хуторами і селами, була ідеальним місцем для оповідань. Див.: Манн Ю. Гоголь: Труды и дни (1809–1845). — Москва: Аспект-Пресс, 2004. — С. 30.
[17] Robert Maguire, Exploring Gogol, 78.
[18] Про цей уривок Дмитро Мережковський пише: «Европейское просвещение только усиливает сознание русского барина, "просвещенного дворянина", в его вековой противоположности темному народу» // "Gogol and the Devil" [«Гоголь і чорт»] in Gogol from the Twentieth Century: Eleven Essays, trans. and ed. Robert Maguire (Princeton: Princeton University Press, 1974), 83.
[19] Гоголь Н. В. Собрание сочинений в 7 томах. — Т. 3. — С. 78.
[20] Петербург з його лінійним плануванням і проникними вікнами, спрямованими на Захід, значно небезпечніший за Сорочинці. Як помічає Роберт Маґвайр, «[Петербург] був не російським…, він не мав реальної форми, він міг запросто дотягнутися до будь-якого куточка країни». Maguire, 80.
[21] Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений. — Т. 1. — С. 80.
[22] Henri Bergson, Laughter: An Essay on the Meaning of the Comic (New York: Cosimo, 2005), 29. (Цит. за: Бергсон А. Сміх: Нарис про значення комічного. — Київ: Дух і Літера, 1994. — С. 35). У своєму дослідженні сміху Берґсон цитує уривок з «Ревізора» Гоголя: «Смотри! не по чину берешь!»
[23] Манн Ю. Постигая Гоголя. — Москва: Аспект-Пресс, 2005. — С. 123.
[24] Там само. — С. 124.
[25] David Roskies, The Jewish Search for a Usable Past, 12.
[26] Я обстоюю іншу позицію, ніж такі автори як Гешель Клепфіш (Klepfisz), який стверджує: «Неможливо по-справжньому зрозуміти й пройнятися співчуттям до Тев'є-молочника, доки бодай трохи не вивчиш історію українських євреїв». Навпаки, перенесення в його творах українських євреїв у ширші, космополітичні сфери дає Рабиновичу змогу замінити описи життя в українському штетлі на універсальний досвід єврейського життя. Heschel Klepfisz, Inexhaustible Wellspring: Reaping the Rewards of Shtetl Life (Jerusalem: Devora, 2003), 209.
[27] Шолем Алейхем але верк: іберґеарбет ун рехт ойсґебесерт ун дос ерште мол аройсґеґебн V.I (Варше: Фолксбілдунг, 1903), 663–664. Цит. за: Шолом-Алейхем. Записки комівояжера. — Київ: Дніпро, 1983. — С. 262.
[28] Шолом-Алейхем. Записки комівояжера — С. 269.
[29] Там само — С. 259. («купив його у Шльомки за сім шелягів готівкою, а ще три я йому заборгував»).
[30] Рабинович Ш. Менахем Мендл (Buenos Aires: Ateneo Literario En El IWO, 1972), 34. Цит. за: Шолом-Алейхем. Твори у чотирьох томах. — Т. 1. — Київ: Дніпро, 1967. — С. 157.
[31] Рабинович Ш. Фінф ун зібецік тойзнт: а пекл цорес (Москве: Дер Емес, 1947); Joachim Neugroschel, trans. "Seventy-Five Thousand (A pack of Tsoris)" in No Star Too Beautiful: Yiddish Stories from 1382 to the Present (New York: Norton, 2002), 364.
[32] Чорт обіцяє повернутися наступного року, але єврей не може допомогти, тому що продав свитку проїжджому пану, адже «сукно такое, что и в Миргороде не достанешь!» // Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений. — Т. 1. — С. 88–89.
[33] Bakhtin, "Rabelais and Gogol," (O'Toole trans.), 38. Цит. за: Бахтин М. М. Рабле и Гоголь // Бахтин М. М. Собрание сочинений в 7 томах. — Москва: Языки славянских культур. — 2010. — Т. 4 (2). — С. 521.
[34] George Grabowicz, "The Jewish Theme in Nineteenth- and Early Twentieth-Century Ukrainian Literature" in Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective (Second Edition), Howard Aster and Peter Potichnyj, ed. (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, U. of Alberta, 1990), 331.
[35] Варто зазначити, що Котляревський, особливо у своєму описі грішників-торговців, котрі, як довідуємося, пеклися в пеклі, вочевидь запозичує порівняння у Рабле: «Він залюбки вечеряє лихварями, аптекарями, паперофальшивниками, грошопідробниками, фальсифікаторами краму. Іноді, як він у доброму гуморі, то на сон грядущий ласує покоївками, які, випивши хазяйське вино, бочки вонючою водою розбавляють». Rabelais, Кн. 4, розділ XLVI, «Як ратай з Острова папіфиґів бісеня надурив». Gargantua and Pantagruel. Translated into English by Sir Thomas Urquehart of Cromarty and Peter Antony Motteux. (First edition, 1653). Цит. за: Рабле Ф. Ґарґантюа та Пантаґрюель / пер. зі старофр. А. Перепаді. — Київ: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Харків: Фоліо, 2012. — С. 465.
[36] Котляревський І. Твори в двох томах. Т. 1. — Київ: Дніпро, 1969. — С. 119.
[37] Я згодна з тезою Рональда Лебланка (LeBlanc), що «різке твердження Бєлінського, начебто у Гоголя "не было образца, не было предшественников", є… занадто перебільшеним» (LeBlanc, 109).
[38] Зеров М. Нове українське письменство XIX ст. — Київ: Слово, 1924. Зеров завдячує цим поняттям С. Єфремову, який розвиває його у своїй «Історії українського письменства» (Київ, 1911). Остап Стромецький докладно розглянув вплив Котляревського на Гоголя. Див.: Стромецький О. Гоголь. — Л.: Вид-во Львів. ун-ту, 1994.
[39] Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений. — Т. 1. — С. 89.
[40] Гоголь Н. В. Собрание сочинений. — Т. 1. — С. 32.
[41] Там само; Котляревський І. Енеїда. — С. 111. Зауважте, що у своїй цитаті Гоголь не згадує Енея.
[42] Mikhail Bakhtin, "Epic and Novel" in Michael Holquist and Caryl Emerson, tr., The Dialogic Imagination (Austin: University of Texas Press, 1996), 35. Цит. за: Бахтин М. М. Роман как литературный жанр // Бахтин М. М. Собрание сочинений в 7 томах. — Москва: Языки славянских культур, 2012. — Т. 3. — С. 638.
[43] Микола Гнедич надрукує свій переклад «Іліади» російською у Санкт-Петербурзі 1829-го — того ж року, коли Гоголь взявся писати свої оповідання про Диканьку. (Цей переклад чимало сучасників, в тому числі Олександр Пушкін, вважали справжнім звершенням.)
[44] Гоголь Н. В. Тарас Бульба // Гоголь Н. В. Собрание сочинений. — Т. 2. — С. 247.
[45] Nikolai Gogol, The Diary of a Madman and Other Stories, trans. Andrew R. Macandrew (New York: Signet Classics, 1961), 135–136. Цит. за: Гоголь Н. В. Тарас Бульба // Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений и писем в 17 томах. — Москва—Киев: Изд-во Московской патриархии, 2009. — Т. 2. — С. 337.
[46] Це зображення Янкеля як культурного анахронізму можна тлумачити у світлі геґелевського зауваження щодо застарілих стадій розвитку людства. Євреї, що втілюють у собі застарілу культуру й мову, більше не належать до геґелівських «всесвітньо-історичних народів» або, у цьому разі, до панславістської Російської імперії. Щодо ускладнення націоналістичної ієрархії Геґеля див.: Edward Said, Orientalism (New York: Pantheon Books, 1978) / Саїд Е. Орієнталізм / пер. з англ. В. Шовкун. — Київ: Основи, 2001.
[47] Гоголь Н. В. Тарас Бульба (редакция 1835 г.) // Гоголь Н. В. Тарас Бульба / Под ред. Прохорова Е. И. и Степанова Н. Л. — Москва: Изд-во Академии наук СССР, 1963. — С. 124. — (Серия «Литературные памятники»).
[48] Гоголь Н. В. Тарас Бульба (редакция 1842 г.) // Гоголь Н. В. Тарас Бульба / Под ред. Прохорова Е. И. и Степанова Н. Л. — Москва: Изд-во Академии наук СССР, 1963. — С. 53. — (Серия «Литературные памятники»).
[49] Stephen Moeller-Sally, Gogol's Afterlife: The Evolution of a Classic in Imperial and Soviet Russia (Evanston: Northwestern University Press, 2002), 87–95.
[50] Ken Frieden, Classic Yiddish Fiction: Abramovich, Solem Aleichem, Peretz (New York: SUNY Press, 1995), 103.
[51] Abramovich S. Y., Tales of Mendele the Book Peddler: Fishke the Lame and Benjamin the Third, ed. Dan Miron and Ken Frieden, trans. Ted Gorelik and Hillel Halkin (New York: Schocken Books, 1996), 5.
[52] Дан Мірон докладно розглядає цей засіб переказу їдишомовних оповідок у своїй книзі A Traveler Disguised: The Rise of Modern Yiddish Fiction in the Nineteenth Century (Syracuse: Syracuse University Press, 1996).
[53] Цит. за: D. Miron, A Traveler, 28.
[54] Там само.
[55] Мірон, наприклад, пише про збірку «З ярмарку»: «І справді, неможливо уявити в містечку [Рабиновича] церкву, священика, дзвонаря чи якусь іншу ознаку впорядкованого християнства». Dan Miron, The Image of the Shtetl and Other Studies of Modern Jewish Literary Imagination (Syracuse: Syracuse University Press, 2000).
[56] Dan Miron, The Image, 157–158, 166.
[57] Лише зустрічаючись із Менахемом-Мендлем у циклах інших оповідань, ми починаємо розуміти, наскільки справді ненадійним є наш люфтменч. «Велика удача Тев'є-молочника» зосереджується на нещасливій події, коли довірливий Тев'є дає своїй далекій кузині, котра одружується з Менахемом-Мендлем, велику суму грошей на інвестиції. Рабинович Ш. Ганц Тев'є дер мілхіґер (Нью-Йорк: Шолем Алейхем фолксфонд ойсґабе, 1927).
[58] Бахтин М. М. К вопросам об исторической традиции и о народных источниках гоголевского смеха // Бахтин М. М. Собрание сочинений. — Москва: Русские словари, 1997. — Т. 5. — С. 47.
[59] Gabriel Shapiro, Gogol and the Baroque, 57. Шапіро цитує нарис Д. Мережковського «Гоголь і чорт» (Москва: Скорпион, 1906).
[60] Bergson, Matter and Memory, 235.
[61] Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений. — Т. 1. — С. 97–98.
[62] Гоголь Н. В. Собрание сочинений. — Т. 5. — С. 124.
[63] Беркович Й. ред. Дос Рабинович бух: Ойтобіоґрафіше фарцейхенунґен (Нью-Йорк: УКУФ, 1958), 188–189.
[64] Rabinovich Sh., The Three Great Classic Writers of Modern Yiddish Literature, ed. and trans., Marvin Zuckerman and Marion Herbst (Malibu: Pangloss Press, 1994), 2482. Цит. за: Бажан М. Слово світлої людської надії // Шолом-Алейхем. Твори в 4 томах. — Т. 1. — Київ: Дніпро, 1967. — С. 24.
