«Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри»: Частина 4.3

Канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» була заснована у 2008-му році з метою створення більш тісних взаємин між двома народами: українцями та євреями, що протягом століть жили пліч-о-пліч на території сучасної України. З моменту свого заснування, «Українсько-Єврейська Зустріч» ініціювала та фінансово підтримувала ряд конференцій, круглих столів, ґрунтовних наукових досліджень, а також публікацій та перекладів цих праць. Згідно з гаслом організації «Наші історії неповні одна без одної», такі проекти сприятимуть поглибленню порозуміння між українцями та євреями й кращого пізнання їх культур.

Вперше пропонуємо книгу «Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри» у форматі електронної книги.

Книга являє собою збірник статей, присвячених вивченню взаємодії між українською та єврейською культурами від початку сімнадцятого століття. Представлено всебічний погляд широкого кола фахівців з України, Ізраїлю та інших країн, щодо висвітлення паралелей під впливом міжкультурних зв’язків різних галузей, у тому числі й образотворчого мистецтва, фольклору, музики, літератури та мовознавства. У ряді есеїв також зосереджено увагу на взаємопоказі сприйняття культурного аспекту в «інакшому» ракурсі, як наприклад, зображено в літературних творах або з точки зору історії мистецтва.

Щедро ілюстроване видання містить велику кількість нової інформації, щодо цієї малодослідженої тематики. Книга видається як 25 том багатотомника «Євреї та слов’яни» (англ. Jews and Slavs), що виходить друком з 1993-го року у видавництві Єврейського університету в Єрусалимі. В кількох із попередніх томів, щодо зображення єврейського життя в Україні, значну увагу приділено визначальній ролі Старого Завіту в українській літературі й мистецтві, що відображено в творах Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Короленка та інших письменників.

Співредакторами даного збірника статей є Вольф Москович, почесний професор Єврейського університету в Єрусалимі та Алті Родаль, спів-директор канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», яка також є автором Передмови даного видання. Вийшло друком у 2016 році завдяки видавництву Єврейського університету в Єрусалимі.

4.3

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.

Образ «Іншого» у спогадах мешканців Львова часів Другої світової війни

Оля Гнатюк (Варшавський університет, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Варшава—Київ)
Єврейсько-польсько-українські взаємини на початку Другої світової війни — в 1939 році — досліджені мало, а тому заслуговують на додаткове ретельне вивчення. Ця стаття базується на ширшім дослідженні, що готувалось для виставки «Львів 1939–1941», яку було представлено в липні 2010 року на площі Ринок перед Львівською Ратушею. Ця виставка, профінансована Польським та Українським Інститутами національної пам’яті, стала результатом співпраці українських та польських істориків [1]. Метою виставки було показати початок Другої світової війни з перспективи трьох найбільших етнічних груп, що проживали у Львові в той час.

Хоча цьому періоду присвячено чимало праць, лише в небагатьох із них розглянуто етнічні стосунки в ті часи [2]. Певні аспекти міжетнічних взаємин у 1939 р. згадано в українських, американських та німецьких публікаціях. Для поглиблення нашого розуміння цих складних взаємин я зупинюсь на матеріалах, не представлених на виставці, зокрема документах з Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства (Київ), Архіву Емануеля Рінґельблюма (Варшава) та з приватних колекцій. Специфічним джерелом є й тогочасні анекдоти, в яких картина дійсності навмисне загострена. Переважна більшість із них — польські, і вони походять з опублікованих спогадів. Усі ці джерела оцінюються на фоні сучасних інтерпретацій історичних подій, переважно українських, польських та російських.

Почну з трьох цитат, які стосуються довоєнного періоду, оскільки без розуміння стану взаємин до 1939 року важко збагнути те, що відбулося в умовах війни між трьома головними національними групами мешканців Львова. Я свідомо зосереджуюся на відомих спогадах і літературних творах, в яких описано полікультурну атмосферу толерантності довоєнного Львова [3]. Авторами цих праць є дуже авторитетні особи, які тоді були майже ровесниками: український греко-католицький митрополит Любомир Гузар (1933–2017), легенда польської опозиції Яцек Куронь (1934–2004) та Леопольд Унґер (1922–2011), журналіст, який емігрував після антисемітської кампанії у Польщі 1968 року, ставши згодом дописувачем і символічним уособленням польськомовного паризького щомісячника Kultura. Варто навести cлова цих трьох особистостей.

До 1939 року взаємини були дуже важкі. Увесь час тяжіла над ними пам’ять українсько-польської війни [1918–1919]. У 1930-ті роки офіційні контакти були заморожені, хоча митрополит Андрей Шептицький шукав порозуміння, однак політика польської держави чинила це порозуміння неможливим (митрополит Любомир Гузар про довоєнні міжнаціональні взаємини у Львові).

Польсько-український конфлікт у довоєнному Львові нікуди не подівся. Війна лише його посилила. Гадаю, те, чого нам тоді не вистачало і не вистачає до сьогодні, то це усвідомлення, що українці та поляки жили, живуть і житимуть на цих землях, які є для них спільною батьківщиною. Саме це питання мені здається найважливішим для розуміння як нашої взаємної спорідненості, так і ворожості (Яцек Куронь, «Віра й провина»).

Я єврей. Єврей зі Львова — міста трьох народів: поляків, українців та євреїв (не кажучи вже про вірменів, караїмів, татар та інших), трьох прагнень, трьох філософій, мов, релігій — і нескінченної кількості перехресних конфліктів. Міста, яке сáме завдяки цим суперечностям на перехресті різних культур було прекрасною територією розмаїття світоглядів і думок, завдяки чому Львів став містом великих... культурних та цивілізаційних досягнень» (Леопольд Унґер, «Мій берлінський кадиш», Gazeta Wyborcza).

У свідченні єврейського біженця, записаному 20 листопада 1941 року, про міжетнічні стосунки раннього періоду Другої світової війни кольори темнішають: «Міжнаціональні взаємини в Україні можна коротко визначити як взаємну та запеклу ненависть. Українці ненавиділи поляків та євреїв, поляки — українців та євреїв, ті натомість відплачували тим самим полякам та українцям  Як кожна з національностей ставилася до більшовиків? Тут всі були одностайні: радше негативно» (Емануель Рінґельблюм).

Близьку до цієї картини зображує Ярослав Грицак у відомому есеї «Страсті по Львову» [4], однак з істотною відмінністю. Історик зазначає, що поляків та українців об’єднувало спільне переконання, що саме євреї найщільніше співпрацювали з більшовицьким режимом. Грицак у своєму дослідженні наводить звіти зі Львова до польського еміграційного уряду в Лондоні, в яких такі судження знаходять віддзеркалення [5]. Історик підкреслює, що поширення цього переконання відіграло негативну роль під час німецької окупації Львова, коли нацисти знищили єврейську громаду. Яке було реальне ставлення до євреїв, передовсім, до біженців, свідчить поширене серед співробітників НКВС та радянських партійних чиновників переконання, що «під приводом перевезення євреїв і громадян інших національностей, німці засилають свою агентуру з метою шпигунства і диверсійної діяльності» [6]. Як писав Ян Томаш Ґросс, євреїв піддали тій самій радянізації, що й всі інші етнічні групи [7].

Картина стає набагато складнішою, якщо подивитися з меншої відстані та під різними кутами. Лише тоді, попри властиву кожному судженню певну стереотипізацію, картина стає неоднозначною, як видно з наведених вище уривків. У цій статті я спробую показати, наскільки різними були перспективи і сприйняття воєнної дійсності залежно від культурної приналежності джерела (автора спогадів або свідчення), а також яким чином ці етнічні групи сприймали, уявляли та стереотипізували «Іншого».

Аналізуючи образ «Іншого», потрібно також брати до уваги обставини, в яких було зроблене судження та за яких було написано текст, зокрема те, хто був адресатом тексту чи твердження. Наприклад, коли йдеться про текст, призначений для публікації в офіційній радянській пресі, не можна оминути увагою пропагандистську мету, яку мав автор та редколегія видання. Зовсім по-іншому прочитується такий специфічний вид свідчень, як донос або протокол допиту, збережений в архіві НКВС.

Істотне значення має також група, з якою на момент виникнення тексту чи твердження ідентифікував себе автор. Наприклад, українські автори-емігранти здебільшого перебувають у полоні націоналістичного дискурсу, в якому роль поляків описується в дуже негативному світлі [8].

Своєю чергою, образ «Іншого», який виринає з польських спогадів, також потрібно прочитувати залежно від обставин, у яких вони писалися. Згладжений образ виринає, наприклад, у працях Станіслава Василевського [9] чи навіть у «Високому Замку» Станіслава Лема, виданих у Польщі в умовах цензури і заборони обговорювати тему т. зв. кресів. Цілком згодний з офіційною радянською пропагандою образ передає Ванда Василевська у спогадах 1939–1944 років [10]. І навпаки, автори, пов’язані з сучасними т. зв. кресовими організаціями, схильні приписувати зраду польських державних інтересів представникам національних меншин, головним чином, українцям та євреям, а також акцентувати увагу на злочинах українських націоналістів.

Інший приклад фільтра, накладеного на образ: якщо маємо справу зі свідченнями євреїв, депортованих або ув’язнених радянською владою, які у 1942 році намагалися потрапити до Армії Андерса [«Армія Андерса», якою командував генерал Владислав Андерс, — польське військове формування, що складалось переважно із звільнених з радянських таборів військовополонених, яких евакуювали через Іран і які надалі воювали під британським командуванням в Італії] і таким чином покинути СРСР, то побачимо їхнє повністю негативне ставлення до всього радянського і дуже позитивне до всього польського. Це підтверджують анкети, що збереглися в Інституті Сікорського та в Інституті Гувера і опубліковані 2009 року Кшиштофом Ясєвичем [11]. Їхні висловлювання пройшли крізь фільтр нагальних потреб і залежність від польської військової влади. Інший образ постає у свідченнях тих єврейських біженців, яким вдалося перейти кордон, а врешті вони опинилися під німецькою окупацією (йдеться переважно про спогади з архіву Рінґельблюма). Взаємини з поляками за довоєнного часу були змальовані густими барвами, натомість у цих розповідях помітне доволі позитивне ставлення до радянської влади — від стриманого сприйняття як даності до захоплення можливостями, передусім навчання та праці, які нарешті, після довгих років, відкрилися перед єврейською молоддю.

Звернімося до цитат, підібраних так, щоб якомога повніше представити цілий спектр ідентичностей і взаємних образів (та образ). Я свідомо обмежую ці ідентичності лише колом представників інтелігенції та священнослужителів, добре розуміючи, що стосовно представників інших прошарків суспільства цей образ мав би бути дещо відмінним.

З представників радянського чиновництва я розгляну образи, змальовані з погляду журналістів або письменників. Інтелектуали, які перебували під суворим радянським контролем, проявляють інше ставлення до вторгнення радянської армії. Відповідно, їхній образ «Іншого» теж відрізняється. Умови, створені радянською присутністю, змусили місцеву інтелігенцію та священнослужителів сприймати ту владу в негативному світлі. Ставлення українців, польських євреїв та поляків один до одного не було набагато кращим. Євреїв та українців об’єднувало звинувачення поляків у зверхності щодо інших, натомість поляки звинувачували євреїв та українців у нелояльності до Польської держави і прислужництві новій владі.

Добір цитат я обмежила ставленням джерел до війни, вторгнення Червоної Армії та образу червоноармійця.

В уявленні польського та українського суспільств прихід Червоної Армії і встановлення радянської влади сприймалися в стереотипах. Радянська пропаганда проголошувала визволення з-під гніту, вживаючи метафору «золотий вересень». Для поляків ці події були ганебною змовою двох потужних держав, четвертим поділом Польщі. Така версія подій найбільш загальнопоширена, і протистояння між польською та російською історіографіями зберігається й зараз. Сучасна українська історіографія відмовилася від метафори «золотого вересня» [12]. Водночас дотепер побутує переконання, що місцеве населення на захоплених Червоною Армією землях, зокрема білоруси, українці та євреї, радісно зустрічало її прихід. У польській історіографії часто підкреслюється нелояльна до Польської держави поведінка національних меншин у ті часи.

Українські львівські історики сьогодні трактують прихід радянської влади до Львова як запровадження окупаційного режиму і наголошують на його злочинному характері та тісній співпраці з нацистами [13]. Проте, ніде правди діти, сліди давньої пропаганди ще залишаються в публічному дискурсі: досить згадати грубий промах Валентина Наливайченка під час відкриття музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» у Львові [14].

Характерними є твердження двох відомих польських дослідників подій 1939–1941 років. За словами одного з офіцерів польського підпілля, «стосунки між поляками та українцями стали ще напруженішими, ніж у вересні 1939 року. Ворожнечу підсилювали як новини, які надходили до Львова, про антипольські виступи у провінції, так і неприховане задоволення українців від розвалу Польщі. У поведінці українців вбачали прояви реваншу за кривди, яких вони нібито зазнали у Польщі» [15]. Ґжеґож Грицюк, який цитує це джерело, тримає певну дистанцію, вказуючи, що взаємна ворожість породжена новинами, що доходили до Львова.

Такого відстороненого погляду бракує Кшиштофу Ясєвичу: «Схоже, найбільшим потрясінням для поляків, що проживали на Кресах, може, більшим навіть за саму несподівану появу там Червоної Армії, була поведінка місцевих білорусів, українців та євреїв, які з ентузіазмом зустрічали окупантів та проявляли іноді радикальну ворожість щодо Польської держави та поляків. У цих подіях часто ключову роль spiritus movens, ідейних провідників або нової “еліти” грали євреї». Дослідник наводить численні свідчення поляків, зокрема таке: «Місцеве населення до решти населення, зокрема до поляків, ставилося гордовито, постійно влаштовувало масові облави та обшуки..., це був переважно кримінальний елемент». Далі у своїй книзі Ясєвич публікує свідчення євреїв, у яких немає навіть сліду від приписуваного їм ентузіазму. Зрозуміло, треба враховувати, що ці свідчення — відповіді на польську військову анкету, а для їхніх авторів потрапити до Армії Андерса означало врятувати своє життя.

Звернімося, однак, до іншого свідчення — спогадів Євгена Наконечного, ставлення якого до польського офіцера сповнене співчуття, і це стосується як автора спогаду, так і його героїні, єврейської дівчини, яка допомогла врятувати життя польському офіцеру [16]. Безумовно, існує чимало різних свідчень, які як підтверджують, так і спростовують начебто масову підтримку з боку національних меншин, чи прикладів надзвичайно лояльного ставлення до Польської держави лідерів національних громад (можна навести звернення митрополита Андрея Шептицького, заяву віце-спікера польського Сейму Василя Мудрого, резолюцію єврейської громади Львова, опубліковану в польськомовній єврейській газеті Chwila).

А втім, варто також звернути увагу на ті елементи розповідей, що відображають способи створення образу євреїв як лояльних до радянської влади. Ясєвич наводить специфічні деталі щодо механізму пробудження міжнаціональної ворожнечі за допомогою пропаганди: «Головним аргументом цієї пропаганди було рівноправне становище євреїв у Радянському Союзі, на відміну від переслідування, яке чекало на них у Польщі. Цілі статті були присвячені описам жорстокості, тортур, мук та переслідувань, від яких потерпав у Польщі єврейський народ. Детально описувалися випадки різанини та погромів євреїв, влаштованих переважно польськими офіцерами, генералами та командуванням польського війська. Писали також, як з поїздів на ходу викидали євреїв, як п’яні офіцери розважалися, стріляючи в євреїв на вулицях міст тощо. Про ці випадки розказував співрозмовник кореспонденту однієї з радянських газет, а потім зі сльозами на очах дякував за визволення та виявляв радість від можливості жити при радянському ладі».

Це свідчення треба порівняти з іншими матеріалами та документами. Почнімо з підписаних маршалом Семеном Тимошенком листівок, які скидали з літаків під час вторгнення Червоної Армії і в яких західноукраїнських робітників і селян закликали будь-якою «зброєю, косами, вилами і сокирами бити вікових ворогів своїх — польських панів». Інший приклад — наказ Льва Мехліса звільнити польських військовополонених українського та білоруського походження. Не менше враження справила на людей звична військова практика: численні розстріли та розправи [17]. Ці перші офіційні накази супроводжують не менш офіційні публікації центральної радянської преси, в яких, зокрема, зображувалося життя українців у Польщі. Наведу лише заголовки: «Як вони жили», «Українське населення приречене на культурне дикунство». Метою цього було викликати ворожнечу і таким чином підштовхнути людей до дій, яких від них очікував маршал Тимошенко. З’являлися статті з описами, як місцеве населення «радісно зустрічало червоноармійців як визволителів», а щоб було переконливіше, наводилися приклади жорстокості: «…при відступі поляки спалювали українські села, грабували майно, вбивали жінок і дітей» [18].

Згодом до центральної преси долучилася й нова місцева преса, вже радянська: польськомовний Czerwony Sztandar («Червоний стяг»), україномовна «Вільна Україна» та газети їдишем, наприклад, «Дер ройтер штерн» («Червона зірка»). Їхньою головною метою було негативне зображення польської влади і «старого режиму» і позитивне — нової влади, яку, зрозуміло, все населення, крім ворогів, має безмежно любити. Польській пресі під радянською владою 1939–1941 рр. присвячено окреме дослідження [19], проте жодного глибокого дослідження ані радянської української, ані єврейської преси того періоду не існує.

Наведу ще два записи, які стосуються засобів масової пропаганди. Станіслав Чурук у щоденнику 19 серпня 1940 року пише про підготовку до святкування першої річниці «визволення»: «На нашій вулиці знімають антипольський фільм [20] [найімовірніше, то було «Визволення» О. Довженка]. Жахливе, гнітюче враження». У «Мандрівці крізь ілюзії» Курт Левін згадував: «Ми були голодні і нас годували — по саму зав’язку... пропагандою!... Буквально, як гриби після дощу, виростали недолугі, хоч і не позбавлені певного смаку пам’ятники — з гіпсу, фанери та полотна. Додайте до цього зібрання, під час яких невтомні пропагандисти втовкмачували нам, які ми щасливі громадяни Країни Рад. Усе було пропагандою — кіно, газети, книжки, театр. Не було від неї втечі».

В архівах спецслужб можна знайти інші приклади критики радянської пропаганди. Так, один із найвідоміших українських радянських поетів, Максим Рильський, який, з одного боку, мав офіційне визнання (лауреат Сталінської премії), а з іншого — постійно перебував під прицілом спецслужб, усупереч офіційній пропаганді, не міг збагнути політики Сталіна. Рильський казав: «Я все ж не бачу вагомих причин, що спонукали нас кинутися на Польщу. Це протирічить тій гуманності та справедливості, про які ми завжди стільки кричали. Ось я пишу кожного дня вірші, які вихваляють відвагу радянських військ і мудрість нашої політики, а в серці немає ніякого ентузіазму. Все-таки ми напали на слабих, а виправдати такий вчинок чесному поету — дуже важко» [21].

Реакція сина Михайла Драгоманова Світозара була ще різкішою: він вважав радянське вторгнення четвертим поділом Польщі [22].

Приятель Миколи Хвильового Аркадій Любченко чудом врятувався в часи Великого терору. І хоча кількома роками пізніше, перебуваючи у Львові за німецької окупації, був значно менш співчутливим, у 1939 році, після вторгнення Червоної Армії і переможних вигуків авторів пропагандистських статей, він казав: «Мені все ж таки шкода Польщу. Існувала певна країна, певний народ — і ось раптом все розгромлене, розтасоване, прямо і по-злодійськи. Мені не подобається, що СРСР кинувся на таку слабку країну» [23]. Зрозуміло, що Любченко, хоча й критично ставився до вторгнення на територію Польщі, почасти вірить офіційній пропаганді, яка зображувала Польщу слабкою країною, що несподівано розпалася від одного удару. Правда, цей удар він непрямо називає ножем у спину.

Образ радянського солдата
На пропагандистських плакатах радянського солдата зображували як безстрашного та безкорисливого народного месника, котрий потиском руки зустрічав українського селянина в латаній свитині. Згідно з наказом радянського військового командування, Червона Армія мала вступати в міста радісно, під акомпанемент гармошки і співати українські марші. Так це змальовано і у фільмі «Визволення». Наведу натомість свідчення кількох львів’ян.

Польська перспектива: «Радянські солдати були худі, дрібні, сумні, мали нужденний вигляд, були немовби почорнілі від голоду, у благенькій формі, погано озброєні» [24].

Єврейська перспектива: «До Львова вступила Червона Армія. Ми з батьком стояли на вулиці і дивилися на прихід радянських військ. Серед вояків були представники всіх народностей, що жили в Радянському Союзі: узбеки, казахи, таджики, башкири, українці… Батько сказав, що нас захопили азіати» (Курт Левін). [25]

Українська перспектива: «“Доблесна” Червона Армія в’їздила до Львова з Личаківської рогачки. Ми несміливо заглядали крізь вікна з будинків св. Юра на Городецьку вулицю… Червоноармійці тримали в руках готові до вистрілу рушниці з наґженими багнетами, спрямовані на кам’яниці... Їхали менші танки та авта з вояками. На деяких автах при красноармійцях пишалися місцеві підростки з червоними кокардами» [26].

Уже на цих прикладах помітно, наскільки далеким від пропагандистського був образ червоноармійця. До цих свідчень варто додати поширені чутки, наскільки червоноармійці були тупі та ласі до всілякого чужого майна. Інакше кажучи, вони більше нагадували гротескних персонажів фарсу, ніж солдатів переможної армії.

Стосовно образу червоноармійця та ставлення до вторгнення Червоної Армії, важко не визнати, що старий принцип «поділяй і владарюй» був відшліфований радянською пропагандистською машиною до досконалості, настільки, що й донині тримає в полоні не тільки громадську думку, а й багатьох дослідників тієї епохи.

У цілому, досліджуваний матеріал показує, що чим драматичніший досвід джерела/автора, тим сильніша тенденція описати власний досвід як переважний для певної етнічної групи героїчно-мартирологічний наратив, у якому індивідуальні страждання автора виходять на перший план, а провину за всі біди покладають на «Іншого». А хто цей «Інший» — залежить від ідентичності автора.

[1] Автори: Олег Павлишин та Маріуш Зайончковський, автори ідеї та консультанти — Ярослав Грицак, Рафал Внук та Оля Гнатюк.

[2] Grzegorz Hryciuk, Polacy we Lwowie 1939–1944. Życie codzienne (Warsaw: Książka I Wiedza, 2000), особливо — 4 розділ: Postawy i nastroje ludności polskiej w latach 1939–1941.

[3] Про міжвоєнний Львів, зокрема й у мемуаристиці та художній літературі написано багато. З останніх треба згадати праці Джорджа Грабовича, Катажини Котинської, Хрістофа Міка, Юрка Прохаська.

[4] Під час першої радянської окупації (1939–1941) українці і поляки підозрювали і звинувачували один одного у співпраці з більшовиками з метою винищення свого «національного ворога». Вони, однак, погоджувалися, що найбільше в колаборації з радянською владою винні євреї. Настрої ж євреїв передає «єврейська молитва» перших місяців 1941 року: «1) щоби ті [совєти] собі пішли, 2) щоби він [Гітлер] не прийшов, 3) щоби ми тут залишилися; 4) щоби ті [поляки] не повернулися!»

[5] Окрім сумнівних довоєнних аргументів, що виправдовували зневагу до євреїв, з'явилися нові звинувачення в нелояльності і навіть зраді євреями Польської держави, що виявилося в їхній співпраці з радянськими окупантами та діяльності, яка шкодила полякам. Ворожість до окупантів виразилася в антисемітизмі. Деякі тогочасні документи зафіксували сумну й парадоксальну думку, що ненависть до євреїв була практично «єдиною точкою порозуміння між поляками й українцями… Вона була великою, навіть більшою за їхню ненависть до більшовиків, і лише чекала своєї миті… Своїми діями вони [євреї] затаврували себе як гнобителів польської нації в період радянської анексії і в майбутньому вони отримають відплату як не від поляків, то від українців». В одному з відправлених до польського емігрантського уряду звітів охарактеризовано польську громадську думку щодо поведінки єврейського населення в 1939–1941 роках. У цьому звіті стикаємося зі спрощеним, поверховим сприйняттям явищ, що відбувалися в період радянської окупації, та їх стереотипною оцінкою: «Ті переслідування, які в провінції влаштовували українці, по містах інспірували євреї. Треба визнати, що в той час як українці діяли відкрито, євреї робили свою справу потай, довіряючи її в руки НКВС. І хоча українці завдали нам доволі болісниx ударів, їх сприймали як щось природне й очікуване, тим більше, що українці попереджали про це… Євреї приходили несподівано, як знак вдячності за становище, яке вони мали в житті Польської держави і за той захист і підтримку, який одержували від неї». (Звіт зі Львова до польського уряду в еміграції, див.: Archiwum Zakładu Historii Ruchu Ludowego, Materiały Stanisława Kota, sygn. 97, k. 76–77. Цит. за: Hryciuk, Polacy we Lwowie 1939–1944. Życie codzienne). Грицюк вважає цю думку типовим упередженням.

[6] Гриневич В. Суспільно-політичні настрої населення України у Другій світовій війні. — К., 2008. — С. 22.

[7] Jan T. Gross, Revolution from Abroad: Soviet Conquest of Poland's Western Ukraine and Western Belorussia (Princeton: Princeton University Press, 1988). Див. також нещодавно оприлюднений й упорядкований Мацеєм Сєкєрським i Феліксом Тихом збірник документів, у якому значною мірою пояснюються ці тонкощі: Widziałem Anioła Śmierci. Losy deportowanych Żydów polskich w ZSRR w latach II wojny światowej. Świadectwa zebrane przez Ministerstwo Informacji i Dokumentacji Rządu Polskiego na Uchodźstwie w latach 1942-1943 (Warsaw: Rosner & Partners, the Jewish Historical Institute, 2006 та Hoover Institution on War, Revolution and Peace, Stanford University, 2006). У ній зібрано загалом 170 свідчень 169 авторів. Це т. зв. палестинські протоколи, які показують, що юдейське населення Східних Кресів Другої Речі Посполитої стало жертвою репресій, аналогічних репресіям проти християнського населення. Комуністів цікавили традиційні еліти, головним чином, керівництво політичних та громадських організацій. Крайні праві зазвичай ставали першими жертвами, як-от у випадку антикомуністичних сіоністів-ревізіоністів із Нової Сіоністської Організації (НСО) та їхнього молодіжного крила «Бейтар». Так, приміром, заарештували головного рабина Варшави проф. Мозеса Шорра (1874–1941): «Попри його старечий вік його закатували постійними допитами й биттям» (с. 101).

[8] Найменш згадуваними, як не парадоксально це сьогодні звучить, є джерела зі свідченнями українських мешканців Львова: книги Лариси Крушельницької «Рубали ліс» (Л., 2001), Євгена Наконечного «Шоа у Львові» (Л.: Піраміда, 2006), Романа Волчука «Спомини з передвоєнного Львова та воєнного Відня» (К., 2002), Мирослава Семчишина «З книги Лева. Український Львів двадцятих—сорокових років: Спомини» за ред. О. Романіва (Л., 1998) і Остапа Тарнавського «Літературний Львів 1939–1944». Про окупований німцями Львів ідеться також у спогадах Юрія Шевельова та Аркадія Любченка. Певний інтерес можуть викликати також опубліковані фрагменти спогадів Петра Панча. Нічого не дізнаємося ані зі спогадів Івана Кедрина-Рудницького, ані його сестри Мілени Рудницької. Особливо це вражає тому, що їхня мати була єврейкою (вони лишилися напівсиротами в юнацькому віці) і залишалася деякий час в окупованому німцями Львові, тоді як Мілена та Іван перебували в Кракові, в Генеральному Губернаторстві.

[9] Stanisław Wasylewski, Pod kopułą lwowskiego Ossolineum (Wroclaw: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1958); Czterdzieści lat powodzenia (Wroclaw: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1959).

[10] "Wspomnienia Wandy Wasilewskiejw" w: Archiwum Ruchu Robotniczego, t. 7 (Warszawa, 1982).

[11] K. Jasiewicz, Rzeczywistość sowiecka 1939–1941 w świadectwach polskich Żydów (Warszawa: Rytm, 1982), 195.

[12] Владислав Гриневич у статті «Катинський розстріл та його передвістя: чи вже настав час "перегорнути" ці сторінки історії?» (Дзеркало тижня, № 15 за 2010 р.), зокрема, пише: «У радянські часи створили міф про Радянсько-польську війну 1939 р. як такий собі безкровний "визвольний похід" — ідилічний "золотий вересень". Насправді для певних соціальних та етнічних прошарків населення Західної України (Східної Польщі) радянська інвазія перетворилася на кривавий жах».

[13] Див., напр., матеріали конференції «Вересень 1939: Львів і Львівщина між гітлерівським та сталінським тоталітаризмами», організованої у вересні 2009 року за участі істориків з України та Польщі.

[14] Валентин Наливайченко, тоді голова Служби безпеки України, під час відкриття музею «Тюрма на Лонцького» 28 червня 2009 року сказав: «Влади змінювали одна одну на українській землі. Об'єднувало їх прагнення позбавитися від усього українського, розчинити національну ідентичність нашого народу. Тому чи «на Лонцького» керувала польська поліція, чи німецьке гестапо, чи радянське НКВД-КГБ, її головними в'язнями залишалися борці за незалежність, учасники визвольного руху». Див. http://www.cdvr.org.ua.

[15] Цит за: Hryciuk, матеріал з архіву Станіслава Кота.

[16] Наконечний Є. Вказ. праця. — С. 18–19.

[17] Пор., напр., В. Гриневич. Катинський розстріл… (Дзеркало тижня, 2010, № 15): «На мітингах радянських військ, що передували радянському вторгненню в Польщу, також підігрівалися антипольські настрої, хоча вони й були замасковані під гасла "класової боротьби" і "за визволення братів-українців та білорусів". Тож і не дивно, що з початком воєнних дій радянські військовослужбовці — командири і комісари, а також і червоноармійці — почали перебирати на себе роль "месників за народні страждання" та "карального меча правосуддя". Наслідком цього і стали незаконні розстріли поляків, які тривали впродовж усієї Вересневої війни 1939 р.».

[18] Діброва П. Населення радісно зустрічає червоноармійців як визволителів // Правда. — 1939. — 20 вересня. Цит. за: Литвин М., Науменко К. Львів: між Гітлером і Сталіним. — Л.: Піраміда, 2005. — С. 55.

[19] Agnieszka Cieślikowa, Prasa okupowanego Lwowa (Warszawa: Neriton, 1997).

[20] Фільм Довженка надовго залишився еталоном у зображенні «визвольного походу» і трактується подекуди як документальний фільм. Насправді ж фільм знято роком пізніше, за участі більш-менш переконливих статистів.

[21] Архів СБУ ф. 16, оп. 32, спр. 54. Дякую Владиславу Гриневичу за допомогу в пошуках джерел, що засвідчують відмінне від офіціозного ставлення до пакту Ріббентропа — Молотова та його наслідків.

[22] Архів СБУ ф. 16, оп. 32, спр. 54, арк. 53. Цит. за: Гриневич В. Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939–1945). — Київ: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ, 2007. — C. 106.

[23] Цит. за: Гриневич В. Указ. праця. — С. 127.

[24] Цит. за: Hryciuk: «żołnierze sowieccy byli niedożywieni, drobni, marni, smutni, wynędzniali, sczerniali — zda się — z głodu, wychudzeni, odziani w liche mundury, uzbrojeni w lichą broń…»

[25] Спогади о. Гавриїла Костельника від 22 вересня 1939 року.

[26] Ця теза відповідає теорії Кліфорда Ґірца (Clifford Geertz, "Ideology as a Cultural System", 1964, цит. за: Burszta W., Przegląd Polityczny 2010. — С. 55). Ґірц пояснював суспільні конфлікти за допомогою концептів психосоціології. На його думку, емоційна напруга розряджається через проекцію проблеми на символічного ворога.