«Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри»: Частина 5.1

Канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» була заснована у 2008-му році з метою створення більш тісних взаємин між двома народами: українцями та євреями, що протягом століть жили пліч-о-пліч на території сучасної України. З моменту свого заснування, «Українсько-Єврейська Зустріч» ініціювала та фінансово підтримувала ряд конференцій, круглих столів, ґрунтовних наукових досліджень, а також публікацій та перекладів цих праць. Згідно з гаслом організації «Наші історії неповні одна без одної», такі проекти сприятимуть поглибленню порозуміння між українцями та євреями й кращого пізнання їх культур.

Вперше пропонуємо книгу «Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри» у форматі електронної книги.

Книга являє собою збірник статей, присвячених вивченню взаємодії між українською та єврейською культурами від початку сімнадцятого століття. Представлено всебічний погляд широкого кола фахівців з України, Ізраїлю та інших країн, щодо висвітлення паралелей під впливом міжкультурних зв’язків різних галузей, у тому числі й образотворчого мистецтва, фольклору, музики, літератури та мовознавства. У ряді есеїв також зосереджено увагу на взаємопоказі сприйняття культурного аспекту в «інакшому» ракурсі, як наприклад, зображено в літературних творах або з точки зору історії мистецтва.

Щедро ілюстроване видання містить велику кількість нової інформації, щодо цієї малодослідженої тематики. Книга видається як 25 том багатотомника «Євреї та слов’яни» (англ. Jews and Slavs), що виходить друком з 1993-го року у видавництві Єврейського університету в Єрусалимі. В кількох із попередніх томів, щодо зображення єврейського життя в Україні, значну увагу приділено визначальній ролі Старого Завіту в українській літературі й мистецтві, що відображено в творах Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Короленка та інших письменників.

Співредакторами даного збірника статей є Вольф Москович, почесний професор Єврейського університету в Єрусалимі та Алті Родаль, спів-директор канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», яка також є автором Передмови даного видання. Вийшло друком у 2016 році завдяки видавництву Єврейського університету в Єрусалимі.

5.1

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.

Туди й назад: етнографічні експедиції до штетлів Поділля і Волині в 1912–1914, 1988–1993 та 2004–2008 роках

Валерій Димшиц (Центр «Петербурзька юдаїка», Європейський університет, Санкт-Петербург, Росія)
У 1994 р. у Петербурзі побачив світ збірник статей «Історія євреїв на Україні й у Білорусії. Експедиції. Пам’ятники. Знахідки» [1]. Ця невелика та скромно видана книга була, проте, дуже важливою для своїх авторів. Книга підбивала підсумок п’ятьох експедиційних сезонів 1988–1993 рр., презентувала як матеріали, що їх збирачі небезпідставно вважали унікальними, так і перші спроби аналізу цих матеріалів.

Мені випала честь бути одним з укладачів цього збірника та його редактором, а також автором вступної статті, яку я назвав «Дві подорожі одним маршрутом» [2]. Назва вказувала на очевидні паралелі між відомими експедиціями С. А. Ан-ського та нашими, експедиціями молодих петербуржців, які від кінця 1980-х вирушили тією самою дорогою.

Перші поїздки в Україну, що почались як туристичні, потім продовжувались як свого роду експеримент із самовиховання єврейської ідентичності у їхніх учасників, з року в рік ставали більш науковими, професійними експедиціями. Власне кажучи, цей перехід і було зафіксовано збірником 1994 р.

З того часу проминула майже чверть сторіччя. Ці роки дозволяють поглянути на експедиції початку 1990-х зі сторони, проаналізувати їх як етап в історії єврейської науки і водночас єврейського громадського руху в Росії в певний момент їхнього розвитку.

Найперше, що нині привертає увагу за такого аналізу, — постійне порівняння сучасних експедицій з експедиціями Ан-ського. Так, наприклад, я писав: «Відомо, що Перша світова війна завадила Ан-ському здійснити його плани. Лишається сподіватися, що нашому проекту пощастить більше» [3].

Формальна подібність між двома дослідницькими проектами (один — початку, другий — кінця ХХ ст.) очевидна: відправна точка — Петербург, обраний для досліджень регіон — Південно-Західна Україна, також очевидні від початку не лише наукові, але й суспільні завдання, що стояли перед кожною з експедицій.

На останньому твердженні слід зупинитися детальніше. Ініціатор й організатор перших наших експедицій Ілля Дворкін формулював мету експедицій як повернення культурних цінностей і, ширше, історичної пам’яті єврейському народу. Зокрема, він вважав, що орнаменти єврейських надгробків мають надихати єврейських художників на створення особливого «єврейського» мистецтва. Згодом ці міркування стали поштовхом до цілої низки освітніх поїздок тими місцями України, де збереглися найцікавіші пам’ятки єврейської художньої старовини. Учасниками тих поїздок у різні роки були художники, студенти, школярі та ін. Освітня цінність таких спроб безсумнівна, проте ідея, що вони призведуть до створення нового «національного» мистецтва, виглядає досить архаїчною, натомість абсолютно співзвучною ідеологічним побудовам початку ХХ ст. Так само формулював мету своїх експедицій Ан-ський — надихати єврейську інтелігенцію. Варто зазначити, що вже тоді такий «прикладний» підхід до експедицій викликав сумніви в деяких професіональних етнографів. Зрозуміло, що в наш час важко узгодити наукові та суспільні завдання. Наївна спроба не просто порівняти свої поїздки з експедиціями Ан-ського, але прямо оголосити себе продовжувачами його справи, була абсолютно типовою для початку 1990-х рр., романтичної епохи, проминулої в пошуках «Росії, яку ми загубили». Оголосивши сімдесят років радянського режиму помилкою, якщо не історичним глухим кутом, різні суспільні сили захопилися відбудовою інституцій та перезапуском процесів, які, на їхню думку, були перервані. Називаючи свої експедиції продовженням експедицій Ан-ського, петербурзькі дослідники-початківці повели себе так само, як уся країна.

Водночас впадають в око суттєві відмінності у цілях та методах цих двох спроб «відкрити» єврейську народну культуру, розділених трьома чвертями століття. Відмінностей у двох починань було вочевидь більше, ніж спільного. Від початку, ще на стадії планування, Ан-ський бачив свої експедиції, у першу чергу, як фольклористичні, у другу — як етнографічні. Осмислений інтерес до пам’яток архітектури й декоративного мистецтва з’явився в Ан-ського пізніше, вже безпосередньо в ході самих експедицій. Та й архітектурні пам’ятки, синагоги і кладовища цікавили його насамперед як об’єкти, навколо яких концентрувалися фольклор та історична пам’ять. Уявлення про «історичну пам’ятку» явно превалювало у Ан-ського над уявленням про «пам’ятку художню». Незважаючи на чудові фотографії екстер’єру та інтер’єру синагог (деякі з них унікальні), незважаючи на збирацьку діяльність для майбутнього Єврейського музею в Петербурзі, матеріальна культура і народне мистецтво цікавили Ан-ського менше.

Особливий інтерес викликало в Ан-ського життя сучасних йому єврейських общин у всьому різноманітті їхньої повсякденності, з їхньою соціальною структурою та політичними вподобаннями. В його «Історико-етнографічній програмі» питання про Хмельниччину сусідять із питаннями про сіонізм та революцію 1905 року. Безумовно, Ан-ського як збирача цікавило сучасне життя єврейського народу.

Натомість учасники експедицій Петербурзького єврейського університету (одним із найважливіших результатів перших експедицій було створення цього навчального закладу), приїхавши до колишніх штетлів, де часто не лишилося єврейського населення, були майже повністю орієнтовані на славетне минуле, а не на плачевне теперішнє. Минуле втілювали синагоги й багато декоровані надгробки кінця ХVIII ст. Для вивчення фольклору та етнографії учасникам експедицій не вистачало ані ерудиції, ані професійної освіти, ані знань їдишу, ані серйозного інтересу до недавнього минулого. Постійно здійснювані спроби спілкування зі старожилим населенням колишніх містечок зводилися здебільшого до збирання «усної історії», проте результати цієї збирацької діяльності, як це добре видно зараз, були мало задовільними. Ця невдача пояснюється насамперед відсутністю чітко сформульованих дослідницьких проблем. Такі проблеми й не могли бути сформульовані, адже надто малою була ерудиція збирачів-дилетантів. По суті, найпліднішими виявилися розпитування (назвати їх «інтерв’ю» зараз не повернеться язик), що стосувалися етнографічних проблем. Певна частина цих записів знайшла своє втілення у двох томах історичного путівника «100 єврейських містечок України» [4]. Щоправда, вже у збірнику 1994 року першочерговим завданням на майбутнє визначалися вивчення фольклору та етнографії шляхом інтерв’ювання носіїв традиції, однак реальністю ці плани стали лише за десять років, у ході експедицій, організованих Центром «Петербурзька юдаїка». Детальніше про ці експедиції йтиметься нижче.

Однією з особливостей експедицій, що невдовзі стали називатись експедиціями Петербурзького єврейського університету, стало спілкування з українським населенням. Хоча спочатку інтерв’ю з українцями не усвідомлювалися як окремий і важливий бік польової роботи (як це стало згодом), однак вони постійно були присутніми в роботі наших експедицій. Це було пов’язано, перш за все, з повним або майже повним зникненням єврейського населення в багатьох колишніх штетлах. Тільки старожиле українське населення могло поділитися спогадами про до- та повоєнне минуле містечка, про своїх численних колись єврейських сусідів. Забігаючи наперед, слід сказати, що в останні роки цілеспрямоване вивчення образу «етнічних сусідів», побачених як євреями, так і українцями, образ єврея в українському фольклорі стали центральною темою наших досліджень.

Зараз, коли спадщина Ан-ського проаналізована та (сподіваюсь) осмислена набагато глибше, ніж у 1990-х рр., стає очевидною його роль і як етнографа, і як письменника в тому, що він одним із перших серед єврейських літераторів «помітив» неєврейських мешканців містечок і довколишніх сіл. У довгій низці піонерських ініціатив Ан-ського, таких як цілеспрямоване вивчення дитячого фольклору або використання фонографа для польових записів, — вивчення місця українців у єврейському фольклорі й, навпаки, євреїв — у фольклорі українців. Свідченням останнього стала спеціальна глава, присвячена образу засновника хасидизму Бешта в українському фольклорі, в книзі учасника експедицій Ан-ського Аврома Рехтмана [5]. З неї видно, що український фольклор становив значний інтерес для Ан-ського та його співробітників. Більше того, у фотоархіві експедицій Ан-ського є кілька фотографій церков і костьолів, зроблених у тих містечках, де працювала експедиція. Причина для фотографування пам’яток інших конфесій цілком очевидна. На фотографіях рукою Ан-ського коротко викладено сюжет єврейських легенд, в яких фігурували ці пам’ятки. Ан-ський розумів, що будь-яка примітна старовинна будівля, не лише синагога, може бути місцем «згущення» єврейської фольклорної пам’яті.

Більше того, Ан-ського цікавив також слов’янський фольклор, якщо в ньому були присутні «єврейські» сюжети та мотиви. Він вважав, що зразки цього фольклору варто залучити до загального фонду історичної пам’яті місця — пам’яті a priori мозаїчної, поліетнічної — й у такий спосіб сприяти збереженню єврейської історії. Наприклад, у фотоархіві експедицій 1912–1914 рр. є окрема фотографія величного костьолу в Олиці (Волинь), на звороті рукою Ан-ського написано: «Польський костьол в Олиці. На картині, що знаходиться у костьолі, кажуть поляки, зображений Вічний Жид; і коли приходить їхнє свято, вони видираються на верх костьолу і шмагають його <Вічного Жида> різками» [6]. Цей, навіть вибірковий і несистемний, інтерес до неєврейських пам’яток у містечках став, безсумнівно, поворотним пунктом в історії єврейської культури й літератури.

Революційний характер «відкриття» Ан-ського особливо яскраво виявляється в контексті сучасної йому ситуації в єврейській культурі. Етноцентричний характер єврейської їдишської літератури вимагав конструювання «національної території», неіснуючого «Їдишланду». Єврейські письменники у ХІХ — на початку ХХ ст. вирішували це завдання методом виключення. За справедливим зауваженням Дана Мірона, у Касрилівці Шолом-Алейхема живуть лише євреї [7].

В описі Шолом-Алейхема відсутні ключові для силуету містечка шпиль костьолу та купол церкви, а серед жителів містечка — неєвреї. Дан Мірон, посилаючись на спогади брата письменника, пише, що хлопчиком Шолом-Алейхем жив на Церковній вулиці, грав біля церковної огорожі. Коли ж Шолом-Алейхем описує своє рідне містечко Воронків (прообраз Касрилівки) в автобіографічній книзі «З ярмарки», то місця для церкви в цій розповіді не знаходиться.

Звичайно, письменники попередніх поколінь були готові «допустити» у свої твори неєврейську культуру у її високих проявах. Наприклад, Гоголь дуже важливий для Шолом-Алейхема, який прямо та опосередковано цитує його у своїх творах. Однак побутовій слов’янській, «мужицькій» культурі та її носіям, так само як християнським символам, майже не було місця у єврейській літературі ХІХ ст. Поява таких персонажів і символів у наративі була незмінним знаком загрози. Досить пригадати, що поява православного попа й хлопця Федька на початку твору вже провіщає майбутнє хрещення та символічну смерть Хави, однієї з дочок Тев’є-молочника.

Цілком протилежний підхід демонстрували письменники і художники, представники модерністської естетики. Вони, на відміну від своїх попередників-реалістів, не «вирізали» з «портрета» штетла «незручні» неєврейські подробиці, натомість використовували їх. Релігійна єврейська традиція була для більшості модерністів чимось мало суттєвим, перетворившись усього лише на сімейну легенду, тоді як завдання створення «Їдишланду» було й надалі актуальним. А «Їдишланд» у їхньому розумінні — це вже не лише єврейська вулиця, ще й показана під таким ракурсом, щоб виключити церкву з поля зору [8]. Тепер це весь культурний простір міста з околицями на додачу. Тепер фокус зміщується від «єврейської вулиці» до всього міста — все в ньому стає «своїм», «єврейським». Звідси таке багатство «неєврейських» деталей, наприклад, церковних куполів на гравюрах Соломона Юдовіна (серія «Старий Вітебськ») і на полотнах Марка Шагала («Прогулянка», «Над Вітебськом»). Найяскравіший приклад такого «освоєння» — зображення Христа. Образ Ісуса стає однією з постійних прикмет єврейської модерністської літератури. І йдеться не лише про Ісуса як страждальця-єврея і ширше — стражденну людину. Йдеться про конкретну впізнавану деталь східноєвропейського ландшафту: придорожнє розп’яття. Його раптом стало «видно» у творах єврейських модерністів: Шолема Аша, Ламеда Шапіро, Урі-Цві Ґрінберґа, Шмуеля Йосефа Аґнона, Іцика Манґера.

Такий перехід від «реалістичного Їдишланду» до «Їдишланду модерністського» вперше помітний саме у С. А. Ан-ського. На фотографіях, привезених ним із експедицій, серед численних знімків синагог трапляються, як уже згадувалося, також знімки церков і костьолів. Фотографуючи церкви, Ан-ський тим самим визнає, що єврейський фольклор без труднощів «освоює» не лише синагоги, але й церкви. «Прості» євреї, «народ», виявляється, помітили, осмислили й включили до своєї картини світу те, чого не бажали помітити єврейські письменники — церкву в містечку. Наступний крок полягав у тому, щоб не просто дозволити собі побачити церкву або мужика, але й у тому, щоби «включити» їх у «єврейський простір». Цей крок невдовзі зробили єврейські митці та літератори, згодом науковці, про що нині свідчать численні публікації та конференції, присвячені єврейсько-слов’янським культурним взаємодіям, взаємозв’язкам й взаємовпливам.

Однак повернімося від початку ХХ ст. до початку теперішнього. До другої половини 1990-х рр. група молодих ентузіастів поступово перетворилася на групу дослідників, яка більш-менш професійно займалася певними галузями єврейської історії та культури. Ті з науковців, хто, працюючи разом із колегами з Центру єврейського мистецтва Єрусалимського університету, сконцентрували свої зусилля на традиційному, здебільшого ритуальному, мистецтві та синагогальній архітектурі, досить далеко відійшли від ідей Ан-ського. Те саме можна сказати про істориків, які почали все серйозніше працювати в архівах. Сфера головних інтересів Ан-ського — фольклор, етнографія та колективна пам’ять — як і раніше, залишалася недослідженою.

Час для таких досліджень настав тільки після 2004 року, тобто тоді, коли він, здавалося, вже був втрачений. Ситуація порівняно з тією, що склалася 15 років тому — на початку експедиційної роботи, — змінилася кардинально. Люди, які народилися в 1910-х рр., пішли з життя. То було останнє покоління, яке ще пам’ятало дореволюційні общинні інститути. Ті люди не лише говорили їдишем, але й вміли на ньому читати і писати. Більше того, вони були обізнані в основах релігійних приписів і ритуалів. Масова еміграція першої половини 1990-х років призвела до того, що єврейське населення містечок України зменшилося в десять і більше разів. Чимало общин практично зникли. Вкотре справдилося попередження Ан-ського, висловлене 1908 р. у програмній статті «Єврейська народна творчість» [9], що необхідно негайно зайнятися збирацькою діяльністю, тому що зовсім скоро буде запізно.

Зрозуміло, що тодішнє «пізно», про яке говорив Ан-ський, разюче відрізнялося від того, з яким ми стикнулися в наших дослідженнях. Тим не менш, навіть перші пробні експедиції, орієнтовані лише на інтерв’ювання, а не на вивчення матеріальної культури, дали приголомшливо багаті результати. Забігаючи наперед, скажу, що кілька польових сезонів переконали нас у тому, що основний дефіцит — не інформанти, а кваліфіковані дослідники, здатні збирати матеріал й обробляти його.

Відправним пунктом для досліджень у галузі культурної антропології колишніх містечок України стала етнографічна програма Ан-ського «Дер Менч» (Людина) [10] . На початок нового експедиційного циклу 2004 р. її переклали російською мовою зусиллями Центру «Петербурзька юдаїка». Ця програма — справжня «енциклопедія єврейського життя» — дуже розширила нашу ерудицію й на початку зняла складну проблему створення власних опитувальників. Використання добре розробленої і дуже ґрунтовної програми Ан-ського стало основою для початку інтерв’ювань, які потім могли б вивести далеко за межі проблем, сформульованих Ан-ським. Коли учасники експедицій набралися власного польового досвіду, оригінальний опитувальник Ан-ського було модифіковано. Більше того, окремі науковці розробили власні опитувальники, які більше відповідали їхнім дослідницьким цілям.

Експедиції діяли як польові школи для студентів і молодих науковців, здебільшого з університетів Петербурга й Москви. Упродовж п’яти (2004–2008) польових сезонів Центр «Петербурзька юдаїка» разом із Центром «Сефер» (Москва) провів у Південно-Західній Україні такі польові школи-експедиції, присвятивши їх єврейській народній культурі, фольклору, етнографії, культурній антропології та усній історії. Згодом подібні студентські практики почав організовувати в Чернівцях Центр біблеїстики та юдаїки РДГУ (Москва). Цей регіон було обрано тому, що в часи Другої світової війни він перебував під румунською окупацією і єврейське населення здебільшого вижило. Відповідно, навіть до 1980-х рр. у цьому регіоні залишалися значні єврейські общини, й зараз, незважаючи на масову еміграцію 1990-х рр., невеликі, проте життєздатні єврейські общини продовжують існувати у малих містах.

Наші експедиційні групи працювали в Могилеві-Подільському, Тульчині, Бершаді, Брацлаві, Ямполі, Томашполі (Вінницька обл.) та Балті (Одеська обл.). Було зібрано значний аудіоархів — близько 3000 годин інтерв’ю. Довгострокове (два тижні) перебування великої (близько 20 людей) групи в одному місті дозволило не просто зібрати специфічний матеріал, але й описати соціальні практики та ідеологічні уявлення, більше того, зрозуміти функціонування єврейської общини в малому українському місті й усього міста як єдиного цілого.

Учасників експедицій цікавили найрізноманітніші теми: фольклор — пісенний і наративний; етнографія — включаючи традиційну обрядовість з урахуванням локальних варіантів; трансформація традиційних уявлень у радянські часи; життя релігійних общин; єврейські професії; проблеми колективної пам’яті; соціолінгвістичні проблеми. Перші результати експедицій знайшли своє втілення у збірнику статей «Штетл, ХХІ століття» [11].

Вивчення світу колишнього штетла як цілісного культурного простору дало дуже добрі результати. Підготовлений М. Лур’є та співавторами «Словник локального тексту Могилева-Подільського» продемонстрував важливість такого комплексного підходу, зокрема, й для вивчення єврейського соціуму та єврейської культури [12].

Тема міжетнічних взаємодій за такого багатогранного підходу стала однією з центральних. Дослідники систематично записували уявлення мешканців українських міст, які поколіннями жили поряд зі своїми єврейськими сусідами. Відтак поступово вдалося чимало з’ясувати про місце й роль євреїв у повсякденному житті, вірування та культурні особливості українського населення. Проте, якщо подібні дослідження («меншість у культурних уявленнях більшості») проводили й раніше, то тема «Образ українців у фольклорі й традиційних уявленнях євреїв» виглядає цілком новаторською.

Найяскравіше взаємовпливи проявляються в календарних традиціях двох народів. Досить відомі уявлення українців про календарні прикмети, пов’язані з єврейськими святами. Варто тільки навести класичний приклад з «єврейськими кучками» (Суккот), після яких начебто починаються дощі. Крім того, з огляду на зібраний матеріал, слово «кучки» може означати будь-яку негоду. Виникають і синкретичні календарні прикмети. Так, мешканці подільського Придністров’я описують весняну негоду як: «Гаман [Аман біблійної Книги Естери] гуляє з Явдохою». Тобто пуримський персонаж Гаман «взаємодіє» зі св. Євдокією, котра традиційно асоціюється у слов’янському календарі зі зміною погоди. Поза сумнівом, чимало елементів єврейської традиції знайшли своє місце в українському фольклорі, й навпаки.

Набагато менше досліджено вплив християнського календаря й календарних прикмет на єврейський народний календар. Тим часом, поза цими уявленнями неможливо зрозуміти типові образи та сюжети навіть класичної єврейської літератури. Наведу характерний приклад із «Тев’є-молочника», найвідомішого твору класика єврейської літератури Шолом-Алейхема. Тев’є «пише» своєму автору: «…у мене двічі в холодну пору поминальні дні: один раз восени, перед Покровою, а інший — на Новий рік» [13]. У календарі Тев’є поєднані єврейський Новий рік (Рош га-Шана) та православна Покрова. Для Тев’є, який тримає корів, Покрова — важлива дата: після неї худобу ставлять у зимові стійла. Наші інформанти-євреї також добре обізнані зі слов’янськими календарними прикметами. Наприклад, у Росії і в Україні поширене повір’я, що до Другого Спаса (19 серпня, 6 серпня за старим стилем, свято Преображення Господнього за церковним календарем) не можна їсти яблук. Саме тому його називають Яблучним Спасом. Наші польові матеріали свідчать, що місцеве єврейське населення добре знає цей звичай і схильне його дотримуватися. Спостерігаємо й очевидний паралелізм єврейських та християнських календарних прикмет. Типологічно подібними до християнських уявлень, що не можна купатися до Трійці є уявлення євреїв, що не можна купатися до Лаг ба-Омера.

Взагалі, аналіз єврейської медицини, низової демонології, прикмет та повір’їв неможливий без порівняння з відповідною слов’янською традицією. У двох традиціях дуже великий обсяг схожих і абсолютно тотожних уявлень.

[1] История евреев на Украине и в Белоруссии. Экспедиции. Памятники. Находки: сб. науч. тр.: / отв. ред. В. А. Дымшиц; Петерб. евр. ун-т; Институт исследований евр. диаспоры. — СПб, 1994.

[2] Там само, С. 6–14.

[3] Там само, С. 14.

[4] 100 еврейских местечек Украины: Исторический путеводитель / сост. В. Лукин и Б. Хаймович. — Вып. 1 и 2. Подолия. — Иерусалим—Санкт-Петербург, 1998, 2000.

[5] Рехтман А. Їдіше етноґрафіє ун фолклор (Буенос-Айрес: ЇВО, 1958) (їдиш).

[6] Соколова А. В. Фотографические снимки в «Альбом Еврейской художественной старины». — СПб, 2007. — С. 4–5.

[7] Dan Miron. The Image of the Shtetl (Syracuse University Press, 2000), 2–4.

[8] Виключити буквально. Я добре пам’ятаю свою подорож Україною з одним ізраїльським ученим, ортодоксальним юдеєм. Фотографуючи вулицю в колишньому єврейському містечку, він намагався, щоб у кадр випадково не потрапила дзвіниця місцевої церкви.

[9] Ан-ский С. А. Еврейское народное творчество // Евреи в Российской империи XVIII—XIX веков: Сборник трудов еврейских ученых. — Москва—Иерусалим, 1995. — С. 641–689.

[10] Див., наприклад: Lukin, Benyamin. "An-ski Ethnographic Expedition and Museum", in YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe http://www.yivoencyclopedia.org/article. aspx/An-ski_Ethnographic_Expedition_and_Museum

[11] Штетл, ХХІ век: Полевые исследования / сост. В. А. Дымшиц, А. Л. Львов, А. В. Соколова. — СПб: Изд-во ЕУСПб, 2008.

[12] Там само. С. 186–219.

[13] Шолом-Алейхем. Я негідний // Шолом-Алейхем. Тев’є-молочник / пер. з їдишу О. Уралової. — Київ: Знання, 2017. — С. 7.