«Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри»: Частина 5.2
Канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» була заснована у 2008-му році з метою створення більш тісних взаємин між двома народами: українцями та євреями, що протягом століть жили пліч-о-пліч на території сучасної України. З моменту свого заснування, «Українсько-Єврейська Зустріч» ініціювала та фінансово підтримувала ряд конференцій, круглих столів, ґрунтовних наукових досліджень, а також публікацій та перекладів цих праць. Згідно з гаслом організації «Наші історії неповні одна без одної», такі проекти сприятимуть поглибленню порозуміння між українцями та євреями й кращого пізнання їх культур.
Вперше пропонуємо книгу «Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри» у форматі електронної книги.
Книга являє собою збірник статей, присвячених вивченню взаємодії між українською та єврейською культурами від початку сімнадцятого століття. Представлено всебічний погляд широкого кола фахівців з України, Ізраїлю та інших країн, щодо висвітлення паралелей під впливом міжкультурних зв’язків різних галузей, у тому числі й образотворчого мистецтва, фольклору, музики, літератури та мовознавства. У ряді есеїв також зосереджено увагу на взаємопоказі сприйняття культурного аспекту в «інакшому» ракурсі, як наприклад, зображено в літературних творах або з точки зору історії мистецтва.
Щедро ілюстроване видання містить велику кількість нової інформації, щодо цієї малодослідженої тематики. Книга видається як 25 том багатотомника «Євреї та слов’яни» (англ. Jews and Slavs), що виходить друком з 1993-го року у видавництві Єврейського університету в Єрусалимі. В кількох із попередніх томів, щодо зображення єврейського життя в Україні, значну увагу приділено визначальній ролі Старого Завіту в українській літературі й мистецтві, що відображено в творах Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Короленка та інших письменників.
Співредакторами даного збірника статей є Вольф Москович, почесний професор Єврейського університету в Єрусалимі та Алті Родаль, спів-директор канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», яка також є автором Передмови даного видання. Вийшло друком у 2016 році завдяки видавництву Єврейського університету в Єрусалимі.
5.2
Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.
Традиційне єврейське мистецтво та українські історики мистецтва: збирання, збереження і дослідження в період царизму, в радянський та пострадянський час
Веніамін Лукін (Центральний архів історії єврейського народу, Єрусалим)
Мета цієї статті — окреслити основні етапи дослідження традиційного єврейського мистецтва українськими мистецтвознавцями [1]. Інтерес до зазначеної теми виник у мене наприкінці 1980-х років, коли я брав участь у польовому дослідженні єврейських пам'яток в Україні й разом із колегами відкрив для себе цілий світ єврейського народного мистецтва, досі нам невідомого. На питання, якими ми займалися, спробували знайти відповідь наші попередники, зокрема українські дослідники 1920–1930-х років [2]. Зібрані й задокументовані ними єврейські пам'ятки — джерело цінної інформації про світ єврейської творчості перед тим, як цей світ було знищено. Сьогодні важко собі уявити будь-яке серйозне дослідження єврейської матеріальної культури в Україні без згадки про зібрані цими дослідниками документи. Не меншого визнання заслуговують їхні спостереження та висновки [3].
Вивчення українськими істориками мистецтва єврейського народного мистецтва почалося століття тому. У 1910 році найвизначніший дослідник дерев'яної архітектури в Україні Григорій Павлуцький (1861–1924) опублікував у престижному виданні «История русского искусства» статтю «Старовинні дерев'яні синагоги у Малоросії» [4]. У ній він описав два підходи, що на довгі десятиліття визначили головні напрями дослідження юдаїки українськими істориками мистецтва.
У першому підході відобразився «пошук східної перспективи». Згідно з науковою парадигмою другої половини XIX — початку ХХ ст., євреї належали до народів Сходу, відтак їхнє оригінальне мистецтво й архітектура мали розглядатися як похідні від мистецьких традицій стародавнього Близького Сходу. Завзятим прибічником такого підходу в Росії був видатний мистецтвознавець Володимир Стасов (1824–1906), який наполягав на тому, що «арабсько-мавританський стиль» синагогальних споруд значною мірою успадкував риси оригінальної єврейської архітектури стародавньої Юдеї [5]. Павлуцький виступив проти того, щоб розглядати дерев'яні синагоги з цієї «східної перспективи», і не шукав у їхньому плануванні й техніках побудови зв'язку зі східними традиціями. Він заперечував, що дерев'яні синагоги були оригінальним єврейським витвором, а свій висновок підкріпив твердженням, що «євреї не могли занести з собою традицій дерев'яної архітектури з Юдеї хоча б тому, що в Юдеї не було лісів» [6].
Павлуцький схилявся до другого підходу в українських студіях єврейського народного мистецтва, стверджуючи, що витоки архітектури дерев'яних синагог треба шукати радше в традиціях української архітектури, а не в суто єврейських джерелах. На його думку, «взірцем для синагоги стала найкрасивіша світська будівля; нею був "шляхетський будинок"… з високою стелею в бароковому стилі». Більше того, дерев'яні синагоги «відображають собою вже неіснуючі дерев'яні "шляхетські хороми", які саме тому надзвичайно важливі для історії українського мистецтва, що вони стали останніми… зразками світської дерев'яної архітектури у Малоросії». Підхід, відповідно до якого дерев'яні синагоги несли на собі відбиток українських архітектурних традицій, сформувався в контексті мистецтвознавства XIX ст. стосовно пам'яток ашкеназького єврейського мистецтва і ґрунтувався на пошуку елементів східних традицій (стилістичні ознаки, форми, мотиви, техніки виконання). Як уже зазначалося, наявність цих елементів сприяла думці про оригінальність досліджуваних пам'яток. Вчені, які не виявили східних впливів у синагогальній архітектурі, заперечували їхню специфічність, інші ж наголошували на оригінальності архітектурного дизайну будівель синагог і зв'язку зі східною традицією. Серед представників першої групи вчених був історик архітектури Георгій Лукомський (1884–1952), який у своїх ранніх працях 1913–1915 років узагалі не визнавав жодних унікальних рис галицьких і волинських синагог [7]. До другої групи фахівців належать знавець ранньої історії Поділля Віктор Гульдман (1854–1907), який вважав синагогу в Шаргороді «розкішною спорудою у мавританському стилі» [8], і сучасний києвознавець Дмитро Малаков, якому архітектура шаргородської синагоги теж здавалася «дещо мавританською» [9]. Думки Павлуцького про українські витоки архітектури дерев'яних синагог дотримувалися інші українські історики мистецтва, серед них відомий фахівець Костянтин Шероцький (1886–1919), який у своїх «Нарисах з історії декоративного мистецтва України» (1914) поширив висновок Павлуцького на всю синагогальну архітектуру і єврейське народне мистецтво: «Різновиди декоративного мистецтва євреїв, що мешкали поміж українських племен у давнину, були тісно пов'язані з українським мистецтвом, завдяки чому в їхніх синагогах (XVII–XVIII століть) ми зустрічаємо зразки світської української архітектури й живопису, які повторювалися, згідно з твердженням проф. Павлуцького, у розписах стелі й стін будинків християн» [10].
Новий етап розвитку українських мистецтвознавчих студій загалом і на «єврейській вулиці» зокрема розпочався у 1920–1930-х роках із поширенням українського краєзнавчого руху. Цей рух підтримувала насамперед радянська влада, чия політика українізації мала на меті, зокрема, «розбудову нової української культури». Товариства краєзнавців, конференції, публікації, музеї народного мистецтва і побуту та експедиції (або, як їх тоді називали, «екскурсії») до українських сіл і містечок активізували численних представників української інтелігенції, зокрема істориків мистецтва, музеєзнавців і місцевих знавців старожитностей. До середини 1930-х років радянська влада придушила «ренесанс» національної культури, а його лідери були репресовані. Однак артефакти, врятовані українськими дослідниками від знищення й зафіксовані в ході польових досліджень, надзвичайно збагатили українське мистецтвознавство, зокрема й царину юдаїки.
Серед тих, кому вдалося врятувати зображення єврейських пам'яток (потім знищених), слід назвати мистецтвознавця з Поділля, директора Кам'янець-Подільської художньо-промислової школи Володимира Гагенмейстера (1887–1938). У літографічній майстерні школи разом із колегою, графіком Костянтином Кржемінським (1893–1937), він випустив понад сто малотиражних мистецтвознавчих видань, зокрема альбоми «Пам'ятки єврейського мистецтва на Поділлі» з літографіями старовинних єврейських надгробків із кам'янець-подільського кладовища, стінними розписами з дерев'яної синагоги у Смотричі та зображеннями інших пам'яток [11]. Обидва митці стали жертвами репресій і були страчені в другій половині 1930-х, а їхні видання знищено.
У той самий період на Східному Поділлі історик місцевого фольклору, один із засновників Вінницького краєзнавчого музею (1919) Густав Брілінг (1867–1942) збирав колекції ілюмінованих єврейських манускриптів, синагогальних текстильних виробів, дерев'яних формочок для випікання печива на свято Пурім (пурім-бретлех (мн.); пурім-бретл (од.)), а також фотографій різьблених надгробків і забудов з Єрусалимки, єврейського кварталу Вінниці. Не дивно, що у вінницькому музеї не було колекцій предметів із синагог, зроблених зі срібла чи інших кольорових металів. Все, що єврейська громада змогла зберегти під час погромів у період Громадянської війни, держава конфіскувала на початку 1920-х років.
Натхнений ідеєю представити свої колекції на розгляд науковцям, Брілінг планував у співпраці з одеським Єврейським музеєм видати альбом «Єврейська старовина». Втім, цим планам не судилося збутися, оскільки відібраний матеріал було визнано, як зазначалося у численних відмовах чиновників, «соціально ворожим». 1933 року Брілінга вперше заарештували за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини, а 1942 року його стратили. Зрозуміти ставлення Брілінга до традиційного єврейського мистецтва допомагають експонати, вцілілі у вінницькому музеї, а також спогади його старшого сина Георгія.
Георгій Брілінг брав участь в експедиції співробітників вінницького музею до Немирова, де було сфотографовано різьблені надгробки старого єврейського кладовища, згодом зруйнованого. Як свідчить наступний уривок, він прагнув відшукати стародавні східні прообрази образотворчих мотивів традиційного єврейського мистецтва: «Ми бачимо тут традиційний виноград, що нагадує про золоті грона винограду з Храму царя Соломона; левів — символи влади й сили; рослини, що розкинули свої віти, символ достатку; дві руки в манжетах, ознаку того, що тут поховано знатну особу. Немало й східних елементів, можливо навіть ассиро-вавилонського походження, виконаних у пишному й вишуканому бароковому стилі XVIII–XIX століть. А ось сцена поєдинку між левом і єдинорогом; олень, що чеше собі голову заднім копитом; леви, що тримають кінчики своїх хвостів у зубах; чотирилапі звірі з пташиними крилами і головою; птаха, що годує пташенят; лиси зі здобиччю в зубах, — одне слово, у Немирові можна знайти казкові прояви східної уяви, що пережили століття й навіть тисячоліття» [12]. Один з найвидатніших українських мистецтвознавців першої третини ХХ ст., професор Української академії мистецтва Данило Щербаківський (1877–1927) вивчав різьблення на єврейських надгробках з тієї самої «східної перспективи»: «Перводжерелом єврейського надгробку була мабуть ще стародавня єгипетська стела; візерунки — безумовно східні — своєю першоосновою відбили в собі яскраві сліди заходу, переважно стилю романського. Леви з хвостами, що закінчуються квіткою, птахи з квіткою в роті, грифони, олені в геральдичних позах своєю рухливістю й трактовкою нагадують саме романську пласкорізьбу: ці біблійні леви, олені, птахи розмовляють мовою художніх форм романського стилю» [13].
Ці описи передбачають певний розвиток «східної перспективи». Відтепер дослідники не обмежувалися питаннями стилю й мистецьких технік, а розширили поле своїх досліджень до витлумачення іконографії символічних образів. Дослідницькі можливості Щербаківського були обмежені, оскільки він не знав єврейські мови та єврейський культурний контекст. Для збагачення арсеналу класичного мистецтвознавства і для розуміння образної мови єврейських майстрів Щербаківський під час експедицій опитував місцевих євреїв. Крім того, він намагався виявити українські впливи на єврейську художню творчість. Згадувані ним образи журавлів і «журавля із змієм у дзьобі» з розписів кам'яної синагоги в Озаринцях і вхідні двері «українського типу» дерев'яної синагоги в Яришеві ще дужче переконали його у значенні таких впливів [14]. Разом із тим в описі Щербаківським менори з синагоги у Славуті, виконаної, на його думку, у єврейському «традиційному стилі», можна помітити властиве вченому узагальнене бачення оригінальних єврейських художніх традицій.
Метою «екскурсії» Щербаківського 1926 року до подільських і волинських містечок було «дослідження містечкового будівництва (детальні обміри, кресленики, замальовки, фотознімки), а також дослідження пам'яток єврейського мистецтва, що, як відомо, тісно та нерозривно зв'язане з містечком». Наукові відкриття Щербаківського були важливими, особливо щодо домобудівництва. Він зазначав, що містечко, «навіть найменше, різко відріжняється від села не стільки великістю своїх будівель, скільки формою їх та конструкцією, не кажучи вже за відмінність самого плану осель… Містечко зорієнтовано на торгівлю, село з його хатами та дворовими будинками, на сільське господарство». Згідно з висновком науковця, «хата українського селянина зберігає глибокі традиції та пережитки праслов'янської доби», тоді як у штетлі «різноманітні типи будівель навпаки яскраво відбивають на собі впливи власне Західної Європейської культури». Також Щербаківський зазначає, що в «характері будівництва правобережного містечка яскраво видно впливи німецького міста: українське містечко імітує німецькі зразки, пристосовуючи їх до своїх потреб і, звичайно, зменшуючи їх розміри» [15]. Ці висновки стали важливим кроком у розвитку українських досліджень архітектури і урбаністики штетла. З середини 1920-х у дослідницькій діяльності Щербаківський особливе місце приділяє вивченню єврейського народного мистецтва. План експедиції до Яришева на 1927 рік передбачав виконання замірів і копіювання розписів місцевої дерев'яної синагоги. Однак передчасна смерть обірвала розпочаті вченим дослідження.
Подальший розвиток українських студій єврейської мистецької спадщини продовжила наукова робота відомого українського мистецтвознавця радянської доби Павла Жолтовського (1904–1986). З дитинства, проведеного поблизу Ізяслава, Жолтовський познайомився і захопився традиційним єврейським світом. Упродовж життя він плекав своє дитяче захоплення, описавши його у спогадах [16].
Жолтовський повернувся в край свого дитинства у 1926 році вже співробітником харківського Музею українського мистецтва. Він був провідним фахівцем щорічних експедицій (1926–1933), організованих директором музею Стефаном Таранушенком (1889–1976). Жолтовський зробив фотографії і замальовки сотень будинків у штетлах, синагог та їхніх інтер'єрів, кладовищ і різьблених надгробків у волинських і подільських містечках. Зараз ці фотоколекції є золотою жилою для дослідників історії та культури українського єврейства [17].
У 1933–1936 роках Жолтовський пройшов горнило сталінських трудових таборів. 1946 року, після закінчення терміну обмеження в правах, він оселився у Львові, де влаштувався на роботу, а згодом очолив Музей етнографії та художнього промислу. 1966 року, під час короткого періоду хрущовської «відлиги», Жолтовському вдалося надрукувати в журналі «Декоративное искусство СССР» статтю «Пам'ятки єврейського мистецтва». Двадцять п'ять років потому редактори журналу згадували, що ця стаття «була настільки неймовірною, що справила ефект, подібний до гучного чхання у пристойній компанії» [18]. В історії українського і загалом радянського мистецтвознавства стаття Жолтовського є унікальним явищем як у сенсі людської сміливості, так і щодо цілісності дослідницької позиції. Не знаю, чи була ця стаття затребувана на момент своєї появи, але можу засвідчити її величезну цінність для відродження юдаїки в пострадянський час.
Виражаючи намір ознайомити читача «з деякими рисами і пам'ятками» єврейського мистецтва в Україні, Жолтовський у своїй статті ставить завдання зберегти живу пам'ять про знищену нацистами унікальну й багатогранну художню культуру східноєвропейських євреїв. Усього лише кількома сторінками тексту, доповненого ілюстраціями, вчений розповідає про архітектуру й живопис дерев'яних синагог, мідні та ювелірні речі, вироби з металу та різьблення по дереву, виготовлення розписного фаянсового посуду, про масове мистецтво — паперові витинанки «мізрахів», розеток тощо. Як і його попередники, ведучи мову про синагогальний живопис першої половини XVIII ст., Жолтовський розглядав питання про його східну «арабескову природу» та «рівномірність відносної фрагментації орнаментів…, що перекликається з мистецтвом Близького Сходу». У цьому живописі та в орнаментах на ремісничих виробах учений виявив стилістичні ознаки та художні засоби, подібні до українського декоративного мистецтва. Водночас Жолтовський звертає особливу увагу на специфічні «національні характеристики» єврейського народного мистецтва, котрі «найвиразніше проявляються… у предметах суто єврейського, а не загального вжитку». Заявляючи, що «це формальне культове мистецтво» має «конкретно-творчий, життєствердний характер» і належить до скарбниці світової культури, Жолтовський чітко демонструє свою громадянську позицію [19].
Ще одним яскравим прикладом перетворення дослідницької діяльності на важливий соціальний феномен стала презентація Георгієм Лукомським синагогальної архітектури в Західній Європі. Лукомський, що емігрував 1921 року, також змінив свої погляди на східноєвропейську синагогальну архітектуру. Напередодні Другої світової війни, у 1935–1936 роках, він провів низку виставок власних акварелей та замальовок «Синагоги Європи» в Лондоні, Парижі, Лісабоні та Мадриді (де більша частина його робіт загинула під час Громадянської війни).
1947 року Лукомський опублікував у Лондоні книгу «Єврейське мистецтво у синагогах Європи», в якій відзначив «виразно самобутній, особливий художній смак єврейського народу», стверджуючи, що «єврейський народ досягнув свого справжнього самобутнього розвитку, коли єврейська архітектура змогла звільнитися від переважаючих місцевих впливів і стала самостійним творцем». У цій книзі Лукомський заявляв, що «самобутності сповнений сам народ, його одяг і звичаї, вірність традиції вписані в одне ціле з будинками, в якому він живе». Вчений вбачав «наївність і архаїзм» у синагогальних розписах, «особливо насичених тим специфічним смаком, який дає право назвати їх "єврейським стилем" [у мистецтві]» [20].
У перші повоєнні роки Лукомський порушив питання про нагальну потребу збереження й реставрації єврейських пам'яток, постраждалих під час двох світових воєн. Його книга (що містить близько чотирьохсот фотографій і малюнків синагог, їхніх інтер'єрів, культових предметів і надгробків) залишається одним із найбільших опублікованих зібрань творів традиційного єврейського мистецтва.
Найважливішим здобутком українських істориків мистецтва та дослідників «єврейської вулиці» зазначених десятиліть стало збереження пам'яті про такі зразки матеріальної культури традиційного єврейства, як численні предмети єврейського ремесла і ритуальні речі, а також документування єврейських пам'яток. Упродовж більш ніж півстоліття ніхто не цікавився зібраними речами й документами, вони лежали забутими у фондах музеїв і архівів. Інтерес до них поновився лише наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років.
Останній етап вивчення єврейського мистецтва в Україні безпосередньо пов'язаний з глобальними політичними процесами — крахом Радянського Союзу і утворенням незалежної України. Певною мірою він нагадує спалах зацікавлення до юдаїки в українському мистецтвознавстві в часи корінних політичних змін у 1920–1930-х роках. Серед багатьох дослідників і фахівців зі Східної Європи зараз помітний такий же «вибух» інтересу до «нової» сфери знань. Юдаїка знову стала визнаною академічною дисципліною. Відкриваються нові музеї, навчальні центри, проводяться конференції, з'являється безліч публікацій. Сучасне вивчення єврейської культури розширюється хронологічно й тематично і наразі включає в себе тематику, пов'язану з єврейським життям у Східній Галичині, на Буковині та в Закарпатті.
Хоча об'єктом ранніх досліджень була занепадаюча, проте все ще жива народна культура, сучасний етап досліджень єврейського мистецтва розпочався за півстоліття після знищення східноєвропейської єврейської цивілізації у період Голокосту і роки умисного забуття за радянського режиму.
Серед важливих досягнень у сфері вивчення єврейського мистецтва в незалежній Україні за останні два десятиліття слід назвати відкриття, опис і каталогізацію єврейських пам'яток, музейних експонатів і колекцій юдаїки та архівних документів [21].
Хоча описи предметів єврейського традиційного мистецтва вважають цінними здобутками сучасних українських дослідників, останніх інколи критикували за узагальнення, некритичне повторення висновків дослідників попередніх поколінь і недостатні знання єврейської традиції або відповідного контекста досліджень [22].
Збереження єврейських пам'яток у незалежній Україні досі залишається нагальною проблемою. Старовинні синагоги й кладовища, вцілілі після двох світових воєн, руйнуються на наших очах. Сподіваємося, українські дослідники традиційного єврейського мистецтва є небайдужими до долі єврейських пам'яток і знайдуть способи зберегти їх.
[1] У цій статті розробляється тема, вперше представлена автором у серпні 2001 р. на конференції «Проблеми єврейського пластичного мистецтва», організованій Єврейським агентством «Сохнут». Див.: Лукин В. Традиционное еврейское искусство глазами украинских краеведов // Канон и свобода. Проблемы еврейского пластического искусства / Под ред. Т. Ваксмана, Д. Рубиной, Б. Карафелова. — Москва: Еврейское агентство в России, 2003. — С. 72–84.
[2] Див.: Khaimovich, B. and Dymshits, V. "In the Footsteps of An-sky, 1988–1993" in Back to the Shtetl. An-sky and the Jewish Ethnographic Expedition, 1912–1914. From the Collections of the State Ethnographic Museum in St. Petersburg. Exhibition catalogue, ed. R. Gonen (Jerusalem: Israel Museum, 1994), 121–132.
[3] Ця стаття ґрунтується на архівному матеріалі і мистецтвознавчих публікаціях, які впродовж багатьох років люб'язно надавали мої друзі й колеги — Олександр Іванов, Олександр Канцедікас, Сергій Кравцов, Юлій Ліфшиц, Тетяна Романовська, Алла Соколова і Борис Хаймович. Крім того, я дуже вдячний Аллі Соколовій та Борису Хаймовичу за цінні поради, що стали відправною точкою цього дослідження.
[4] Павлуцкий Г. Старинные деревянные синагоги в Малороссии // История русского искусства / под ред. И. Грабаря. — М., 1911. — Т. 2. — С. 377–382. У своїй передмові («Деревянные и каменные храмы») до першого числа «Древностей Украины» (Киев, 1905), виданих московською Археологічною Комісією і Товариством Нестора-Літописця при Київському університеті, Павлуцький першим запропонував включити дерев'яні синагоги до програми опису пам'яток української архітектури.
[5] Стасов В. В. По поводу постройки синагоги в Санкт-Петербурге // Еврейская библиотека: Историко-литературный сборник. — СПб, 1889. — Т. 2. — С. 435–454.
[6] Тут і далі див.: Павлуцкий Г. Вказ. праця.
[7] Див.: Лукомский Г. К. Галиция в ее старине: Очерки по истории архитектуры XII–XVIII вв. — Петроград: Изд-во Т-ва Р. Голике и А. Вильборг, 1913; Павлуцкий Г. К. Волынская старина. — К., 1913. Докладніший огляд ставлення Лукомського до архітектури українських та східнопольських синагог див. у: Соколова А. Белый господин в поисках экзотики: Еврейские достопримечательности в путевых записках и искусствоведческих очерках (XIX — начало XX века) // Русско-еврейская культура / под ред. О. Будницкого, О. Беловой и В. Мочаловой. — Москва: РОССПЭН, 2006. — С. 406–436.
[8] Гульдман В. К. Памятники старины в Подолии. — Каменец-Подольский, 1901. — С. 156.
[9] Малаков Д. В. По восточному Подолью: От Жмеринки до Могилева-Подольского. — Москва: Искусство, 1988. — С. 95.
[10] Шероцкий К. Очерки по истории декоративного искусства Украины. — Киев: Тип. С. В. Кульженко, 1914. — С. 25.
[11] Гагенмейстер В., Кржемінський К. Архітектура та стінні розписи синагоги містечка Смотрича. — Кам'янець-Подільський, 1929; Пам'ятки єврейського мистецтва на Поділлі. — Кам'янець-Подільський, 1926; Пам'ятки єврейського мистецтва на Кам'янеччині. — Кам'янець-Подільський, 1926.
[12] Брилинг Г. Г. История Винницкого областного краеведческого музея. Очерки (рукопис, 1968) // Вінницький обласний державний архів. Фонд Р-5257 (Фонд Г. Г. Брілінга), спр. 2, арк. 1.
[13] Щербаківський Д. Пам'ятки мистецтва на Правобережжі // Коротке звідомлення Всеукраїнського Археологічного Комітету за 1926 рік. — Київ: Київ-Друк, 1927. — С. 206.
[14] Див.: Щербаковский Д. Экскурсия 1926 г. на Волынь и Подолию (рукописний щоденник експедиції) // Архів Інституту Археології НАН України, Ф. 9 (Фонд Д. Щербаківського), арк. 80 і наст.
[15] Щербаківський Д. Пам'ятки мистецтва на Правобережжі. — С. 191–193.
[16] Уривок зі спогадів Жолтовського вперше опублікований у вид.: 100 еврейских местечек Украины / сост. Лукин В., Хаймович Б. — СПб, 1998. — Вып. 1. Подолия. — С. 262–263.
[17] Перший опис цієї колекції див.: Лифшиц Ю. Две неизвестные коллекции по истории материальной культуры евреев Восточной Европы // стория евреев на Украине и в Белоруссии: Экспедиции, памятники, находки / Под ред. В. Дымшица, В. Лукина и Б. Хаймовича. — Вып. 2. — СПб, 1994. — С. 152–158.
[18] От редакции // Декоративное искусство. — 1991. — № 11. — С. 1.
[19] Жолтовский П. Памятники еврейского искусства // Декоративное искусство СССР. — 1966. — № 9. — С. 28–33. Щодо настінних розписів синагог див.: Жолтовський П. Монументальний живопис України XVII–XVIII ст. — Київ: Наукова думка, 1988. — С. 20–21.
[20] Loukomski, George. Jewish Art in European Synagogues (London: Hutchinson, 1947), 14, 15.
[21] Див., наприклад: Пам'ятки єврейської культури на Україні // Пам'ятки музеїв і національних парків. [Київ, б. р.].
[22] Див., наприклад: Дымшиц В. Еврейская тема в зеркале журналов // Народ книги в мире книг. — 2010. — № 85. — С. 7–9.
Додаток
Українські історики мистецтва про традиційне єврейське мистецтво та архітектуру
Григорій Павлуцький (1861–1924), родоначальник української історії мистецтва, був першим серед українських дослідників народного мистецтва та архітектури, хто звернув увагу на архітектуру дерев'яних синагог.
«Всякому, хто бував у містечках Південно-Західного краю, доводилося бачити похмуру, своєрідної архітектури дерев'яну будівлю, зведену на площі серед єврейських будинків та заїздів: це — синагога. Дерев'яні синагоги нині рідкість, адже їх зносять через ветхість, а деякі реставруються і втрачають при цьому все типове. Євреї у Польщі та Малоросії могли не приховувати своїх молитовних домів, як у деяких інших країнах Європи. Тому синагоги були кращими будівлями у містечках. При зведенні синагог євреї зберегли стильовий зв'язок з християнським дерев'яним зодчеством. Можна стверджувати, що синагоги — це дерев'яні зниклі шляхетські хороми… Цю особливість представляють і синагоги у Заблудові, Насельську, Волпі, Погребищах, Михалполі, Хмільнику Подільської губ. і найгарніша з них — синагога у Волпі Гродненської губ., яку Берзон відносить ще до XVII століття».
Джерело: Павлуцкий Г. Старинные деревянные синагоги в Малороссии // История архитектуры. Т. 2: (Допетровская эпоха. Москва и Украина)/ под ред. И. Грабаря. — Москва: Изд. И. Кнебель, 1911. — С. 377–382.
У книзі «Історія українського орнаменту» (Київ, 1927) Павлуцький порівнює арон-кодеш (шафу, в якій зберігаються сувої Тори в синагозі) з іконостасом, використовуючи як приклад арон-кодеш синагоги в Яришеві.
Костянтин Шероцький (1866–1919) співпрацював з урядом Української Центральної Ради в галузі освіти й збереження пам'яток мистецтва, активно публікував праці з історії українського й російського образотворчого мистецтва, народного мистецтва та фольклору, зі збереження архітектурних пам'яток та з археології. Цікавився єврейським народним мистецтвом, особливо декоративними розписами й архітектурою шинків і дерев'яних синагог.
«Старожили, врешті, чимало розповідають, як прикрашалися будинки ХІХ ст., і, між іншим, повідомляють, що на Правобережжі більшу частину мали так звані мальовані корчми (ймовірно, за зразком описаної Свідницьким), де на стінах, дверях і ставнях були різні зображення з військового та народного побуту для приваблення відвідувачів. Подібні корчми або шинки у більшості випадків утримувалися євреями, які завжди знали добре смаки людей і вміли до них підійти; та й декоративне мистецтво самих євреїв, що живуть серед українських племен, у давнину було тісно пов'язане з мистецтвом України, завдяки чому в їхніх синагогах (XVII–XVIII ст.) маємо зразки світської української архітектури та живопису, що повторювалися, за твердженням проф. Павлуцького, у розписах стель і стін християнських будинків (тут зображуються знаки зодіаку, грифони, єдинороги, слони, олені, ведмеді, леви, види Єрусалима, який охороняє згорнута у кільце риба, виноградники тощо)».
Джерело: Шероцкий К. Очерки по истории декоративного искусства Украины. — Киев: Тип. С. В. Кульженко, 1914. — С. 25.
Володимир Січинський (1894–1962), відомий український архітектор, мистецтвознавець та ілюстратор. Включив до своєї праці «Українська архітектура» детальні описи технік будівництва та інтер'єрів кам'яних і дерев'яних синагог, зроблені на основі вивчених ним споруд у Східній Польщі, в Галичині, на Волині та Поділлі.
«Великий інтерес збуджують жидівські синагоги чи божниці. Цікаві вони передовсім тим, що затримують риси колишнього міського будівництва в дереві стародавньої України… На Україні перекриття синагог мало чим відрізнялося від перекриття інших містечкових будов, колишніх "дворів" і палаців шляхти. Дах перекривався здебільшого на чотири схили, з фронтончиками на зразок гуцульських, причому самий дах, як у всіх бароккових будовах — у кілька ярусів (чи, як кажуть — "підперезаний")… Головний зал синагоги інколи має цілком "церковну" баню на вісімці з шатровим завершенням, але ця баня ховається в даху й назовні її не видно. Також і окремі деталі (вікна та ін.) — в характері церковного й цивільного будівництва. Все це промовляє за те, що будівничими синагог були ті самі майстри, що будували церкви та міські будинки…
Дуже інтересні синагоги донедавна були на Коломийщині, де взагалі процвітало теслярське майстерство. З кращих зразків відмітимо синагоги в містечках Яблонів, Печеніжин, Гвоздець. Найбільш поширеним — бо найпростішим — типом є синагога у Гвоздці, подібні до неї — в Роздолі, Жидачеві, Фельштині під Хировом, Ходорові, Камінці Струмиловій та інших містах Галичини. Синагога в Печеніжині зовсім у таких самих формах і деталях, як один із міських будинків у Яблоневі на тій самій Коломийщині. Синагога в Яблоневі (1650–70) інтересна не тільки своїм фасадом із піддашшям, але також настінними орнаментальними мальовилами, виконаними від руки».
Джерело: Січинський В. Українська архітектура // Українська культура: Лекції / за ред. Дмитра Антоненка. — Київ: Либідь, 1993. — С. 232–255.
Данило Щербаківський (1877–1927), український етнограф, археолог, історик мистецтва і музеєзнавець, обіймав посаду наукового секретаря і викладача Української академії мистецтва. Щербаківський зорганізував щорічні польові дослідницькі експедиції, зокрема в подільські містечка-штетли, де виявив зразки єврейського народного мистецтва. Свої знахідки вчений задокументував у численних фотографіях, звітах з експедицій і в ненадрукованих щоденниках.
«Дослідження правобережного містечка неминуче викликає за собою також дослідження мистецтва євреїв — головного населення правобережного містечка. Потреба інтенсифікації цих дослідів викликається постійними пожежами, від яких містечка періодично вигорають, а надто лихоліттям останніх часів світової й громадянської війни, коли було знищено так багато старих єврейських осель...
З дерев'яних божниць найцікавіша Яришівська Могилівської округи. Вона прекрасна своєю витриманою бароковою архітектурою з цікаво розробленим портиком і галереєю; вхідні двері в ній українського типу. Ще цікавіший у ній розпис, яким покрито її баню, стелю, й стіни. У кількох написах в картушах на стінах зазначено, коли й на чиї кошти зроблено яку частину розпису. Обміри й копіювання розпису цієї божниці поставлено в першу чергу на досліди 1927 року...
Великий інтерес являють собою єврейські надгробки. В містечках Поділля й Волині помітна одноманітність і традиційність надгробка; Славута, Шепетівка, Заслав, Корниця, Ямполь, Білгородка, Озаринці, Могилів дають, звичайно, однакової форми сторчові камінні плити (рідко дерев'яні) в 1 — 1 ½ м заввишки; рідко здибаються надгробки в формі хаток, або саркофагів без бічних повздовжних стінок (Озаринці). Але поруч з цією одноманітністю форми помічається надзвичайно велика різноманітність орнаментики, починаючи з простих і шаблонових волют, благословляючих рук, свічників і кінчаючи більш менш складними композиціями з ординарних і парних левів, оленів, грифонів, птахів. Трактовка цих сюжетів буває часто виразна, сильна, повна експресії… Леви з хвостами, що закінчуються квіткою, птахи з квіткою в роті, грифони, олені в геральдичних позах своєю рухливістю й трактовкою нагадують саме романську пласкорізьбу».
Джерело: Щербаківський Д. Єврейське мистецтво // Коротке звідомлення Всеукраїнського Археологічного Комітету за 1926 рік. — Київ: Київ-Друк, 1927.
Павло Жолтовський (1904–1986), український історик мистецтва та музеєзнавець, автор кількох монографій про художні вироби з металу і фресковий живопис України, які містили матеріали про єврейське народне мистецтво. 1966 року, попри поширені в СРСР антисемітські настрої, він оприлюднив статтю «Пам'ятки єврейського мистецтва».
«Майстри з єврейських містечок розписували приміщення синагог (які впродовж століть були не лише молитовними домами, а й місцем постійного живого спілкування мешканців гетто), займались художнім литвом і карбуванням, ткали, гаптували синагогальні завіси і ритуальні покривала, робили витинанки з паперу.
Монументальними формами вирізняються настінні розписи дерев'яних синагог… в Смотричі, Михалполі, Яричеві, Мінковцях на Поділлі, в Яблунові, Гвіздеці, Ходорові в Галичині.
Розписи були пов'язані з архітектурними особливостями внутрішнього приміщення синагог, зазвичай доволі високого, дещо видовженого зала зі складним перекриттям, найчастіше у вигляді восьмигранного купола, який спирався на стіни трикутними вітрилами. Іноді ця система ускладнювалась. На каркасному, підшитому дошками перекритті розташовувався весь комплекс кольорових розписів. Виконувались вони по тонкому крейдяному ґрунту клейовими та темперними фарбами.
…Розписи позначені духом творчості та народного оптимізму… В розписах Михалпільської синагоги… зображення дуже реалістичні, але зовсім не характерні для синогогального вжитку. Тут і широкі міські панорами, сади і виноградники, величезна навантажена мішками підвода, запряжена четвіркою коней, — типова ярмаркова сцена… Особливості смотричанських і михалпільських розписів, їхній реалістичний характер не можуть бути пояснені поза тих релігійно-суспільних рухів ("хасидизму"), що охопили у XVIII столітті широкі кола містечкових і сільських євреїв на Поділлі, а потім у Галичині і на Волині. "Хасиди" вимагали більш вільного ставлення до давніх релігійних приписів та обтяжливого ритуалу… Їхній заклик до більш безпосередніх і широких контактів з навколишнім світом позначився і на характері розписів подільських синагог.
Серед дуже нечисленних єврейських художніх ремесел вирізняється мідне литво, головним чином різноманітні освітлювальні прилади — від настільних свічників і до величезних дво- та трипудових синагогальних дев'ятисвічників — "менор". У XVIII столітті склався той винятково пишний і декоративний тип менори, який існував упродовж майже всього наступного століття. Один із найкращих зразків такого свічника — менора із синагоги м. Бар на Поділлі, типовий декоративний виріб пізнього бароко. Урочисті барокові мотиви поєднуються тут із зображеннями птахів і тварин. У той же час і за стилем і за художніми засобами цей витвір дуже близький також до українського декоративного мистецтва.
Ханукальні лампади, що були майже в кожному єврейському домі, за художнім рішенням ще більш пов'язані з цим мистецтвом. Сюжетні та орнаментальні мотиви ханук[ій] дуже різноманітні; тут геометричні і рослинні узори, зображення тварин, символи і емблеми, а також декоративні елементи різних художніх стилів.
…Не менш своєрідним було й ювелірне мистецтво єврейських майстрів, які широко використовували чеканку, філігрань, гравірування. Їхні вироби тонкі, витончені, а головне, гармонійні за формою та орнаментом. Зупинімося хоч би на "худесах" [бсамім] — одній з прикрас святкового суботнього столу. Призначення цієї речі — зберігати вату, просякнуту пахощами. Зазвичай худеси мають форму химерної філігранної вежі з флюгерами. Але нерідко худеси зроблені у вигляді вигадливих рибок, баранчиків, дерев.
…Художня різьба по дереву — також поширений вид художнього ремесла. Відомі пишні "арон койдеш", в яких зберігали сувої Тори, з декоративною різьбою, близькою за характером до різних прикрас українських іконостасів.
…серед грамотної частини мешканців гетто розвився дуже своєрідний вид мистецтва — вирізання із паперу таблиць, панно, розет. Це були складні композиції, що включали різні тексти та образотворчу символіку — фігури птахів і тварин, семисвічники, скрижалі. …Серед них настінні таблиці — "мізрах", розетки, таблички — "шуослех", пов'язані з побутовим святкуванням п'ятидесятниці».
Джерело: Жолтовский П. Памятники еврейского искусства // Декоративное искусство СССР. — 1966. — № 9. — С. 28–33.
Густав Брілінг (1867–1942), український етнограф і засновник Вінницького обласного історичного музею. Син Брілінга Георгій у 1920-х роках брав участь в експедиціях, організованих батьком, який збагатив вінницьку музейну колекцію численними предметами єврейського народного мистецтва. Вони склали основу «Єврейської старовини», альбому, що так і не було видрукувано через арешт радянською владою Брілінга і його смерть у трудових таборах 1942 року.
«У ті роки єврейське кладовище в Немирові "Окописько" залишалося ще зовсім непошкодженим, зберігаючи велику кількість старовинних пам'яток великої художньої цінності… Простий опис не здатен передати багатство, складність і оригінальний символізм цих могильних надгробків… А ось сцена поєдинку між левом і єдинорогом; олень, що чеше собі голову заднім копитом; леви, що тримають кінчики своїх хвостів у зубах; чотирилапі звірі з пташиними крилами і головою; птаха, що годує пташенят; лиси зі здобиччю в зубах, — одне слово, у Немирові можна знайти казкові прояви східної уяви, що пережили століття й навіть тисячоліття…
Цьому часу також належить колекція єврейських дерев'яних формочок для випікання особливих тістечок на свято Пурім — "пурім-бретелів"… Вони прямокутні за формою, багатогранні, ромбічні, круглі, овальні, у формі риби тощо. Образи, які видавлювали ними, теж різняться: фантастичні чудовиська, риби, птахи, тварини або орнамент. Ці формочки вирізали з дерева, а малюнком видавлювали тісто».
Джерело: Брилинг Г. Г. История Винницкого областного краеведческого музея. Очерки (рукопись, Винница, 1968) // Вінницький обласний державний архів. Фонд Р-5257, спр. 2, арк. 1.
Георгій (Джордж) Лукомський (1884–1952), відомий художник та історик мистецтва, який зацікавився єврейським архітектурним ландшафтом під час своєї першої поїздки на Волинь і в Галичину, про що свідчать його нариси 1913–1915 років: «Волынская старина» (Киев, 1913–1915) і «Галиция в ее старине: Очерки по истории архитектуры XII–XVIII вв.» (Петроград, 1915). Напередодні Другої світової війни (1935–1936) у Парижі та Лондоні Лукомський влаштував виставки акварелей «Синагоги Європи». У 1947 році він надрукував у Лондоні оригінальну наукову монографію «Єврейське мистецтво у синагогах Європи».
«Біма (у кам'яних синагогах) [має] характерну специфіку… особливості її архітектури спонукають нас виокремити цей тип будови з-поміж інших. Найбільш типові біми можна побачити у синагогах Луцька, Жешува, Слоніма, Жовкви, Любомля, Новогрудка та інших міст…
Абсолютним вираженням генію єврейського народного мистецтва є різьба по дереву як елемент орнаментації інтер'єру… Амвони, подовжені, так би мовити "гнучко", рішуче відрізняються від християнських вівтарів тим, що перейняли на себе особисті смаки єврейського ремісника. Як і балдахіни над бімою та арон-кодешем, їх вирізняє підкреслено багате оздоблення, що нагадує візерунки на єврейських надгробках, справжнє мереживо в дереві, ретельно нанесене, з усіма характеристиками східного мистецтва, хоча барокові й ренесансні елементи переплелися в ньому з винахідливою грацією… Фрески, чи точніше, акварельні розписи, є характерною ознакою оздоблення синагог, особливо XVII–XVIII ст., передовсім у Галичині… Розписи синагоги у Кам'янці-Струмиловій на ріці Буг хоча й не були завершені, особливо цікаві. Впадає в око свіжість навколишнього фону. У 1935–1936 роках розписи все ще перебували у відмінному стані. Потужна сила фантазії проступає у використанні рослинних і тваринних мотивів та в зображенні біблійних символів і літургійних речей…
Орнаментальне рішення надгробків багатьох єврейських кладовищ Польщі, України (особливо Галичини), Румунії, Богемії та Моравії вирізняється величезною потужністю і красою. Скульптурам цього типу ще належить стати предметом окремого дослідження і поглибленого вивчення. Якщо розглядати лише символічний зміст скульптурного рішення, ці пам'ятки зазвичай є майстерними і високооригінальними творами. В них можна простежити античні елементи і шари різних впливів… Найцікавіші кладовища, що нагадують справжні музеї, можна побачити не лише в таких великих містах, як Львів, Люблін та інші, а й у невеликих містечках: Броди, Чернівці, Тарнув, Мікулов (Нікольсбург), і навіть у таких селах, як Ґомбін і Лешньов, а особливо в Кам'янці-Струмиловій поблизу Львова».
Джерело: Loukomski, G. K. Jewish Art in European Synagogues (London: Hutchinson, 1947): 33, 57, 39.
