Василь Махно: Роздуми про Ізраїль та українську культуру
[Примітка редактора: Василь Махно — український поет, прозаїк і есеїст — лауреат багатьох премій, зокрема «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™ (2020), спонсорованої канадською недержавною організацією «Українсько-єврейська зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців» (м. Львів, Україна). Поїздку Василя Махна до Ізраїлю 2023 року для презентацій та досліджень підтримано UJE. Інтерв’ю було проведено незабаром після повернення поета до Сполучених Штатів у липні 2023 року.]
Про щорічний фестиваль «Етнохутір», який відбувся наприкінці червня в Тель-Авіві та про українську культуру загалом у світі. Говорили з письменником і перекладачем Василем Махно.
«Етнохутір» — щорічний фестиваль, присвячений українській та єврейській культурам. Цього року одним із його учасників був письменник, перекладач Василь Махно.
Єлизавета Цареградська: Чому для вас було важливим бути частиною цього фестивалю?
Василь Махно: Я не живу в Україні 20 років. Але кілька разів на рік я постійно приїжджав. Тут живе моя мама, мої рідні. Пишу я українською. Ніколи себе не відписував від України. У жоден спосіб. Я прив’язаний до країни, мови, культури.
Ця моя поїздка в Ізраїль була спонсорована організацією «Українсько-єврейська зустріч». І це була поїздка не тільки на фестиваль, це був тур моїх зустрічей з читачами. Я відвідав Тель-Авів та Хайфу. Були читання декількома мовами. Українською для україномовних ізраїльтян, англійською і єврейською мовами. Також була зустріч, де я читав українською та одразу єврейською.
У 2017 році у мене в Ізраїлі вийшла книжка, яка називається «Приватний коментар до історії». Вона була видана в перекладі Антона Патерного. Але тоді я не міг приїхати, на жаль, до Ізраїлю її презентувати. Тому зараз я мав велику програму, яка тривала 2 тижні.
Для мене це було несподіванкою, що в Тель-Авіві можна зробити такий великий український фестиваль, куди з’їжджаються не тільки люди з Тель-Авіву та його околиць, але й з усього Ізраїлю. Це було цікаве явище, де можна було побачити й почути українську пісню, і побачити якісь артефакти, які продавалися в імпровізованих крамницях. Це заявка людей, яким ні доля України, ні українська мова, ні взагалі поняття українськості, не байдужі.
«Ті, хто живуть Україною, в курсі, що там відбувається»
Єлизавета Цареградська: Наскільки відвідувачі фестивалю були в темі того, що відбувається в Україні?
Василь Махно: Наприклад, в Хайфі це було на даху будинку. Там зібралося чимало молодих людей, які там навіть організували український читацький клуб. І мені було особливо приємно, що вони читали мої книжки. Розмова була предметною. Звісно, вони в темі та в курсі всі українських подій. Ті, хто живуть Україною, звісно в курсі, що там відбувається. А от коли я мав зустріч в Асоціації єврейських письменників в Тель-Авіві, туди прийшли івритомовні ізраїльтяни, і ми читали українською, і івритом, а діалоги відбувалися англійською. Так, для мене було кілька моментів, коли я розумів що, наприклад, ведучий не до кінця орієнтується в ситуації України та загалом в темі української мови та літератури. Для нього все це було дивним. Такі моменти свідчать про те, що українська інформаційна політика, зокрема в Ізраїлі, має бути більш активною. Для цього потрібно залучати культуру, тому що культура є мостом, який дозволяє порозумітися, обмінятися інформацією і зрозуміти один одного краще. Це один момент.
Другий момент — людський. Я їхав в таксі, водієм якого був ортодоксальний єврей. Ми говорили. Так от в нашій розмові я зрозумів, що він не розуміє, що відбувається в Україні. Тобто маючи доступ до інтернету, інформації, люди не знають про Україну. Крім того, у Хайфі мені розповідали, що у них багато проросійської «вати». Так вони називають проросійськи налаштованих людей. Так от вони, «вата», теж влаштовують різноманітні свої акції та заходи на підтримку Росії. Це все говорить про строкатість ізраїльського суспільства. Але якщо говорити про алію з Радянського союзу (репатріація євреїв до Ізраїлю — ред.), то російськомовна алія домінує. Там російськомовні газети, радіо, медіа. І російське телебачення, яке до певної міри формує наративи та стереотипи.
Для мене ця поїздка відкрила багатьох людей. До мене підходили та говорили блискучою українською. Українці з Дніпра, Києва тощо. Вони не забули мову. Мало того, говорять нею. Таким чином намагаючись підтримувати Україну. Багато було зустрічей. Багато яскравих вражень. Це мені ще раз підтвердило, що в кожному суспільстві, зокрема в Ізраїлі, не все так просто. Україна має докладати багато зусиль, щоб мати потрібний нам рівень впізнаваності та розуміння нашої культури, та і країни загалом. Ізраїльський уряд, особливо теперішній, не зацікавлений в підтримці України. Він шукає різні відмовки, пояснення про те, чому вони не можуть. Я розумію, що є глобальні речі та велика політика. Але Україна, як на мене, розраховувала та розраховує на підтримку Ізраїлю. А цього поки що не трапилося. Тут багато різних чинників. Але знову ж таки присутність України в інформаційному та культурному просторі Ізраїлю допомогла б сформувати проукраїнське лобі.
«Війна, як лакмусовий папірець, прояснює все»
Василь Махно: Коли я дивлюся на те, що відбувається в Україні (війна та корупційні справи), мені ніяково. Зараз, наприклад, у Польщі вже виникають запитання до українців щодо того, що вони готові приймати наших жінок і дітей, але що там роблять українські чоловіки. Те саме я помічаю і в США. Останнім часом за однією з програм прибуло чимало здорових, нічим не ушкоджених, військовозобов’язаних чоловіків. Ми теж повинні ставити собі ці гострі та неприємні питання. Тому що навіть з огляду на те, що на останньому саміті НАТО в Вільнюсі Україні наобіцяли багато всього, Захід не розуміє, що відбувається всередині нашої країни. Чому відбуваються такі дифузійні рухи? Ці питання першочергово важливі для нас. За нас ніхто на них відповіді не надасть. Зараз відбувається переродження країни.
Україна — пострадянська країна з усіма хибами та нюансами. На всіх цих речах грає російська пропаганда.
Війна, як лакмусовий папірець, прояснює все. Від позитиву до негативу. Так завжди було. Дуже багато різних проблем ми отримали протягом всього колоніального періоду залежностей від різних імперій. Найновіше — від Радянського союзу. Переродження України відбувається у нас на очах. Воно болісне і точно ще триватиме.
«Так, ми увійшли у світову спільноту»
Василь Махно: Від 24 лютого США в культурному плані відкрила свої двері: українським письменникам, музикам, художникам. Це було щире подавання руки. Наскільки мені відомо, навіть провідні американські видання охоче почали друкувати перекладені твори українських авторів. Це наростало арифметичною прогресією. Я завжди вважав, що це кредит. Постійно їхати на темі війни не вийде. І не достатньо. Наступить такий момент, коли у західному світі на всі ці речі будуть дивитися трохи по-іншому. Більш вибірково підходити до української творчості. І тут постає питання — а що ми, як українська культура, можемо запропонувати світові та наскільки ми готові вливатися в цю спільноту. Це питання якості. Для мене все що, відбувалося протягом цих півтора року війни на культурному фронті було обнадійливим. До певного сенсу воно продовжується і зараз. Це є підставою говорити «так, ми увійшли у світову спільноту».
«Проза здатна змусити людину замислитися»
Василь Махно: Я з оптимізмом дивлюся на те, що ми справді можемо бути повноправними учасниками світового культурного процесу. Звісно, тема війни буде актуальною для українців ще багато років. Очевидно, що для світу також. Все, що відбувається зараз, ми повинні ще переосмислити. На мій погляд, глибше осмислення всього прийде пізніше. Цим повинна зайнятися українська проза. Бо саме вона є об’єктивістичним поглядом. Осмислення трагічних подій в художньому плані є більш доцільним, ніж мас-медійний. Мас-медійний — це інформація, яка швидко зникає. На моє переконання, художня творчість триваліша. Вона дає ґрунт для роздумів. Це осмислення допоможе уникнути помилок в майбутньому. Ми ж бачимо, що війни в Європі з’являються з періодичністю у 30-50 років. Амплітуда цієї появи закладена ще за часів Римської імперії. Який механізм уникнення цього — важко сказати.
Але я переконаний, що художня література здатна змусити людину замислитися. І зробити певні висновки.
Проект виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.
