Головний рабин Одеси й півдня України Авраам Вольф : «Я раніше любив і поважав український народ. Але тепер я його просто обожнюю!»

Первісно опубліковано російською мовою @Dumskaya.net

З початком широкомасштабної російської агресії громадське життя в Одесі багаторазово пришвидшилося. Волонтерські, благодійні, творчі проєкти — все це набрало темпів і допомагає місту жити в нових умовах.

Національно-культурні товариства й релігійні організації — важлива частина життя Одеси. Як живуть вони у воєнний час? З цим питанням ми прийшли до Авраама Вольфа, головного рабина Одеси й півдня України.

Ми зустрілися в синагозі Бейт Хабад, що на вулиці Осипова. Про війну тут нагадує хіба що суворий охоронець на вході, який попросив показати не тільки журналістське посвідчення, а й паспорт.

«Думская» не раз розповідала про Авраама Вольфа. 16 березня разом із представниками інших конфесій він звернувся до одеситів і розповів, що пишається тим, що працює в Одесі. «Це найкраще місто й найкраща країна», — сказав тоді він.

Ми розмовляємо в залі синагоги. Зараз тут тихо, щойно закінчилася вечірня молитва. Сьогодні, на сороковий день війни, Авраам Вольф — як і раніше усміхнений, обворожливий і навчений досвідом. Тільки деяка втома в його живих лукавих очах говорить про те, що ми перебуваємо в країні, що воює, та в місті, яке вранці зазнало потужного ракетного удару.

З рабином Вольфом розмовляти завжди цікаво. Але зараз в його мовленні особливо помітна одна особливість: він набагато частіше використовує слова «ми», «наше місто», «наша країна», коли йдеться про українців й Україну.

«Думская». Як змінилося ваше життя й життя єврейської громади з початком війни?

Авраам Вольф. Справ стало більше. Евакуація, допомога біженцям, допомога громаді. Звичайне життя синагоги теж ніхто не скасовував. І, звичайно, спілкування з пресою. З початку війни я дав, мабуть, сотню інтерв'ю різним виданням із різних країн. Усі чомусь запитують у мене про «нацизм» і про «антисемітизм».

Я їм відповідаю: послухайте, я живу тут тридцять років, але так і не вивчив української мови, не можу читати українські документи. І що, я хоч раз відчув через це якісь незручності або дискримінацію? Ніколи й жодного разу.

В усьому світі таких рабинів, як я, — п'ять тисяч. За традицією, ми щороку збираємося на з'їзд й обговорюємо наші питання. І можу сказати відверто: мені заздрять рабини зі всього світу, заздрять тим можливостям робити добрі справи, які я маю в Одесі.

Ми відкривали школи, дитячі садки, університети, будинки для літніх людей. Усе це — за повної підтримки міської й обласної влади. Я знаю, що в разі складнощів завжди можу зателефонувати меру, губернатору — і не сумніваюся, що мене вислухають і допоможуть. Яке там «заважають» або тим паче «ущемляють»? Держава прямо допомагає мені розвивати громаду й робити добрі справи!

«Д». Тобто ви вважаєте, що антисемітизму в Україні немає?

А.В. Коли чую про «антисемітизм українців», я завжди кажу: «Вибачте мені, на минулих президентських виборах 75% проголосували за кандидата, в якого батько єврей і мати єврейка. Про що взагалі може бути мова?». Мені відповідають: «Але ж двадцять п'ять відсотків таки проголосували проти!». А я говорю: «Ні, 25% проголосували за іншого кандидата, про якого теж говорили, що він єврей!».

«Д.» Особисто ви почуваєтеся в Україні в безпеці?

А.В. Послухайте, що я вам скажу. Україна для єврея — найбільш безпечна країна у світі.

Ось я живу в Одесі, у мене борода, капелюх. Я ходжу по місту в єврейському одязі, в мене чорний піджак з цицес (частина традиційного костюма. — Ред.). І при цьому — де б я не був, я почуваюся абсолютно вільною людиною і в повній безпеці.

Такого відчуття немає більше ніде. Коли я ходжу по Парижу, я повинен постійно озиратися — чи не зайшов я в небезпечний квартал, чи не йде хтось за мною. За довгі роки життя в Одесі я ні разу й ніде не зустрічав неприязні через те, що я єврей.

Та що там Париж! Навіть в Ізраїлі за останній місяць вбили 11 людей — тільки за те, що вони були євреями. В Україні за тридцять років незалежності ні одного такого випадку не було! В Одесі я відчуваю себе в повній безпеці. Відчував до початку цієї війни.

Сьогодні вранці мені зателефонували журналісти ізраїльського радіо, запитали, як живе місто. І я їм сказав: «Сьогодні день, коли небо Одеси почорніло» (вранці 3 квітня російські війська завдали ракетного удару по Одеському нафтопереробному заводу й небо Одеси заповнилося димом. — Ред.).

Звичайно, порівняно з іншими містами Одеса живе відносно спокійно — напевно, Б-г охороняє. Але всі розуміють, у якій небезпеці ми перебуваємо. Я зі слізьми дивлюся фотографії з Маріуполя, з Харкова. А те, що сталося в Бучі, — це катастрофа, це за гранню розуміння будь-якої нормальної людини.

Я розумію, що наша синагога теж може перетворитися на руїни. Але поки — молимося, сподіваємося, допомагаємо.

«Д». Як живуть єврейські громади на окупованих територіях, у вас є інформація?

А.В. Звісно є — мій брат Йосеф-Іцхок зараз у Херсоні. Там громада живе, проводять Б-служіння. Я в нього питаю: що повинно статися, щоб ти звідти поїхав? Він відповідає: поки є змога, буду тут.

«Д». Тобто ваш брат, як і належить рабину, залишається з громадою?

А.В. Хто знає, як належить? Тільки Б-г. Ми не знаємо, як буде краще. Брат чинить так, як вважає правильним.

«Д». Але з Одеси, наскільки я знаю, евакуювали єврейські дитячі установи.

А.В. Так, з допомогою нашої громади та міжнародних організацій ми вивезли дітей. В Берліні нам надали цілий готель, там тепер своя «маленька Одеса». Я був у них, до нас у гості прийшов президент Німеччини Штайнмаєр зі своєю дружиною. Ми пообідали разом з усіма, чудово поговорили, співали пісень. Після цього я повернувся в Одесу, а в Берліні залишилася моя дружина Хая.

У мене запитують, скільки людей поїхало з Одеси. Я відповідаю: в цілому відсоток євреїв, які евакуювалися, і тих, хто пішов воювати, такий самий, як і в інших національностей, все пропорційно. Євреї — громадяни своєї держави, і зараз ми разом з усім українським народом.

«Д». Мене сильно здивувало ставлення інших країн до біженців з України. Ми звикли, що зазвичай це дуже складне питання: заборони, обмеження, нелегальна міграція. А зараз практично вся Європа відкрила двері для українців. У чому справа? Може, це через почуття провини — європейці пам'ятають, як у Другу світову не дали притулок євреям, які потім сталі жертвами Голокосту?

А.В. Давайте не будемо тішити себе ілюзіями. Кожен у цьому світі переслідує насамперед власні інтереси, і це нормально. Так, люди зустрічають біженців, приймають у своїх будинках, волонтери щиро допомагають — усе це є. Але у держав свої інтереси.

Так ось, враховуючи нинішню демографічну ситуацію в країнах Європи, вони будуть тільки раді поповнити своє населення цивілізованими, освіченими, працьовитими українцями. Я вас запевняю: вони відкрили кордони не тільки з любові та співпереживання. Насамперед це в їхніх власних інтересах.

«Д». Як служать в українській армії члени громади? Чи мають вони змогу залишатися євреями, дотримуватися заповідей, дотримуватися Шабату?

А.В. Євреєм можна залишатися завжди, бо головна заповідь — зберегти життя. Взагалі в нас дуже багато, 613 заповідей. Але тільки три з них абсолютні, їх не можна порушувати ніколи. Перша — не поклонятися іншим богам. Друга — заборонено перелюб із заміжньою жінкою. І третє — не можна вбивати людину, яка не збирається вбити тебе.

Цих трьох головних заповідей можна дотримуватися завжди і скрізь. Усе інше дозволено порушити — за умови, що від цього залежить життя людини. Життя — найважливіше, без життя не буде ні Шабату, ні всього іншого.

Зараз в Одесі, слава Б-гу, відносно спокійно. Наші добровольці й мобілізовані воїни приходять на ранкову молитву, а потім ідуть на службу.

«Д». Чи змінилося ваше ставлення до України за останній місяць?

А.В. Я вже говорив про це, повторю ще раз. Я раніше любив і поважав український народ. Але тепер, після початку війни, я його просто обожнюю! Я навіть уявити не міг, наскільки сильно люди згуртуються, наскільки будуть повні рішучості захищати свою Батьківщину.

Після війни я подам заяву на отримання українського громадянства. Зараз у мене посвідка на проживання, я живу тут вільно й маю усі права, окрім права голосувати на виборах. Але тепер я хочу стати повноправною частиною українського народу.

«Д». Ну, враховуючи, скільки добрих справ ви зробили для Одеси та України...

А.В. Тут є один нюанс. Зараз, за законом, я повинен відмовитися від громадянства Ізраїлю, а для мене це неможливо. Але якщо з'являться варіанти — я обов'язково стану громадянином, і це буде велика честь для мене.

До речі, після війни український паспорт стане великий цінністю, буде дуже багато охочих його отримати. Але ви не поспішайте, не розкидайтесь — звання громадянина України людина справді повинна заслужити.

«Д». Ви говорили, що здивовані тим, як зараз згуртувався український народ. Але ж такі випадки були і в історії Ізраїлю.

А.В. Так, були. Але там ми об'єднуємося проти явного ворога, який ніколи не приховував, що хоче повністю нас знищити.

В Україні ситуація цілковито інша. Так, тут живуть люди різних національностей. Але, за великим рахунком, і з одного, і з іншого боку — слов'яни. У вас спільна віра, багато в чому спільна мова. Тут нічого не є визначено від народження. Тут це питання не походження, а самоідентифікації, кожен повинен сам розібратися, по котрий він бік. І я радий, що громадяни України не помилилися в цьому рішенні й прийняли його відразу.

«Д». : Ви провели аналогії з історією Ізраїлю. А чи не бачите ви паралелей релігійних, зі священних книг?

А.В. Звичайно, відразу згадується історія Давида й Голіата (ви кажете «Голіаф», але по-єврейськи він Голіат). Чому молодий Давид переміг велетня? Не тому, що він був більшим, сильнішим, чи спритнішим, чи в нього було більш досконала зброя. Так, Голіат був дуже сильним і добре озброєним. Але Давид все одно переміг його — бо захищав свою землю й свій народ.

Чому нас вчить Книга на цьому прикладі? Що в такій ситуації в людині з'являється внутрішня сила, яка дає змогу перемогти будь-якого ворога, яким би великим і сильним він не був.

Зараз це відбувається на моїх очах в Україні. Українські воїни захищають свою землю, свої домівки, своїх дітей. В них є ця внутрішня сила. І я знаю, що вони здатні перемогти будь-якого ворога.

Пов'язано: Путінова війна й формування українського єврейства

Связанная статья: Война Путина и формирование украинского еврейства