Коли пишеш про Галичину, не можеш оминути мультикультурність — Василь Махно про роман «Вічний календар»

[Примітка редактора: «Наші історії неповні одна без одної» це гасло канадської неурядової організація «Українсько-єврейська зустріч» якa за підтримки ГО «Форум видавців» (Львів, Україна) спонсорує премію«Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™.]

Українсько-єврейська літературна премія «Зустріч» заснована у 2020 році й присуджується щорічно за найвпливовіший твір художньої та документальної літератури (почергово), що сприяє українсько-єврейському порозумінню, допомагаючи зміцнити позиції України як багатоетнічного суспільства та втілюючи гасло «Наші історії неповні одна без одної».

Василь Махно отримав премію за роман «Вічний календар», що вийшов у видавництві Старого Лева.

Василь Махно: Для мене було важливо вибудувати якусь таку лінійно-нелінійну розповідь. Почав я від кінця XVII століття, оскільки епіцентром розповіді я обрав невеличкий закуток, селище між Бучачем і Чортовим. Для мене було важливо показати якісь драматичні зсуви в тому історичному процесі, який переживала ця земля, ці люди, ці етноси, як саме там жили, ті події, які там відбувалися. Я обрав першу точку — перший розділ присвячено тому, що османи завойовують Язловець, останню точку їхньої імперії. 22 роки земля перебуває під владою османів, звідти розпочинається розповідь. Оскільки в ті часи в глобальному світі так само відбуваються зміни, особливо в релігійних єврейських громадах, в християнських громадах, то з цього всього розпочинається розповідь. Вона тягнеться аж до наших днів, до Нью-Йорка і повернення до того Язловця.

Для мене було важливо написати цей роман, тому що хотілося з іншого боку накласти локальну історію на глобальну — як воно все перегукується, як це все відбувається, чому сходяться в цьому невеличкому просторі різні етноси. Це вічне переселення, вічне перетікання родів, людей і так далі — такий Броунівський рух історії.

Хочу підкреслити, що роман не історичний. Події відбуваються в часі, час має свої особливості, свої прикмети. Коли я брався за це, то розумів, що мені потрібно деякі речі просто побачити — тому їздив до Стамбула, був у Єрусалимі, відвідував Язловець, коли був в Україні, щоби всі деталі були більш-менш вірогідними.

Ірина Славінська: Наскільки ця тема закономірна для вас, як автора?

Василь Махно: Абсолютно закономірна, я зростав там — чув все це з дитинства. Різні мови, спогади близьких про періоди Австро-Угорщини, Польщі і так далі. Для мене ніколи не стояло ніякою проблемою розуміти, що там жили не тільки ми, українці, але ще були й інші. Річ у тому, що ці інші кудись позникали, а внаслідок чого, — я як дитина ще не міг зрозуміти. В цьому мовному, етнічному вареві я перебував. Коли вже став дорослим і почав писати — багато роздумував про це. До цієї теми я звертався не тільки у «Вічному календарі», але й у своїй есеїстиці. Коли ти пишеш про Галичину, то не можеш оминути оцю мультиетнічність і мультикультурність. Ці пограниччя тебе супроводжують і в тексті, і в житті.

Ірина Славінська: У вашій родині, серед ваших близьких, про «цих інших» говорили?

Василь Махно: Я пригадую, як мій дід і бабця згадували, що в селі були єврейські родини, як вони називалися, хто де мешкав. Завжди це було, завжди артикулювалося. Це була аксіома. Для мене ця багатогранність була природною.

Ірина Славінська: Ви відчуваєте, що увага до теми, діалогу міжкультурного і загалом увага до іншого в нинішній українській літературі трохи посилюється?

Василь Махно: Так, я абсолютно це відчуваю. Я бачу такі тенденції. Хотів би сказати, що не ми перші це розпочали — згадайте твори Івана Франка, Тимофія Бордуляка, не кажу вже про пласт єврейської літератури початку XX століття, де всі ці речі відбувалися. Такі елементи пограниччя, оці важкі питання, які існують в цих пограниччях не артикулюються аж надто про Закарпаття, про Буковину, про той же Донбас.

Тут є така тонка мембрана цього всього. З одного боку, цим пограниччям ми можемо окреслити багато проблематики і актуалізувати ці речі для того, щоб усвідомити сучасний стан української політичної нації і взагалі як має будуватися новітнє суспільство в Україні, на яких принципах, за якими засадами.

Кожен регіон має певні особливості, певні історичні злами, про які ми можемо не знати.Можливо я буду надто категоричний, але інколи мені здається, що сучасна українська література не ставить великих ідей, які роблять прозу прозою. Одна з цих великих ідей — це ідея цього пограниччя і життя в них. В них віддзеркалюються ця вічна європейська проблема кордонів, змішання етносів, культури, протистояння, співжиття і так далі, ця строкатість, мозаїка — характерна риса європейського континенту і історії європейського життя. Хочемо ми цього чи не хочемо, це є важливий момент, про які кожна з літератур повинні говорити — українська також.

Ірина Славінська: Дуже цікаво в цьому сенсі подивитися на початок роману «Вічний календар». Розпочинається історія з того, що восени 5426 від створення світу, 1666 року від Різдва христового, 1115 року за вірменським літочисленням і 1076 року мусульманського календаря. 4 різні літочислення і 4 світи, часи, простори, які між собою перетинаються чи ні?

Василь Махно: Вони перетинаються. Я намагався це робити в такий делікатний спосіб — де вони могли перетинатися, вони перетинаються. Ці літочислення для того, щоб зрозуміти, що існують різні погляди на світ, різні хронологічні межі. Вони і паралельні, і можуть перетинатися. Ми повинні розуміти оцей хід історичного розвитку кожного етносу чи релігії, який відбувається з одного боку у своїй колбі закритій, з іншого — ця колба завжди може тріснути, розбитися — і тоді наслідки досить складні. Або вони можуть вести певний діалог.

Одночасно в романі, якщо уважно читати, існує таке біблійне тло. Вони стають таким тлом і підсвічують оці всі події, які означені від 1666 року до наших днів. Тому ця ідея месіанства, яка зародилась у той час була важливою для мене.

Ірина Славінська: Чи можна сказати, що українсько-єврейська зустріч відбувається на сторінках роману «Вічний календар»?

Василь Махно: Безумовно. Вона відбувається в різних іпостасях, мені захотілось це показати впродовж всього періоду — починаючи від персонажа Ашкеназі, від Чортківських цадиків Фрідманів в другій частині. В третій частині про долю родини Саші Бондаря — художника, який народився у Чорткові.

Однією з найважливіших зустрічей є зустріч поміж українцями і євреями на сторінках роману. Зустріч — в значенні співжиття і існування.

Проект виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE). 

Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.