Для єврея природно вважати себе українцем

«Нацисти не створили антисемітизм з нуля. Він існував практично всюди, де жили євреї, і навіть там, де їх не було», — Сергій Гірік

Сергій Гірік — історик, дослідник історії євреїв України та українсько-єврейських взаємин, кандидат історичних наук, віцепрезидент Української асоціації юдаїки та старший науковий співробітник Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво». Викладає на магістерській програмі з юдаїки в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», де читає курси з історії євреїв України, українсько-єврейських взаємин, Голокосту та антисемітизму.

Його дослідницькі інтереси охоплюють політичну історію України ХХ століття, український і єврейський націонал-комунізм, українсько-єврейську політичну співпрацю та історію антисемітизму. Автор досліджень про взаємодію українських та єврейських політичних сил, антисемітизм і репрезентацію Голокосту в публічному дискурсі. Цьогоріч Сергій Гірік увійшов до складу журі українсько-єврейської літературної премії «Зустріч».

Як ви пояснюєте студентам, звідки взявся антисемітизм і чому Голокост не можна розглядати лише як наслідок нацистської політики?

Сам курс побудований навколо формування модерного антисемітизму. Важливо розрізняти юдофобію — передусім релігійну нетерпимість до євреїв, і модерний антисемітизм, який наприкінці XVIII - на початку XIX століття значною мірою секуляризується. Релігійні пояснення неприязні до євреїв втрачають переконливість, але сама неприязнь не зникає. Натомість виникають економічні, культурні, політичні, а згодом расові пояснення.

Важливо, що нацисти не створили антисемітизм з нуля. Він існував практично всюди, де жили євреї, і навіть там, де їх не було. У кожній європейській країні він мав власні традиції, які нацистська пропаганда використовувала й адаптувала до місцевого контексту. Навіть у контрольованій нацистами частині Європи  правильніше говорити не про одну антисемітську кампанію, а про низку локальних кампаній, що враховували місцеві особливості.

Наприклад, на території України та Білорусі одним із центральних сюжетів був «жидобільшовизм»: радянську владу представляли як єврейську за своєю природою, а євреїв — як колективно відповідальних за радянські репресії. Звідси походив наратив про німців як «визволителів», а винищення євреїв подавалося як нібито помста за злочини більшовизму.

У Польщі цей сюжет також мав давнішу історію: міф про «жидокомуну» активно використовували ще під час польсько-більшовицької війни 1920 року. У міжвоєнний період до нього додалися економічні стереотипи — уявлення про євреїв як тих, хто нібито експлуатує поляків та українців через торгівлю. Поширювалися заклики «купувати у своїх», зокрема розвивати власні кооперативи. Агітація за їхнє створення й розвиток - подекуди супроводжувалася закликами бойкотувати єврейські крамниці.

Існував і «біологічний» антисемітизм: євреїв зображували як джерело хвороб, бруду й інфекцій. У польській пропаганді часів нацистської окупації, наприклад, поширювалися твердження, що євреї нібито розносять вошей, а ті — тиф. У Франції використовували інші сюжети, зокрема тезу про те, що євреї контролюють Велику Британію та стоять за її боротьбою проти Німеччини.

Тому, щоб зрозуміти, чому Голокост у різних країнах відбувався по-різному, недостатньо дивитися лише на рішення нацистського керівництва. Треба враховувати місцеві традиції антисемітизму (а поряд із ними і місцеві традиції співпраці неєврейської частини населення з євреями), політичну культуру та те, як нацистська політика взаємодіяла з конкретними суспільствами.

Якщо в різних країнах антисемітизм мав настільки різні прояви, що все-таки їх об’єднувало? Чому саме євреї протягом століть ставали об’єктом такої стійкої ворожості?

Антисемітизм у суспільствах набував різних форм. У Франції, де емансипація євреїв почалася ще під час Великої французької революції, спочатку поширеними були звинувачення в економічній експлуатації, а наприкінці XIX — на початку XX століття — у «подвійній лояльності» до держави і якоїсь сторонньої сили. Це особливо проявилося під час справи Дрейфуса.

У німецьких державах у другій половині XIX століття формується расовий, біологічний антисемітизм: євреїв починають сприймати як окрему расу, яку неможливо «усунути» асиміляцією чи наверненням. Саме ця трансформація створила важливий інтелектуальний ґрунт для майбутнього геноцидального проєкту.

У Центрально-Східній Європі, зокрема на території України, релігійні уявлення зберігалися довше й поєднувалися з політичною конспірологією. У чорносотенній пресі Російської імперії євреїв одночасно звинувачували у розп’ятті Христа та в намірі отримати політичну владу й поневолити слов’янське населення. Показовою є справа Бейліса в Києві 1911–1913 років, яка засвідчила, що навіть на початку XX століття кривавий наклеп ще міг сприйматися частиною суспільства як правдоподібний. Скажу більше, дехто й у наш час переконаний у його правдивості.

У всіх цих випадках працював механізм «іншування» — проведення межі між «нами» і «ними». Конкретні аргументи змінювалися — від релігійних та економічних до політичних і расових, — але уявлення про євреїв як про чужих, небезпечних або нелояльних могло зберігатися століттями.

Якщо відійти від історії антисемітизму й подивитися на інший бік співжиття — як українці та євреї взаємодіяли політично? І коли євреї почали сприймати себе як частину української політичної нації?

Коли починають формуватися модерні націоналізми в нашій частині Європи, а це відбувається в XIX столітті, поступово інтенсифікуються контакти між українськими та єврейськими інтелектуалами на території України.

Показовою є дискусія між єврейською пресою й українським журналом «Основа». Зокрема, через вживання слова «жид» у журналі виникла полеміка після листа єврейського читача, лікаря Веніаміна Португалова (у цілому прихильного до українського національного руху). Він просив редакцію не використовувати цей термін, оскільки євреї сприймають його як образливий. Так почалася дискусія про мову, якою українці говорять про євреїв, і про характер українсько-єврейських взаємин.

Ця дискусія згодом припинилася не тому, що сторони дійшли якоїсь згоди, а через згортання можливостей для вільної української та єврейської преси в Російській імперії. Але сам факт цієї полеміки показує, що вже в середині XIX століття між українськими та єврейськими інтелектуальними середовищами відбувався діалог.

У XX столітті з'являється дедалі більше прикладів євреїв, які ставали частиною саме українського політичного й культурного руху. Це стосується і літератури, і політики. Наприклад, Володимир Коряк і Наум Калюжний, діячі партії боротьбистів, мали єврейське походження, але ідентифікували себе з українським політичним і культурним середовищем. Тобто поступово формується можливість для людини єврейського походження сприймати себе як частину української політичної нації, навіть якщо ця конкретна людина при цьому не відмовляється від свого єврейського походження.

Масовим цей процес стає вже у XX столітті, а остаточна інтеграція єврейської меншини в українську політичну націю відбувається після проголошення незалежності України. Після 1991 року поєднання єврейської та української ідентичностей стало цілком природним і не суперечило самій моделі української політичної нації. Людина може одночасно бути євреєм за етнічним чи культурним походженням і українцем у політичному сенсі — громадянином України, який ототожнює себе з українською державою, культурою тощо.

Це важлива відмінність від радянського періоду. Радянська система сама наполягала на фіксації національності як окремої категорії. У незалежній Україні такого адміністративного бар'єру вже немає. Тому сьогодні для людини єврейського походження абсолютно природно одночасно мати єврейську ідентичність і вважати себе українцем.

Цьогоріч ви є членом журі українсько-єврейської літературної премії «Зустріч». Які книги цьогоріч, на вашу думку, найцікавіше показують різні моделі українсько-єврейської взаємодії?

Книжки, представлені на премію цього року, — нон-фікшн. Вони дуже різні, але кілька з них особливо показові в контексті українсько-єврейської співпраці та того, як люди єврейського походження ставали частиною української культурної й політичної нації.

Я б зокрема виділив дослідження Вадима Ададурова про Ілька Борщака і книжку Івана Монолатія «Виконавець слова. Яків Оренштайн. Український видавець на перехрестях культур, ідеологій та політики».

Історія Якова Оренштайна — українського видавця єврейського походження з Коломиї — особливо показова. Він заснував «Галицьку накладню» в Коломиї (згодом «Українську накладню» в Берліні), видавав художню, політичну, наукову та навчальну літературу. Часто ця діяльність була збитковою, тож фактично йшлося про культурне меценатство, культуртрегерство. Оренштайн настільки глибоко інтегрувався в українське культурне середовище, що його робота стала частиною українського національного проєкту.

Ілько Борщак — інший, але не менш цікавий приклад. Історик єврейського походження, який став українським істориком і громадським діячем. Він досліджував історію України (і водночас конструював український національний міф), вивчав історію українсько-французьких взаємин і української присутності у Франції, тоді як єврейська тематика не була центральною в його роботі.

Цікавий сюжет, але вже на рівні історії цілого міста, бачимо в книжці Андрія та Тетяни Портнових про Дніпро. Єврейська тема там не є центральною, але проходить через історію міста, адже єврейська громада була його невіддільною частиною й у різні періоди відігравала одну з центральних ролей.

Є і книжки, де українсько-єврейська взаємодія присутня меншою мірою. Наприклад, «Єврейська архітектурна спадщина Львова» Юрія Бірюльова — надзвичайно цікаве видання, хоча українсько-єврейські взаємини не є його головною темою.

Тож я б не став вибудовувати між цими книжками ієрархію. Для мене важливіше, що вони з різних боків дозволяють побачити одну велику тему: українсько-єврейська історія — це не лише історія конфліктів чи співіснування двох окремих спільнот, а також і історія культурної взаємодії, співпраці й діяльності людей, які ставали частиною української культурної та політичної нації незалежно від свого походження.

Якою ви вбачаєте роль премії «Зустріч»: наскільки вона виконує роль міжнаціональної платформи для діалогу між українцями та євреями сьогодні?

Я б трохи змістив акцент із «діалогу» на осмислення минулого. Адже сьогодні українська та єврейська ідентичності не є взаємовиключними. Людина може одночасно бути євреєм і українцем, і в цьому немає жодної суперечності. Тому потреба саме в діалозі між двома окремими спільнотами вже не така очевидна, як була 100 чи 150 років тому.

Натомість надзвичайно важливим є осмислення того, як ці дві спільноти співіснували в минулому — коли українська та єврейська ідентичності далеко не завжди могли поєднуватися в одній людині, а часто існували поруч, але окремо.

І це добре видно з книжок, номінованих на цю премію. Незалежно від жанру — чи це історичне дослідження, публіцистика, спогади — більшість із них звертається саме до минулого. Навіть мемуари Натанa Щаранського — це значною мірою розповідь про інший історичний досвід, про час, коли процес формування сучасної української політичної нації ще не був завершений. Тому сьогодні нам потрібен не стільки діалог між двома окремими групами, скільки рефлексія над тим, як формувався спільний простір, у якому ми тепер живемо.

Премія завжди є додатковим стимулом для того, щоб створювати книжки. Більшість написаних видань ніколи не отримують жодних відзнак, але саме існування спеціалізованих нагород створює середовище авторів, які розуміють, що їхня робота потрібна й помітна.

Коли з'являється премія, присвячена певному напряму, вона стає своєрідним каталізатором: збільшується кількість досліджень, книжок, авторів, а з кількістю поступово зростає і якість. Будь-яка спеціалізована премія може таким чином стимулювати розвиток окремого інтелектуального середовища.

Вже 11 вересня цього року ми дізналися, яка з книжок короткого списку стала переможцем «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія».

Кращий твір в категорії літератури нонфікшн, опублікованих у 2024–2025 роках у цій галузі визначить триосібне журі. Редакція часопису "Zbruc" пропонує увазі шановних читачів розмови з членами журі.

До короткого списку 2026 року увійшли книжки:

Вадим Ададуров, «”Переставляючи слова у століттях”: інтелектуальна біографія Ілька Борщака» (Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2024)

Юрій Бірюльов, «Єврейська архітектурна спадщина Львова»
(Львів: Видавництво Старого Лева, 2024)

Ірина Котлобулатова, «Єврейські фотографи та фотостудії Львова (1860–1939)» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2024)

Андрій Портнов, Тетяна Портнова, «Дніпро. Біографія великого міста в степу» (Київ: ТОВ «Віхола», 2024)

Даніель Фінкельштейн, «Гітлер, Сталін, мама й тато. Як ми родиною дивом вижили» (Київ: Видавництво «Книголав», 2025)

Переможцем стала:

Андрій Портнов, Тетяна Портнова, «Дніпро. Біографія великого міста в степу» (Київ: ТОВ «Віхола», 2024)

Книги, що увійшли до довгого списку 2026 року, доступні тут.

У грудні 2019 року канадська недержавна організація «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки ГО «Форум видавців» (Львів, Україна) оголосила про нову ініціативу: «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія». Премія покликана відзначити спільний досвід українців та євреїв упродовж століть, виражений у друкованому слові. Вона присуджується щорічно за найкращий твір, що сприяє українсько-єврейському порозумінню, допомагаючи зміцнити позиції України як багатоетнічного суспільства, почергово в двох категоріях: художня література (проза, поезія, драматургія) та література нонфікшн (історичні твори, біографії, мемуари, публіцистика, есеїстика).

Уперше премію було присуджено 2020 року в категорії художньої літератури Василеві Махну за роман «Вічний календар» (Львів: «Видавництво Старого Лева», 2019). У 2021 році переможцем у категорії нонфікшн став Йоханан Петровський-Штерн за україномовний переклад його новаторської праці «Анти-імперський вибір: постання українсько-єврейської ідентичності» (Київ: Видавництво «Критика», 2018). Втретє премію було присуджено 2023 році в категорії художньої літератури, й переможцем стала Софія Андрухович із романом «Амадока» (Львів: «Видавництво Старого Лева», 2020). Переможцем четвертого року премії у 2024 році у категорії нонфікшн став Юрій Скіра за книгу «Солід. Взуттєва фабрика життя» (Львів: Видавництво «Човен», 2023). Вп’яте вручення премії у 2025 році відбулося в категорії художньої літератури. Нагороду отримала Христина Семерин (упорядниця) за книгу «Століття присутності. Єврейський світ в українській короткій прозі 1880-х–1930-х»; (Київ: Дух і Літера, 2024).

Премія-2022 не була присуджена у зв’язку з геноцидною війною росії проти України.

Розмовляла Ксенія Павлишин

Стаття вперше з'явилася в @zbruc 4 вересня 2026 року.