Емпатія – найкращий засіб порозуміння
«Нам потрібно дозволити собі вивчати не лише українську, а й єврейську, польську, вірменську та інші історії. Адже все це є частиною історії України», — Владислава Москалець.
Владислава Москалець — історикиня, дослідниця українського єврейства та українсько-єврейських взаємин, доцентка кафедри історії УКУ, координаторка програми єврейських студій УКУ та дослідниця Центру міської історії у Львові. Понад десять років вона вивчає історію єврейських громад Галичини, працює з джерелами мовою їдиш і досліджує економічні, культурні та соціальні зв'язки між українцями й євреями.
Свою наукову кар'єру Владислава Москалець розпочала з дослідження єврейських громад індустріального Борислава. Нині вона працює над книжкою «Нафтовий штетл: історія єврейського бізнесу у Бориславі, вивчає історію євреїв Карпат і сільських громад Галичини, а також досліджує українсько-єврейські культурні контакти, зокрема переклади української літератури їдишем і спроби діалогу в міжвоєнний період.
У 2026 році Владислава Москалець увійшла до складу журі українсько-єврейської літературної премії «Зустріч». В інтерв'ю ми поговорили про спільну українсько-єврейську спадщину, роль літератури у переосмисленні минулого та про те, чому історія українського єврейства є невід'ємною частиною історії України.
Ви понад десять років досліджуєте історію єврейських громад Галичини — від економічних і соціальних мереж Борислава до культурних контактів між українцями та євреями. Чи був у процесі цієї роботи момент, коли звернення до єврейських джерел дозволило вам побачити історію зовсім по-новому?
Для мене найціннішим став доступ до мови й літератури. Він дозволив побачити, як одну й ту саму подію описують різними мовами й з різних перспектив. Це розвиває критичне мислення, допомагає зрозуміти, як формується історичний наратив, і вчить працювати з різними джерелами, а не сприймати будь-яку версію подій як єдину правильну.
Коли я читала, наприклад, прозу та есеїстику Франка або ж польського письменника Йозефа Роґоша, то бачила знайомі образи: «визискувачі», «експлуататори» тощо. Значна частина української літератури XIX століття досить специфічно зображує євреїв. Але єврейські джерела відкривають зовсім іншу перспективу: підприємці обговорюють книжки, журнали, ведуть інтелектуальні дискусії. Ті, кого мизвикли сприймати лише як бізнесменів, виявляються також інтелектуалами і філантропами — вони засновують бет-мідраші, осередки єврейської освіти й навчання. Це інша система координат, інший спосіб бачити світ.
Чому, на вашу думку, знання історії важливіші за декларацію про примирення?
Не думаю, що примирення має бути нашою головною метою. Набагато важливіше, щоб ми краще знали історію одне одного. Тоді ми були б більш емпатичними. І саме емпатія, як на мене, має вирішальне значення.
Українсько-єврейські студії постійно наголошують: історія євреїв в Україні — це частина історії України. Бруно Шульц є частиною нашої культурної спадщини не тому, що був українцем, а тому, що жив і творив у цьому просторі.
Мені видається, нам потрібно дозволити собі вивчати не лише українську, а й єврейську, польську, вірменську та інші історії. Усе це — історія України. Такий підхід допомагає чесніше дивитися і на складні сторінки минулого. Так, історія може бути болісною й конфліктною, але українсько-єврейські взаємини — це значно більше, ніж лише історія конфліктів.
Чому українсько-єврейські взаємини не можна зводити лише до історії конфліктів?
Ми дуже часто забуваємо про повсякденне співжиття. Наприклад, про сільських євреїв, які були невіддільною частиною життя галицьких сіл і містечок. Українські селяни торгували з єврейськими купцями на ярмарках, спілкувалися між собою, знали бодай кілька слів їдишем. Для покоління наших бабусь і прабабусь євреї були не чужою чи екзотичною спільнотою, а сусідами.
Якщо подивитися на кінець ХІХ століття, то побачимо, що український національний рух також шукав політичної співпраці з єврейськими середовищами. Тому історія українсько-єврейських взаємин не повинна зводитися лише до погромів чи Голокосту, хоч це надзвичайно важливі й трагічні сторінки. Вона складається також зі співжиття, співпраці, взаємного впливу та спільного досвіду. Лише зібравши всю цю картину цілісно, ми можемо по-справжньому осмислити наше минуле.
Будь-які міжетнічні взаємини складні й не вкладаються в чорно-білий наратив. Саме тому їх потрібно досліджувати. Я переконана, що історія різних спільнот має бути частиною шкільної, а ще більше — університетської освіти. Лише так можна навчитися говорити про складні речі без спрощень і позбутися поверхневих уявлень.
Які приклади українсько-єврейського співжиття найкраще показують, наскільки тісно були пов'язані ці спільноти?
Коли досліджуєш Карпати, стає помітно, що євреї часто з'являються в етнографічних описах як посередники між містом і селом. Саме єврейські торговці привозили до сіл товари, яких там не було, а натомість закуповували місцеву продукцію та продавали її в містах. Вони були важливою ланкою економічного життя.
Навіть звичні образи з літератури, як-от корчма чи шинкар, мають складніший контекст: це були не лише місця торгівлі, а й простори спілкування та обміну новинами.
Такі деталі можна побачити й у художніх джерелах. Наприклад, Іван Франко згадував димкарів — єврейських ремісників, які розфарбовували штампами спідниці селянських дівчаті. Саме ці, на перший погляд, дрібні історії показують, наскільки єврейська присутність була вплетена в повсякденне життя українського села.
Досліджувати політичну історію значно легше, адже про неї існує більше джерел. Натомість історію повсякденного життя досліджувати набагато складніше. Для цього потрібно працювати з великою кількістю архівних документів, які часто є фрагментарними, розпорошеними й потребують спеціальної підготовки для аналізу. Саме тому таких досліджень поки що небагато.
Яку роль художня література може відіграти у тому, щоб краще зрозуміти історію єврейських громад в Україні?
Мені здається, що саме через художню літературу можна достукатися до широкої аудиторії. Навіть якщо історія вигадана, але базується на реальному досвіді та історичному контексті, вона допомагає побачити те, що складно пояснити лише фактами. Вона показує повсякденне життя, емоції та стосунки між людьми — те, що часто залишається поза межами академічних досліджень.
Я викладаю курси з єврейських студій в Українському католицькому університеті, і коли питаю студентів, що вони знають про історію українського єврейства, найчастіше вони згадують лише Голокост, Бабин Яр або хасидів. Знання зазвичай дуже фрагментарні.
Саме тому література може стати містком до цієї теми: спочатку вона допомагає побачити людський вимір історії, а вже потім зацікавитися науковими дослідженнями.
Тож література відіграє дедалі важливішу роль. Такі книжки, як «Амадока» Софії Андрухович, допомагають говорити про Голокост і єврейську історію через людський досвід. Загалом мені здається, що українське суспільство ще тільки вчиться працювати зі складною пам'яттю.
Якщо найболючіші теми поки що даються суспільству складно, то з чого варто починати?
Мені здається, сьогодні ми часто починаємо з локальної історії, культурної спадщини, музейних і мистецьких проєктів. Хороший приклад — проєкт ReHERIT Центру міської історії, який працює в Меджибожі, Умані, Рівному та інших містах, залучаючи місцеві громади до осмислення єврейської спадщини.
Так само працюють туристичні маршрути єврейською Галичиною, театральні постановки, книжки й музейні ініціативи. Поки що більшість із них виникає завдяки окремим інституціям, а не державі.
Хотілося б, щоб ця робота ставала більш децентралізованою. Щоб невеликі міста сприймали єврейську спадщину не як «чужу», а як власний культурний ресурс — для освіти, культури, розвитку туризму й кращого розуміння своєї історії.
Яку роль сьогодні може відігравати україно-єврейська літературна премія «Зустріч» у тому, щоб відкривати українським читачам маловідомі сторінки спільної історії?
Премія привертає увагу до книжок. Коли видання отримує відзнаку, люди починають ним цікавитися, купувати, читати й обговорювати. Цього року на премії “Зустріч” представлений нонфікшн, але це не вузькоакадемічні праці. Це книжки, написані доступною мовою для широкої аудиторії, які допомагають краще зрозуміти історію.
Для мене особливо важливо, що не всі вони присвячені виключно єврейській тематиці. У деяких книжках вона є центральною, в інших — лише однією з сюжетних ліній. Це показує, що єврейська історія не існує окремо, а є невіддільною частиною історії України.
Які головні теми та історії представлені у книгах-фіналістах премії «Зустріч»?
Передусім це книжки про людей зі складними біографіями, які жили на перетині різних культур, мов і політичних середовищ. Такі постаті, як Ілько Борщак чи Яків Оренштайн, показують, наскільки багатовимірною може бути людська історія.
Друга важлива тема — українські міста. Дедалі більше дослідників показують їх як багатокультурний простір, де єврейські громади були невід'ємною частиною розвитку Львова, Дніпра, Луцька та інших міст. Також дуже помітна увага до матеріальної спадщини — архітектури, цвинтарів, фотографії, міського простору. Саме ці речі дозволяють побачити історію там, де ми раніше її не помічали.
Яким для вас є досвід роботи в журі премії «Зустріч» і що ви вважаєте найважливішим у відборі цих книжок?
Це дуже цікавий досвід. Мені особливо відгукуються книжки про людей, які проходять через важкі випробування. Саме тому я радила б звернути увагу на спогади Натана Щаранського та книжку Даніеля Фінкельштейна — вони по-різному говорять про втрати, виживання та людську стійкість.
Дуже рекомендую також біографії Якова Оренштайна та Ілька Борщака — це блискучі інтелектуальні біографії, які легко читаються й водночас дають багато історичного контексту.
Львів'янам я порадила б книжки Юрія Бірюльова та Ірини Котлобулатової, а всім, хто цікавиться історією українських міст, — книжки про Дніпро та Луцьк.
Мені здається, усі цьогорічні фіналісти відповідають великому суспільному запиту на переосмислення історії України. Вони написані для кожного, хто хоче краще зрозуміти багатокультурне минуле.
Вже 11 вересня цього року ми дізналися, яка з книжок короткого списку стала переможцем «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія».
Кращий твір в категорії літератури нонфікшн, опублікованих у 2024–2025 роках у цій галузі визначало триосібне журі. Редакція часопису "Zbruc" пропонує увазі шановних читачів розмови з членами журі.
До короткого списку 2026 року увійшли книжки:
Вадим Ададуров, «”Переставляючи слова у століттях”: інтелектуальна біографія Ілька Борщака»
(Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2024)
Юрій Бірюльов, «Єврейська архітектурна спадщина Львова»
(Львів: Видавництво Старого Лева, 2024)
Ірина Котлобулатова, «Єврейські фотографи та фотостудії Львова (1860–1939)»
(Львів: Видавництво Старого Лева, 2024)
Андрій Портнов, Тетяна Портнова, «Дніпро. Біографія великого міста в степу»
(Київ: ТОВ «Віхола», 2024)
Даніель Фінкельштейн, «Гітлер, Сталін, мама й тато. Як ми родиною дивом вижили»
(Київ: Видавництво «Книголав», 2025)
Переможцем стала:
Андрій Портнов, Тетяна Портнова, «Дніпро. Біографія великого міста в степу»
(Київ: ТОВ «Віхола», 2024)
Книги, що увійшли до довгого списку 2026 року, доступні тут.
У грудні 2019 року канадська недержавна організація «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки ГО «Форум видавців» (Львів, Україна) оголосила про нову ініціативу: «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія». Премія покликана відзначити спільний досвід українців та євреїв упродовж століть, виражений у друкованому слові. Вона присуджується щорічно за найкращий твір, що сприяє українсько-єврейському порозумінню, допомагаючи зміцнити позиції України як багатоетнічного суспільства, почергово в двох категоріях: художня література (проза, поезія, драматургія) та література нонфікшн (історичні твори, біографії, мемуари, публіцистика, есеїстика).
Уперше премію було присуджено 2020 року в категорії художньої літератури Василеві Махну за роман «Вічний календар» (Львів: «Видавництво Старого Лева», 2019). У 2021 році переможцем у категорії нонфікшн став Йоханан Петровський-Штерн за україномовний переклад його новаторської праці «Анти-імперський вибір: постання українсько-єврейської ідентичності» (Київ: Видавництво «Критика», 2018). Втретє премію було присуджено 2023 році в категорії художньої літератури, й переможцем стала Софія Андрухович із романом «Амадока» (Львів: «Видавництво Старого Лева», 2020). Переможцем четвертого року премії у 2024 році у категорії нонфікшн став Юрій Скіра за книгу «Солід. Взуттєва фабрика життя» (Львів: Видавництво «Човен», 2023). Вп'яте вручення премії у 2025 році відбулося в категорії художньої літератури. Нагороду отримала Христина Семерин (упорядниця) за книгу «Століття присутності. Єврейський світ в українській короткій прозі 1880-х–1930-х»; (Київ: Дух і Літера, 2024).
Премія-2022 не була присуджена у зв'язку з геноцидною війною росії проти України.
Розмовляла Ксенія Павлишин
Стаття вперше з'явилася в @zbruc 9 вересня 2026 року.
