Історія, яка нас підвела
Один з найвідоміших дослідників з яким хотілося би поспілкуватися під час війни — французький історик Марк Блок, співзасновник школи Анналів. Марк Блок знав про війну не лише з книжок. Він воював у Першу світову війну і був закатований нацистами у Другій світовій як учасник Руху Опору. Під час Другої світової він встиг написати дві свої праці: одну з найвідоміших теоретично-методологічних розвідкок «Апологія історії» (яку не завершив) і роздуми про причини швидкого падіння Франції у війні «Дивна поразка». Обидві повʼязані з його пережиттям війни власне як істориком. Одна з фраз, яка заохотила Блока писати «Апологію історії» — почута у момент атаки німців фраза одного з французьких солдатів «Невже історія нас підвела?». Мабуть, багато дослідників, зокрема тих, які займалися вивченням злочинних війн ХХ століття, можуть солідаризуватися з цим відчуттям, наче все вивчене втратило сенс. Моменти насильства і загрози підвищують тривогу за інтерпретацію минулого і за те, що воно взагалі має значення. Якщо всі дослідження про геноцид не змогли убезпечити нас від наступних, то яка в них цінність?
Блок розмірковує далі. Саме війна допомагає йому написати розділи про те, що минуле допомагає зрозуміти сучасність, а сучасні досвіди — осягнути минуле. Досвід військового у Першій світовій війні допоміг історику відчути радість перемоги, про яку він перед тим читав і писав як науковець. Війна змусила його рефлексувати над своїм єврейством, розмірковувати про вибір і патріотизм.
Досвід українських істориків — переживати вибухи і загрози від ракет та шахедів, дізнаватися про загибель воюючих знайомих, постійно робити вибір, який вплине на наше життя (йти в бомбосховище, йти поміж двох стінок чи перечекати?), — відділяє і віддаляє нас від колег з інших країн. Їм без цього досвіду складно зрозуміти, як міцно вплелася війна у нашу реальність, стала повсякденною темою смол-токів, водночас страшна і баналізована щоденністю.
Комунікуючи з колегами з інших країн, ми часто звертаємо їхню увагу на численні структурні зміни, які стаються з українською наукою. Деякі українські історики та історикині воюють на фронті, ризикуючи своїм життям і здоровʼям. Інші є біженцями чи внутрішньо переміщеними особами і працюють на тимчасових контрактах чи поза галуззю. Колегам-чоловікам складно виїхати з країни на конференції чи стажування, колеги-жінки часто несуть на собі навантаження через воюючих близьких. Усі університети бачать відтік підлітків-абітурієнтів, особливо хлопців. Навіть саме відчуття гендерної різниці, яка тепер визначає так багато в Україні, — чуже для тих, хто поза контекстом. Багато колег з-закордону остерігаються приїжджати до України через безпекову ситуацію, і міжнародні заходи відбуваються на заході країни чи поза нею. Усі ці фактори, спільні для різних наукових галузей, безперечно ще довго впливатимуть на нашу науку. Війна спричинила активне зацікавлення саме питаннями гуманітаристики, а дистанційні програми підтримки науковців дозволяють зблизитися з науковими середовищами різних країн. У деяких університетах, зокрема Німеччини, відкриваються програми україністики і розуміння окремішності дисципліни. І багато українських істориків, як і просто громадян, відчувають свій обовʼязок долучатися до культурної дипломатії — лекціями, дискусіями і присутністю.
Але водночас досвіди війни проростають у глибші світоглядні зміни, спільні для тих, хто або живе в України, або має тут близьких. Зміни, які виявляються у тому, як історики та історикині дивляться на джерела, інтерпретують їх і відчувають себе в історії. Вони не такі помітні і, бува, невідрефлексовані, адже потрібен час, щоби набути необхідної дистанції до себе і зрозуміти як міняється спосіб мислення. Дещо є очевиднішим — зміна значень слів. Наприклад, коли я вживаю слово «довоєнний», мої студенти можуть перепитувати мене: до якої війни? Зʼявляються рефлексії на цю тему від воюючих науковців. Наприклад, історик з Рівного Максим Гон, який служить з перших днів повномасштабного вторгнення, писав про свій шлях від викладача, який не любить воєнної тематики в аудиторії, до воюючої людини. Його концепції і роздуми щодо співчуття, героїзму, ролі мас та еліт, трансформуються, власне, через живий досвід участі у бойових діях і тривогу за рідних у тилу. Український центр досліджень Голокосту створив посібник для українських вчителів історії — як розповідати етично про геноцид, чому не можна порівнювати подій і як деколонізувати свою розповідь.
Минулого року мені довелося більше сконцентруватися на міжвоєнній історії Галичини. Герої і героїні моїх текстів — колекціонер Максиміліан Ґольдштайн, директорка ремісничої школи Цецилія Клафтен, поетка Дебора Фоґель, численні митці та історики, — не пережили Голокосту. Кількість львівʼян, дата смерті яких припадає на 1942–1943 (а часто написана ось так 194?), приголомшує і оглушує. А читати їхні тексти з кінця 1930-х років незручно, ми ж бо знаємо, що всі ці плани колекціонування, творення, зберігання, не втілилися. Коли цих людей вбивали, вони бачили, як руйнується їхній світ, і, мабуть, не могли уявити, що хтось їх памʼятатиме і цінуватиме їхню працю у майбутньому. Максиміліан Ґольдштайн колекціонував єврейську матеріальну спадщину. Під час німецької окупації його намагалися врятувати друзі і колеги, зокрема Іларіон Свєнціцький, який спробував забезпечити Ґольдштайну місце наглядача над колекцією. Втім, поступово коло стискалося, і, зрештою, згодом Ґольдштайна і всю його родину було вбито. У 1935 році він опублікував книжку-путівник своєю колекцією. У Голокості і у Другій світовій загинули всі причетні до цієї книги — співавтор Дрезднер, автор передмови історик Маєр Балабан, автори післямов Якоб Шалль і Станіслав Махнєвіч. У своїх текстах вони багато пишуть про те, як рятувати історичну спадщину і втримувати минуле від забуття, але один за одним самі стають минулим, яке інші рятуватимуть від забуття.
Читати текст цієї книжки, який радісно розповідає про багатства колекції, майже фізично боляче. Зокрема тому, що ми можемо спостерігати долю вкрадених колекцій і долю митців. Історія стає дуже буквальною і дуже живою, про неї значно складніше говорити як про наратив чи конструкт. Дистанція між нами і довоєнною епохою зменшується, адже війна тепер не вододіл між безпечним теперішнім і тривожним минулим. Вона існує тут і тепер, постійно повторюючись. Терор і переслідування істориків, нищення історичних памʼяток, мародерство відбувають зовсім поруч. При цьому також ми розуміємо, що, можливо, це зовсім не кінець, а лише початок масштабного нищення.
Досвід війни допомагає помічати інші речі в джерелах, загострюючи погляд. Попри те, що кожна війна інша, навіть ті війни, які тривають водночас з нашою. Момент, коли твій безпечний світ розсипається на шматки, а безпечний світ інших людей далі існує, змушує по-іншому оцінити безпеку загалом, як і телеологічність уявлення про варварське насильство залишене у минулому. Змушує зрозуміти, що відсторонення від обʼєкта дослідження не вбереже від того, що в один момент ми самі можемо стати цим обʼєктом. Але Марк Блок навіть у такі моменти знаходив втіху і сенс у писанні теоретичного тексту про значення історії — чим додає стійкості і нам.
Владислава Москалець дослідниця Центру Міської Історії Центрально-Східної Європи у Львові, викладачка кафедри історії Українського Католицького Університету, координаторка програми Єврейських студій. Займається дослідженнями соціальної історії євреїв Галичини та історією міських просторів. Гостьова лекторка в Іллінойському університеті Чикаго
Вперше опубліковано @Україна Модерна
Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).
