Минуле безпосередньо впливає на сучасність
«Минуле безпосередньо впливає на сучасність. Можна пояснити це найпростішим чином: ми так довго тікали від минулого, що нарешті настав час ним зайнятися і повертати пам’ять», — Оля Гнатюк.
Оля Гнатюк — історикиня, літературознавиця, перекладачка, професорка Києво-Могилянської академії та емеритована професорка Варшавського університету, дослідниця української культури, історії та українсько-польських взаємин.
Авторка книг “Прощання з імперією” та «Відвага і страх» - дослідження життя львівської інтелігенції під час Другої світової війни, у якому через щоденники, спогади, листи й архівні документи розповідає про долі польської, української та єврейської спільнот, їхні взаємини, прояви солідарності та ворожості. Видання отримало Гран-прі Форуму видавців у Львові 2015-го.
Цьогоріч Оля Гнатюк очолила журі українсько-єврейської літературної премії «Зустріч».
Що стало для вас відкриттям під час вивчення українсько-єврейських взаємин у процесі роботи над книгою «Відвага і страх»? Що ви підкреслили для себе як прояв людяності у зв’язку з тими історичними подіями, які досліджували?
Мене особливо цікавили постаті львівської інтелігенції під час Другої світової війни — люди, які жили в одному просторі, але водночас у різних, розрізнених спільнотах. Ці спільноти почали давати тріщини ще наприкінці ХІХ століття, а після Першої світової війни ці розбіжності лише поглибилися. Йдеться і про культурні відмінності, і про процеси творення модерних націй, що супроводжувалися одночасним зростанням націоналізму.
У міжвоєнному періоді, у відродженій польській державі, поляки вважали себе панівною нацією. Формально нібито всі були рівними перед законом, але фактично українські та єврейські спільноти мали менше прав — і в політичному, і в громадському, і в економічному житті. Українське прагнення до незалежності чи бодай автономії влада жорстко поборювала. Під ударом опинилися не тільки нелегальні, а й легальні організації, зокрема керівництво найбільшої української політичної партії — Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Це дедалі більше впливало на взаємини між людьми та спільнотами.
На індивідуальному рівні стратегії українців у Галичині були різними: хтось обирав асиміляцію і зміну власної ідентичності, інші — опір утискам. Але на рівні спільнот це призводило до дедалі більшого розриву й нерозуміння.
У 1930-х роках зростає насильство — починаючи від пацифікації в Галичині 1930 року, через побиття єврейських студентів і знищення майна до погромів українських інституцій. Після світової економічної кризи 1929 року посилюється антисемітизм. Цього явища не можна пояснити лише економічними причинами: винною була державна політика і пошуки винних у негараздах суспільного та політичного життя, і дедалі частіше ними ставали євреї та українці. Одним із найвідоміших проявів цієї політики став numerus clausus, тобто жорстке обмеження доступу громадян єврейського походження до вищої освіти.
Особливо показово, що навіть звернення єврейських громадян до влади з вимогами покарати винних у побиттях чи вбивствах часто залишалися без належної реакції. Їм могли відповісти: «Ви думаєте, ми будемо своїх дітей арештовувати?!» Це дуже яскравий приклад відсутності правопорядку і рівності всіх перед законом.
Чому саме єврейська ідентичність і пам’ять про Голокост стали для радянської влади проблемою після війни?
Совєтська влада бачила повоєнне об’єднання євреїв навколо пам’яті про Голокост як загрозу для себе. З одного боку, це було творення нової єврейської ідентичності, а з іншого — нагадування про провини самої радянської влади перед своїми громадянами.
Йдеться не лише про те, що Совєтський Союз був союзником Третього Рейху до 22 червня 1941 року і будь-які спроби повідомити про долю євреїв під німецькою окупацією заборонялися. З початком війни радянська влада не зробила достатньо для евакуації єврейського населення. Іншими словами, повоєнний державний антисемітизм був частиною політики забуття — аби ніхто не посмів згадувати про участь СССР у розв’язанні Другої світової війни, про причини катастрофічних втрат серед цивільного населення, а також про масове явище здачі червоноармійців у полон.
Наростання антисемітизму, зокрема хвиля, пов’язана з політикою, яку ми знаємо як ждановщину, — це частина повоєнної радянської політики. Я б не відокремлювала антисемітизм радянської влади від загальної російської шовіністичної політики щодо цих територій.
Як радянська влада боролася з пам’яттю євреїв про Голокост?
Боротьба з пам’яттю євреїв про катастрофу Другої світової війни — це окремий важливий сюжет, якому я присвятила кілька своїх розвідок і планую видати книжкою. У тих працях, які вже були опубліковані, я вивчала літературні твори, присвячені Голокосту, видані одразу після закінчення війни.
Перший український художній твір про Голокост, написаний українською письменницею, з’являється вже 1945 року. Це велике оповідання Ольги Дучмінської «Еті». Головна героїня — львів’янка, єврейка, яка вижила: в останню мить втекла з палаючого гетто і знайшла притулок у селі в старенької вчительки.
Твір був розгромлений, а авторку почали цькувати. Згодом Ольгу Дучмінську звинуватили в усіх можливих «гріхах», ув’язнили й відправили до таборів, попри те, що їй було вже далеко за 70. Їй вдалося вижити й сягнути віку понад сто років, але, на жаль, ніхто так і не записав її свідчень. Для мене такі сюжети — втраченої пам’яті, знищення пам’яті разом із людьми та знищення відчуття спільності долі — є особливо важливими.
У своїх дослідженнях я намагалася показати, що це була ширша політика російського державного шовінізму. Вона торкнулася не лише євреїв, а й українців, поляків, литовців та багатьох інших національностей, які опинилися під німецькою окупацією. Ця політика була відома під назвою «боротьба з буржуазним націоналізмом».
Чи достатньо сьогодні в Україні меморіалізовано трагедію Голокосту та українсько-єврейську історію? Яку роль у цьому відіграло громадянське суспільство?
Радянська державна політика полягала у стиранні пам’яті: люди боялися згадувати своє минуле, щоб не нашкодити нащадкам. Єврейські батьки часто навіть не розповідали дітям про своє походження, а виховували їх у дусі панівної культури, себто радянської. У Польщі ситуація була схожою. Йшлося про те, щоб якомога менше говорити про пережиті жахи — не лише через травму, а й через страх перед репресивною владою. У результаті цілі покоління виростали, майже не знаючи власної історії.
Після здобуття Україною незалежності знадобилося щонайменше десять років, щоб почався зворотний процес — процес пригадування. Влада сама по собі майже ніколи нічого не робить: вона починає діяти під тиском громадянського суспільства. Спочатку має сформуватися суспільний запит на меморіалізацію, а для цього потрібен час.
Це добре видно на прикладі вшанування жертв совєтських репресій. На Львівщині вже на зламі 1980–1990-х років почали з’являтися пам’ятники — у селах, районних містечках, у Львові. Натомість на Київщині цей процес відбувався значно повільніше. Биківня існувала як місце пам’яті, але її намагалися стерти. Спорудження державного меморіалу стало можливим лише в середині 2000-х років — тобто знадобилося понад десять років, щоб відновити пам’ять про репресії та забезпечити їхнє повноцінне публічне вшанування.
Приблизно в цей самий період починаються й ініціативи з вшанування євреїв, які загинули під час Голокосту. Бабин Яр — окрема історія, адже це символічне місце пам’яті, і процес його меморіалізації почався раніше.
Для того, щоб звільнитися від полону забуття, потрібно пожити трохи на волі, пожити духом свободи. Звільнення суспільства від репресивної системи може відбутися за день, але звільнення громадської думки та способу мислення забирає значно більше часу.
Цього року на українсько-єврейській літературній премії “Зустріч”, членкинею журі якої ви є, представлений нон-фікшн. Які теми й тенденції ви виокремили, прочитавши ці видання?
Я б поділила їх радше не на теми, а на певні жанри. Один із них — мемуаристика, тобто особистий або родинний досвід, пов’язаний із ХХ століттям: Голокост, досвід репресивної радянської системи. До цього напряму належать, зокрема, книжки Натана Щаранського та Даніеля Фінкельштейна.
Є книжки, які можна віднести до краєзнавства: портрети міст, зокрема Дніпра і Луцька. Окремий напрям — дослідження єврейської культурної та архітектурної спадщини в Україні. Тут я б виділила книжку Дмитра Полюховича про єврейський цвинтар Сатанова, «Єврейську архітектурну спадщину Львова» Юрія Бірюльова та дослідження Ірини Котлобулатової про єврейських фотографів і фотостудії Львова.
І, нарешті, є те, що Вадим Ададуров підносить до жанру інтелектуальної біографії: його книжка про Ілька Борщака, а також книжка Івана Монолатія про Якова Оренштайна. Дві останні роботи, можливо, радше є науковими дослідженнями, ніж нон-фікшном.
Але загалом це дуже широкий діапазон тем, які стосуються присутності євреїв в українській культурі: крізь призму особистої чи родинної історії, історії міста, фотографії, архітектури, культурної спадщини. Ці книжки об’єднує рефлексія над минулим.
Минуле безпосередньо впливає на сучасність. Можна пояснити це найпростішим чином: ми так довго тікали від минулого, що нарешті настав час ним зайнятися і повертати пам’ять.
Чи може премія «Зустріч» бути платформою для українсько-єврейського діалогу?
Це важливий елемент діалогу, але не єдина його платформа. Платформою для діалогу може бути також піклування місцевої громади про те чи інше місце, пам’ятку або пам’ять про людей — визначних письменників чи просто місцевих жителів. Таких прикладів чимало. Місцева пам’ять має велике значення. Важливо, щоб вона знаходила місце й в національній пам’яті. А для цього потрібно, щоб існувала потреба в діалозі й потреба пам’ятування. А вже платформа може мати різний вигляд, залежно від того, чого вона стосується. Премія «Зустріч» є дуже важливою ланкою для такого діалогу. Саме літературна творчість і нон-фікшн стають тут місцем зустрічі — зустрічі з читачами, з іншим досвідом, з іншою історією.
Вже 11 вересня цього року ми дізналися, яка з книжок короткого списку стала переможцем «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія».
Кращий твір в категорії літератури нонфікшн, опублікованих у 2024–2025 роках у цій галузі визначить триосібне журі. Редакція часопису "Zbruc" пропонує увазі шановних читачів розмови з членами журі.
До короткого списку 2026 року увійшли книжки:
Вадим Ададуров, «”Переставляючи слова у століттях”: інтелектуальна біографія Ілька Борщака» (Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2024)
Юрій Бірюльов, «Єврейська архітектурна спадщина Львова» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2024)
Ірина Котлобулатова, «Єврейські фотографи та фотостудії Львова (1860–1939)» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2024)
Андрій Портнов, Тетяна Портнова, «Дніпро. Біографія великого міста в степу» (Київ: ТОВ «Віхола», 2024)
Даніель Фінкельштейн, «Гітлер, Сталін, мама й тато. Як ми родиною дивом вижили» (Київ: Видавництво «Книголав», 2025)
Переможцем стала:
Андрій Портнов, Тетяна Портнова, «Дніпро. Біографія великого міста в степу» (Київ: ТОВ «Віхола», 2024)
Книги, що увійшли до довгого списку 2026 року, доступні тут.
У грудні 2019 року канадська недержавна організація «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки ГО «Форум видавців» (Львів, Україна) оголосила про нову ініціативу: «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія». Премія покликана відзначити спільний досвід українців та євреїв упродовж століть, виражений у друкованому слові. Вона присуджується щорічно за найкращий твір, що сприяє українсько-єврейському порозумінню, допомагаючи зміцнити позиції України як багатоетнічного суспільства, почергово в двох категоріях: художня література (проза, поезія, драматургія) та література нонфікшн (історичні твори, біографії, мемуари, публіцистика, есеїстика).
Уперше премію було присуджено 2020 року в категорії художньої літератури Василеві Махну за роман «Вічний календар» (Львів: «Видавництво Старого Лева», 2019). У 2021 році переможцем у категорії нонфікшн став Йоханан Петровський-Штерн за україномовний переклад його новаторської праці «Анти-імперський вибір: постання українсько-єврейської ідентичності» (Київ: Видавництво «Критика», 2018). Втретє премію було присуджено 2023 році в категорії художньої літератури, й переможцем стала Софія Андрухович із романом «Амадока» (Львів: «Видавництво Старого Лева», 2020). Переможцем четвертого року премії у 2024 році у категорії нонфікшн став Юрій Скіра за книгу «Солід. Взуттєва фабрика життя» (Львів: Видавництво «Човен», 2023). Вп’яте вручення премії у 2025 році відбулося в категорії художньої літератури. Нагороду отримала Христина Семерин (упорядниця) за книгу «Століття присутності. Єврейський світ в українській короткій прозі 1880-х–1930-х»; (Київ: Дух і Літера, 2024).
Премія-2022 не була присуджена у зв’язку з геноцидною війною росії проти України.
Розмовляла Ксенія Павлиши
Стаття вперше з'явилася в @zbruc 9 вересня 2026 року.
