Різні виміри спільної історії. Огляд книжок-фіналістів премії «Зустріч»

На початку вересня Літературна премія «Зустріч» вже вшосте оголосила свого переможця — цього року у жанрі літератури нонфікшн. До списку фіналістів увійшло п’ять книг. Це книги в доволі різних жанрах: енциклопедії з вдумливими передмовами, академічне біографічне розслідування, синтеза історії великого міста та родинна історія глобального масштабу. І кожна з них по-своєму пробує поглянути на спільну українсько-єврейську історію та єврейську спадщину в Україні. Пропонуємо короткий огляд усіх цьогорічних книжок-фіналістів.

Юрій Бірюльов, «Єврейська архітектурна спадщина Львова», (Львів: Видавництво Старого Лева, 2024)

З усіх українських міст архітектура Львова, мабуть, найбільш описана та досліджена і давно стала однією з візитівок країни. Нова книга Юрія Бірюльова пропонує поглянути на звичні нам львівські архітектурні пейзажі під іншим кутом — крізь призму єврейської спадщини.

Це енциклопедичне видання представляє нам вичерпний перелік усіх архітектурних пам’яток Львова, які можна зарахувати до єврейської спадщини — загалом 440 об’єктів від XVI ст. і до 1939 року. Книгу структуровано за п’ятьма блоками, відповідно до функціонального призначення споруд. В кінці також пропонується короткий словник усіх відомих єврейських архітекторів Львова.

До єврейської спадщини автор зараховує усі об’єкти, що їх замовниками чи подальшими власниками, авторами-архітекторами чи будівельниками-контракторами, ба навіть мешканцями були люди, яких сучасники (чи вони самі себе) ідентифікували як євреїв за походженням. Часом саме розташування у міській забудові посеред єврейських кварталів також дозволило зарахувати таку будівлю до єврейської спадщини.

У вступі аналіз архітектури автор накладає на історичне тло життя єврейської громади Львова, а також — на загальне тло розвитку архітектури міста (включаючи подекуди порівняння з містами Європи). Автор описує, як громада розширювала свій ареал у місті, формуючи цілі нові квартали, які стали єврейськими не в адміністративному сенсі, але за своїм характером та культурним тлом.

Після емансипації 1867 р. єврейські підприємці почали широко інвестувати в прибуткові доми (чиншові кам’яниці), тож вже у міжвоєнний час євреї складали майже 40% серед власників нерухомості. Крім того, нові модерні типи торговельних споруд, орієнтовані на масового споживача, також перебували переважно в єврейській власності.

Автор показує, що архітектура мала чітку культурну та соціальну мету — як в до-, так і в модерний час — довести, що євреї займають рівноцінне місце в урбаністичному візерунку міста. З одного боку, вона відображала стрімкі акультураційні процеси, які проходила тоді єврейська еліта. З іншого, мала свідчити про готовність до емансипації та культурного відродження, що виразилось у пошуку власного стилю — від загравання з неомавританськими мотивами до витворення самобутніх елементів «єврейської сецесії».

Фактично книга Юрія Бірюльова — це повноцінна енциклопедія єврейської архітектури Львова. Тієї спадщини, яка досі значною мірою формує обличчя міста і якою досі користуються більшість містян. Але творці якої (чи їхні нащадки) в абсолютній більшості були знищені під час Катастрофи.

Ірина Котлобулатова, «Єврейські фотографи та фотостудії Львова (1860–1939)», (Львів: Видавництво Старого Лева, 2024)

Ще одним львівським енциклопедичним виданням у короткому списку є книга Ірини Котлобулатової про львівських єврейських фотографів — професіоналів та аматорів, а також авторів фотографій єврейської тематики будь-якого жанру.

Подібно до будівельної справи, у ХХ ст. серед львівських фотографів євреї займали абсолютну більшість — до двох третин.  Фактично кожне десятиліття існування фотографії у Львові, пише авторка, мало одного-двох особливо помітних єврейських фотографів. Як і у випадку з архітекторами, майже всі з них, а також їхні родини, за невеликими винятками, загинули під час Голокосту.

У вступі до книги Котлобулатова подає історію у ширшому контексті розвитку фотографічної справи у Львові і світі — починаючи від першого львівського дагеротипу через виникнення та розквіт професійних фотостудій і до появи нового типу вуличних фотографів у міжвоєнний час.

Авторка також детально описує порядок отримання дозволу на працю фотографа, подає розташування та устрій львівських фотозакладів, а також розповідає про співпрацю єврейських фотографів з періодичними виданнями — від перших літографічних зображень в 1860-х до одного з перших фотоілюстрованих тижневиків міста Chwila і врешті до спеціального «Ілюстрованого додатку» до однойменної міжвоєнної газети.

Авторка показує, як поступово, зі значним запізненням, фотографи починали фіксувати єврейське життя в місті, а єврейська тематика займала відповідне їй місце у львівській фотографії.

Котлобулатова також описує різні форми професійної самоорганізації львівських фотографів, а також як на неї вплинув різкий зріст антисемітизму, коли наприкінці 1930-х єврейських фотографів фактично виключили з Львівського фотографічного товариства, чим спонукали утворити власну асоціацію.

Окремої уваги варта передмова до книги від Йоханана Петровського-Штерна — відомий дослідник додає ширшу картину розвитку фотографічної думки та взаємодії фотографії і міста. Він описує, як від академічного портрету заможних родин фотографи поступово переходили до зображення людини в урбаністичному оточенні — і тим самим фіксували процеси урбанізації та творили новий епос міста.

Для євреїв, пише Штерн, праця фотографа була одним із найуспішніших засобів акультурації. «Вона давала нечувану можливість піднятися на рівень митця та майстра, не полишаючи сферу послуг з її не завжди артистичним консюмеризмом», а водночас — «привласнити» місто у своєрідний, мистецький спосіб.

Андрій Портнов, Тетяна Портнова, «Дніпро. Біографія великого міста в степу», (Київ: «Віхола», 2024)

Тетяна та Андрій Портнови пропонують нам біографію одного з найбільших і найважливіших міст України. Це наукова синтеза, але написана надзвичайно легкою мовою. У книзі автори широко використовують різні мемуарні та подекуди літературні тексти, чим демонструють особисті досвіди життя у Дніпрі і оживляють його історію.

Історію міста, розташованого на Великому степовому кордоні, автори починають від перших козацьких та річпосполитських поселень і фортець. Усі ці струмки, йдеться у книзі, врешті влились в єдину ріку, вплинувши на формування майбутнього міста і лишивши по собі певні сліди.

Імперський Катеринослав спершу був класичним «потьомкінським» проєктом — коли університет відкрили раніше, ніж виникло саме місто, а імператриця освячувала собор, який ще не мав фундаментів. Майже століття потому місто залишалось провінційним поселенням, де на широкому потьомкінському проспекті продовжувала пастись худоба.

Головним фундатором модерного Дніпра виступає відтак не так цариця чи її фаворит, а на століття пізніший дослідник-відчайдух Олександр Поль, старання якого врешті перетворили місто на центр управління гірничої та металургійної промисловості.

Автори показують Дніпро як продукт стрімкої індустріалізації з усіма її перевагами і недоліками — звичної для прикордонь суміші модерності і відсталості. Де середмістя з театром і музеєм оточували численні робітничі райони, повні бруду і насильства. Місто нагадувало скоробагатька, який лише вчився жити по-сучасному — замість «нових Атен» постала «нова Америка».

А остаточна модернізація — сталінська — відбулась коштом… брутального нищення спадщини та культурного різноманіття, кривавого терору та натовпів голодних селян на залізничних станціях.

Автори розвіюють популярний міф про «улюблене місто» Брежнєва. Радянський Дніпропетровськ вони показують в усіх його контрастах: як напівзакритий центр радянської ракетної програми на глобальній мапі Холодної війни. І водночас як один з осередків дисидентського руху, що став ареною роману Олеся Гончара «Собор».

Євреїв, що складали близько третини населення міста, автори не виокремлюють з загального наративу, а навпаки органічно вписують в історію Дніпра з усією його тодішньою мультикультурністю. Їхня історія проходить наскрізною ниткою від участі у модернізації міста до знищення у вогнях погромів і Шоа, від радянської дискримінації до яскравого культурного відродження в незалежній Україні.

Свою оповідь автори закінчують еволюцією самоусвідомлення Дніпра — від ракетної столиці «червоної імперії» до нового «серця України». А також дилемами й викликами, які випливають з його нового становища як прифронтового міста.

Вадим Ададуров, «"Переставляючи слова у століттях": інтелектуальна біографія Ілька Борщака», (Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2024)

Книга Вадима Ададурова про Ілька Борщака — це детальне і захопливе розслідування про одного з найбільших містифікаторів в українській історії.

Людина, що змінила кілька ідентичностей і конструювала власну біографію залежно від веління моменту і потреби власного виживання та кар’єрного росту. Єврей родом з Бесарабії Еліягу Баршак спершу став православним «русским» Ільєю Баршаком, усю кар’єру збудував під іменем українця Ілька Борщака, і врешті отримав французьке громадянство як Елі-Франсуа Барчак. У різні часи герой книжки приписував сам собі військову службу у роки Першої світової, участь у французькому Резістансі, працю на французький уряд, врешті ледь не ціле життя йменував себе французьким професором.

Борщак розповідав неймовірні історії про зустрічі та знайомства з впливовими людьми свого часу, яких ніколи не було, і публікував сенсаційні знахідки з французьких архівів на українську тематику, яких після нього ніхто ніколи не бачив.

Його життя повне протиріч. Борщак фальсифікував архівні джерела, але при цьому створив одне з найвпливовіших в українській діаспорі наукових видань і був одним з важливих промоторів української теми на заході Європи.

Певний час був радянським інформаційним агентом, але водночас сприймався своєю авдиторією за історика державницької школи і згодом отримував значну інституційну підтримку від греко-католицької церкви. При цьому до кінця життя підтримував контакти з російською білою еміграцією, а свою падчерку виховав як француженку російського походження.

Ададуров розплутує цей клубочок шар за шаром, на кожному етапі аналізуючи, що про своє життя писав сам Борщак, що про нього свідчили його близькі та знайомі і врешті яким його життя постає у світлі різних інституційних документів — поліції, розвідки, урядових структур тощо.

Автор аналізує, як Борщак фальсифікував свої найвідоміші архівні «знахідки» та як конструював власну біографію. Реконструює до найменших деталей не лише професійне та інтелектуальне, але й особисте життя Борщака, а подекуди делікатно пробує ставити йому і психологічний діагноз.

Перед нами постає захоплива, майже детективна біографія надзвичайно цікавої і неординарної особистості. А водночас яскравий приклад, як єврей за народженням міг свідомо обрати українську ідентичність і усе життя — з тих чи інших мотивів — адвокатувати українську справу на заході та розбудовувати — хай якими методами — українську культуру.

Даніель Фінкельштейн, «Гітлер, Сталін, мама й тато. Як ми родиною дивом вижили», (Київ: Видавництво «Книголав», 2025)

Даніель Фінкельштайн — британський журналіст та ексредактор The Times — написав неймовірну історію. Історію порятунку двох єврейських родин із зовсім різних країн, від зовсім інших загроз, але з дуже схожими стражданнями та пережиттями. Ці дві родини — це родини його батька та матері. Цю родинну історію він, як і годиться, накладає на широкі історичні контексти, створивши справжній захопливий нонфікшн. Її прочитання викликає дивну суміш жаху від описаних подій та досвідів, але водночас насолоди від манери та стилю письма.

Історія вражає своєю географією, кульбітами долі та вагомістю персон. Обидва дідусі автора були, без перебільшення, історичними особами.

З одного боку, Альфред Вінер — один з лідерів німецьких євреїв після Першої світової, який одним з перших забив на сполох через підйом нацизму, передбачаючи майбутню катастрофу, і почав систематично досліджувати нацизм, внаслідок чого сформував те, що згодом стало знаменитою Бібліотекою Вінера.

З іншого, Адольф Фінкельштайн — львівський буржуа і місцевий депутат, чий бізнес був лідером на металургійному ринку Львова та регіону. Власник відомої модерністичної вілли на львівських Вулецьких пагорбах, що згодом служила резиденцією радянських генсеків та українських президентів.

Обом дідусям криваві 40-і роки підготували доволі різні випробування. Вінер, що в 1933 виїхав разом зі сім’єю з Берліна до Амстердама, в 1940-му, якраз перед окупацією Нідерландів, поїхав по роботі до Лондона. Проте його дружина та три доньки залишились…

Надалі Альфред цілу війну провів у Лондоні та Нью-Йорку, де працював на британську розвідку, надавав альянтам експертизу щодо гітлерівського режиму і заодно шукав шляхи, як витягнути з неволі рідних. Ті ж пережили арешт ґестапо, два нацистські табори, поки врешті батько не зумів виробити їм фіктивне громадянство… Парагваю, виписане у… Швейцарії, завдяки чому їх в останній момент відпустили за обміном.

Сім’я Фінкельштайнів натомість приходу нацистів не дочекалася. «Залізний Король» Львова був арештований радянською владою, його сім’ю вислали до Казахстану. Адольф відбув ГУЛАГ та каторжні роботи на крайній Півночі, аж поки — як польський громадянин та офіцер запасу — не отримав змоги зголоситися до Армії Андерса. Його дружина та син натомість провели понад рік у радгоспі в Казахстані, мешкаючи у власноруч збудованій з кізяка халупі майже без їжі та тепла, поки батько не домігся їхнього звільнення. Возз’єднана родина транзитом через Каспій та Іран таки потрапила на вільний світ.

Користуючись родинними спогадами, архівними документами, кореспонденцією та дивом збереженими щоденниками, автор реконструює увесь шлях своїх родичів через табори, тюрми, кабінети і товарні вагони.

Він викриває пасивність західних урядів у порятунку євреїв, і водночас захвату гідну ініціативу та жертовність окремих індивідів — часто всупереч, а не завдяки зусиллю влади. А ще це оповідь про парадокси історії та щасливий випадок, який часом ставав ключовим актором в порятунку невинних людей.

Врешті це книга, яка органічно поєднує в одну історію досвіди Сходу і Заходу Європи, яскраво демонструє читачеві рівноцінну жорсткість обох тоталітарних режимів, з яких лише один отримав абсолютне засудження та покаяння. І саме це — висновує автор наприкінці книги — спонукало спадкоємців того другого розпочати нову війну і знову запускати ракети по рідному місту його тата.

11 вересня на церемонії на Львівському книжковому форумі було оголошено переможця премії «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія». Переможцем стала:

Андрій Портнов, Тетяна Портнова, «Дніпро. Біографія великого міста в степу» (Київ: ТОВ «Віхола», 2024)

Роман Мельник
історик, доктор філософії. Науковий співробітник Центру сучасної історії ім. Миколи Гаєвого Українського католицького університету. Захистив дисертацію на тему міжвоєнних дискурсів про поняття Галичини. Його наукові інтереси: політична та інтелектуальна історія України XIX–XX століть, транснаціональна та регіональна історія, ментальна географія, історія понять.

Вперше опубліковано @Україна Модерна