«Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри»: Частина 6.1
Канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» була заснована у 2008-му році з метою створення більш тісних взаємин між двома народами: українцями та євреями, що протягом століть жили пліч-о-пліч на території сучасної України. З моменту свого заснування, «Українсько-Єврейська Зустріч» ініціювала та фінансово підтримувала ряд конференцій, круглих столів, ґрунтовних наукових досліджень, а також публікацій та перекладів цих праць. Згідно з гаслом організації «Наші історії неповні одна без одної», такі проекти сприятимуть поглибленню порозуміння між українцями та євреями й кращого пізнання їх культур.
Вперше пропонуємо книгу «Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри» у форматі електронної книги.
Книга являє собою збірник статей, присвячених вивченню взаємодії між українською та єврейською культурами від початку сімнадцятого століття. Представлено всебічний погляд широкого кола фахівців з України, Ізраїлю та інших країн, щодо висвітлення паралелей під впливом міжкультурних зв’язків різних галузей, у тому числі й образотворчого мистецтва, фольклору, музики, літератури та мовознавства. У ряді есеїв також зосереджено увагу на взаємопоказі сприйняття культурного аспекту в «інакшому» ракурсі, як наприклад, зображено в літературних творах або з точки зору історії мистецтва.
Щедро ілюстроване видання містить велику кількість нової інформації, щодо цієї малодослідженої тематики. Книга видається як 25 том багатотомника «Євреї та слов’яни» (англ. Jews and Slavs), що виходить друком з 1993-го року у видавництві Єврейського університету в Єрусалимі. В кількох із попередніх томів, щодо зображення єврейського життя в Україні, значну увагу приділено визначальній ролі Старого Завіту в українській літературі й мистецтві, що відображено в творах Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Короленка та інших письменників.
Співредакторами даного збірника статей є Вольф Москович, почесний професор Єврейського університету в Єрусалимі та Алті Родаль, спів-директор канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», яка також є автором Передмови даного видання. Вийшло друком у 2016 році завдяки видавництву Єврейського університету в Єрусалимі.
6.1
Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.
Ділячись поділеним минулим: символіка, відображення історії та пам'яті у Бабиному Яру
Георгій Касьянов (Інститут історії України Національної академії наук України, Київ)
Ця стаття є оглядом різних відображень історії та пам'яті про масові вбивства, що відбулися в київському Бабиному Яру в 1941–1943 роках. Це огляд, як цю трагедію представляли й відобразили в різних проектах з увічнення та вшанування пам'яті та яким чином від радянських часів і до незалежної України Бабин Яр став полем змагання за пам'ять [1].
Першу спробу вшанувати пам'ять жертв Бабиного Яру датують щонайраніше 1945 роком. Уряд (Раднарком) радянської України і ЦК КП(б)У 13 березня 1945 року видали Указ «Про спорудження пам'ятника загиблим у Бабиному Яру». 1946 року пам'ятник у Бабиному Яру включили до реєстру нових монументів, які мали бути зведені в Українській РСР, а на відповідні роботи з державного бюджету запланували виділити 50 відсотків кошторису. Дизайн пам'ятника виконали О. Власов та І. Круглов.
Центральна влада призупинила реалізацію цих планів, імовірно, через початок ідеологічних кампаній 1946–1951 років. Після 1951 року територію Бабиного Яру використовували як місце зливу відходів із розташованого неподалік цегельного заводу. Існували плани засипати рови Бабиного Яру камінням, піском і цементом, щоб створити на цьому місці парк відпочинку.
13 березня 1961 року внаслідок затяжних злив дамбу в Бабиному Яру прорвало — сотні тонн пульпи залили навколишню територію. У звітах чиновники повідомляли, що в цій катастрофі загинуло 146 осіб, але громадяни оцінювали кількість жертв у понад 1,5 тис. осіб. Упродовж хрущовської «відлиги» київські та московські інтелектуали розпочали громадську кампанію за вшанування пам'яті жертв, які загинули в Бабиному Яру в роки війни. Євген Євтушенко написав поему «Бабин Яр», що починалася словами «Над Бабьим Яром памятников нет» і містила явний антиюдофобський заклик. Дмитро Шостакович присвятив жертвам Бабиного Яру увертюру до Симфонії № 13 (1962), написану на основі поеми Євтушенка.
1965 року влада Української РСР вирішила встановити жертвам Бабиного Яру пам'ятник. Планувалося приурочити його відкриття до двадцятип'ятиріччя трагедії (вересень 1966). Було оголошено закритий конкурс проектів, після завершення якого комісія мала обрати одну із 60 представлених робіт. На закритій виставці Книгу відгуків переповнювали антисемітські примітки.
Спеціальний відбірковий комітет так і не ухвалив рішення, й під тиском офіційної влади обговорення поступово перейшло в інше русло — пам'ятник мав присвячуватися загиблим у Бабиному Яру полоненим радянським воїнам. Конкурс призупинили, комісію розформували, оголосивши про новий конкурс, але невдовзі його так само скасували. Представлений на розгляд влади проект зображав велетенську постать радянського солдата, який тримав прапор [2]. Цей проект особисто відхилив перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. Ще один проект призупинили, як припускають, через те, що план меморіалу ніби передбачав зірку Давида, яку можна було б спостерігати з літака [3].
Нарешті, поблизу місця масових убивств поставили меморіальний камінь з написом українською мовою: «На цьому місці стоятиме пам'ятник радянським людям, жертвам злочинів фашизму в роки тимчасової окупації Києва в 1941–1943 роках».
29 вересня 1966 року, на двадцять п'яті роковини масових убивств, у Бабиному Яру відбувся неформальний мітинг, ініційований молодими єврейськими активістами за підтримки українських інтелектуалів (Івана Дзюби, Євгена Сверстюка). Промова Дзюби, виголошена там, згодом поширилася у самвидаві, й принагідно її використовували як речовий доказ під час репресій проти дисидентів. Промова була присвячена солідарності українців та євреїв у їхніх спільних стражданнях і трагедіях.
Надалі Бабин Яр перетворився на місце неформального паломництва, зібрань для увічнення пам'яті загиблих і місце протестних акцій радянських євреїв. За спогадами одного з їх учасників, перше таке зібрання відбулося у вересні 1968-го, а останнє в 1981-му. Інколи чисельність учасників цих зібрань сягала майже тисячі осіб. На останньому зібранні були присутні всього четверо людей, тому що решту впізнала й одразу ж затримала міліція. Іноді людей зупиняли на залізничних та автовокзалах і відправляли назад.
Разом із тим влада нехтувала безкінечними громадськими клопотаннями з вимогою оголосити про результати конкурсу проектів і про початок спорудження пам'ятника. Проте в другій половині 1960-х ця справа привернула увагу міжнародної громадськості. Письменник Віктор Некрасов, якому заборонили повертатися до СРСР після чергової поїздки за кордон, доклав неабияких зусиль для здійснення громадського тиску на радянську владу ззовні. У підсумку, на одній із сесій ЮНЕСКО спалахнув відкритий конфлікт між Некрасовим і представником УРСР.
Унаслідок цього групі київських архітекторів і скульпторів на чолі зі скульптором М. Лисенком та архітектором А. Ігнащенком доручили підготувати новий проект пам'ятника. Підготовча робота розпочалася 1974 року, а офіційний меморіальний пам'ятник було відкрито в липні 1976-го. Дискусії щодо тексту посвяти зосередилися здебільшого навколо питання про уникнення згадки про жертв-євреїв. Офіційній владі здавалося абсолютно неприпустимим, що про євреїв мали згадати як про основних жертв. Суперечки про те, «кого це стосується», досягли апогею в такому тексті російською мовою: «Здесь в 1941–1943 годах немецко-фашистскими захватчиками были расстреляны более ста тысяч жителей города Киева и военнопленных».
У наступні роки, оскільки офіційна політика комеморації фокусувалася на героїці військових подвигів, влада всіляко ігнорувала пам'ятник. Меморіал Вічної Слави і Могила невідомого солдата, зведені до 6 листопада 1957 року (річниця визволення Києва в 1943-му), стали офіційним місцем вшанування пам'яті. Періодичні офіційні вшанування загиблих у Бабиному Яру проводили, головним чином, задля перешкоджання згаданим раніше неофіційним акціям.
Після 1991 року накладені комуністичним режимом ідеологічні обмеження було знято. Радянську версію трагедії в Бабиному Яру почали переглядати, а саме місце трагедії стало об'єктом обговорення з перспективи різних «національних» проектів пам'яті. Бабин Яр перетворився на нове поле битви — цього разу між конкурентними проектами пам'яті, місцем закріплення інших версій історії і навіть дискусій про сучасний стан справ у міжетнічних взаєминах в Україні.
29 вересня 1991 року поблизу місць масових розстрілів було зведено пам'ятник «Менора», який практично одразу став об'єктом вандалізму. Президент Ізраїлю Моше Кацав відвідав його в січні 2001 року. У наступні роки меморіальну плиту з вибитими на ній словами «І скорбота моя завжди зі мною» кілька разів руйнували, а сам пам'ятник паплюжили вандали. 2006 року, коли невідомі вандали знову зробили напад на пам'ятник, на місце події виїхав міліцейський патруль. Це сталося в день шістдесят п'ятих роковин масових убивств, тож виникла загроза, що нехтування опікою пам'ятника з боку влади може спровокувати міжнародний скандал [4].
Приблизно в цей же час у Бабиному Яру з'явилися інші пам'ятники. 21 лютого 1992 року споруджено меморіальний хрест на честь членів Організації Українських Націоналістів (ОУН), яких, за деякими даними, стратили в Бабиному Яру 1942 року. У тексті на відремонтованому пам'ятнику стверджується: «В 1941–1943 роках в окупованому Києві у боротьбі за незалежну Українську Державу поліг 621 учасник антинацистського підпілля Організації Українських Націоналістів. Бабин Яр став їм братською могилою». У 2009–2010 роках цей хрест також став об'єктом актів вандалізму, скоєних невідомими особами [5].
У листопаді 2000 року неподалік від пам'ятника «Менора» спорудили ще один хрест у пам'ять про православних священиків архімандрита Олександра й архідиякона Павла, розстріляних нацистами 6 листопада 1941 року, вірогідно, за заклики до опору нацистам.
На початку 2000-х Американський єврейський розподільчий комітет «Джойнт» заявив про намір виділити 10 млн доларів на будівництво єврейського общинно-культурного центру «Спадщина». 30 вересня 2001 року, в шістдесяту річницю вбивств у Бабиному Яру, приблизно за двісті метрів від радянського монумента встановили меморіальний камінь, з трьох боків якого викарбовано напис українською, івритом та англійською мовами: «І вкладу у вас дух свій і оживете».
Деякі оглядачі зауважували, що в цих написах можна віднайти три різні сенси. У квітні 2001-го Київська міська рада вирішила відвести частину території яру під будівництво общинного центру «Спадщина». Згідно з первинним задумом, центр мав бути спроектований як головне місце відродження єврейської громади в Україні. 2002 року проект презентували на громадське обговорення. Доволі скоро стало очевидним, що ідея спорудити будівлю такого роду на території Бабиного Яру є неприйнятною — ні для частини єврейської спільноти в Україні і за кордоном, ні для численних інтелектуалів, ні для центральної української влади. Дискусія, яка тривала майже два роки, виявила три колективні позиції в цьому питанні.
Аргументи опонентів проекту можна узагальнити так: Бабин Яр є спільним для багатьох національностей місцем пам'яті і, зважаючи на святість цього місця, спорудження окремого єврейського центру образить почуття інших національних груп; центр (який займатиметься не лише освітою, а й матиме музей, кав'ярню, крамниці й центр музики) не можна будувати на місці масових убивств або в буквальному сенсі на кістках жертв. Опоненти проекту також передбачали, що будівництво єврейського центру спровокує в Бабиному Яру війну символів [6].
Прибічники проекту стверджували, що насправді вбивства відбувалися на іншому боці Бабиного Яру, там, де звели парк відпочинку. Деякі учасники дискусії надали зовсім інший аргумент меморіал, запланований як центр духовного відродження єврейської спільноти, треба будувати саме там, де євреїв знищували.
Дехто пропонував дійти згоди: встановити єврейський меморіал і музей у Бабиному Яру і збудувати культурно-общинний центр в іншому місці. У ході обговорення змінилася й назва майбутнього центру — з «Єврейський культурний і общинний центр “Спадщина”» на «Меморіально-освітній общинний центр» [7].
Ця дискусія припинилася у вересні 2005 року, коли новообраний Президент Віктор Ющенко підписав Указ, згідно з яким мали розпочатися підготовчі роботи зі спорудження історико-культурного заповідника державного значення «Бабин Яр». 2006 року центральний уряд та київська міська влада мали надати пропозиції щодо будівництва заповідника. Втім, жодних практичних кроків із подальшого просування проекту зроблено не було. Всі державні ресурси були зосереджені на запланованому будівництві меморіалу жертвам Голодомору на дніпровських схилах у Києві.
Одночасно з цим незавершене будівництво і територія Бабиного Яру були, як повідомляють, взяті в оренду (чи, можливо, скуплені) в київської влади Вадимом Рабіновичем, який планував звести єврейський культурний центр з музеєм, синагогою і школою. Ці плани спровокували чергову хвилю запеклих дебатів про «практичну доцільність» подібних дій [8].
У жовтні 2009 року Ющенко видав новий Указ про ухвалення низки заходів, які мали завершитися спорудженням заповідника в 2011 році, одним із них мало стати зведення в Бабиному Яру музею-меморіалу. Нарешті, в лютому 2010 року Ющенко підняв офіційний статус майбутнього заповідника до рівня «національного» [9].
У травні 2010 року єврейська громада України оголосила про ще один конкурс проектів єврейського меморіалу в Бабиному Яру. Варто зазначити, що це обговорення так само спровокувало певну антисемітську реакцію. Громадськість піддалася на аргументи тих, хто заперечує Голокост (хто твердить про вигаданість масового винищення київських євреїв), а також на типові антисемітські спекуляції про «єврейську змову», частиною якої є Бабин Яр.
Упродовж цього періоду територію Бабиного Яру поступово «обжили» інші місця пам'яті й пам'ятники. У вересні 2001 року неподалік вірогідного місця страт поставлено пам'ятник загиблим у Бабиному Яру дітям. Він складається зі скульптурної композиції, утвореної трьома зламаними іграшками. У вересні 2005-го звели монумент, присвячений остарбайтерам. Напис на ньому говорить: «Пам'ять заради майбутнього» та «Вшануймо пам'ять 3 мільйонів громадян України, насильницьки вивезених під час Другої світової війни до нацистської Німеччини, багатьох з яких було замордовано непосильною рабською працею, голодом, катуваннями, страчено та спалено в печах крематоріїв».
Не так давно біля монумента остарбайтерам споруджено пам'ятний знак ромському народу, на якому є епітафія: «На цьому місці буде встановлено пам'ятник жертвам Голокосту ромів». Дві спроби звести цей пам'ятник були грубо зупинені владою.
Заключна примітка
Згідно з різними оцінками і документальними даними, Бабин Яр став братською могилою для 100 тис. жертв нацизму, загиблих у серії масових убивств протягом 1941–1943 років, з яких приблизно дві третини (за іншими оцінками — три чверті) склали євреї. Найповніше документально засвідчені убивства відбулися 29–30 вересня 1941 року, коли одночасно було страчено 33 771 єврея. Розстріли євреїв тривали впродовж трьох днів. Іншими жертвами стали тисячі радянських військовополонених, комуністи, роми, українські націоналісти, православні священики, душевнохворі пацієнти лікарні імені Павлова та цивільні громадяни різних національностей. Українська влада так і не наважилася визнати той факт, що, попри повагу до інших груп загиблих у цьому місці, першими і переважними жертвами Бабиного Яру були євреї.
[1] Перше систематичне вивчення історії Бабиного Яру, яке включає дослідницькі статті, архівні матеріали й фото, надруковано російською 2004 року: Бабий Яр: человек, власть, история. Книга 1. Историческая топография, хронология событий. — К., 2004. Цей текст доступний онлайн: http://www.kby.ua/book1/.
[2] Фото та описи деяких із цих проектів можна знайти: Неосуществленные проекты http://www.babiyar-discus.ru/BY-Nesush.html.
[3] Бабий Яр: трагедия о трагедии // Зеркало недели. — 27 сентября 1997.
[4] Киев: Памятник жертвам Бабьего Яра «Менора» вновь разрушается http://www.holocf.ru/facts/861; «Бабий Яр осквернили!» // Столичные новости. — 18–24 июля 2006.
[5] Харківська ПРП обурена актом вандалізму в Бабиному Яру http://kharkiv.unian. net/ukr/detail/192174.
[6] Кучерявый Владимир. Цивилизованное святотатство // Зеркало недели. — 12–25 июля 2003.
[7] Докладнішу інформацію про це публічне обговорення і його подальші наслідки див.: http://day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/babin-yar-ne-treba-monopolizuvati-pamyat-pro-tragediyu.
[8] Див., наприклад, Нахманович В., Глузман С. Вадим Рабинович как персональный магнат // Телекритика. — 20 июля 2006; Маринович М. Избежать войны символов // Зеркало недели. — 19–25 августа 2006.
[9] Указ Президента України №258/2010 від 24.02.2010 «Про надання державному історико-меморіальному заповіднику "Бабин Яр" статусу національного http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/258/2010.
